Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 287/584/16-ц

провадження № 61-39748св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі Олевської міської об`єднаної територіальної громади Житомирської області,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління економічного розвитку, інфраструктури, містобудування та з питань цивільного захисту Олевської районної державної адміністрації Житомирської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області на рішення Олевського районного суду Житомирської області у складі судді Стратовича О. В.

від 15 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Галацевич О. М., від 31 травня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року заступник прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі Олевської міської об`єднаної територіальної громади Житомирської області звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Житомирській області), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління економічного розвитку, інфраструктури, містобудування та з питань цивільного захисту Олевської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання недійсним наказу, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та зобов`язання її повернути.

Позовна заява мотивована тим, що наказом ГУ Держземагентства у Житомирській області № 6-1744/14-14-сг від 01 жовтня 2014 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність

ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2 га, кадастровий номер 1824487200:04:000:0271, призначеної для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Тепеницької сільської ради Олевського району. На підставі даного наказу ОСОБА_1 видано свідоцтво на право власності на земельну ділянку.

28 травня 2016 року ОСОБА_1 продав вказану земельну ділянку ОСОБА_2 . Право власності останнього зареєстроване 28 травня

2016 року на підставі рішення про державну реєстрацію №29799184.

На думку позивача, вищевказаний наказ є незаконним, рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку підлягає скасуванню, а земельна ділянка поверненню до земель запасу, оскільки відповідно до інформації Тепеницької сільської ради від 13 квітня 2016 року на вказаній земельній ділянці ведеться незаконний видобуток бурштину.

Окрім того, зазначає, що передача земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства проведена без агрохімічного паспорта земельної ділянки.

З огляду на вищезазначене, прокурор просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держземагентства у Житомирській області № 6-1744/14-14-сг від 01 жовтня 2014 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2 га, призначеної для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Тепеницької сільської ради Олевського району Житомирської області, з кадастровим номером 1824487200:04:000:0271; скасувати рішення реєстраційної служби Олевського районного управління юстиції Житомирської області про державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку ОСОБА_2

від 28 травня 2016 року № 29799184; витребувати на користь держави із незаконного володіння ОСОБА_2 вказану земельну ділянку та зобов`язати його повернути земельну ділянку площею 2 га, з кадастровим номером 1824487200:04:000:0271 до земель запасу Тепеницької сільської ради Олевського району.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Олевського районного суду Житомирської області від 15 березня 2018 року у задоволенні позову заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі Олевської міської об`єднаної територіальної громади Житомирської області відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що законодавством визначений вичерпний перелік документів, необхідних для розроблення проєкту землеустрою та передачі земельної ділянки в приватну власність, до якого не входить агрохімічний паспорт такої ділянки, а позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження розміщення на земельній ділянці родовищ бурштину, а тому наявні правові підстави для відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Житомирської області від 31 травня

2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора Житомирської області залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із відсутності належних та допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі заступник прокурора Житомирської області просить скасувати судові рішення із ухваленням нового рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не надано оцінку тому, що наміру обробляти земельну ділянку та займатися особистим селянським господарством у ОСОБА_1 не було, адже земельну ділянку він відразу продав. Відсутність наміру обробляти земельні ділянки та займатись особистим селянським господарством підтверджується і тим, що всього у цьому масиві надано у власність громадянам 15 земельних ділянок загальною площею понад 29 га, більшість з яких відчужено на користь інших осіб. У зв`язку із ігноруванням вимог законодавства щодо виготовлення агрохімічного паспорта ГУ Держгеокадастру у Житомирській області при передачі у власність земельної ділянки, наразі простежити початкові якості та характеристики землі неможливо.

Крім того, у своїй касаційній скарзі заступник прокурора Житомирської області просив проводити розгляд справи у судовому засіданні за участі прокуратури Житомирської області та Генеральної прокуратури України.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Разом із тим, як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Отже, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, у зв`язку із чим у задоволенні клопотання заступника прокурора Житомирської області слід відмовити.

У листопаді 2018 року від ГУ Держгеокадастру у Житомирській області надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 12 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом ГУ Держземагентства у Житомирській області № 6-1744/14-14-сг

від 01 жовтня 2014 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,0000 га, призначеної для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Олевського району, за межами населених пунктів Тепеницької сільської ради. Надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, площею 2,0000 га, кадастровий номер 1824487200:04:000:0271, для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаного наказу ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на вказану земельну ділянку та рішенням реєстраційної служби Олевського районного управління юстиції Житомирської області зареєстровано його право власності на це нерухоме майно.

28 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого останній придбав спірну земельну ділянку.

Рішенням реєстраційної служби Олевського районного управління юстиції Житомирської області від 28 травня 2016 року № 29799184 зареєстровано право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги заступника прокурора Житомирської області здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 33 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Згідно з частинами другою, третьою статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частини шоста, дев`ята статті 118 ЗК України).

Відповідно до частини третьої статті 50 Закону України «Про землеустрій» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають: завдання на розроблення проекту землеустрою; пояснювальну записку; копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності); рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом); письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду; довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями; матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки); відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); копії правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за наявності таких об`єктів); розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом); розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом); акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки); акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки); перелік обмежень у використанні земельних ділянок; викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); кадастровий план земельної ділянки; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки); матеріали погодження проекту землеустрою.

Згідно з частиною сьомою статті 1861 ЗК України органам, зазначеним у частинах першій-третій цієї статті, при погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки забороняється вимагати, зокрема додаткові матеріали та документи, не включені до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України «Про землеустрій».

За змістом статті 37 Закону України «Про охорону земель» власники та землекористувачі, в тому числі орендарі земельних ділянок зобов`язані здійснювати заходи щодо охорони родючості ґрунтів, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. З метою здійснення контролю за динамікою родючості ґрунтів систематично проводиться їх агрохімічне обстеження, видаються агрохімічні паспорти, в яких фіксуються початкові та поточні рівні забезпечення поживними речовинами ґрунтів і рівні їх забруднення. Дані агрохімічної паспортизації земель використовуються в процесі регулювання земельних відносин при: передачі у власність або надання у користування, в тому числі в оренду, земельної ділянки; зміні власника земельної ділянки або землекористувача; проведенні грошової оцінки земель; визначенні розміру плати за землю; здійсненні контролю за станом родючості ґрунтів. Форму агрохімічного паспорта та порядок його ведення встановлює центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

Частинами четвертою та сьомою статті 54 Закону України «Про охорону земель» визначено, що ведення моніторингу земель здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за участю центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення включає: агрохімічне обстеження ґрунтів; контроль змін якісного стану ґрунтів; агрохімічну паспортизацію земельних ділянок.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» під агрохімічною паспортизацією земель сільськогосподарського призначення розуміється обов`язкове агрохімічне обстеження ґрунтів з видачею агрохімічного паспорта поля, земельної ділянки, в якому фіксуються початкові та поточні рівні забезпечення поживними речовинами ґрунтів, рівнів їх забруднення токсичними речовинами та радіонуклідами.

Згідно з пунктами 1.3 та 1.4 Порядку ведення агрохімічного паспорта поля, земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 11 жовтня 2011 року № 536, агрохімічний паспорт поля, земельної ділянки є результатом агрохімічної паспортизації всіх земель сільськогосподарського призначення, яка проводиться з метою державного контролю за зміною показників родючості, забруднення ґрунтів токсичними речовинами і радіонуклідами, раціонального використання земель сільськогосподарського призначення. Об`єктами агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення є: рілля, у тому числі зрошувана, осушена; сіножаті і пасовища; багаторічні насадження.

Правильним є висновок судів першої та апеляційної інстанцій, що агрохімічний паспорт земельної ділянки хоч є результатом агрохімічної паспортизації всіх земель сільськогосподарського призначення, однак не належить до переліку документів, які надаються в обов`язковому порядку при відведенні земельних ділянок у власність.

Установивши, що ЗК України та Законом України «Про землеустрій» не передбачений обов`язок особи надати агрохімічний паспорт земельної ділянки для приватизації земельної ділянки, а є складовою моніторингу ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення, який здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в даній справі.

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 287/578/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справах за № № 287/588/16-ц, 287/580/16-ц,

від 17 лютого 2020 року у справі № 287/583/16-ц.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображена в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу можна позбавити її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності слід дотримуватися справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також ЄСПЛ у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 07 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов`язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

З урахуванням викладеного покладення на громадянина, зацікавленого у приватизації земельної ділянки, обов`язку проведення її агрохімічної паспортизації, що є складовою моніторингу ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення, який здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, суперечить змісту положень статей 116, 118, 186, 186-1 ЗК України, Закону України «Про землеустрій» та свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції в аспекті реалізації права громадянина на приватизацію земельної ділянки.

Такий правовий висновок викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду від 11 листопада 2019 року в справі № 277/765/16 (провадження

№ 61-35145св18).

Щодо порушення цільового використання земельної ділянки

Аргументи касаційної скарги про те, що на спірній земельній ділянці здійснюється видобування бурштину та знятий родючий шар ґрунту й ділянка використовуються не за цільовим призначенням, правильно відхилені апеляційним судом, оскільки таких доказів позивач не надав, а нецільове використання земельної ділянки, за умови пред`явлення позову з підстав порушення порядку її передачі у власність, не свідчить про обґрунтованість позовних вимог та не є підставою для визнання недійсними правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку.

Колегія суддів звертає увагу на те, що використання переданої у власність земельної ділянки не за цільовим призначенням тягне за собою наслідки, які передбачені статями 141, 143 ЗК України, що полягають у: припиненні права користування земельною ділянкою, або ж примусовому припиненні прав на землю (в цьому випадку може йтися і про право власності) (пункт «ґ» частини першої статті 141, пункт «а» частини першої статті 143 ЗК України), а не у визнанні недійсними правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку.

Таким чином, з огляду на те, що позовні вимоги на підставі

статей 141, 143 ЗК України не пред`являлись, суди відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу, передбаченого статтею 13 ЦПК України, розглянили позов в межах заявлених прокурором вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина третя статті 13 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги підлягають відхиленню, оскільки зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цими судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Олевського районного суду Житомирської області

від 15 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 31 травня 2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович