Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 490/6331/15-ц

провадження № 61-39296св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач -ОСОБА_6 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 , Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Чкалова 78», служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року у складі судді Черенкової Н. П. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 29 травня 2018 рокуу складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Лисенка П. П., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позов обґрунтований тим, що квартира АДРЕСА_1 не приватизована, належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва та надана сторонам у справі у користування відповідно до ордера від 30 січня 1989 року № 224.

У ційквартирі з 28 грудня 1995 року зареєстрований син позивачів ОСОБА_6 , якийбільше десяти років за місцем реєстрації не проживає та не бере участі у її утриманні.

Відповідач без поважних причин не проживає в квартирі понад шість місяців. Будь-яких особистих речей відповідача у спірній квартирі немає, він мав вільний доступ до квартири та перешкоди йому у користуванні квартироюпозивачі не чинили.

Позивачі просили суд визнати ОСОБА_6 таким, що втратив право користування жилимприміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанції

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 05 квітня 2016 року до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору залучено ОСОБА_5 , службу у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Чкалова 78» (далі - ОСББ «Чкалова 78»).

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року зустрічний позов ОСОБА_6 залишено без розгляду за його заявою.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 29 травня 2018 року,у позові відмовлено.

Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що під час вирішення питання про втрату відповідачем права на користування жилим приміщенням з`ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності. Проте позивачі не надали належні та допустимі докази на підтвердження відсутності ОСОБА_6 понад шість місяців без поважних причинза місцем реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 29 травня 2018 року, просили скасувати оскаржувані рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

16 липня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.

У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до розпорядження від 16 квітня 2020 року № 1112/0/226-20 «Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи, відповідно до пунктів 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду», затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 «Про заходи, спрямовані на належне здійснення правосуддя» доповідачем у справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Олійник А. С.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди неповно з`ясували всі обставини справи, не звернули увагу, що у спірній квартирі відповідач не проживає тривалий час, не перевірили та не надали належну правову оцінку доводам позивачів про те, що факт непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин підтверджується наявними в матеріалах справах актами про непроживання від 22 червня 2015 року, від 23 грудня 2017 року.

Суди залишили поза увагою те, що відповідач з 2002 року не проживає у спірній квартирі, оскільки одружився та проживає з сім`єю в іншому місці.

Непроживання відповідача у спірній квартирі підтвердили допитані свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2018 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі ордера на житлове приміщення від 30 січня 1989 року № 224 серія № НОМЕР_1, виданого Виконавчим комітетом Центральної ради народних депутатів м. Миколаєва, ОСОБА_1 на склад сім`ї, яка складалася з чотирьох осіб: чоловік ОСОБА_2 , син ОСОБА_6 та дочка ОСОБА_9 , надано у користування трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 , житлова площа 39,84 кв. м.

Згідно з довідками Товариства з обмеженою відповідальністю ЖЕК «Забота» від 29 травня 2015 року № 1475, від 19 грудня 2015 року № 5697 у квартирі АДРЕСА_1 проживають з правом на житлову площу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .

Відповідно до актавід 22 червня 2015 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_2 , ОСОБА_6 у спірній квартирі не проживає більше десяти років, за комунальні послуги не сплачує, капітальні та поточні ремонти не проводить, не відноситься до вищевказаної квартири як до свого постійного місця проживання та особистих речей у квартирі не має.

Аналогічна інформація міститься в актах,підписананих мешканцями вказаного будинку від 21 грудня 2015 року та 13 грудня 2017 року.

Звертаючись до суду та порушуючи питання про визнання відповідача, таким, що втратив право користування жилим приміщенням, позивачі посилались на акти про непроживання відповідача складені 22 червня 2015 року і 13 грудня 2017 року, згідно з якимивідповідач не проживав у спірній квартирі понад десять років.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (стаття 156 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім`ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Верховний Суд зауважує, що згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

Документи надані позивачами не є належними та допустимими доказами у справі, оскільки не підтверджують достовірних даних щодо строку відсутності відповідача у спірній квартирі та інформації щодо причин непроживання відповідача у спірному приміщенні. Сам факт непроживання відповідача у вказанійквартирі не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилимприміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є непроживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.

Суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачами акти щодо непроживання відповідача не фіксують причину його відсутності та складені в той час, коли існував спір щодо користування квартирою та відсутністю у відповідача ключів від квартири. Крім того, позивачі визнали у добровільному порядку право користування відповідачем житловим приміщенням, оскільки звільнили йому кімнату для проживання, в якій знаходяться його речі.

Відмовивши в позові, суди виходили з того, що відповідно до пояснень сторін відповідач не проживав у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами, у зв`язку з чим відповідач звертався до органів поліції з відповідною заявою.

Відповідно до листа начальника Центрального відділу поліції Головного управління Національної поліції у Миколаївській області від 14 грудня 2015 року № 16/1941 відповідач ОСОБА_6 у присутності дільничного інспектора поліції отримав від своєї матері ключі від квартири АДРЕСА_1 .

Верховний Суд виходить з того, що доводи позивачів щодо непроживання ОСОБА_6 у спірній квартирі більше десяти років без поважних причин не є переконливими, оскільки не відповідають матеріалам справи і не підтверджені належними і допустимими доказами.

Будь - яких інших доказів на підтвердження непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин позивачі не надали.

Суди встановили, що відповідач не проживав у спірній квартирі з поважних причин, не втрачав з нею зв`язок, продовжував ставитися до неї як до свого житла, а його періодична відсутність була викликана обставинами, пов`язаними з конфліктною ситуацією, що виникла між сторонами.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, щовідповідач вибув на постійне місце проживання за іншою адресою з огляду на встановлені судами обставини та підстави позову.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що непроживання відповідача у спірній квартирі підтвердили допитані свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , оскільки суд першої інстанції зазначив, що свідок ОСОБА_7 пояснила суду, що була присутня у квартирі, коли ОСОБА_6 прийшов з працівниками поліції, так як його не допускали до квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , що підтверджує факт створення позивачами перешкод відповідачу у доступі до квартири.

Інші доводи касаційної скарги аналогічні доводам апеляційної скарги, зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) рішення від 10 лютого 2010 року).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 29 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко