Право власності священне! 10 пам’ятних рішень суду про захист власності за версією ресурсу «Протокол» у 2018 році!

З давних давен спори за власність є визначальними у спеціалізації багатьох юристів. Представляємо Вам 10 актів суду ухвалених у 2018 році і направлених на захист цього священного права. Наш дайджест – це істотна допомога власникам розібратись у перипетіях боротьби за своє благополуччя. Тексти усіх цих рішень із описом фабули знаходяться у розділі ресурсу «Цікаві судові рішення». Чужого не треба, свого не віддамо – і суд нам у цьому допоможе!

ДАЙДЖЕСТ: Які спадкові спори приніс нам 2018 рік? Дайджест судових рішень ресурсу Протокол для наших любих користувачів!

Трудові спори у 2018 році. 10 рішень суду від ресурсу "Протокол", які стануть Вам у нагоді!

10 судових справ про делікти та відшкодування шкоди, які є найбільш істотними у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

10 видатних судових актів 2018 року у галузі кримінально-процесуального права за версією ресурсу «Протокол»!

Житлові спори! 10 судових рішень, які визначають практику у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

Право власності священне! 10 пам’ятних рішень суду про захист власності за версією ресурсу «Протокол» у 2018 році!

Да прибудет с Вами СИЛА! 10 судових баталій з фіскалами 2018 року за версією ресурсу «Протокол»!

Земля найважливіший актив! 10 класних рішень суду 2018 року у земельних справах за версією ресурсу «Протокол»!

1. Як довести, що ти реальний покупець квартири, якщо ти не підписував купчую, а той хто підписував є фіктивним?

Нам звичайно невідомо чи був хабар у справі або чи судді виявилися настільки прогресивними, проте за такі рішення слід звичайно аплодувати юристам, які їх забезпечують.

Обставини надзвичайно точно встановлені судом. Як було насправді. Представник партії регіонів на «трудові» доходи придбав квартиру у 2014 році, проте побоюючись її конфіскації оформив навіть не на дружину, а на матір дружини. Реально квартира була придбана у продавця за 16 000 000,00 млн. гривень (майже 2 млн. доларів США за курсом на той час), хоча у договорі купівлі-продажу написали вартість квартири у 149 000,00 гривень, які продавець начебто отримав готівкою від покупця. Планувалося, що коли згасне революційний гнів, матір дружини регіонала подарує дружині регіонала, тобто своїй дочці, квартиру. Чомусь цього не відбулося. І ось дружини регіонала звернулася до суду із позовом проти власної матері про визнання себе покупцем квартири – переведення прав покупця на себе та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири в частині покупця.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні такого позову, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким задовільнив позов та перевів права покупця квартири з матері на дочку. Проте невгамовна матір подала касаційну скаргу, яку було відхилено судом касаційної інстанції.

Отже, з професійної точки зору надзвичайно цікавими є докази, на підставі яких суд прийшов до висновку, що дружина регіонала є реальним покупцем квартири, а матір дружини регіонала, незважаючи на те, що нею власноручно був підписаний договір купівлі-продажу «за покупця» - є фіктивним покупцем квартири.

1. Показання продавця квартири ( за сумісництвом вже мати самого регіонала), яка підтвердила у суді, що продала квартиру саме позивачу, а не тій особі, яка підписала договір купівлі-продажу.

2. Розписка продавця про отримання коштів за квартиру у сумі 16 000 000,00грн. та нотаріальна посвідчена заява; звичайно судам байдуже, що в договорі купівлі-продажу вартість квартири була визначена в сумі 149 000,00 грн. і майже 2 млн. доларів готівкою пройшли поза увагою усіх державних органів, зокрема НАБУ.

3. Реєстрація позивача разом із дітьми у спірній квартирі відразу після її придбання.

4. Довідка з ЖЕКу про оплату позивачем всіх експлуатаційних витрат за спірну квартиру як власником весь час після її придбання.

5. Відсутність відповідача -пенсіонерки у суді (тільки представник), відсутність можливості у суду відібрати у неї пояснення та фактична відсутність у неї коштів для придбання квартири такої вартості.

6. Докази, які підтверджують, що у позивача були кошти на купівлю квартири (реалізація іншої квартири за повну вартість у 2012р., додаткові заощадження, тощо).

У підсумку суд прийшов до наступного висновку. "Якщо при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд встановить, що фактично майно було придбано за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає, вказаний договір визнається недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір."

Іншими словами, покупцем є той, хто сплатив за товар (квартиру) кошти, в іншій частині договір купівлі-продажу залишається дійсним.

Насамкінець, слід підкреслити, що єдиними нормами, якими суд хоч якимось чином обгрунтував таке рішення є стаття 655 ЦК України - "договір купівлі-продажу", ат ст. 217 ЦК України - "правові наслідки недійсності окремих частин правочину."

Аналізуйте судовий акт: Особа довела у суді, що саме вона є реальним покупцем квартири, а інша особа, яка підписала договір купівлі-продажу квартири «за покупця» – фіктивним покупцем, при цьому сам договір був визнаний частково недійсним (справа № 761/32029/15-ц)

2. Сюрприз от ВП: Презумпція спільності права власності подружжя на майно набуте під час шлюбу повністю відновлено!

Велика палата ВС знову звеличує спільне право власності подружжя на майно набуте під час шлюбу та ставить презумпцію спільності на перше місце порівняно з усіма іншими правами, зокрема правами кредиторів. На нашу думку така абсолютизація цієї презумпції тільки ускладнює цивільний оборот та порушує багато інших прав добросовісних третіх осіб. В цій справі ВП ВС відступила від багатьох вже усталених позицій ВС з цього питання і реанімувала правовий висновок викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.

Ситуація справді цікава і складна в тому сенсі, що навіть досвідченому юристу важко тепер убезпечитися від атак ймовірного співвласника. Так, у шлюбі подружжям була придбана квартира і оформлена на чоловіка. Відбулося розлучення і після розлучення розпочався довготриваючий спір із приводу поділу спільного майна. Паралельно чоловік із третьою особою уклав договір позики на суму 5,5 млн. грн. та для забезпечення повернення позики – договір іпотеки, предметом якого стала спірна квартира.
Колишня дружина подала позов про визнання договору іпотеки недійсним, обґрунтовуючи його відсутністю згоди на іпотеку спільного майна. Слід підкреслити, що чоловік – титульний власник квартири надав нотаріусу заяву про те, що він не перебуває у шлюбі на момент укладання договору іпотеки, тобто діяв добросовісно і кредитора в оману не вводив. Зі свого боку і нотаріус посвідчуючи договір іпотеки діяв законно і за інструкцією, шо окремо підкреслила ВП ВС. Проте сам договір іпотеки все ж таки був визнаний ВП ВС недійсним, а відмовні рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасовані.

Так, Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відповідно до ст 578 ЦК України та ч.2 ст. 6 ЗУ «Про іпотеку» майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Згідно статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Відтак будь-який договір іпотеки може бути визнаний судом недійсним у випадку відсутності нотаріальної згоди на такий договір подружжя навіть після розлучення.

Найголовніше у цій постанові те, що діє абсолютна презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналізуйте судовий акт: ВП ВС відновлює презумпцію спільності права власності подружжя на майно набуте під час шлюбу навіть після розлучення (ВС ВП у справі № 372/504/17 від 21 листопада 2018р.)

3. Не треба бавитися із самобудовами - не введешь навіть через суд в експлуатацію!

Досить цікава справа у якій співвласники домоволодіння потрапили у цейтнот.

Питання щодо введення в експлуатацію самовільно збудованих будівель є досить поширеними спорами, але ж як правило, відсутність згоди інших співвласників домоволодінь які з тих чи інших міркувань не погоджують введення в експлуатацію таких будівель фактично унеможливлює їх законне використання.

Ось і у даному випадку співвласники збудували прибудову, алеж інші співвласники своєї згоди на введення її в експлуатацію не надали.

Цей спір і став підставою для звернення до суду.

Позов було вмотивовано тим, що згоди на прийняття в експлуатацію указаної самовільно збудованої прибудови відповідачі не надали, що позбавляє їх права на звернення до компетентних органів з цього питання, а тому позивачі просили суд визнати за ними право на прийняття до експлуатації самовільно збудованої прибудови без згоди співвласників.

Судом першої інстанції позов було задоволено з тих підстав, що оскільки для реалізації права на введення в експлуатацію самовільно збудованої прибудови позивачам необхідно отримати згоду співвласників будинку, яку останні надавати відмовляються, то право позивачів підлягає захисту шляхом визнання права на прийняття до експлуатації вказаної прибудови..

Проте, вказане рішення було скасовано апеляційним судом, оскільки нормами Цивільного кодексу, а саме ст. 16 та ст. 376 ЦК України вибраний позивачами спосіб захисту порушеного права, як визнання права на введення в експлуатацію самочинно побудованої прибудови не передбачено.

В свою чергу Касаційний цивільний суд залишаючи в силі рішення апеляційного суду вказав, що згідно частини четвертої статті 357 ЦК України співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При розгляді справ пов'язаних із самочинним будівництвом слід мати на увазі, що відповідно до статті 26 Закону України «Про містобудування» спори з питань містобудування вирішуються радами у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.

При цьому звернення до суду з позовом з приводу самочинного будівництва має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Аналізуйте судовий акт: Визнання права на введення в експлуатацію самочинно побудованої прибудови у судовому порядку не допускається (№ 127/18746/15-ц від 07.02.2018)

4. Умови задоволення позову про виділ у натурі частки із нерухомості, яка перебуває у спільній частковій власності на підставі ст. 364 ЦК України

Спільна власність на нерухомість - це проблемна штука. На будь-яку операцію завжди потрібна згода співвласника. Спільне користування нерухомістю неминуче породжує різноманітні спори між співвласниками. А коли співвласники ще й побили горщики, і це ще і нежитловий фонд із земельною ділянкою, то взагалі біда.

В теорії начебто все дуже просто. Є стаття 364 ЦК України – «виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», співвласник майна подає позов до суду, і суд припиняє спільну часткову власність та визнає право власності позивача на виокремлене майно. Є також статтю 88 ЗК України - "Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності." Проте, в судовій практиці все значно складніше…

Для виділу частки із спільного нерухомого майна повинна бути технічна можливість. Насамперед це означає, що частка яка виділяється повинна бути реально окремим об’єктом нерухомого майна. При цьому частка яка залишається у іншого власника (власників) має також бути окремим об’єктом нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України. Тобто, з певної точки зору при будь-якому видилі частки з нерухомості, завжди відбувається поділ цієї нерухомості на два самостійних об'єкта.

Для цього у справі проводяться будівельно-технічні та земельно-технічні експертизи. Для позитивного висновку експертизи частки співвласників повинні бути ізольовані один від одного, мати окремі виходи, окремі системи водопостачання, водовідведення, опалення, тощо. Поділ на самостійні об'єкти нерухомого майна повинен відповідати умовам, що передбачені чинними будівельними нормами. Кількість та розміри виходів повинні відповідати вимогам будівельних норм за видами будинків та споруд. Якщо при поділі відбувається реконструкція та необхідно додержуватися вимог ДБН та санітарних правил.

У цій постанові ВССУ наводяться нормативні акти, на яких має базуватися висновок експертизи про можливість виділу чи поділу нерухомості, що перебуває у спільній частковій власноті.

В цій справі нежитловий фонд та земельна ділянка належали співвласникам не в рівних частинах. Позивачу належало 2/3 нерухомості. Тому він і ініціював виділ через суд, оскільки домовитись із власником 1/3 нерухомості – відповідачем не зміг.

У справі було декілька експертиз, які надали суду різні варіанти можливого технічного поділу нерухомості. В такому випадку суд має обрати серед наданих варіантів, той варіант, який більш реальний та відповідає інтересам обох співвласників нерухомості.

Слід підкреслити, що дуже часто при наявності технічної можливості для поділу, внаслідок фактичного поділу на підставі експертного висновку ідеальні частки співвласників змінюються. Тому, суду при обранні варіанту поділу необхідно також обґрунтувати доцільність зміни ідеальних часток, яка б не порушувала права кожного із співвласників. Питання необґрунтованої зміни ідеальних часток співвласників, зокрема відсутності відповідної грошової компенсації тому з співвласників частка якого в результаті поділу зменшилася, може бути предметом апеляційного та касаційного розгляду.

Як і було і цій справі, де ВССУ не погодився з апеляційним судом та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аналізуйте судовий акт: Умови задоволення позову про виділ у натурі частки із нерухомості, яка перебуває у спільній частковій власності на підставі ст. 364 ЦК України (ВССУ від 06 грудня 2017р. у справі № 347/331/15-ц)

5. 1/3 квартири все ж таки частка, а не незначна частка, тому ст. 365 ЦК України щодо припинення права співласника не застосовується.

Прокляття співвласності дійсно існує, завдяки чому у конфлікті завжди виграє більш нагла та ущербна особа. І суди ілюзорно прикриваючись законом не вирішують конфлікти у таких спорах, а заморожують або ще більше підсилюють суперечки аж до поножовщини.

Частково раціональній особі вирішити проблему із спільною власністю з упертим співвласником допомагає стаття 365 ЦК України – «припинення права власності на частку у спільному майні за вимогою співвласників». Ця стаття визначає умови, при дотриманні яких право особи на незначну частку у спільному майні може бути припинено за рішенням суду без згоди цієї особи.

У цій справі ВС конкретизував, що таке незначна частка у спільному майні, а точніше, що неможливо вважати незначною часткою у спільному майні. Предметом спору є квартира, яка знаходиться у спільній частковій власності. Співвласників троє і у кожного по 1/3 квартири. Один із співвласників у квартирі давно не проживає та має інше житло для проживання, проте це житло не належить йому на праві власності. Добровільно цей співвласник продати свою частку іншим співвласникам не бажає. Ось і судяться…

Після неодноразового розгляду справи судами ВС остаточно відмовив у задоволенні позову про припинення права власності на частку у квартирі із виплатою грошової компенсації. Зокрема ВС підкреслив, що 1/3 квартири не може вважатися незначноючасткою у спільній частковій власності незважаючи на виплату справедливої грошової компенсації. Разом з цим ВС підкреслив, що оскільки 1/3 квартири є єдиною приватної власністю відповідача, то припинення права на цю власність може призвести до порушення його прав відповідно до 4), ч.1, ст. 365 ЦК України.

Аналізуйте судовий акт: 1/3 квартири не може вважатися незначною часткою у спільному майні, тому припинення права власності на таку частку за рішенням суду на підставі ст. 365 ЦК України неможливе (ВС/КЦС у справі № 760/8958/15-ц від 30 травня 2018 р.)

6. Якщо "забил на проект" та порушив будівництвом права інших - суд покарає!

Предметом судового розгляду стали наступні обставини, - влітку 2014 року відповідач та треті особи, які є співвласниками квартири розпочали капітальний ремонт своєї квартири, в результаті чого ними було здійснено добудову балкону, яка збільшила площу балкона удвічі над вікнами однієї з кімнат та кухні квартири позивача. Внаслідок проведеного ремонту в квартирі позивача з'явилися тріщини на стінах.

Посилаючись на наведене, позивач просила зобов'язати відповідача за власний рахунок демонтувати прибудову до балкону та стягнути з відповідача на свою користь моральну шкоду в сумі 30 000,00 грн, яка проявилася в її душевних переживаннях з приводу незаконно добудованого балкону, затінення її квартири та появі тріщин.

Рішенням районного суду позов задоволено, зобов'язано відповідача за власний рахунок демонтувати прибудову до балкону, привівши його в первинний стан до поверхового плану забудови балкону. Стягнуто на користь позивача 2 000,00 грн у якості відшкодування моральної шкоди.

Суду апеляційної і касаційної інстанцій з таки рішенням погодились. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у своїй постанові, зокрема, зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

За положеннями ч. 7 ст. 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду також мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (ст. 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (ч. 4 ст. 376 та ст.. 391 цього Кодексу).

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво.

Аналізуйте судовий акт: У разі істотного відхилення від проекту, що порушує права інших осіб, порушення будівельних норм і правил суд може постановити рішення, яким зобов'язати провести відповідну перебудову (ВС/КЦС, № 757/9131/15-ц, 18.04.18)

7. Рішення для безправних інвесторів, яке захищає від свавільних забудовників.

Частиною 12 статті 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» визначено, що у разі якщо довіритель виконав усі зобов'язання перед управителем фонду фінансування будівництва, але протягом двох місяців після введення об'єкта будівництва в експлуатацію без поважних причин не підписує акт прийому-передачі закріпленого за ним об'єкта інвестування і не подав у письмовій формі свої зауваження щодо невиконання забудовником своїх зобов'язань по об'єкту будівництва та об'єкту інвестування відповідно до статті 19 цього Закону, управління майном припиняється та управитель відкріплює від довірителя об'єкт інвестування і всі закріплені за ним вимірні одиниці цього об'єкта інвестування.

Отже дотримання зазначеного строку є важливим, оскільки пропущення зазначеного строку тягне за собою не лише фактичну втрату житлового приміщення, у яке було інвестовано кошти, а й втрату частини інвестованих грошей.

У справі, рішення у якій аналізується, фізична особа-інвестор звернулась до суду із позовом до фінансової компанії у якому просила суд визнати дії компанії протиправними, зобов'язання вчинити дії, визнання недійсним свідоцтва про право власності на майно та визнання недійсним рішення. Обґрунтовуючи такі вимоги позивач послався на те, що між ним та іншою фізичною особою укладений договір про передання прав та обов'язків за договором про участь у Фонді фінансування будівництва, за яким він, як новий довіритель, набув права та обов'язки первісного довірителя щодо квартири . Він звернувся до представництва відповідача з наміром підписати акт приймання-передачі та надання всіх необхідних документів, але відповідач відмовився прийняти документи та підписати акт. У подальшому він отримав від відповідача лист, згідно з яким управитель відкріпив від нього об'єкт інвестування - квартиру. На думку позивача відповідач довільно відкріпив від позивача об'єкт інвестування, не дочекавшись належного повідомлення про такі наміри, оскільки повідомлення про відкріплення отримано позивачем пізніше, ніж таке відкріплення відбулось.

В свою чергу фінансова компанія подала до суду зустрічну позовну заяву у якій просила суд визнати припиненим управління майном за договором про участь у ФФБ та визнати припиненими правовідносини щодо об'єкта інвестування: квартири, оскільки інвестором протягом двох місяців після введення об'єкта будівництва в експлуатацію без поважних причин не підписано акт прийому-передачі закріпленого за ним об'єкта інвестування, а тому в силу вимог статті 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», управління майном за договором про участь у ФФБ та правовідносини щодо об'єкта інвестування є припиненими.

Рішенням районного суду у задоволенні первинного позову відмовлено, а зустрічні позовні вимоги задоволено. Приймаючи таке рішення суд вказав, що фінансовою компанією дотримано норми Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», умови договору про участь у ФФБ, Правил фонду фінансування будівництва та правомірно припинено управління майном і відкріплено від інвестора об'єкт інвестування – квартиру, а також правомірно укладено договір про участь у фонді фінансування будівництва з іншою особою.

Проте апеляційний суд таке рішення скасував та задовольнив первинні позовні вимоги у зв’язку із тим, що фінансовою компанією листом повідомлено інвестора про введення в експлуатацію будівництва та про необхідність прийняти в установленому порядку об'єкт інвестування, проте не дотримавшись двомісячного строку, встановленого Правилами ФФБ, прийняв рішення про відкріплення інвестора від об'єкта інвестування. При цьому оголошення в газетах «Голос України» та «Дивіденди Столиця» не є належним повідомленням інвестора про необхідність прийняти квартиру, оскільки у них не зазначено адреси офісу забудовника, не зазначено конкретної дати та часу прибуття останнього. Таке рішення було оскаржено фінансовою компанією у касаційному порядку. Переглядаючи рішення суду апеляційної інстанції КЦС із доводами фінансової компанії погодився і зазначив наступне.

Фінансовою компанією повідомлено про введення об'єкта будівництва в експлуатацію у спосіб, передбачений договором впро участь у ФФБ, шляхом розміщення повідомлення про це на офіційному сайті проекту «Кришталеві джерела».

Частиною дванадцятою статті 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» передбачено, що якщо довіритель виконав усі зобов'язання перед управителем ФФБ, але протягом двох місяців після введення об'єкта будівництва в експлуатацію без поважних причин не підписує акт прийому-передачі закріпленого за ним об'єкта інвестування і не подав у письмовій формі свої зауваження щодо невиконання забудовником своїх зобов'язань по об'єкту будівництва та об'єкту інвестування відповідно до статті 19 цього Закону, управління майном припиняється та управитель відкріплює від довірителя об'єкт інвестування і всі закріплені за ним вимірні одиниці цього об'єкта інвестування.

Отже, оскільки повідомлення фінансовою компанією про введення об'єкта інвестування в експлуатацію здійснено на сайті, то саме з цього часу починається відлік двомісячного строку для підписання акта прийому-передачі закріпленого за позивачем об'єкта інвестування.

Суд апеляційної інстанції помилково вважав, що цей строк починає відлік із дня отримання позивачем листа про введення будинку в експлуатацію та необхідність прийняти об'єкт інвестування, оскільки законом визначено, що цей строк починається не з дня повідомлення, а з дня введення об'єкта будівництва в експлуатацію. Законодавець не пов'язує початок перебігу строку для прийняття об'єкта інвестування до форми, змісту та часу отримання довірителем інформації про таке введення об'єкта будівництва в експлуатацію.

Аналізуйте судовий акт: Неприйняття об’єкта інвестування інвестором у встановлений законом строк є підставою для відкріплення від нього об’єкта інвестування (ВС/КЦС № 752/21249/15-ц від 03.10.2018)

8. Прибережну захисну смугу треба почитати! А відхапані землі і цій смузі треба повертати громаді.

Справедлива та дуже актуальна для сьогодення постанова Великої Палати ВС.

Багаті егоїсти та зухвалі казнокради у змові із чиновниками органів місцевого самоврядування купують за хабарі і навіть отримують безоплатно земельні ділянки у прибережних захисних смугах річок всупереч положенням ЗКУ, ВКУ, природоохоронного законодавства, тощо. Внаслідок цього насамперед порушується право інших громадян України на доступ до берегів річок, право на відпочинок та вільне користування природним довкіллям та водними ресурсами.

У цій справі орган місцевого самоврядування незаконно затвердив проект землеустрою та надав у власність особи земельну ділянку під забудову на березі річки у водоохороній зоні. Незаконно, тому що не можна будувати будинки у прибережній захисній смузі, ширина якої передбачена ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України. Надалі ця особа продала цю земельну ділянку іншій особі, яка є відповідачем у цій справі та намагається захистити своє право власності.

Чому ми написали у заголовку, що начебто добросовісний набувач? Тому що відповідач приходить на суд і заявляє, що нічого не порушував та стверджує, що усі документи у нього на руках є та ці документи відповідають нормам закону, а орган місцевого самоврядування прийняв рішення про виділення земельної ділянки в межах власних повноважень. А головне такий начебто добросовісний набувач божиться, що нічого не знав, про те що здійснювати будівництво у водоохороній зоні не можна. Водночас такий начебто добросовісний набувач добре знає і посилається на рішення ЕСПЛ, які наголошують на неможливості позбавлення державою права власності особи на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. ( в даному випадку порушення Україною ст.1 Першого протоколу, у рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07)

Як бачимо технологія перепродажу земельної ділянки та позиція добросовісного набувача у даній справі не спрацьовує. Велика палата ВС підтверджує правильність рішення суду першої інстанції про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння (відповідача) та повернення у власність громади.

Ця постанова Великої Палати ВС також цікава аналізом деяких рішень ЕСПЛ з приводу предмету спору. У підсумку ВС приходить до висновку, що порушення ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має місце далеко не завжди, коли держава вилучає майно у особи без справедливої компенсації.

При розгляді подібних спорів судам слід встановлювати виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Аналізуйте судовий акт: Начебто добросовісний набувач перекупив земельну ділянку у прибережній захисній смузі, проте суд повернув цю ділянку у власність громади і не допомогла навіть практика ЕСПЛ (ВС/ВП від 15 травня 2018р. у справі № 372/2180/15-ц)

9. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником

Інститут набувальної давності вважається однією з найпрогресивніших новел Цивільного кодексу 2004 року. Офіційне покликання такого нововведення – це усунення необґрунтованих переваг для державної власності, що були встановлені ЦК 1963 р. Судова справа, що пропонується увазі читачів, дозволяє зрозуміти суть цього інституту цивільного права.

Отже, рішенням районного суду задоволено позов особи та визнано за позивачкою право власності за набувальною давністю на житлове приміщення. При цьому суд виходив з того, що позивачка добросовісно заволоділа чужим майном і понад 15 років продовжує відкрито, безперервно володіти квартирою.

Але апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 344 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки житлове приміщення позивачу було надано у користування, і рішення місцевого суду скасував, відмовивши у задоволенні позову, з чим також погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

В основу такого рішення суди поклали наступні приписи чинного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

При цьому на позицію суду не вплинули ті обставини, що позивачка ще у 1994 році отримала від радгоспа у користування та для проживання вказану квартиру, але будь-яких документів, які б підтверджували її право на користування зазначеною квартирою або вказували б на статус цієї квартири позивачці видано не було. Більш того, - питання щодо права на спірну квартиру на час розгляду справи так і не було вирішено за відсутності необхідних документів на житловий фонд.

Доречно нагадати, що в п. 8 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України зазначено, що правила ст. 344 цього кодексу про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦКУ, тобто не раніше 1 січня 2001 р.

Аналізуйте судовий акт: Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником (ВС/КЦС,№ 175/4741/16-ц,29.03.18)

10. Стаття 388 ЦК України, як все ж таки ти потрібна! Навіть позовна давність тебе не перекриє.

Ця судова справа заслуговує на увагу з огляду на те, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду сформував позицію, що стосується застосування положеннь про позовну давність до позовних вимог про витребування майна у порядку ст. 388 Цивільного кодексу України, а саме: позовна давність до них не застосовується.

Верховний Суд, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, зазначив, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (ст. 344 ЦК України).

Заради справедливості слід зазначити, цей висновок не є породженням нового Верховного Суду. Оскільки він повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15.

Отже, рішенням господарського суду позов у даній справ позов задоволено. Витребувано у товариства з обмеженою відповідальністю на користь територіальної громади в особі міської ради нежитлове приміщення, оскільки спірне нерухоме майно вибуло з комунальної власності з порушенням чинного законодавства поза волею міської ради. Як вказали суди, в цьому випадку розпорядження спірним нерухомим майном було можливим лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, прийнятим виключно на пленарному засіданні міської ради, але ж відповідне рішення щодо продажу спірного об'єкта в матеріалах справи відсутнє.

Верховний Суд, погоджуючись з цими висновками, зазначив, що у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).

Враховуючи дещо проблематичний характер цієї справи, варто нагадати, що право власності на спірне нерухоме майно неодноразово реєструвалось встановленим порядком, тобто підтверджувалось органами держави.

Не зайво також звернути увагу на те, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення ЄСПЛ у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення ЄСПЛ у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії"). Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення ЄСПЛ у справі "Лелас проти Хорватії"). Потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення ЄСПЛ у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки").

Отже йдеться про дотримання принципу «належного урядування». Він передбачає, що «особа-суб'єкт приватного права, не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки» (рішення ЄСПЛ «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24 червня 2003 року.

Між тим, в судовому рішенні не міститься оцінка обставин справи з точки зору наведених судових рішень Європейського Суду з прав людини.

Аналізуйте судовий акт: Право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника, тому до позовних вимог про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України позовна давність до них не застосовується (ВС/КГС, справа № 904/10673/16)

НАСАМКІНЕЦЬ:

- Належне виконання умов договору довічного утримання протягом певного періоду є підставою для залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору.

Відповідно до статті 744 Цивільного кодексу України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

При цьому нормами ст. 756 ЦК Українни визначено, що у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.

У даній справі між двома особами було укладено договір довічного утримання за яким особа, яка поклала на себе обов’язок утримання набула право власності на квартиру.

Протягом першого року після укладення договору утримувач виконувала взяті на себе зобов'язання за договором, проте в 2005 році виселила особу, яка потребувала утримання з вищезазначеної квартири та змінила вхідні двері та замок у квартирі, перестала виконувати свої зобов'язання за договором та не надає позивачу жодної допомоги, не забезпечує одягом, взуттям, ліками, не здійснює догляду за позивачем, не сплачує комунальних послуг за квартиру. З Вказані факти стали підставою для звернення до суду із позовною заявою про розірвання договору довічного утримання, укладеного між сторонами, скасування запису про реєстрацію права власності на квартиру та визнати право власності на квартиру за попереднім власником.

Рішенням місцевого суду позов було задоволено. Приймаючи таке рішення суд виходив з того, що відповідач неналежно виконувала договірні зобов'язання, а встановлення автономного опалення в спірній квартирі не передбачено умовами договору. Позивач у квартирі не проживає, а часткова сплата комунальних послуг не є належним виконанням договору. Відповідач не надала жодних доказів на підтвердження виконання інших умов договору, зокрема про забезпечення позивача одягом, взуттям, ліками, надання щомісяця грошової допомоги в розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму.

В свою чергу зазначене рішення було скасовано апеляційним судом та постановлено нове рішення, яким за позивачем та відповідачем у справі визнано право власності на окремі ідеальні частини квартири, оскільки позивач протягом тривалого часу не зверталася з вимогою про розірвання договору з підстав неналежного виконання відповідачем обов'язків, водночас від своїх обов'язків за цим договором відповідач не відмовлялася, а також здійснила значні поліпшення у спірній квартирі, протягом тривалого часу вона здійснювала догляд за цим приміщенням, іншого житла не має, є підстави для залишення за набувачкою права власності на частину квартири у зв'язку з неможливістю подальшого виконання своїх обов'язків.

Із таким рішенням Касаційний цивільний суд не погодився та скасував рішення апеляційного суду і залишив в силі рішення місцевого суду про задоволення позовних вимог.

Мотивуючи таке рішення КЦС вказав, що відповідно до частини другої статті 756 ЦК України у разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.

За результатом аналізу зазначеної норми можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору довічного утримання, і за таких обставин суд приймає рішення на користь набувача.

Однак, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та не зважаючи на те, що відповідач не порушувала питання про визнання за нею права власності на частку квартири прийняв таке рішення.

В свою чергу місцевий суд правильно встановивши правовідносини, які виникли між сторонами та відповідно застосувавши норми матеріального права, обґрунтовано виходив з того, що відповідач не надав доказів належного виконання ним своїх обов'язків, передбачених договором довічного утримання.

Крім того, проживання позивача з чоловіком у іншому житловому приміщенні не свідчить про неможливість довічного утримання та не звільняє від виконання зобов'язань за договором.

Аналізуйте судовий акт: Належне виконання умов договору довічного утримання протягом певного періоду є підставою для залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору (ВС/КЦС № 209/2643/16-ц від 24.10.2018)

Джерело: юридичний ресурс "Протокол"