П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Самсіна І.Л.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_6 до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Красний Лиман Донецької області (далі - відділення Фонду) про визнання рішення протиправним та зобов'язання здійснити перерахунок та виплату грошових коштів,

в с т а н о в и л а:

4 грудня 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до відділення Фонду про: визнання рішення та дій відповідача неправомірними, протиправними щодо відмови у виплаті позивачу недоплати одноразової страхової виплати у зв'язку зі стійкою втратою працездатності в розмірі 15 % за нещасним випадком на виробництві, який мав місце 17 листопада 2007 року; зобов'язання відповідача перерахувати та виплатити позивачу недоплату одноразової страхової виплати у зв'язку зі стійкою втратою працездатності в розмірі 15 % за нещасним випадком на виробництві, який мав місце 17 листопада 2007 року.

Суди встановили, що 17 листопада 2007 року з ОСОБА_6 стався нещасний випадок на виробництві, 23 січня 2008 року йому вперше встановлено втрату працездатності в розмірі 5 % та виплачено відповідачем суму страхової виплати.

18 лютого 2009 року позивачу підтверджено втрату працездатності в розмірі 5 %.

16 березня 2009 року встановлено втрату працездатності в розмірі 20 % при оскарженні ним попереднього висновку комісії.

Позивач звернувся до відповідача з проханням доплатити йому частину страхової виплати за 15 % втрати працездатності, не врахованих при першому огляді, але відділення Фонду 7 березня 2013 року відмовило позивачу у зв'язку з відсутністю підстав для нарахування одноразової виплати.

Краснолиманський міський суд Донецької області постановою від 18 листопада 2014 року позов задовольнив: визнав рішення відділення Фонду неправомірними, а його дії по відмові у виплаті ОСОБА_6 недоплати одноразової страхової виплати у зв'язку зі стійкою втратою працездатності в розмірі 15 % за нещасним випадком на виробництві, який мав місце 17 листопада 2007 року, протиправними; зобов'язав відділення Фонду перерахувати та виплатити ОСОБА_6 недоплату одноразової страхової виплати у зв'язку зі стійкою втратою працездатності в розмірі 15 % за нещасним випадком на виробництві, який мав місце 17 листопада 2007 року.

Донецький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 4 лютого 2015 року постанову Краснолиманського міського суду Донецької області від 18 листопада 2014 року скасував, позов ОСОБА_6 до відділення Фонду залишив без розгляду.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення статей 99, 100, 202 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), дійшов висновку, що причини пропуску звернення до відповідача із спірним питанням через 4 роки (навесні 2013 році) та до суду у грудні 2013 року є неповажними.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 лютого 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_6

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_6 подав до Верховного Суду України заяву про її перегляд з передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС підстав, у якій, зокрема, посилається на помилкове незастосування судами у справі, що розглядається, положень пункту 3 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України.

На обґрунтування заяви додав копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2014 року, яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, та постанову Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» на підтвердження невідповідності оскаржуваного рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява ОСОБА_6 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 237 КАС судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та рішення, копію якого надано для порівняння, не дає підстав вважати, що суд неоднаково застосував норми матеріального права.

Так, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України фактично погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, посилаючись на положення статей 99, 100, 202 КАС, дійшов висновку, що причини пропуску звернення до відповідача зі спірним питанням через 4 роки навесні 2013 року та до суду у грудні 2013 року є неповажними.

У рішенні, наданому на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції не вирішував питання дотримання строку звернення до адміністративного суду.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Заявник також посилається на невідповідність оскаржуваного рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Однак постанова Пленуму Верховного Суду України не є тим судовим рішенням, що було ухвалене за наслідками перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС. У ній не формулювався правовий висновок щодо застосування норм матеріального права, неоднаковість застосування яких оспорюється в заяві, а звідси - цей судовий документ у розумінні пункту 5 частини першої статті 237 КАС не може надаватися на обґрунтування наведених у заяві доводів.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_6 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий І.Л. СамсінСудді: О.Ф. ВолковМ.І. Гриців О.В. КривендаО.Б. Прокопенко