Постанова

Іменем України

15 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 303/3693/15-ц

провадження № 61-5969св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Товариство з додатковою відповідальністю «Мукачівський пивоварний завод»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Товариства з додатковою відповідальністю «Мукачівський пивоварний завод» на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 04 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Ігнатюка Б. Ю., Панька В. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2015 року Товариство з додатковою відповідальністю «Мукачівський пивоварний завод» (далі - ТДВ «МПЗ», Товариство, Завод)звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди, завданої підприємству його працівником, посилаючись на те, що наказом від 20 листопада 2014 року № 58-к «А» ОСОБА_1 прийнято на посаду водія-експедитора транспортної дільниці ТДВ «МПЗ». Цього ж дня між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність працівника. 04 квітня 2015 року на справному вантажному автомобілі «Renault Magnum» з напівпричепом відповідач поїхав у відрядження, під час якого транспортний засіб зламався, у зв`язку з чим Завод поніс додаткові витрати, зокрема на ремонт та придбання запчастин. Таким чином, перебуваючи у відрядженні, відповідач завдав Товариству збитків на загальну суму 20 567 грн. Крім того, ОСОБА_1 здійснював перевезення вантажів і на іншому автомобілі. Згідно із звітами, складеними суб`єктом оціночної діяльності, вартість майнової шкоди, заподіяної транспортному засобу «Renault Magnum», становить 10 872,77 грн, напівпричепу «Benalu T34C 1 NLA» - 10 607,21 грн, автомобілю «DAF» з причепом «Bulthuis Al 20 Al» - 7 134,98 грн, а всього - 28 613,98 грн. Враховуючи викладене, ТДВ «МПЗ» просило стягнути з відповідача на свою користь 49 181,96 грн на відшкодування майнової шкоди, 2 000 грн - витрат на проведення оцінки вартості цієї шкоди та понесені судові витрати.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 грудня 2015 року у складі судді Слюсарчука В. М. позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТДВ «МПЗ» 28 613,98 грн на відшкодування майнової шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Додатковим рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 січня 2016 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТДВ «МПЗ» 2 000 грн на відшкодування витрат на проведення експертизи.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем доведено факт пошкодження працівником транспортних засобів під час здійснення комерційних рейсів, а відтак, і наявність підстав для відшкодування майнової шкоди. Також ТДВ «МПЗ» просило стягнути з ОСОБА_1 завдані збитки в розмірі 20 567 грн. Вказана сума становить різницю між одержаними працівником грошовими коштами за перевезення вантажу та сумою, яку він здав у касу Товариства. Відповідач визнав, що отримав від замовників 16 900 грн, які витратив на паливо та запчастини. Оскільки під час розгляду справи позивачем не були спростовані вказані доводи, то в задоволенні позову в цій частині суд відмовив.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 04 квітня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 08 червня 2016 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 грудня 2015 року в частині задоволення позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що матеріали справи не містять та ТДВ «МПЗ» не надало посадової інструкції водія-експедитора, у зв`язку з чим відсутня можливість перевірити, які трудові обов`язки були покладені на відповідача. До Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженого постановою Держкомпраці СРСР від 28 грудня 1977 року № 447/24 (далі - Перелік), входить посада експедитора із перевезення вантажів, а не водія-експедитора. Крім того, наявність в Переліку посади або роботи не дає підстав для укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо у змісті трудової функції працівника відсутні відповідні обов`язки. Таким чином, сам по собі факт укладення з працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення на нього матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди. Позивачем не надано доказів того, що несправність (поломка) транспортних засобів виникла у зв`язку з винними протиправними діями відповідача. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2016 року ТДВ «МПЗ» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 04 квітня 2016 року, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 грудня 2015 року залишити в силі.

Касаційна скарга ТДВ «МПЗ» мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно поновив відповідачу строк апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. ОСОБА_1 виконував функції експедитора та здійснював перевезення вантажів, а тому він несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди. Відповідач прийняв транспортні засоби у технічно справному стані, про що свідчать підписані ним акти прийому-передачі.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що апеляційний суд обґрунтовано поновив йому строк апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, повний текст якого він отримав лише 09 січня 2016 року, про що свідчить наявна в матеріалах справи відповідь Центру поштового зв`язку. ТДВ «МПЗ» не є власником вищевказаних транспортних засобів, а тому не має права на відшкодування шкоди. Позивачем не надано доказів того, що несправність (поломка) транспортних засобів виникла у зв`язку з його винними протиправними діями. Укладений між ним та Товариством договір про повну матеріальну відповідальність є неправомірним, оскільки посади водія та водія-експедитора відсутні в Переліку.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

05 лютого 2018 року справу № 303/3693/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що наказом ТДВ «МПЗ» від 20 листопада 2014 року № 58-к «А» ОСОБА_1 прийнято на посаду водія-експедитора транспортної дільниці. Цього ж дня між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність працівника з метою забезпечення збереження матеріальних цінностей.

Згідно з пунктом 1 договору працівник, який займає посаду водія-експедитора або виконує роботу водія-експедитора, яка пов`язана із зберіганням, обробкою, продажем (відпусткою), перевозкою чи застосуванням у процесі виробництва переданих матеріальних цінностей, зобов`язується: а) дбайливо ставитися до переданих йому підприємством на зберігання матеріальних цінностей і приймати міри до уникнення нанесення шкоди; б) своєчасно інформувати адміністрацію підприємства про всі обставини, що загрожують забезпеченню збереження переданих йому на зберігання або для інших цілей матеріальних цінностей; в) вести облік, складати, своєчасно подавати товарно-грошові і інші звіти про рух та залишки переданих йому на зберігання або для інших цілей матеріальних цінностей; г) брати участь в інвентаризації переданих йому на зберігання матеріальних цінностей.

Пунктом 4 договору передбачено, що працівник не несе матеріальної відповідальності, якщо шкоду заподіяно не з його вини.

Згідно із звітами від 02 червня 2015 року № №051/06/15, 052/06/15, 053/06/15, складеними суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_2 , вартість майнової шкоди, заподіяної транспортному засобу «Renault Magnum», становить 10 872,77 грн, напівпричепу «Benalu T34C 1 NLA» - 10 607,21 грн, автомобілю «DAF» з причепом «Bulthuis Al 20 Al» - 7 134,98 грн, а всього - 28 613,98 грн.

Допитаний як спеціаліст ОСОБА_2 пояснив, що він проводив оцінку лише пошкоджених деталей транспортних засобів. Встановлення обставин (механізму) таких пошкоджень не перебуває в його компетенції.

Звертаючись до суду з цим позовом, ТДВ «МПЗ» посилалося на те, що відповідач зобов`язаний відшкодувати майнову шкоду, заподіяну ним внаслідок пошкодження транспортних засобів у процесі їх використання при здійсненні перевезень вантажів.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 вказав, що поломки транспортних засобів відбувалися через перенавантаження, яке здійснювалося за вказівкою керівництва з метою доставки якнайбільшої кількості товару за один рейс. Під час ремонту автомобілів завжди використовувалися вживані, а не нові запчастини.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 130 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що є посадовими особами.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді (стаття 131 КЗпП України).

Згідно з пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 134 КЗпП України відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; Шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України (стаття 135-1 КЗпП України).

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Під прямою дійсною шкодою слід розуміти, зокрема втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права, вирішуючи спори щодо відшкодування працівником майнової шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, суд повинен установити такі факти: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (стаття 138 КЗпП України).

ТДВ «МПЗ» не надало посадової інструкції водія-експедитора, у зв`язку з чим апеляційний суд не мав можливості перевірити, які трудові обов`язки були покладені на відповідача. Крім того, посада водія-експедитора не включена до Переліку, в якому міститьсялише посада експедитора із перевезення вантажів, та роботи по прийманню та обробці для доставки (супроводу) вантажу, багажу, поштових відправлень та інших матеріальних і грошових цінностей, їх доставці (супроводу), видачі (здачі).

Згідно з частиною четвертою статті 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України 2004 року), доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що укладений між сторонами договір про повну матеріальну відповідальність не може бути підставою для покладення такої відповідальності на ОСОБА_1 як водія, а також те, що позивачем не надано доказів на підтвердження виникнення несправності (поломки) транспортних засобів у зв`язку з винними протиправними діями відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду в частині задоволених вимог та відмови в позові у повному обсязі.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив відповідачу строк апеляційного оскарження рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 грудня 2015 року, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 129 Конституції України, статті 13 ЦПК України 2004 року однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право має бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Згідно з частиною першою статті 294 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Відповідно до частини першої статті 218 ЦПК України 2004 року рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

В судовому засіданні 23 грудня 2015 року, в якому був присутній відповідач, було проголошено вступну та резолютивну частини рішення місцевого суду.

15 січня 2016 року, тобто поза межами строку, встановленого законом (більше 10 днів з моменту проголошення рішення), ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій також просив поновити йому строк на апеляційне оскарження, мотивуючи своє клопотання тим, що він отримав повний текст рішення місцевого суду лише 09 січня 2016 року, на підтвердження чого надав довідку Центру поштового зв`язку.

Відповідно до частини першої статті 73, частини третьої статті 294 ЦПК України 2004 року апеляційний суд за заявою особи може поновити пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження у разі наявності поважних причин пропущення цього строку.

Норми ЦПК України 2004 року не містять вичерпного переліку поважних причин, які необхідно враховувати при вирішенні питання про поновлення пропущеного процесуального строку, так як вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.

Якщо недотримання строків апеляційного оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду, зокрема особі не надіслано протягом строку на апеляційне оскарження копію повного тексту рішення, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.

Тобто сама по собі присутність сторони чи її представника під час проголошення вступної та резолютивної частин рішення не є безумовною підставою для відмови у поновленні строку на апеляційне оскарження, оскільки відсутність у сторони повного тексту судового рішення унеможливлює мотивування апеляційної скарги, що є її обов`язковим елементом відповідно до вимог статті 295 ЦПК України 2004 року.

Таким чином, визнавши доводи ОСОБА_1 щодо причин пропущення строку на апеляційне оскарження поважними, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для його поновлення.

Аргументи заявника про те, що відповідач прийняв транспортні засоби у технічно справному стані, що підтверджується підписаними ним актами прийому-передачі, є неспроможними, оскільки апеляційний суд дав оцінку цим доказам, зазначивши, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами. Акти прийому-передачі, згідно з правилами забезпечення первинного бухгалтерського обліку, не відносяться до інших разових документів, у зв`язку з чим відсутні підстави для притягнення ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності і за пунктом 2 частини першої статті 134 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 виконував функції експедитора та здійснював перевезення вантажів, а тому він повинен нести матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, також були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю «Мукачівський пивоварний завод» залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 04 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов