Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.05.2025 року у справі №369/870/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2025 року

м. Київ

справа № 369/870/21

провадження № 61-11106св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області

в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета

спору, - Чабанівська селищна рада Фастівського району Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат

Миколюк Микола Дмитрович, на постанову Київського апеляційного суду

від 09 липня 2024 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про скасування рішення та повернення земельної ділянки у власність держави.

Позовну заяву мотивовано тим, що за результатами аналізу додержання вимог земельного та водного законодавства на території Києво-Святошинського району Київської області прокуратура встановила, що Києво-Святошинська районна державна адміністрація (далі - Києво-Святошинська РДА) розпорядженням від 18 грудня 2012 року № 3504 передала ОСОБА_2 у власність земельну ділянку, площею 1,2905 га, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в адміністративних межах селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області, на підставі якого він отримав державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ, № 341754.

Позивач зазначав, що відомості про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 лютого 2020 року, індексний номер 51176930, прийнятого державним реєстратором Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області Коваленко Д. В.

02 квітня 2021 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі- продажу, відповідно до умов якого останній продав ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 1,2905 га, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в адміністративних межах селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області. Ця земельна ділянка належить до земель водного фонду, оскільки розташована у верхів`ї безіменного струмка, що є правою притокою струмка Віта , яка відповідно до Водного кодексу України (далі - ВК України) та класифікації річок належить до малої річки, а тому не може передаватися у приватну власність громадян.

Посилаючись на вказане, прокурор з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд:

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

від 02 квітня 2021 року, індексний номер 57449505, про реєстрацію права приватної власності на земельну ділянку, площею 1,2905 га, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149, за ОСОБА_1 та припинити на неї речові права останнього;

повернути у власність держави в особі Київської ОДА спірну земельну ділянку, площею 1,2905 га, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149, що розташована в межах селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалою

від 22 листопада 2021 року залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Чабанівську селищну раду Фастівського району Київської області.

Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалою від 02 вересня 2021 року замінив відповідача ОСОБА_2 на належного ОСОБА_1

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 19 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що спірна земельна ділянка станом на час її передання у приватну власність належала до земель водного фонду і була розташована у межах прибережної захисної смуги водного об`єкта.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Київської обласної прокуратури оскаржив його в апеляційному порядку.

Київський апеляційний суд постановою від 09 липня 2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнив частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову.

Зобов`язав ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Київської ОДА земельну ділянку, площею 1,2905 га, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149, яка розташована в адміністративних межах селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області.

В іншій частині позову відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що:

прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, отже, прокурор звернувся з позовом з метою захисту прав інтересів держави, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ);

спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги струмка Віта, тому відповідно до вимог ВК України належить до земель водного фонду і надання її у приватну власність законодавством заборонено;

відповідач не спростував факт того, що станом на час відведення спірної земельної ділянки (2012 рік) вона не накладалася на землі водного фонду;

позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_1 на cпірну земельну ділянку з одночасним припиненням речових прав на цю земельну ділянку не підлягає задоволенню, оскільки не є належним способом захисту прав позивача;

під час набуття права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку він, діючи добросовісно та на власний ризик, проявивши розумну обачність, мав об`єктивну можливість переконатись, що спірна земельна ділянка розташована поруч з водним об`єктом, отже, належить до земель водного фонду. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави (відповідної територіальної громади). Такі обставини справи і підстави повернення земельної ділянки повністю відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Миколюк М. Д., у якій заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду:

від 10 квітня 2024 року № 454/1883/22 (провадження № 14-117цс23), щодо належного способу надсилання судового рішення;

від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-І87гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 29 вересня 2020 року № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19), щодо того, що неналежний спосіб захисту прав зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин;

від 22 вересня 2020 року у справі № 925/756/19 (провадження № 12-40гс20), щодо застосування позовної давності.

Апеляційний суд неправильно застосував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/1684/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року в справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21), у постановах Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18 (провадження № 61-666св21), від 18 травня 2022 року у справі № 469/649/17 (провадження № 61-1467св21), від 08 листопада 2023 року у справі № 372/4149/18 (провадження № 61-12785св21).

Суд апеляційної інстанції безпідставно поновив прокурору строк на апеляційне оскарження, оскільки на час ухвалення рішення місцевого суду прокурор мав зареєстрований електронний кабінет та 31 жовтня 2023 року отримав рішення суду.

Апеляційний суд помилково розглянув та задовольнив позовну вимогу про повернення спірної земельної ділянки у власність держави, оскільки у заяві від 02 лютого 2021 року прокурор, уточнивши позовні вимоги, заявив лише вимогу про скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

Апеляційний суд безпідставно не задовольнив клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване відпусткою одного представника і участю іншого представника у процесуальних заходах та масованим ракетним обстрілом напередодні засідання, що є поважними причинами для відкладення розгляду справи.

Лист Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06 є недопустимим доказом у справі, оскільки не є висновком експерта, та не дає змоги встановити обставин того, що спірна земельна ділянка станом на 2012 рік належала до земель водного фонду.

Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Водночас проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки відповідає містобудівній документації та погоджений Управлінням водних ресурсів у місті Києві та Київській області Державного агентства водних ресурсів України, що правильно встановив суд першої інстанції та помилково переоцінив апеляційний суд.

У доповненнях до касаційної скарги, поданих 15 серпня 2024 року у межах строку на касаційне оскарження відповідно до частини першої статті 398 ЦПК України, заявник зазначає, що розпорядження спірною земельною ділянкою, яку було передано безоплатно у власність ОСОБА_2 , належало до повноважень Києво-Святошинської РДА, а не Київської ОДА, яку прокурор визначив органом держави, в інтересах якого заявлено позов.

Крім того, спірна земельна ділянка у разі задоволення позову може бути повернута виключно Чабанівській селищній раді Фастівського району Київської області, а не державі в особі Київської ОДА.

Аргументи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшло.

Рух справи у суді касаційної інстанції

У серпні 2024 року ОСОБА_1 через адвоката Миколюка М. Д. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року.

Верховний Суд ухвалою від 11 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

У грудні 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 20 травня 2025 року справу призначив до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Києво-Святошинська РДА розпорядженням від 18 грудня 2012 року № 3504 передала у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1,2905 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯИ, № 9341754, на право власності на земельну ділянку, площею 1,2905 га, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в адміністративних межах селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області.

Право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 лютого 2020 року, індексний номер 51176930, прийнятого державним реєстратором Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області Коваленко Д. В.

02 квітня 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук 3. М. та зареєстрований у реєстрі за № 414, відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність спірну земельну ділянку.

Право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 квітня 2021 року, індексний номер 57440505, прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М.

Згідно з листом Державного агентства водних ресурсів України Басейнового управління водних ресурсів середнього Дніпра від 21 серпня 2020 року № 01-12/8/2, земельна ділянка з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149 частково розташована на землях водного фонду під частиною верхнього ставку і русла безіменного струмка та їх прибережними захисними смугами.

Відповідно долиста Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06 земельна ділянка, з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149 розташована у верхів`ї безіменного струмка, що є правою притокою струмка Віта , яка відповідно до ВК України та класифікації річок належить до малої річки та відповідно до вимог ВК України є частиною земель водного фонду.

Відповідно до висновку експерта Дощечкіна О. І. від 05 квітня 2023 року № 5-04/23 за результатом проведення судової земельно-технічної експертизи у справі в межах спірної земельної ділянки будь-які поверхневі водні об`єкти (водне плесо) відсутні. Оскільки в межах земельної ділянки будь-які поверхневі водні об`єкти (водне плесо) відсутні, то експерт не визначав межі та площу тих водних об`єктів, про які зазначає прокурор.

Інститут водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України зазначив, що у верхів`ї русла безіменного струмка, що є правою притокою струмка Віта , розташовано два ставки, верхній (площа 0,5 га) та нижній (площа 1,1 га). Береги нижнього ставу перебувають у природному стані. У дамбі нижнього ставу влаштовано шахтний водоскид з донним водовипуском і скидною трубою 1 000 мм. Рівень ставу на час обстеження був нижче рівня переливної споруди водоскидної шахти, а донний водовипуск повністю перекритий. Відповідно скид води у нижній б`єф дамби, а саме у струмок Віта , був відсутній. Раніше дамба ставу була розташована південніше (нижче за течією) нової. На сьогодні збереглися залишки старої дамби, у якій влаштовано не закріплений проран, через який проходить русло струмка. Природне русло струмка Віта у верхньому б`єфі старої дамби після спуску ставка замулилося. Замість природнього русла зроблено штучний грантовий канал. У нижньому б`єфі старої дамби природне русло струмка Віта врізане у корінні породи та глибоке. Заплава вузька, схили круті, зарослі лісом. Схили струмка Віта нижче залишків старої дамби перебувають у природньому стані, не забудовані.

Ділянка чаші старого ставу між новою і старою дамбами суха, частково заросла деревною рослинністю. На сьогодні тут ведуться роботи з прокладанняводопропускної бетонної труби від водоскиду нижнього ставу до русла струмка Віта . Бетонні труби вже розміщені на прилеглій ділянці. Очевидно, надалі тут планується влаштування підземного трубчастого водоскиду і засипка ділянки з огляду на наявність земляних робіт.

Верхній став зі сторони дамби, лівого берега і верхньої частини ставка загороджений парканом із колючим дротом, що обмежує доступ громадян до узбережжя водних об`єктів на земельних ділянках прибережних захисних смуг і є порушенням ВК України. Береги закріплені, навколо ставу виконані декоративні ландшафтні роботи. На сьогодні ведуться інтенсивні роботи щодо влаштування водоскидних споруд і дороги для відсипки ґрунту у верхів`ї верхнього ставка та в заплаві безіменного витоку струмка Віта .

Верхів`я струмка від витоку до верхнього ставка частково засипано і розчищено від деревинної рослинності. На сьогодні роботи продовжуються. Схили струмка круті, не закріплені. Лівий схил терасований. Перша лівобережна заплавна тераса суцільно забудована котеджами безпосередньо уздовж брівки русла струмка в межах прибережної захисної смуги.

Правий берег верхів`я струмка також високий і крутий. Територія правобережної заплави від ставу до верхів`я струмка штучно засипана ґрунтом та будівельним сміттям. Засипка території біля верхів`я струмка продовжується і на сьогодні. У верхів`ї струмка внаслідок засипання та перекриття природного русла утворилися відкриті водні поверхні.

Враховуючи положення ВК України прибережна захисна смуга для малих річок, струмків і потічків, а також ставків, площею 3 га, має становити 25 м, з урахуванням крутизни схилів більше 3 градусів - 50 м.

Схили навколо обох ставків і вздовж самого струмка Віта круті, що підтверджується топографічною картою М 1:10 000. Оскільки крутизна схилів перевищує 3 градуси, ширина прибережної захисної смуги навколо ставків і вздовж русла повинна бути встановлена на відстані 50 м від меженного рівня води у руслі струмка та нормального підпертого рівня води у ставках. Відповідно засипка території і будь-яке будівництво, крім гідротехнічного і лінійних споруд, тут згідно з ВК України заборонене.

Під час порівняння фахівцями Інституту фрагменту діючого Генерального плану селища Чабани, оприлюдненого на офіційному сайті Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, розділ «Затверджена містобудівна документація» (адреса посилання: https://chabany-rada.gov.ua/zatverdzhena-mistobudivna-dokumentaciya/generalni-plani/generalnij-plan-smt.-chabani.html), із супутниковим знімком високої роздільної здатності зі станом місцевості на 2019 рік та нанесеними межами прибережної захисної смуги встановлено невідповідність нормативного значення межі прибережної захисної смуги струмка Віта в межах зазначеної земельної ділянки.

На графічних матеріалах Генерального плану селища Чабани при визначенні ширини прибережної захисної смуги не враховано фактичну крутизну схилів (більше 3 градусів), як результат вона становить 25 м. Також між дамбою нижнього ставка та старою зруйнованою дамбою не показано існуюче русло струмка Віта , що призвело до розриву і зменшення прибережної захисної смуги на цій ділянці русла.

Матеріали справи також містять копії детального плану території селища Чабани, Генеральний план селища Чабани є у загальному доступі на офіційному сайті Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних права, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначив, що порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Звертаючись до суду з позовом, прокурор як на підставу позову посилався на те, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_2 , розташована у верхів`ї безіменного струмка, що є правою притокою струмка Віта (відповідно до норм ВК України та класифікації річок належить до малої річки), тобто є частиною земель водного фонду та не може передаватись у приватну власність.

Суд першої інстанції, дослідивши та оцінивши докази у справі, зокрема лист Державного агентства водних ресурсів України Басейнового управління водних ресурсів середнього Дніпра від 21 серпня 2020 року № 01-12/8/2, лист Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06, погодження проєкту землеустрою Управлінням водних ресурсів у м. Києві та Київській області Державного агентства водних ресурсів України від 31 січня 2013 року № 36, висновок судової земельно-технічної експертизи від 05 квітня 2023 року № 5-04/23, містобудівну документацію, дійшов висновку про відмову в позові з підстав того, що позивач не довів, що спірна земельна ділянка на час її передання у власність належала до земель водного фонду (розміщена у межах 25-метрової прибережної захисної смуги водного об`єкта з частковим її накладенням).

Апеляційний суд, скасувавши рішення місцевого суду, дійшов висновку, що наданий прокурором лист Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06 підтверджує належність спірної земельної ділянки на час її виділення у власність ОСОБА_2 (2012 рік) до земель водного фонду, що не спростував відповідач.

Водночас апеляційний суд відхилив висновок експерта з підстав того, що є ньому не вирішувалося питання про знаходження спірної земельної ділянки у межах прибережної захисної смуги, а досліджувані питання оцінювалися станом на 2023 рік.

Колегія суддів з такими висновками апеляційного суду не погоджується з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виділення спірної земельної ділянки) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

До земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди.

Згідно з частиною четвертою статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передання земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, згідно з якими громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Відповідно до статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Під час розгляду справ про повернення земельних ділянок водного фонду першочергово суди мають встановити, чи накладаються такі земельні ділянки на землі водного фонду на час їх виділення у власність громадян, а у справі, що переглядається, зокрема - на прибережну захисну смугу струмка Віта.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу і групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц,провадження № 14-709цс19, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, провадження № 14-740цс19, постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 263/11779/16-ц, провадження № 61-10819св20).

Апеляційний суд, дійшовши висновку про накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду, керувався нормативними розмірами прибережних захисних смуг, установленими статтею 88 ВК України, та інформацією, викладеною у листі Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06.

У вказаному листі зазначається про невідповідність Генерального плану селища Чабани під час визначення ширини прибережної захисної смуги у розмірі 25 метрів супутниковим знімкам зі станом місцевості на 2008 та 2019 роки.

Верховний Суд зазначає, що у наведеному листі фактично вирішується питання законності Генерального плану селища Чабани щодо наявності / відсутності позначень русла струмка Віта між дамбою нижнього ставка і старою зруйнованою дамбою, доказів існування якої (місця розташування, час існування) матеріали справи не містять, та питання правомірності визначення ширини прибережної захисної смуги.

Водночас Генеральний план селища Чабани і детальний план території селища Чабани (т. 1, а. с. 163-165) є чинними.

Генеральний план належить до містобудівної документації, що має ознаки нормативно-правового акта.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 363/3786/17 та постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 260/20/19, від 28 липня 2022 року у справі № 640/31850/20 та від 01 вересня 2022 року у справі № 520/16518/20.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації (частина друга статті 60 ЗК України).

Згідно з пунктами 6, 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) межі водоохоронних зон встановлюються з урахуванням, зокрема, цільового призначення земель, що входять до складу водоохоронної зони. На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Межі прибережної захисної смуги у межах населених пунктів за відсутності затверджених проєктів землеустрою визначаються:

з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері за її наявності;

з урахуванням нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до вказаного вище Порядку, у разі відсутності належної землевпорядної документації меж прибережних захисних смуг.

Подібні висновки сформовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18).

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад зобов`язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях (частина сьома статті 87 ВК України).

Інформування усіх заінтересованих осіб щодо меж водоохоронних зон виконує з одного боку функцію захисту прав та інтересів громади, а з іншого - конкретної особи, яка бажає отримати земельну ділянку, яка межує із землями водного фонду.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач посилався на те, що спірна земельна ділянка відводились у власність на підставі проєктної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка погоджена уповноваженими органами, зокрема Управлінням водних ресурсів у м. Києві та Київській області Державного агентства водних ресурсів України.

Матеріали справи містять, зокрема, копію детального плану території селища Чабани, копії висновків про погодження проєкту землеустрою щодо спірної земельної ділянки Управлінням Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області, Управлінням водних ресурсів від 13 грудня 2012 року № 2252-03 та Управлінням водних ресурсів у м. Києві та Київській області Державного агентства водних ресурсів України від 31 січня 2013 року № 36.

Генеральний план селища Чабани є у загальному доступі на офіційному сайті Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області.

Ця інформація є загальновідомою та окремо доказуванню не підлягає (частина третя статті 82 ЦПК України).

Генеральний план селища Чабани, що підтверджує і детальний план (які одночасно є документацією із землеустрою) визначає 25-метрову ширину прибережної захисної смуги струмка Віта, що узгоджується із законодавчо визначеним розміром, та визначає місце розташування забудови поряд із цією смугою та не визначає розташування спірної земельної ділянки у межах земель водного фонду на час його складення.

Крім того, у справі, що переглядається, проведено судову земельно-технічну експертизу за клопотанням відповідача (т. 1, а. с. 183, 184), за результатами проведення якої встановлено, що:

у межах спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149 відсутні будь-які поверхневі водні об`єкти (водне плесо);

оскільки у межах спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222457400:04:003:5149 відсутні будь-які поверхневі водні об`єкти, то визначити межі та площу цих об`єктів не вбачається за можливе.

Верховний Суд ураховує, що прокурор у суді першої інстанції не заперечував проведення судової земельно-технічної експертизи, ініційованої відповідачем, водночас питань на вирішення експерту, крім тих, які визначив відповідач, не пропонував.

Надалі прокурор заперечував проти проведення вказаної експертизи шляхом оскарження ухвали про її призначення в апеляційному порядку зпідстав того, що запропоновані відповідачем питання не нададуть відповідей, достатніх для спростування позовних вимог.

Також прокурор самостійно не ініціював питання про проведення земельно-технічної експертизи щодо вирішення питання про накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду, висновків експертизи, проведеної на замовлення учасників справи, до суду не подавав.

У судовому засіданні 14 травня 2024 року апеляційний суд заслухав пояснення експерта Дощечкіна О. І. за результатами його висновку від 05 квітня 2023 року № 5-04/23, наданого до суду першої інстанції.

Експерт зазначив, що свій висновок підтримує. Пояснив, що дослідження проводилось на підставі наданих матеріалів з візуальним обстеженням спірної ділянки. Питання накладення спірної земельної ділянки на прибережну захисну смугу струмка Віта на вирішення експерту не ставились.

За результатами відповідей експерта на питання суду та учасників справи прокурор не скористався наданим йому нормами процесуального права повноваженням заявити обґрунтоване клопотання про призначення додаткової чи повторної експертизи в суді апеляційної інстанції, інших висновків експертизи, які б вирішували питання, чи розташована спірна земельна ділянка у верхів`ї безіменного струмка, що є правою притокою струмка Віта, чи у межах прибережної захисної смуги цього струмка на час виділення спірної земельної ділянки у 2012 році, прокурор також не надав.

Ініціатива щодо призначення іншої судової експертизи належить не суду, а стороні, яка зацікавлена у доведені обставин, які такою експертизою можуть підтверджуватися.

Отже, апеляційний суд, задовольнивши позов частково, безпідставно відхилив вказаний висновок експерта,зазначивши, що експерт не досліджував питання фактичного розташування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги струмка Віта, поклавши в основу оскаржуваної постанови лише інформацію, надану Інститутом водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України, яка досліджувала належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду лише станом на 2019-2020 роки.

Верховний Суд зауважує, що лист Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06 не підтверджує, що спірна земельна ділянка саме на час її вибуття із володіння держави (2012 рік) була розташована у межах прибережної захисної смуги водного об`єкта та належала до земель водного фонду.

Фото, які надав Інститут водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України та використав суд апеляційної інстанції на підтвердження встановлення крутизни схилів струмка Віта, засипки природного русла цього струмка, засипки правобережної заплави верхів`я струмка, вчинені у 2020 році (станом на час дослідження) без ідентифікації конкретного місцерозташування чи прив`язки до певного об`єкта, отже, не підтверджують порушень у технічній документації, розробленій стосовно спірної земельної ділянки на час її відведення у 2012 році.

Верховний Суд також зазначає, що супутникові знімки за 2008 та 2019 роки, використані Інститутом водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України, які апеляційний суд застосував для мотивації підстав для часткового задоволення позову, не можуть вважатися належними доказами накладення спірної земельної ділянки на прибережну захисну смугу водного об`єкта на час її виділення у власність у 2012 році.

У матеріалах справи є й інші супутникові знімки, надані на спростування доводів прокурора (т. 1, а. с. 164, 165), які не містять інформації про проходження русла безіменного струмка по спірній земельній ділянці та, відповідно, її накладення на землі водного фонду.

Отже, лист Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06 не може вважатися належним та допустим доказом на підтвердження накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду на час її виділення у приватну власність у 2012 році, про що правильно вказав суд першої інстанції.

Колегія суддів зазначає, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (постанова Верховного Суду від 02 червня 2022 року у справі № 602/1455/20).

У висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи про якість судових рішень зазначено, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. У викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін, тобто на кожен окремий пункт вимог та на аргументи захисту. Це важливий запобіжник, оскільки він дає можливість сторонам переконатися у тому, що їхні доводи були досліджені, а отже, суддя взяв їх до уваги (пункт 38).

Апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги лист Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області Державного агентства водних ресурсів України від 31 січня 2013 року № 36, що надав відповідач, згідно з яким було погоджено проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та встановлено, що на час відведення вона не накладається на землі водного фонду.

Тому з урахуванням того, що прокурор, посилаючись на лист Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України від 16 вересня 2020 року № 407/06 як на єдиний доказ належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, який за встановлених обставин не можна вважати належним та допустимим, заперечував проти призначення судової експертизи, оскільки вважав, що у справі відсутні будь-які питання, вирішення яких потребує наявності спеціальних знань, а матеріали справи не містять взаємосуперечливих доказів, та не заявив клопотання про проведення експертизи в судах першої та апеляційної інстанцій, то Верховний Суд погоджується з висновками місцевого судупро відмову у позові у зв`язку з відсутністю належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог прокурора.

Отже, з урахуванням наведеного прокурор на довів належними та допустимими доказами того, що спірна земельна ділянка на час її відведення (18 грудня 2012 року) накладалась повністю чи частково на землі водного фонду.

Вказаним обставинам надав належну правову оцінку суд першої інстанції, який дійшов правильного висновку про недоведеність позовних вимог, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Оскільки позовна давність застосовується лише у випадку наявності підстав для задоволення позову, а Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог, то немає підстав для оцінки доводів касаційної скарги в частині незастосування судом апеляційної інстанції позовної давності.

Касаційну скаргу також мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову, неправильно застосував висновки Верховного Суду, викладені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 437/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року в справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19).

Верховний Суд погоджуєтьсяз такими доводами касаційної скарги, що апеляційний суд, застосувавши висновки, викладені у вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду, не урахував, що Велика Палата Верховного Суду у наведених справах керувалась тим, що ширина прибережної захисної смуги вираховується від водного об`єкта, наявність якого підтверджується саме на час вибуття земельної ділянки у власність третіх осіб.

Водночас у справі, що переглядається, апеляційний суд встановив наявність водного об`єкта та розрахував ширину його прибережної смуги не на час вибуття спірної земельної ділянки із володіння держави у 2012 році, а станом на 2020 рік.

Крім того, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473св18), Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за відсутності затвердженого проєкта землеустрою ширина прибережної захисної смуги вираховується на підставі будь-якої містобудівної документації за її наявності, а у разі її відсутності - з урахуванням нормативних розмірів і меж водоохоронних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 у відповідній редакції.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що прокурор не надав доказів на підтвердження наявності у межах спірної земельної ділянки будь-якого водного об`єкта та / або її накладення на прибережну захисну смугу струмка Віта саме на час вибуття земельної ділянки у власність ОСОБА_2 (2012 рік), водночас апеляційний суд без встановлення та оцінки належних і допустимих доказів безпідставно дійшов висновку про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

Ураховуючи наведене, висновки, викладені у вказаних постановах Верховного Суду, на які послався суд апеляційної інстанції, сформульовані з урахуванням інших установлених обставин справи, ніж у справі, що розглядається.

Тому доводи заявника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у наведених постановах Верховного Суду, підтвердилися.

З огляду на викладене висновки апеляційного суду про наявність належних та допустимих доказів накладення спірної земельної ділянки на час її відведення на землі водного фонду, про ненадання відповідачем належних та допустимих доказів на спростування цієї обставини та задоволення позову в частині повернення земельної ділянки є помилковими.

Водночас суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з врахуванням належної оцінки наданих сторонами доказів дійшов правильного висновку про відмову в позові.

Верховний Суд не бере до уваги доводи, викладені у доповненнях до касаційної скарги, щодо відсутності у прокурора на час звернення з позовом підстав для представництва інтересів Київської ОДА з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 707/816/19 (провадження № 61-8453св20), від 02 лютого 2022 року у справі № 707/1924/20 (провадження № 61-11114св21) суд касаційної інстанції погодився з тим, що прокурор з дотриманням положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру» міг звертатися з позовом про повернення земельної ділянки в інтересах держави в особі відповідної обласної державної адміністрації, якщо спірна земельна ділянка, належність якої до земель водного фонду доводить прокурор, вибула із володіння держави на підставі розпорядження відповідної районної державної адміністрації.

Отже, Київська ОДА на час звернення прокурора з позовом у січні 2021 року була тим органом, в особі якого прокурор правомірно пред`явив позов в інтересах держави у справі, що переглядається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 сформульовано висновок, що зміни під час провадження у справі в адміністративно-територіальному устрої та перехід права розпорядження певними земельними ділянками від держави до територіальної громади не впливають на можливість задоволення позову у разі його обґрунтованості та виконання рішення суду на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

Закон України від 28 квітня 2021 року № 1423-ХІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», пунктом 58 якого визначено, що землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім деяких видів / категорій земель, передбачених підпунктами «а» - «е» цього пункту, набрав чинності 27 травня 2021 року, тобто після звернення прокурора з позовом під час провадження у цій справі.

Тому посилання заявника у касаційній скарзі на те, що у разі задоволення позову спірну земельну ділянку не може бути повернено Київській ОДА, а лише Чабанівській селищній раді Фастівського району Київської області, яка не є позивачем у справі, не впливає на обґрунтованість підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Київської ОДА на час звернення з позовом.

З урахуванням наведеного Верховний Суд не встановив підстав для залишення позову прокурора, поданого в інтересах держави в особі Київської ОДА, без розгляду.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставне поновлення прокурору строку на апеляційне оскарження Верховний Суд керується таким.

Відповідно дозагальновизнаного положення про дію процесуальних норм у часі незалежно від часу відкриття провадження у справі при вчиненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент їхнього вчинення (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної' палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21)).

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (частина п`ята статті 268 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 354 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду: 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Згідно з частинами першою-шостою статті 272 ЦПК України копії повного судового рішення вручаються учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні, негайно після проголошення такого рішення.

У разі проголошення тільки скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні, за їхньою заявою негайно після його проголошення видаються копії скороченого судового рішення.

У разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складення в електронній формі у порядку, встановленому законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

За заявою учасника справи копія повного судового рішення вручається йому під розписку безпосередньо в суді.

Учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Відповідно до інформації, що є у публічному доступі, електронний кабінет Київськоїобласної прокуратури зареєстровано у Єдиній судовій інформаційно -телекомунікаційній системі 27 березня 2023 року.

Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалив рішення 19 жовтня 2023 року (скорочене), повне рішення складено 30 жовтня 2023 року.

Повне рішення прокурор отримав 15 грудня 2023 року (т. 2, а. с. 139), з апеляційною скаргою звернувся 26 грудня 2023 року (т. 2, а. с. 129).

З огляду на вказане доводи касаційної скарги про безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження не підтвердилися.

Безпідставними також є доводи касаційної скарги, що прокурор, уточнивши позовні вимоги, заявив лише вимогу про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, оскільки прокурор змінив предмет позову лише в частині позовної вимоги, викладеної у пункті 1 прохальної частини позовної заяви, водночас у частині позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки у власність держави заяви про уточнення позовних вимог обґрунтувань не містять.

Колегія суддів також зазначає, що апеляційний суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності з підстав обрання неефективного способу захисту прав, водночас суд може відмовити у позові з підстав обрання неналежного / неефективного способу захисту лише у разі обґрунтованості позовних вимог.

Оскільки Верховний Суд погоджується з висновками місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову, то постанову апеляційного суду необхідно скасувати повністю із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

З огляду на зазначене доводи касаційної скарги частково підтвердилися, у результаті чого постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою та підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Установивши, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до вимог статті 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК иУкраїни визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду із залишенням у силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові, то відповідачу необхідно компенсувати судові витрати понесені за наслідками розгляду справи у суді касаційної інстанції.

У суді касаційної інстанції ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 9 080,00 грн.

Отже, з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути судові витрати у розмірі 9 080,00 грн.

Керуючись статтями 389 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Миколюк Микола Дмитрович, задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року скасувати, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2023 року залишити в силі.

Стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 9 080,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік