Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 192/2307/16-ц

провадження № 61-34456св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Солонянська районна державна адміністрація Дніпропетровської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року в складі судді Щербини Н. О. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 22 березня 2018 року в складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У червні 2016 року ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах малолітніх дітей

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Солонянська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання права на житло.

В обґрунтування позову вказувала та не, що їй та відповідачам на праві спільної часткової власності належить по 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

Вказувала на те, що загальна площа спірної квартири складає 90,4 кв. м, зокрема в будинку є 3 житлові кімнати площею 12,7 кв. м, 11,4 кв. м, 22,6 кв. м (загальна житлова площа квартири складає 46,7 кв. м).

Звертала увагу на те, що їх спільні з відповідачем ОСОБА_2 малолітні діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 мешкають в кімнаті 12,7 кв. м, вона займає кімнату 22,6 кв. м, а в кімнаті площею 11,4 кв. м мешкає відповідач ОСОБА_3 .

Разом з тим рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області

від 06 квітня 2016 року ОСОБА_2 було виділено для проживання житлову кімнату площею 12,7 кв. м, оскільки він є співвласником спірного майна. Проте, під час вирішення спору судом не враховано, що в зазначеній кімнаті проживають двоє малолітніх дітей позивача та відповідача.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не визнає право малолітніх дітей на житло, зокрема закріплену за дітьми для власного проживання кімнату площею 12,7 кв. м, а вселення відповідача до спірної житлової кімнати призведе до обмеження малолітніх дітей у гарантованих правах на особисте життя, на достатній розвиток їх особистості, позивач просила визнати за малолітніми ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право на користування житловою кімнатою площею 12,7 кв. м в квартирі

АДРЕСА_1 .

У вересні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - Солонянська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про встановлення сервітуту.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2016 року, яке набрало законної сили

04 червня 2016 року, визначено порядок користування приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 , а саме: йому виділено в користування житлову кімнату № 2-3 площею 12,7 кв. м, а в користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишено житлові кімнати площею 22,6 кв. м та 11,4 кв. м. Звертав увагу на те, що ОСОБА_1 в добровільному порядку зазначене вище рішення виконувати відмовляється, чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою.

Позивач за зустрічним позовом вважає, що користування належною йому на праві власності 1/3 частини спірної квартири, в тому числі його малолітніми дітьми, які за рішенням органу опіки та піклування проживають з матір`ю ОСОБА_1 , яка отримує аліменти з їх батька ОСОБА_2 у розмірі 1/3 всіх його доходів, можливе виключно на умовах встановлення сервітуту, за який ОСОБА_1 , окрім своєчасної оплати комунальних платежів, має сплачувати на користь ОСОБА_2 квартирну плату (плату за користування житлом), розмір якої визначається власником.

У зв`язку з фактичним користуванням ОСОБА_1 належною йому власністю та за відсутністю домовленості щодо безоплатного користування його 1/3 частиною квартири, ОСОБА_2 просив встановити сервітут на користування малолітніми дітьми його часткою у квартирі АДРЕСА_1 , на умовах сплати ОСОБА_1 плати у розмірі 30 % прожиткового мінімуму встановленого законом на дитину відповідного віку, щодо кожної дитини.

Ухвалою Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2016 року первісний та зустрічний позови було прийнято до спільного розгляду та об`єднано їх в одне провадження.

Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що питання про визначення порядку користування житловою кімнатою площею 12,7 кв. м в спірній квартирі розглядалося судом, в результаті судового розгляду ухвалено рішення, яким право користування спірною кімнатою визнано за ОСОБА_2 , а тому правові підстави для задоволення первісного позову про визнання права користування за малолітніми дітьми на вказану житлову кімнату задоволенню не підлягають. Визнання позову представником відповідача ОСОБА_3 не може бути підставою для його задоволення, оскільки судом встановлено, що правові підстави для задоволення первісного позову відсутні.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є співвласницею спірної квартири, як і ОСОБА_2 , які є батьками малолітніх дітей, то встановлення сервітуту неможливе з огляду на те, що нерухоме майно не є для будь-якого з них чужим нерухомим майном, а встановлення сервітуту можливо лише стосовно чужого нерухомого майна.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючибез змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком щодо відсутності підстав для задоволення первісного позову та виходив з того, що на час розгляду справи існує рішення суду, що набрало законної сили, яким право користування спірною кімнатою визнано за ОСОБА_2 .

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У квітні 2018 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Також посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила постановити окрему ухвалу щодо колегії суддів апеляційного суду.

Зазначає, що суди попередніх інстанцій, не встановивши жодних підстав для припинення права дітей на користування спірною житловою кімнатою, не врахувавши, що відповідач ОСОБА_2 визнає, що ними, ще за час перебування в зареєстрованому шлюбі, було погоджено, що в спірній кімнаті будуть мешкати їхні малолітні діти, дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для визначення за ними права користування нею.

Звертала увагу також на те, що в постанові апеляційного суду не зазначено порядку та строків її оскарження, що є порушенням норм процесуального права та підставою для постановлення окремої ухвали щодо колегії суддів апеляційного суду.

Відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходило.

Враховуючи зміст касаційної скарги, судові рішення оскаржуються ОСОБА_1 в частині вирішення первісного позову, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому відповідно до правил процесуального закону не переглядаються касаційним судом.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 04 червня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Лесько А. О.

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року, витребувано матеріали справи № 192/2307/16-ц та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У лютому 2019 року матеріали справи № 192/2307/16-ц надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року № 1750/0/226-19 у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_7 призначено повторний автоматизований розподіл касаційної скарги ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та матеріали справи № 192/2307/16-ц передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ»

(далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України), в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 належить по 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 90,4 кв. м, житловою площею 46,7 кв. м.

Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2016 року, яке набрало законної сили 04 червня 2016 року, визначено

ОСОБА_2 ідеальну частку у спільній частковій власності - квартирі АДРЕСА_1 . Визначено наступний порядок користування житловими приміщеннями в спірній квартирі: виділено в користування ОСОБА_2 житлову кімнату № 2-3 площею 12,7 кв. м; залишено в користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_3 житлові кімнаті площею 22,6 кв. м та 11,4 кв. м.

Також судами встановлено, що під час ухвалення зазначеного вище рішення судом було враховано думку представника органу опіки та піклування щодо прав малолітніх дітей на спірну квартиру.

Нормативно-правове обґрунтування

Стаття 361 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно з частинами першою, другою Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

За змістом частини першої статті 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України) якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Приписами статті 14 ЦПК України, в редакції чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Аналогічні положення закріпленні в статті 18 ЦПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом та на час подання касаційної скарги.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Встановивши, що рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2016 року ОСОБА_2 виділено в користування спірну житлову кімнату, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання права користування цією житловою кімнатою за його спільними з позивачем малолітніми дітьми.

Доводи касаційної скарги, які свідчать про те, що позивач за первісним позовом заперечує право користування спірною житловою кімнатою ОСОБА_2 , відхиляються Верховним Судом, оскільки вони зводяться до незгоди ОСОБА_1 з рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2016 року, проте остання своїм правом на оскарження цього рішення не скористалась.

Аргументи касаційної карги про те, що у відповідача за первісним позовом не має підстав для виселення дітей з житлової кімнати, не заслуговують на увагу, оскільки питання про виселення дітей зі спірного житлового приміщення в межах цієї справи не розглядалось.

Не заслуговують також на увагу, посилання позивача за первісним позовом в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 визнається факт їх домовленості щодо проживання дітей у спірній кімнаті, оскільки не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанції про відсутність підстав для визнання за ними права користування цієї кімнатою, яке визнано за відповідачем відповідно до рішення суду, яке набрало законної сили.

Є безпідставними також посилання ОСОБА_1 на те, що їх спільні з відповідачем малолітні діти, є також членами сім`ї останнього та за нормами житлового законодавства мають право користування виділеною йому кімнатою, оскільки за рішенням органу опіки та піклування малолітні діти проживають з матір`ю, а тому мають право на користування належною їй житловою площею. Наявність малолітніх дітей та їх місце проживання з ОСОБА_1 було враховано під час вирішення питання виділу в користування ОСОБА_2 спірної кімнати, яка з урахуванням рівності часток співвласників є найменшою за площею.

Доводи касаційної скарги про наявність підстав для постановлення окремої ухвали щодо колегії суддів апеляційного суду через не зазначення ними порядку та строків оскарження постанови апеляційного суду, відхиляються Верховним Судом, з огляду на таке.

За змістом частини десятої статті 262 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до підпункту «г» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, в редакції чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції,постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження.

Пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

В касаційній скарзі заявник посилається на наявність підстав для постановлення Верховним Судом окремої ухвали щодо колегії суддів апеляційного суду, оскільки оскаржувана постанова не містить порядку та строків її оскарження.

З резолютивної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду вбачається, що постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та підлягає касаційному оскарженню в порядку та строки, що визначені чинним законодавством.

Не знання заявником чинного законодавства не може бути підставою для постановлення окремої ухвали щодо колегії суддів апеляційного суду, оскільки порушень норм процесуального права, які б могли стати підставою для її постановлення, касаційним судом не встановлено.

Інші доводи касаційної скарги були предметом оцінки судів попередніх інстанцій під час розгляду справи, зокрема, суду апеляційної інстанції, який за результатами апеляційного перегляду справи, виклав свої висновки щодо оцінки цих доводів у мотивувальній частині ухваленого судового рішення. При цьому такі доводи зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 серпня

2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик