Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2018 року у справі №2-390/2006

Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 2-390/2006

провадження № 61-5088св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 28 серпня 2006 року у складі судді Грищенка М. В. та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Худякова А. М., Косигіної Л. М., Кочетова Л. Г.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1.

Він є спадкоємцем першої черги на спадкове майно, після смерті матері вступив у володіння та управління спадковим майном, провів ремонт будинку, обробляв та обробляє земельну ділянку, проживає у будинку.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на будинок АДРЕСА_1, який належав його матері ОСОБА_4, унаслідок спадкування за законом.

Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 28 серпня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано право власності ОСОБА_1 на жилий будинок АДРЕСА_1, який належав його матері ОСОБА_4, унаслідок спадкування за законом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка визнала позов повністю і визнання нею позову не суперечить закону, не порушує прав, свобод та інтересів третіх осіб.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 01 грудня 2016 року рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 28 серпня 2006 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав усім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що вона, як спадкоємець за заповітом частини спірного будинку, не була залучена судом до розгляду справи. Також не було залучено Містечківську сільську раду як основного відповідача на території якого знаходиться спірне спадкове майно.

Судами залишено поза увагою відсутність у ОСОБА_2 спадкових прав на спірний будинок - як за законом, так і за заповітом.

Таким чином, суди не з'ясували коло спадкоємців після ОСОБА_4, а також не дослідили матеріали спадкової справи, у результаті чого оскаржуваними судовими рішеннями не враховані права та обов'язки ОСОБА_3, ОСОБА_1 Суди не вказали норми матеріального права, якими керувалися під час вирішення указаного спору.

Апеляційний суд не врахував наявність інших судових рішень у справах за участю ОСОБА_3, ОСОБА_1, якими встановлені обставини щодо спірних спадкових правовідносин, а також не дав жодної правової оцінки заповіту, складеного ОСОБА_4

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення вважає такими, що ухвалені внаслідок повного та об'єктивного з'ясування всіх обставин справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Посилання заявника на заповіт ОСОБА_4 від 10 квітня 1984 року міститься лише в касаційній скарзі та не згадувалось під час апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Вирішуючи вказаний спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, жодним чином не вирішував питання про права та обов'язки ОСОБА_3, оскільки вона не має ніякого відношення до спадкового майна ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 213 ЦПК України 2004 року судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до пунктів 1-5 частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_4 (матір позивача) померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно з довідкою Містечківської сільської ради Брусилівського району Житомирської області та даних погосподарської книги № 1 (особовий рахунок НОМЕР_1) за померлою ОСОБА_4 значився один житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 (а. с. 6).

ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_4 вступив у володіння та управління спадковим майном, а саме: відремонтував будинок, обробляв земельну ділянку, тимчасово проживав і проживає по АДРЕСА_1 (а. с. 5).

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на спадкове майно, яке складається з указаного вище будинку. Свої вимоги обґрунтовував відсутністю можливості оформити за ним указане вище спадкове майно.

Проаналізувавши аргументи касаційної скарги, наведені позивачем підстави звернення до суду з цим позовом, а також оскаржувані судові рішення, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У разі відкриття спадщини до 01 січня 2004 року до вирішення спірних правовідносин, пов'язаних зі спадкуванням такої спадщини, застосовується законодавство, чинне на час відкриття спадщини, зокрема, відповідні норми, у тому числі щодо обсягу спадкової маси та кола спадкоємців за законом ЦК УРСР 1963 року.

Спадкування здійснюється за законом і за заповітом (частина перша статті 524 ЦК УРСР).

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК УРСР).

Частиною першою статті 549 ЦК УРСР 1963 року визначено дії, що свідчать про прийняття спадкоємцем спадщини: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Статтею 560 ЦК УРСР 1963 року встановлено порядок видачі свідоцтва про право на спадщину.

Так, спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу).

Відповідно до положень статті 561 ЦК УРСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

Свідоцтво про право держави на спадщину в усіх випадках видається не раніше як через шість місяців з дня відкриття спадщини.

Аналогічні положення містяться і у статті 47 Закону УРСР від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат» (у редакції, чинній на момент відкриття спадщини).

При цьому ЦК УРСР 1963 року не обмежував строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 року № 4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» судам роз'яснено, що відповідно до глави 4 Закону України від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається громадянам, організаціям, державі нотаріальними конторами за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину у встановленому чинним законодавством порядку. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визначення права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому чинним на момент такої нотаріальної дії законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину та можливості подальшого оформлення своїх спадкових прав у порядку, передбаченому законом, вимоги про визнання права на спадщину в судовому порядку задоволенню не підлягають у зв'язку з відсутністю порушених прав спадкоємців, щодо захисту яких вони звернулися до суду. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за захистом своїх спадкових прав за правилами позовного провадження.

Таким чином, зверненню до суду з указаним позовом мало передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину.

Відомостей про вчинення таких дій позивачем суду не надано та, відповідно, матеріали справи їх не містять.

Встановивши, що позивач не надав суду доказів того, що він в установленому законом порядку подав нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину та що нотаріус відмовив йому у видачі указаного свідоцтва, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Посилання заявника на наявність заповіту, відповідно до якого ОСОБА_4 заповідала їй частину спірного будинку, міститься лише в касаційній скарзі та не згадувалось нею під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції.

Водночас, ОСОБА_1 наявність цього заповіту не заперечував, що вказує на його обізнаність під час звернення до суду з указаним позовом про наявність іншої особи - спадкоємця за заповітом, питання про права та законні інтереси якої може бути вирішено ухваленим у справі судовим рішенням.

Натомість позивач визначив як відповідача у справі ОСОБА_2 - його дочку та, відповідно, онуку померлої ОСОБА_4

Про наявність підстав, які б указували на виникнення у ОСОБА_2 спадкових прав на спірний будинок, як у спадкоємця другої черги спадкування за законом, та наявність між сторонами спору про право, позивачем не зазначено.

Також судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідачами у справах про визнання права власності в порядку спадкування на будинки, щодо яких відсутні правовстановлюючі документи (право власності на які не оформлене у встановленому законодавством порядку), за відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом або усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, мають бути територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Для встановлення фактичних обставин у справі суд першої інстанції мав з'ясувати наявність спадкової справи після смерті ОСОБА_4 та, у разі її заведення, - витребувати та дослідити її матеріали.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неповним з'ясуванням фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення та можуть впливати на права та законні інтереси третіх осіб, яких не було залучено до участі у справі.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 28 серпня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 01 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк