Постанова

Іменем України

20 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 235/473/16-ц

провадження № 61-3393зп18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

розглянув справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до приватного акціонерного товариства «АПК-Інвест» (далі - ПрАТ «АПК-Інвест») про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він працював в тваринному комплексі ПрАТ «АПК-Інвест» електрогазозварником 4 розряду служби головного інженера та технічного обслуговування тваринницького комплексу управління з забезпечення діяльності тваринницького комплексу із 25 липня 2014 року. Після отримання повістки з Красноармійсько-Селідовського об'єднаного військового комісаріату про призов на строкову військову службу з 06 квітня 2015 року, він надав її до відділу кадрів підприємства для оформлення документації згідно з вимогами трудового законодавства України. Наказом від 31 березня 2015 року № 11 к/УТК його звільнено з 01 квітня 2015 року у зв'язку з призовом на військову службу на підставі пункту третього частини першої статті 36 КЗпП України. 08 квітня 2015 року його відправлено з Красноармійсько-Селідовського об'єднаного військового комісаріату до місця проходження військової служби. З 08 квітня 2015 року по 07 жовтня 2016 року він перебував на строковій військовій службі у військовій частині пп В3422 Збройних Сил України.

Зазначав, що дізнавшись про порушення своїх прав, звертався до відповідача із заявою від 25 жовтня 2015 року про скасування наказу про його звільнення, який було прийнято помилково без врахування вимог чинного законодавства, та просив прийняти рішення про звільнення його від роботи, починаючи з 08 квітня 2015 року (день відправлення у військову частину з військового комісаріату - початок проходження строкової військової служби), із збереженням за ним середнього заробітку, відповідно до статті 119 КЗпП України. ЛистомПрАТ «АПК-Інвест» від 08 грудня 2015 року № 887-1 відмовлено у задоволенні його заяви про скасування наказу з посиланням на те, що на час його звільнення діючим законодавством України не передбачалось збереження місця роботи, посади і компенсації з бюджету середнього заробітку на підприємстві, установі, організації, особам, у яких вони працювали на час призову на строкову військову службу.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив скасувати наказ про його звільнення, поновити його на роботі та стягнути на його користь із відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 16 червня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 строк для звернення з позовом до суду. Скасовано наказ про звільнення ОСОБА_1 з ПрАТ «АПК-Інвест» від 31 березня 2015 року № 11/к/УТК. Поновлено ОСОБА_1 на посаді електрогазозварника 4 розряду служби головного інженера та технічного обслуговування тваринницького комплексу управління з забезпечення діяльністю тваринницького комплексу на ПрАТ «АПК-Інвест». Стягнуто з ПрАТ «АПК-Інвест» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 квітня 2015 року по 08 квітня 2016 року у розмірі 55 485 грн 36 коп.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ПрАТ «АПК-Інвест» відхилено, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 16 червня 2016 року залишено без змін.

У поданій у жовтні 2017 року до Верховного Суду України заяві ПрАТ «АПК-Інвест» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу апеляційного суду, рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, частини третьої статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що у задоволенні заяви необхідно відмовити з огляду на таке.

Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 25 липня 2014 року було прийнято на роботу до ПАТ «АПК-ІНВЕСТ» на посаду електрогазозварника 4 розряду служби головного інженера та технічного обслуговування тваринницького комплексу управління з забезпечення діяльності тваринницького комплексу.

Наказом від 31 березня 2015 року № 11 К/УТК звільнено ОСОБА_1 з роботи з 01 квітня 2015 року у зв'язку з призовом на військову службу на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

За довідкою військової частини пп В3422 від 02 травня 2015 року № 123 солдат ОСОБА_1 з 08 квітня 2015 року по 07 жовтня 2016 року перебував на строковій військовій службі у військовій частині пп В3422 Збройних Сил України.

Поновлюючи ОСОБА_1 на роботі та стягуючи на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції та суд касаційної інстанції, виходив із того, що гарантії щодо збереження місця роботи (посади), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, почали діяти з 08 лютого 2015 року - дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 року № 116-19. Починаючи із 08 лютого 2015 року за працівниками, призваними на строкову військову службу, зберігається місце роботи в силу положень наведеного закону. Позивача звільнено 01 квітня 2015 року на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України без урахування гарантій збереження місця роботи, тобто без законної підстави.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2017 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що станом на 25 травня 2015 року (на дату звільнення позивача), пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України та частиною третьою статті 119 КЗпП України заборонено звільняти лише працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Однак ця заборона не розповсюджувалася на позивача, який був призваний на інший вид військової служби - на строкову військову службу, отже, при його звільненні із займаної посади у зв'язку з призовом на строкову військову службу порушень трудового законодавства не відбулося, відповідно, підстав для задоволення позову не встановлено. Зміни до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України та частини третьої статті 119 КЗпП України, якими поширено дію гарантій для працівників, звільнених у зв'язку з призовом на різні види військової служби, в тому числі і на строкову військову службу, внесено Законом України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», що набрав чинності 11 червня 2015 року. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Отже, Закон України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», поширює свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття цим законом чинності, тобто після 11 червня 2015 року, а тому не може розповсюджуватись на спірні правовідносини, які виникли 25 травня 2015 року.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, частини третьої статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до положень статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України (у редакції, чинній на час призову та звільнення позивача з роботи) підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час призову та звільнення позивача з роботи) визначено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «;Про альтернативну (невійськову) службу», «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.

За змістом частини 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції, яка діяла на час призову та звільнення позивача з роботи), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Наведені зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 року № 116-19, що набрав чинності 08 лютого 2015 року.

Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України та частини третьої статті 119 КЗпП України приведено у відповідність із частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» Законом України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову, що набрав чинності 11 червня 2015 року.

Вказаним законом пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України викладено у новій редакції, за якою підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; у частині третій статті 119 КЗпП України слова «призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» замінено словами «призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період», а слова «до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року» - словами «до дня фактичної демобілізації».

Таким чином, за працівником, призваним на строкову військову службу після 08 лютого 2015 року (дня набрання чинності Законом України від 15 січня 2015 року № 116-19), зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві (установі, організації), в якому він працював на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

У справі, яка переглядається, суди правильно застосували пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України, частину третю статті 119 КЗпП України, частину другу статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик