Постанова

Іменем України

18 січня 2018 року

м. Київ

справа № 523/16439/15-ц

провадження № 61- 269 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представник позивачів - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представник відповідачів - ОСОБА_6

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якого діє його представник - ОСОБА_6, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси у складі судді Сувертак І. В. від 25 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Артеменка І. А., Черевка П. М., Сватаненка В. І. від 20 липня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 6 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 було укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав від ОСОБА_2 повну вартість за споруду під літ. «О» по

АДРЕСА_1,створену з використанням будівельних матеріалів.

Позивачі зазначали, що матеріали, використанні ОСОБА_5 при будівництві споруди під літ. «О», та кошти, витраченні на будівництво, належать останньому, тому що він побудував споруду під літ. «О». Однак об'єкт під літ. «О» не був прийнятий до експлуатації, майнові права на будівельні матеріали та обладнання, за допомогою яких збудовано об'єкт під літ. «О», перейшли до них, оскільки вони купили річ, яка не прийнята до експлуатації.

4 листопада 2010 року між ОСОБА_5 таОСОБА_4 було укладено договір дарування, відповідно до умов якого остання подарувала

ОСОБА_5 домоволодіння по АДРЕСА_1, що складається в цілому з житлового будинку з черепашника літ. «О», загальною житловою площею 30,1 кв. м, загальною площею 82,3 кв. м та надвірних споруд: № 1-4 - огорожа, та розташоване на земельній ділянці 359 кв. м. Право власності на указане домоволодіння ОСОБА_4 набула на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2009 року. Проте вказане рішення районного суду за апеляційною скаргою ОСОБА_2 було скасоване рішенням апеляційного суду Одеської області від 3 вересня 2015 року та відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_7 права власності на житловий будинок літ. Р, загальною площею 98,2 кв. м, житловою площею 39,8 кв. м, та гараж літ. С по АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_4 права власності на житловий будинок літ. О, загальною площею 82,3 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, по

АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_8 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1, яке розташовано на земельній ділянці площею 635 кв. м та складається з житлового будинку літ. А загальною площею 80,1 кв. м, житлової площею 28,5 кв. м, сараїв літ. В, Д, Н, П, вбиральні літ. Т, Ж, гаражу літ. З, навісів літ. К, М, 3У, теплиці III, вимощення І, огорожі № 1; визнання за ОСОБА_7 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1, яке розташовано на земельній ділянці площею 564 кв. м та складається з житлового будинку літ. Р, загальною площею 98,2 кв. м, житловою площею 39,8 кв. м, та гаражу літ. С., визнання за ОСОБА_4 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1, яке розташовано на земельній ділянці площею 359 кв. м та складається з житлового будинку літ. О, загальною площею 82,3 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, поділу домоволодіння АДРЕСА_1 між його співвласниками та припиненні права спільної власності на нього ОСОБА_8, ОСОБА_7,

ОСОБА_4

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що станом на вересень 2010 року за ОСОБА_4 не зареєстровано право власності чи право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1.

На момент укладання договору дарування та на теперішній час дане домоволодіння складається в цілому з житлового будинку з пінопластових цеглин залитих бетоном літ. «О», загальною площею 76,1 кв. м, та житлового будинку з черепашнику літ. «Г» загальною площею 11,2 кв. м, загальною площею 20,8 кв. м. У 2010 році спірне домоволодіння не було зареєстровано відповідно до положень статей 182 та 331 ЦК України.

Крім того, позивачі зазначали, що ОСОБА_4 не була власником даного домоволодіння та законних прав на земельну ділянку вона не мала.

Чинним законодавством передбачено процедуру прийняття до експлуатації новоствореного майна, порядок проведення державної реєстрації та оформлення права власності на нього, який ОСОБА_4 не було дотримано.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати договір дарування від 4 листопада 2010 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_9, згідно якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 домоволодіння по АДРЕСА_1, що складається в цілому з житлового будинку з черепашника літ. «О», загальною житловою площею 30,1 кв. м, загальною площею 82,3 кв. м та надвірних споруд: № 1-4 - огорожа, та розташоване на земельній ділянці 359 кв. м, недійсним.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано договір дарування від 4 листопада 2010 року, укладений між

ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_9, згідно якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 домоволодіння по АДРЕСА_1 що складається в цілому з житлового будинку з черепашника літ. «О», загальною житловою площею 30,1 кв. м, загальною площею 82,3 кв. м та надвірних споруд: № 1-4 - огорожа, та розташоване на земельній ділянці 359 кв. м, недійсним. Стягнуто з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 та

ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 244 грн з кожного .

Задовольняючи позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки право власності ОСОБА_4 на спірне домоволодіння було набуте на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси

від 27 листопада 2009 року, яке рішенням апеляційного суду Одеської області

від 3 вересня 2015 року було скасовано, тому договір дарування від 4 листопада 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 липня 2016 року, апеляційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якого діяв його представник -

ОСОБА_6, відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновком районного суду про те, що відчужувати об'єкт нерухомості може тільки власник майна. Право власності на спірне домоволодіння у ОСОБА_4 було відсутнє у зв'язку зі скасуванням рішення Суворовського районного суду м. Одеси

від 27 листопада 2009 року, на підставі якого вона набула право власності на нерухоме майно, тому договір дарування домоволодіння, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 4 листопада 2010 року, визнано недійсним.

У серпні 2016 року ОСОБА_5, в інтересах якого діє його представник - ОСОБА_6, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Касаційна скарга мотивована тим, що 4 листопада 2010 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір дарування, проте, позивачі звернулися до суду за захистом свого порушеного права у листопаді 2015 року, тобто через п'ять років, у зв'язку з чим ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пропустили строк звернення до суду з позовом. Клопотання про поновлення строку звернення до суду не заявлялось та судами не розглядалось. Крім того, судами взагалі залишено поза увагою його клопотання про застосування правових наслідків спливу позовної давності.

Також у касаційній скарзі наведені доводи про те, що позовна заява була подана особами, які не мали право на її подання, оскільки ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 не є сторонами договору дарування, не є власниками нерухомого майна, земельна ділянка не перебуває у їх власності чи користуванні.

Крім того, у касаційній скарзі зазначається про те, що суди дійшли помилкового висновку про те, що позивачам належить право власності на річ, створену з використанням будівельних матеріалів, оскільки 6 жовтня 2009 року між ним та ОСОБА_2 був укладений попередній договір про укладення основного договору купівлі-продажу нерухомого майна у майбутньому, що підтверджується рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2013 року, що набрало законної сили, у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2,

ОСОБА_3 до ОСОБА_5, агентства нерухомості «Кумір» про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності; за зустрічним позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житла, згідно яким у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Указане судове рішення не було досліджено судами та йому не надана правова оцінка.

Окрім того, у касаційній скарзі зазначено про те, що судом першої інстанції не було залучено до участі у справі нотаріуса, який здійснив нотаріальне посвідчення указаного правочину та суди дійшли до помилкового висновку про недійсність правочину, оскільки недодержання істотних умов договору має наслідком визнання правочину неукладеним.

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відзиви на касаційну скаргу, у яких зазначили, що судові рішення є законними і обґрунтованими. Зазначали про те, що вони звернулися до суду з позовною заявою у встановлені законодавством строки, оскільки про своє порушене право вони дізналися у квітні 2015 року, звернулися з відповідним клопотанням до прокуратури та пред'явили позов до суду. Крім того, вони мають право на звернення до суду оскільки їх права порушені, підлягають захисту, що підтверджується преюдиційним рішенням апеляційного суду Одеської області від 3 вересня

2015 року. Оскільки у судовому засіданні не розглядалось питання про оскарження дій нотаріуса, який здійснив нотаріальне посвідчення указаного правочину, тому незалучення його до участі у справі є вірним.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

2 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чипорушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права іздотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Згідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разом із тим частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Судами установлено, що 6 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 було укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав повну вартість від ОСОБА_2 за річ під літ. «О» по АДРЕСА_1 створену з використанням будівельних матеріалів.

4 листопада 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування, відповідно до умов якого остання подарувала

ОСОБА_5 домоволодіння по АДРЕСА_1 що складається в цілому з житлового будинку з черепашника літ. «О», загальною житловою площею 30,1 кв. м, загальною площею 82,3 кв. м та надвірних споруд: № 1-4 - огорожа, та розташоване на земельній ділянці 359 кв. м.

Згідно довідки державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру» Одеської регіональної філії від 7 вересня 2010 року за ОСОБА_4 не зареєстровано право власності чи право користування земельною ділянкою.

Право власності на указане домоволодіння ОСОБА_4 набула на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2009 року та зареєстровано в комунальному підприємстві«Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості».

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 3 вересня 2015 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 у справі за позовом ОСОБА_7,

ОСОБА_11 до Одеської міської ради, ОСОБА_8 про визнання права власності та поділ домоволодіння; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_7 про визнання права власності на нерухоме майно, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2009 року було скасовано, та у задоволенні позовних вимог за первісним та зустрічним позовами відмовлено.

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею

388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах:

№ 6-107 цс 12 від 7 листопада 2012 року, № 6-348 цс 15 від 10 червня

2015 року, № 6-67 цс 15 від 13 травня 2015 року.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада

2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Отже, невірним є спосіб судового захисту про визнання договору дарування недійсним, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були сторонами цього договору.

Крім того, судами не досліджено зібрані у справі докази, а саме рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2013 року, що набрало законної сили та є преюдиційним (частина третя статті 61 ЦПК України, у редакції 2004 року, частина четверта статті 82 ЦПК України), яким у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, агентства нерухомості «Кумір» про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житла відмовлено.

Суди не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; не дослідили та не надали належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Відповідно допунктів 1, 2частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якого діє його представник - ОСОБА_6, задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 липня 2016 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк