Постанова

Іменем України

25 січня 2018 року

м. Київ

справа № 759/18259/15-ц

провадження № 61-622 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - державне підприємство «Укршахтгідрозахист»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Святошинського районного суду м. Києва у складі судді Петренко Н. О. від 9 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва у складі суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., від 15 червня 2016 року

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Укршахтгідрозахист» (далі - ДП «Укршахтгідрозахист») про зміну формулювання причини звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що в період з 12 лютого по 22 жовтня 2015 року (включно) він працював на ДП «Укршахтгідрозахист». 15 жовтня 2015 року позивач подав заяву про звільнення з 22 жовтня 2015 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору. Однак відповідач, звільнивши його 22 жовтня 2015 року, самовільно змінив причини звільнення та зробив запис у трудовій книжці про звільнення за власним бажанням.

Крім того, відповідач остаточно розрахувався з ним не в день звільнення, а 9 листопада 2015 року, що є підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Враховуючи вказане, ОСОБА_4 просив визнати недійсним внесений відповідачем запис до трудової книжки про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України; зобов'язати відповідача змінити внесений ним до трудової книжки запис про звільнення з роботи за власним бажанням; стягнути з ДП «Укршахтгідрозахист» на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 3 888 грн 96 коп. та моральну шкоду у розмірі 3 тис. грн.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 9 лютого 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано недійсним внесений ДП «Укршахтгідрозахист» запис до трудової книжки ОСОБА_4 про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України.

Зобов'язано ДП «Укршахтгідрозахист» змінити внесений ним до трудової книжки ОСОБА_4 запис про звільнення з роботи за власним бажанням відповідно до наказу про його звільнення.

Стягнуто з ДП «Укршахтгідрозахист» на користь держави судовий збір у розмірі 551 грн 20 коп. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні правові підстави для задоволення позовної вимоги ОСОБА_4 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки відповідач у день звільнення позивача провів з ним повний розрахунок.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_4 відхилена, а рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що підприємством у встановлені чинним законодавством строки було виплачено позивачу належні звільненому працівникові суми, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У серпні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не встановлено обставин неперерахування протягом одного операційного дня належних при звільненні сум, а також щодо ненарахування та невиплати винагороди за вислугу років за лютий 2015 року. Також ОСОБА_4 посилався на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою його клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, чим порушив його право на участь у судовому засіданні.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

26 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 12 лютого 2015 року був прийнятий у ДП «Укршахтгідрозахист» на посаду начальника відділу юридичної і договірної роботи. Позивач звільнений з 22 жовтня 2015 року за власним бажанням. 23 жовтня 2015 року платіжним дорученням № 56 відповідач перерахував через орган Державної казначейської служби грошові кошти. 26 жовтня 2015 року шляхом одержання грошового переказу ОСОБА_4 отримав заробітну плату у розмірі 19 581 грн 42 коп.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.

Доводи касаційної скарги щодо невстановлення судами обставин неперерахування протягом одного операційного дня належних при звільненні сум, що стало причиною несвоєчасного розрахунку при звільненні та встановлення вини відповідача, не знайшли свого підтвердження.

Як установлено судом апеляційної інстанції, оскільки фінансування підприємства відповідача здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, інших джерел фінансування підприємство не має, то відповідно до статті 43 Бюджетного кодексу України при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає, зокрема, розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства, контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, взятті бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов'язаннями.

Відповідно до пункту 2.2 Порядку реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів в органах державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 309 від 2 березня 2012 року (далі - Порядок), розпорядники бюджетних коштів протягом 7 робочих днів з дати взяття бюджетного зобов'язання подають до відповідного органу казначейства реєстр бюджетних зобов'язань розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів за формою згідно з додатком 1 на паперових (у двох примірниках) та електронних носіях і оригінали документів або їх копії, засвідчені в установленому порядку, що підтверджують факт узяття бюджетного зобов'язання.

Як встановлено судами, 23 жовтня 2015 року відповідачем до органу державної казначейської служби було надане платіжне доручення № 56 на суму 42 359 грн 12 коп. для перерахування розрахункових для звільнених працівників, у тому числі для ОСОБА_4

Відповідно до пункту 2.3 Порядку, підтвердні документи, надані розпорядником бюджетних коштів, опрацьовуються органом Казначейства за захищеними видатками, які не потребують проведення процедур закупівель, - протягом 1 операційного дня.

24 та 25 жовтня 2015 року - вихідні дні, перерахування заробітної плати ОСОБА_4 відбулось 26 жовтня 2015 року, що підтверджується платіжним дорученням від 23 жовтня 2015 року № 56, з відміткою банку про одержання грошового переказу 26 жовтня 2015 року.

Таким чином, виконання бюджетних зобов'язань ДП «Укршахтгідрозахист» перед позивачем, з урахуванням встановленого законодавством терміну для опрацювання платіжних документів органом Державної казначейської служби України, здійснено вчасно.

Також необґрунтованими є доводи щодо ненарахування та невиплати винагороди за вислугу років за лютий 2015 року

Згідно зі статтею 10 КЗпП України передбачено, що колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Статтею 13 КЗпП України визначений зміст колективного договору. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, щодо нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.).

Відповідно до пункту 12 додатку № 4 до колективного договору від 1 травня 2011 року № 1069, при звільненні працівника за власним бажанням, а також при звільненні на підставі частин 3, 4, 7, 8 статті 40 КЗпП України виплата винагороди за вислугу років не здійснюється.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації (стаття 16 КЗпП України).

Як правильно встановлено судом та не оспорюється позивачем, ОСОБА_4 звільнено з підприємства відповідача 22 жовтня 2015 року за власним бажанням.

Оскільки відповідно до умов колективного договору виплата винагороди за вислугу років при звільненні працівника за власним бажанням не здійснюється, тобто у розрізі статті 116 КЗпП України не належить працівнику, позивач дійшов помилкового висновку про обов'язок відповідача здійснити йому таку виплату при звільненні.

Винагорода за вислугу років у розмірі 265 грн 19 коп. була виплачена 9 листопада 2015 року позивачу помилково і була повернута особою, що здійснила таке нарахування та виплату, на рахунок підприємства.

При цьому доводи позивача щодо правильності оформлення бухгалтерських документів, які стосуються помилкового перерахування коштів, правомірності надання пояснень стосовно помилкового перерахування коштів особою, яка на час звільнення позивача не працювала у ДП «Укршахтгідрозахист», не мають правового значення для вирішення питання про затримку розрахунку при звільненні.

Доводи касаційної скарги про залишення поза увагою районним судом клопотання позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, доданого до позовної заяви, також є необґрунтованими, оскільки позивач 23 січня 2016 року направив до суду клопотання про підтримання позовних вимог та розгляд справи за його відсутності, чим висловив бажання не брати участі у судових засіданнях із розгляду цієї справи, отже, його право на участь у судовому засіданні не порушено.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 9 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта