Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 752/18370/16-ц

провадження № 61-16878св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду м.

Києва від 12 лютого 2020 року в складі судді: Колдіної О. О., та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2021 року в складі колегії суддів:

Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Нежури В. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 подала позов до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Позов мотивований тим, що 26 липня 2013 року ОСОБА_3 складено заповіт, відповідно до якого на випадок своєї смерті вона заповідала все своє майно, яке буде належати їй на момент смерті, ОСОБА_2.

Позивач вказувала, що ОСОБА_2 здійснювала психологічний вплив на ОСОБА_3. З квітня 2013 року ОСОБА_2 приносила їй для вживання алкогольні напої, що за станом здоров'я були протипоказані, а з червня 2013 року відповідач почала повністю обмежувати спілкування позивачки з ОСОБА_3, не зважаючи на те, що вона здійснювала за нею догляд на підставі договору довічного утримання від 13 березня 2010 року, за яким у власність позивачки була передана квартира за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач зазначала про те, що на момент складання заповіту ОСОБА_3 вже перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері, а 13 серпня 2013 року Київським міським психоневрологічним диспансером № 2 було надано висновок про наявність у ОСОБА_3 органічного ураження головного мозку судинного ґенезу та виражені інтелектуально-мністичні зниження зі зміною особистості.

Після смерті ОСОБА_3. ОСОБА_2 отримала у спадщину право на земельну ділянку площею 1,6862 га, присадибну ділянку з будинком, заощадження, що знаходились на рахунку в Ощадбанку, однак, незважаючи на це вона, як спадкоємиця за заповітом, звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання, маючи намір заволодіти квартирою АДРЕСА_2. Унаслідок дій відповідача можуть бути порушені права позивача, як власника квартири, зважаючи на те, що на час складання заповіту ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій, а тому заповіт слід визнати недійсним.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним заповіту, складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори 26 липня 2013 року за реєстровим № 8-3.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Заочним рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори 26 липня 2013 року за реєстровим № 8-3.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати за проведення експертизи в розмірі 5 629,50 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 767 від 29 листопада 2018 року ОСОБА_3 на момент складання заповіту 26 липня 2013 року страждала на органічне ураження головного мозку судинного ґенезу з вираженим психоорганічним синдромом (F01.8 згідно з МКХ-10) та за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Враховуючи викладене, оцінюючи всі досліджені судом докази в їх сукупності, зважаючи на висновок судово-психіатричної експертизи, суд вважав, що в момент складання ОСОБА_3 заповіту від 26 липня 2013 року остання не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а отже даний правочин є недійсним.

Тому позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2021 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним залишено без задоволення.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 13 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 лютого 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Зважаючи на висновок судово-психіатричної експертизи, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що в момент складання ОСОБА_3 заповіту від 26 липня 2013 року остання не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а отже даний правочин є недійсним.

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги, про те, що як заінтересовані особи, повноважні пред'являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини 2 статті 1257 ЦК Україну можуть бути виключно особи, суб'єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України і порушені у зв'язку із вчиненням заповіту, оскільки судом встановлено, що ОСОБА_2 зверталась з позовом про встановлення неналежного виконання ОСОБА_1 своїх обов'язків за договором довічного утримання, у позові відмовлено. В подальшому, ОСОБА_2 як спадкоємець після смерті ОСОБА_3 звернулася з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання від 13 березня 2010 року, за яким право власності на квартиру АДРЕСА_2 перейшло до позивача у справі, позов залишено без розгляду. Таким чином, ОСОБА_2 в різний спосіб оспорює права на квартиру АДРЕСА_2. Разом з тим, 26 липня 2013 року ОСОБА_3 складено заповіт, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 8-3, відповідно до якого на випадок своєї смерті вона заповідала все своє майно, яке буде належати їй на момент смерті, ОСОБА_2, перелік майна не встановлений. Таким чином, ОСОБА_1 має право на оспорення заповіту, оскільки в разі оспорення права власності на квартиру АДРЕСА_2, зазначена квартира може ввійти у перелік спадкового майна, за заповітом, який, відповідно до експертного висновку, ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та за неможливості керувати ними, а отже суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що цей правочин є недійсним. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.

Аргументи учасників справи

13 жовтня 2021 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2021 року, в якій просила: оскаржені судові рішення скасувати; ухвалити нове судове рішення про відмову в позові; судові витрати стягнути з позивача.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували норми матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. У листопаді 2016 року позивачка звернулася з вищезазначеним позовом до суду і в обґрунтування своїх вимог зазначала, що отримавши у власність за договором довічного утримання від 13 березня 2010 року квартиру, на виконання договору здійснювала догляд за ОСОБА_3, яка 26 липня 2013 року склала заповіт, відповідно до якого на випадок своєї смерті заповідала все своє майно, яке буде належати їй на момент смерті відповідачці ОСОБА_2. Зважаючи на можливе порушення спадкоємцем за заповітом її прав на набуту по договору довічного утримання квартиру, вона оспорила заповіт з тих підстав, що при складанні спірного заповіту заповідач не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Відповідно до частини 2 статті 1257 ЦК України, суд визнає заповіт недійсним за позовом заінтересованої особи, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. З огляду на дану норму права, в якості заінтересованих осіб, повноважних пред'являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини 2 статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб'єктивні спадкові права яких порушені у зв'язку із вчиненням заповіту. При цьому мова йде про реальне порушення прав спадкоємця і лише у спадкових правовідносинах, а не як зазначено у оскаржених рішеннях про "можливе" порушення прав в майбутньому, тим більше від порушень у відносинах за договором довічного утримання.

Зазначає, що звернутися до суду з позовом про визнання заповіту недійсним має право позивач, який у випадку задоволення позову і визнання заповіту недійсним набуває право на спадкування. Позивачка ОСОБА_1 не входить до кола осіб, які наділені суб'єктивними спадковими правами після смерті ОСОБА_3. Відносини між ними виникли та існували лише на підставі договору довічного утримання і набута позивачкою за цим договором квартира не є предметом даного спору, а тому висновок суду апеляційної інстанції щодо належності позивача не можна назвати правильним.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення залишити без змін та стягнути з відповідача судові витрати на правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи в касаційному суді у розмірі 3 000,00 грн.

Вказує, що ОСОБА_1 є належним позивачем по даній справі, оскільки ОСОБА_2 (як спадкоємець ОСОБА_3) не визнавала права позивача на квартиру за договором довічного утримання та неодноразово його оспорювала, а тому згідно статті 15 ЦК України вона має право на захист свого цивільного права.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 11 листопада 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 13 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір довічного утримання, який посвідчений державним нотаріусом Другої київської нотаріальної контори Ткач О. А.

26 червня 2013 року, 02 липня 2013 року ОСОБА_1 зверталась до Голосіївського РУ ГУ МВС України у м. Києві з заявами щодо примусового обмеження спілкування з ОСОБА_3 з боку ОСОБА_2 та не допуску її до підопічної.

23 липня 2013 року ОСОБА_1 звернулась до прокуратури Голосіївського району м.

Києва щодо відсутності ОСОБА_3 за місцем постійного проживання та можливе здійснення на неї впливу.

26 липня 2013 року ОСОБА_3 складено заповіт, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори 26 липня 2013 року за реєстровим № 8-3, відповідно до якого на випадок своєї смерті вона заповідала все своє майно, яке буде належати їй на момент смерті, ОСОБА_2.

13 серпня 2013 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання, посилаючись на неналежне його виконання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла за місцем проживання ОСОБА_2.

До участі у справі про розірвання договору довічного утримання була залучена ОСОБА_2, як спадкоємець ОСОБА_3 за заповітом.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02 червня 2015 року в справі №№ 752/14568/13-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 липня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 30 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено.

ОСОБА_2, як спадкоємець після смерті ОСОБА_3, зверталась з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання від 13 березня 2010 року, за яким право власності на квартиру АДРЕСА_2 перейшло до позивача у справі, та який в справі № 752/6870/16-ц залишено без розгляду.

Згідно висновку лікарсько-консультативної комісії, наданого Центральною поліклінікою Солом'янського району 05 липня 2013 року, ОСОБА_3 страждає вираженим зниженням інтелектуально-мнестичних функцій та за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду.

15 серпня 2013 року Київським міським психоневрологічним диспансером надано консультативний висновок, відповідно до якого ОСОБА_3 страждає на органічне ураження головного мозку судинного ґенезу, вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням зі зміною особистості.

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 767 від 29 листопада 2018 року ОСОБА_3 на момент складання заповіту 26 липня 2013 року страждала на органічне ураження головного мозку судинного ґенезу з вираженим психоорганічним синдромом (F01.8 згідно з МКХ-10) та за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15 ЦК України, частина 1 статті 16 ЦК України).

Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина 3 статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина 2 статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний ", "є недійсним".

Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина 1 статті 225 ЦК України).

Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Аналіз статті 225 ЦК України дозволяє зробити висновок, що до інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені, не може належати набувач за договором довічного утримання (догляду) з яким спадкодавець (відчужувач) вчинив цей договір. Оспорювання спадкоємцем відчужувача договору довічного утримання (догляду) не свідчить про порушення заповітом спадкодавця (відчужувача) цивільних прав або інтересів набувача.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19 (провадження № 61-13473св20) зазначено, що "з позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними".

У справі, що переглядається:

суди не врахували, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину;

суди не звернули увагу, що до інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені, не може належати набувач за договором довічного утримання (догляду) з яким спадкодавець (відчужувач) вчинив цей договір. Оспорювання спадкоємцем відчужувача договору довічного утримання (догляду) не свідчить про порушення заповітом спадкодавця (відчужувача) цивільних прав або інтересів набувача;

за таких обставин, з урахуванням того, що відсутнє порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, то судові рішення належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову про визнання заповіту недійсним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 225 ЦК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19 (провадження № 61-13473св20), колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки щодо судових витрат

ОСОБА_2 сплачено судовий збір: за подання заяви про перегляд заочного рішення у розмірі 420,40 грн (т. 2, а. с 142-143); за подання апеляційної скарги у розмірі 826,80 грн (т. 2, а. с 180); за подання касаційної скарги у розмірі 1 102,40
грн.

Матеріалами справи підтверджені судові витрати ОСОБА_2 на правничу допомогу в розмірі 1 400,00 грн (т. 2., а. с. 175-176,178) у зв'язку з поданням апеляційної скарги та 1 500,00 грн у зв'язку з поданням касаційної скарги. В квитанції УНК №27248 (т. 2., а. с. 203-204) розмір сплачених відповідачем коштів не зазначений, а тому для стягнення 1 500,00 грн судових витрат у зв'язку з розглядом справи в апеляційному суді підстави відсутні.

Оскільки ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору (т. 1 а. с. 40), то судовий збір в розмірі 2 349,60 грн належить компенсувати відповідачеві за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням того, що законодавство України не містить норм, які б давали підстави для висновку, що звільнена законом від сплати судового збору особа звільняється і від сплати (компенсації) інших судових витрат (див. : висновок зроблений в постанові Верховного Суду 07 жовтня 2020 року у справі № 127/23781/17), то судові витрати ОСОБА_2 на правничу допомогу у розмірі 2 900,00
грн покладаються на ОСОБА_1.

Оскільки касаційну скаргу задоволено та в задоволенні позову відмолено, то судові витрати ОСОБА_1 на правничу допомогу, про стягнення яких заявлено в відзиві на касаційну скаргу, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2021 року скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідченого державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори 26 липня 2013 року за реєстровим № 8-3, відмовити.

Компенсувати ОСОБА_2 2 349,60 грн судового збору за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стягнути ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 900,00 грн витрат на правничу допомогу.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 лютого 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 13 вересня 2021 рокувтрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук