Постанова

Іменем України

26 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 708/700/16-ц

провадження № 61-13071св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Журавель В.І. (суддя-доповідач), Антоненко Н.О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» на заочне рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 12 липня 2016 року у складі судді Совгира І. В. та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Ювшина В. І., Гончар Н. І., Пономаренко В. В.,

встановив:

У червні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 23 вересня 2015 року № 000910, укладений між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто», застосувати наслідки недійсності правочину, стягнувши з відповідача на його користь 117 000 грн.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 23 вересня 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто» укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у його користування автомобіль Renault Logan MCV, а він зобов'язувався сплачувати лізингові та інші платежі за договором.

На виконання умов договору у цей же день він сплатив повну вартість транспортного засобу Renault Logan MCV, 2012 року випуску, в сумі 117 000 грн.

До червня 2016 року передбачений умовами договору автомобіль йому не передано. На вимогу розірвати договір та повернути сплачені грошові кошти отримав відмову від відповідача.

Зазначав, що оспорюваний договір не відповідає вимогам Закону України «Про фінансовий лізинг» та нормам ЦК України, порушує його права як споживача.

Зокрема, за умовами вищезазначеного правочину до отримання предмета лізингу він має сплатити товариству адміністративний платіж в розмірі 50 % від вартості предмета лізингу, авансовий платіж, комісію за передачу у лізинг. Разом з тим, Законом України «Про захист прав споживачів» та Законом України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що адміністративні витрати не можуть включатися у ціну договору.

Також, у договорі вказується на наявність додатку № 3 (графік покриття витрат та виплати лізингових платежів), проте такий додаток відсутній.

Пунктом 12.1 спірного договору визначено, що лізингоотримувач, який сплатив адміністративний платіж, та повністю або частково сплатив авансовий платіж, має право розірвати договір, однак в цьому випадку лізингодавець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору в розмірі 40 % від сплаченої суми авансового платежу. В такому випадку адміністративний платіж за договором лізингоодержувачу також не повертається.

Позивач вважав, що така умова є несправедливою, не відповідає принципу добросовісності та рівності й свідчить про наявність істотного дисбалансу прав та обов'язків сторін

Крім того, при укладанні даного договору не складались обов'язкові додатки до нього, внаслідок чого він (позивач) не міг належно оцінити всі існуючі для нього ризики.

Посилаючись на вищевикладені обставини, просив визнати недійсним вищезазначений договір та застосувати наслідки недійсності правочину.

Заочним рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 12 липня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 23 вересня 2015 року № 000910, укладений між ОСОБА_4 та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто» із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто» на користь ОСОБА_4 117 000 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства. Таким чином, договором забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року заочне рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 12 липня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в договорі фінансового лізингу обмежені права позивача, як споживача, умови договору не відповідають принципу добросовісності та рівності сторін, положення договору в цілому містять істотний дисбаланс прав та обов'язків сторін договору на шкоду споживача, є несправедливими і порушують вимоги чинного законодавства.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, товариство з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, зокрема статей 202, 215, 216, 219, 220, 806 ЦК України, та порушення норм процесуального права, а саме: статті 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину та застосування наслідків його недійсності.

У березні 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення, у яких просить залишити без задоволення касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто» та залишити без змін оскаржувані судові рішення як такі, що ухвалені із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суди повно і всебічно дослідили та оцінили обставини справи установивши, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими щодо споживача, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання його недійсним та стягнення сплачених відповідно до нього грошових коштів.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 708/700/16-ц передано до Касаційного цивільного суду.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування.

Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України.

За приписом частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.

Так, згідно із частиною першою статті 216 ЦК України в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Тобто, умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Судами встановлено, що 23 вересня 2015 року між ОСОБА_4 та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» був укладений договір фінансового лізингу № 000910 з додатками, за умовами якого товариство зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді автомобіля та передати його у користування позивача, який, у свою чергу, зобов'язувався сплачувати за користування предметом лізингу періодичні лізингові платежі.

Договір фінансового лізингу передбачає право позивача отримати автомобіль у власність за умови повної сплати його вартості та інших витрат.

23 вересня 2015 року на виконання умов договору фінансового лізингу ОСОБА_4 сплатив товариству з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» платіж в розмірі 117 000 грн, проте відповідач предмет лізингу не передав.

Також установлено, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом (пункт 8.17, розділ 10 договору), звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця.

Відповідно до пункту 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Згідно з пунктом 1.7 договору предмет лізингу передається у користування позивача не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства адміністративного платежу, авансового платежу, комісії.

Пунктом 9.1 договору встановлено, що авансовий платіж складає частину від вартості предмета лізингу у розмірі 50 %. Сторони погодили, що внесення платежів відбувається до графіків, визначених у додатках № № 1, 3.

Також, установлено, що пункт 12.1 укладеного між сторонами договору встановлює жорстку односторонню відповідальність лізингоодержувача не лише за будь-яке порушення зобов'язання, а й за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності та є несправедливими умовами договору згідно з вимогами статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки вони порушують принцип добросовісності (пункт ш частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін договору та завдають шкоди позивачеві, як споживачу, а, отже, є правові підстави, передбачені статтями 215, 216 ЦК України, статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання договору фінансового лізингу недійсним.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом України у постановах від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, від 08 червня 2016 року № 6-330цс16.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Мотиви касаційної скарги з приводу того, що до спірних правовідносин не застосовуються положення Закону України «Про захист прав споживачів», є помилковими, оскільки Закон України «Про захист прав споживачів» не визначає певних меж своєї дії і регулює відносини між споживачами товарів і послуг та продавцями товарів і надавачами послуг, визначає механізм захисту прав споживачів товарів і послуг, а при вирішенні спорів, що виникають між учасниками таких правовідносин, підлягає застосуванню нарівні з іншими актами цивільного законодавства України, що регулюють ті ж питання. Якщо у чинному законодавстві немає спеціальної норми щодо регулювання правовідносин, застосуванню підлягають загальні норми.

Посилання у скарзі на те, що позивач не подавав заяву про зміну умов договору, які є несправедливими, або їх виключення з договору фінансового лізингу, колегія суддів також відхиляє, оскільки відповідно до частини другої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Посилання у касаційній скарзі на інші судові рішення суду касаційної інстанції не впливають на законність судових рішень, оскільки деякі з них були ухвалені до висловлювання Верховним Судом України свого правового висновку, інші - скасовані Верховним Судом України, деякі - стосуються фактичних обставин у справі.

Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 12 липня 2016 року та ухвали апеляційного суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» залишити без задоволення.

Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 12 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. І. Журавель

Н. О. Антоненко

В.І. Крат