Постанова

Іменем України

24 липня 2020 року

м. Київ

справа № 161/5704/15-ц

провадження № 61-13667св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа - ОСОБА_7 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року у складі судді Івасюти Л. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2015 року ОСОБА_8 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_7 , про визнання жилого будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на частку у спільному майні подружжя, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов обґрунтовано тим, що з 24 січня 1976 року по 27 травня 1999 року ОСОБА_8 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів від 13 вересня 1990 року № 401 ОСОБА_8 було виділено земельну ділянку по АДРЕСА_1 ), (у подальшому - АДРЕСА_2 ) для будівництва індивідуального житлового будинку, у тому ж році вони розпочали будівництво будинку за вказаною адресою, який було збудовано у 1993 році. 28 травня 1999 року ОСОБА_8 уклав шлюб із ОСОБА_6 , а у грудні 2000 року виїхав на роботу за кордон. За ОСОБА_6 визнано право власності на спірний будинок рішенням суду, яке було скасовано, а в подальшому її позов залишено без розгляду. 01 лютого 2006 року ОСОБА_8 зареєстрував своє місце проживання у спірному будинку. 23 жовтня 2013 року ОСОБА_6 незаконно зареєструвала за собою право власності на будинок та, не маючи необхідного обсягу повноважень, відчужила його відповідачам ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 . Останні не могли не знати про те, що ОСОБА_6 не має права власності на це майно, не вжили всіх розумних заходів, не виявили обережності та обачності щодо з`ясування правомочності продавця, а тому являються недобросовісними набувачами.

З урахуванням наведеного, на підставі статей 15, 16, 330, 331, 388, 396, 400 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), статей 60, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) просили визнати житловий будинок по АДРЕСА_2 об`єктом права спільної сумісної власності; визнати за кожним з позивачів право на 1/2 частки у спільному майні подружжя; витребувати житловий будинок по АДРЕСА_2 з володіння ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 у володіння і спільну сумісну власність позивачів та витребувати земельну ділянку по АДРЕСА_2 з володіння ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 у користування позивача ОСОБА_8 .

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 01 жовтня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 , ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 24 вересня 2015 року, провадження у справі в частині позовних вимог про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права на частку в спільному майні подружжя, закрито.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, із висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідачі набули право власності на спірний будинок законно, на підставі договору купівлі-продажу, тому цей будинок у них витребуваний бути не може.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на цей будинок, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ці позовні вимоги вже були предметом судового розгляду в іншій справі та щодо них судом ухвалено відповідне рішення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 липня 2015 року, ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 01 жовтня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що суди у порушення вимог статей 212-214, 303, 315 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції до 15 грудня 2017 року не перевірили доводів сторін по суті позовних вимог; належним чином не встановили фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору; не визначились які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; не обґрунтували висновку про визнання за позивачем права власності на майно, яке перебуває у власності іншої особи, не навели правових підстав для такого висновку та не послались на норму права яка підлягає застосуванню.

Також касаційний суд, дійшов висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанцій у порушення вимог пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України не вирішили питання про залучення до участі у справі ОСОБА_6 , яка відчужила спірний житловий будинок відповідачам, до яких пред`явлено вимоги про витребування із чужого незаконного володіння, оскільки це рішення суду може вплинути на її права та обов`язки.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2016 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_6

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 жовтня 2018 року залучено до участі у справі в якості правонаступника померлого позивача ОСОБА_8 - ОСОБА_1 , а також залучено до участі у даній справі, як третю особу на стороні позивачів - ОСОБА_7 .

Останнім рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 та ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його безпідставності та необґрунтованості, оскільки позивачами не надано належних, допустимих та достатніх доказів, на підтвердження права власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку, як і не надано доказів на підтвердження того, що майно вибуло з їх володіння не з їхньої волі.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У липні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- залишили поза увагою вимоги ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року;

- не надали оцінку всім наявним у справі доказам, зокрема Висновку експертного дослідження, проведеного Волинською торгово-промисловою палатою, від 09 жовтня 2013 року № О-209, та не врахували показів свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 ;

- не дослідили судові рішення ухвалені у інших справах, що стосуються права на спірний житловий будинок і земельну ділянку, а саме: рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2004 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 04 грудня 2009 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 07 травня 2014 року у справі № 161/2151/14-ц, постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2014 року в справі № 161/1156/14-а;

- дійшли хибного висновку щодо добросовісності набуття ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 спірного нерухомого майна у власність.

Також заявники зазначили, що апеляційний суд неправильно визначив розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання апеляційної скарги, оскільки помилково вважав, що вартість спірного будинку на час звернення із позовом становила 1 128 611,00 грн, хоча ціна його продажу за договором 200 000,00 грн.

У жовтні 2019 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на безпідставність її доводів, відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 липня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року та постанови Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року. Вказану касаційну скаргу залишено без руху та надано для усунення недоліків строк до 02 вересня 2019 року, але не більше десяти днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2019 року, після усунення недоліків апеляційної скарги, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року та постанови Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року, витребувано матеріали цивільної справи № 161/5704/15-ц та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

У вересні 2019 року матеріали справи № 161/5704/15-ц надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року підлягає розгляду Верховним Судом в порядку за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції чинній на час її подання, тобто до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що з 24 січня 1976 року по 27 травня 1999 року ОСОБА_8 перебував із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі.

За час шлюбу, 13 вересня 1990 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 виділена земельна ділянка по АДРЕСА_3 .

28 травня 1999 року ОСОБА_8 одружився із ОСОБА_6

26 березня 2014 року ОСОБА_6 продала ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 житловий будинок по АДРЕСА_2 .

Також судами встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_2 вже зверталися до суду з позовною заявою до відповідачів у цій справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , застосування правових наслідків недійсності правочину, визнання житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , б об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання за кожним з позивачів права власності на 1/2 частки у спільному майні подружжя - вищевказаного житлового будинку (справа № 161/6829/14).

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 грудня 2014 року у справі № 161/6829/14 позов ОСОБА_8 , ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_2 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_8 та ОСОБА_2 та визнано за ними право на 1/2 частки за кожним у майні подружжя. Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_2 від 26 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , що посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Іванюк М. В. та зареєстрований в реєстрі за № 363. Зобов`язано ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 повернути ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_2 , а ОСОБА_6 - повернути ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 110 000,00 грн. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки по АДРЕСА_2 від 26 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , що посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Іванюк М. В. та зареєстрований в реєстрі за № 362. Зобов`язано ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 повернути ОСОБА_6 земельну ділянку по АДРЕСА_2 , а ОСОБА_6 - повернути ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 39 500,00 грн. Зобов`язано ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 не чинити перешкод ОСОБА_8 , ОСОБА_2 у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_2 та усім належним їм майном. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 09 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 грудня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_8 та ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення у справі № 161/6829/14 апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_8 та ОСОБА_2 не надали будь-яких документів, які б підтверджували їхнє право власності на спірний житловий будинок (свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок станом на 1993 рік, затвердженого проекту на забудову цього будинку тощо).

Звертаючись до суду із цим позовом позивачі, зазначаючи про побудову спірного будинку у 1993 році, свої вимоги про визнання житлового будинку по АДРЕСА_2 об`єктом права спільної сумісної власності та визнання за кожним з позивачів права на 1/2 частки у спільному майні подружжя обґрунтовують із посиланням на статтю 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), статті 60, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статті 15, 16, 330, 331, 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Нормативно-правове обґрунтування

З огляду на час перебування ОСОБА_8 і ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі - до 27 травня 1999 ІНФОРМАЦІЯ_1 , до цих спірних правовідносин не можуть бути застосовані норми як СК України, так і ЦК України у редакції 2004 року.

Тому до зазначених позовних вимог підлягають застосуванню норми КпШС України, ЦК України у редакції станом на 1963 рік та Закону України «Про власність».

Статтею 16 Закону України «Про власність» визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Згідно з частиною першою статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до статті 4 ЦК України у редакції станом на 1963 рік цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки. Відповідно до цього цивільні права і обов`язки виникають: з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій - з актів планування; в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій; внаслідок подій, з якими закон пов`язує настання цивільно-правових наслідків.

Згідно з частинами першою, шостою статті 86 ЦК України (у редакції на дату виникнення спірних правовідносин) право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Відносини власності регулюються Законом України «Про власність» (697-12), цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Частинами другою та третьою статті 101 ЦК України у редакції станом на 1993 рік передбачалося, що у подружжя, яке проживає спільно, та його неповнолітніх дітей може бути тільки один жилий будинок (або частина його), що належить на праві особистої власності одному з них або є в їх спільній власності. Право власності одного або кількох громадян з числа зазначених в частині другій цієї статті на частину будинку не позбавляє права інших з цих громадян мати у власності другу частину (частини) цього ж будинку.

Статтею 112 цього ж Кодексу передбачалося, що майно може належати на праві спільної власності двом чи кільком громадянам.

Жодною із наведених правових норм не передбачалося набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва, на що покликаються позивачі у своєму позові.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно виходив з його безпідставності та необґрунтованості, оскільки позивачами не надано належних, допустимих та достатніх доказів, на підтвердження права власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку, як і не надано доказів на підтвердження того, що майно вибуло з їх володіння не з їхньої волі.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку Висновку експертного дослідження, проведеного Волинською торгово-промисловою палатою, від 09 жовтня 2013 року № О-209, є безпідставними, оскільки, як вбачається із тексту оскаржуваної постанови апеляційного суду такий доказ був відхилений судом, як такий, що є належним та не допустимим у силу вимог частини п`ятої статті 106 ЦПК України - у ньому не зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою вимоги ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року є безпідставними, оскільки, як вбачається із тексту оскаржуваних судових рішень, вимоги суду касаційної інстанції були враховані та виконані.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно визначив розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання апеляційної скарги, оскільки помилково вважав що вартість спірного будинку на час звернення із позовом становила 1 128 611,00 грн, хоча ціна його продажу за договором 200 000,00 грн, Верховний Суд відхиляє, як безпідставні з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції на момент подання позову) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно статті 80 ЦПК України (в редакції на момент подання позову) та статті 176 ЦК України (в чинній редакції) ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна. Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред`явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.

Вартість майна визначається станом на дату останньою оцінки.

Згідно з підпунктом першим пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції на момент подання позову) ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

Відповідно до підпункту 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду, справляється у розмірі, що становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Отже, приймаючи ухвалу про залишення без руху апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року та здійснюючи розрахунок судового збору, що підлягав сплаті при поданні їх апеляційної скарги, апеляційний суд правильно виходив із того, що остання відома оціночна вартість спірного будинку, яка зазначена у договорі купівлі-продажу (а. с. 38-40 т.1), на час звернення з позовом становила 1 128 611,00 грн.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик