Постанова

Іменем України

13 травня 2019 року

місто Київ

справа № 681/778/15-ц

провадження № 61-8428св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 14 грудня 2015 року у складі судді Горщара А. Г. та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року у складі колегії суддів: Спірідонової Т. В., Купельського А. В., Фанди В. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_3 21 травня 2015 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь 12 778, 00 грн боргу за договором позики та сплачений ним судовий збір.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, 11 травня 2015 року він надав для ОСОБА_2 у позику 12 778, 00 грн, які вона зобов'язувалась повернути до 15 травня 2015 року, про що власноручно написала розписку. Всупереч зобов'язанням ОСОБА_2 борг у встановлені договором позики строки не повернула.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнала, пояснила що надана до суду ОСОБА_3 розписка написана дійсно нею, однак гроші вона у нього не позичала, а брала позику у іншої особи, якій гроші повернула. На підтвердження своєї версії посилалась на те, що у розписці, наданій позивачем, зазначено про отримання нею позики не у ОСОБА_3 , а дослівно «ОСОБА_3 ».

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Справа розглядалась неодноразово.

Заочним рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 11 серпня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 12 778, 00 грн суми боргу за договором позики, 250, 00 грн витрат за надання правової допомоги та 243, 60 грн судового збору, а разом 13 271, 00 грн.

Ухвалою Полонського районного суду Хмельницької області від 02 листопада 2015 року заяву ОСОБА_2 задоволено. Скасовано заочне рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 11 серпня 2015 року.

Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 12 778, 00 грн суми боргу за договором позики та 243, 60 грн судового збору, а разом 13 021, 60 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що встановлено, що 11 травня 2015 року ОСОБА_2 отримала готівкою від ОСОБА_3 12 778, 00 грн, про що власноручно написала розписку. Надана ОСОБА_3 розписка свідчить про те, що саме у нього відповідачка отримала позику, про що свідчить зміст розписки, пояснення позивача, показання свідка, у присутності якої ОСОБА_2 власноручно писала розписку. Факт знаходження розписки у позивача, доводить, що саме він надавав відповідачу позику, яку остання не повернула.

Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що, оцінивши в сукупності надані докази, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що ОСОБА_2 не в повному обсязі виконала зобов'язання за укладеним між сторонами договором позики, тому з неї на користь позивача підлягають стягненню неповернуті грошові кошти. ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів отримання нею позики в іншої особи та виконання нею свого обов'язку з повернення позики.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у липні 2016 року із застосуванням засобів поштового зв'язку, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 14 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалено на припущеннях, без належного встановлення фактичних обставин справи на підставі досліджених у справі наявних доказів. Також заявник зазначає, що судом першої інстанції порушено норми статей 119, 120 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) під час відкриття провадження у справі.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення в цілому відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 11 травня 2015 року ОСОБА_3 позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 12 778, 00 грн, які позичальник зобов'язалась повернути позивачеві до 15 травня 2015 року. В обумовлений строк ОСОБА_2 грошові кошти не повернула.

ОСОБА_2 у суді першої інстанції пояснила, що вона написала розписку ОСОБА_3 , але грошові кошти повернула його помічнику.

Свідок ОСОБА_5 підтвердила, що відповідач ОСОБА_2 у її присутності написала ОСОБА_3 розписку про отримання позики.

Судами також встановлено, що боргова розписка на момент розгляду справи знаходилась у ОСОБА_3

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходили із того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договорів, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суди встановили, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом боргової розписки, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов'язання повернути ці кошти. Оскільки у визначені договором позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у ОСОБА_3 були підстави для звернення до суду з позовом. Розписка про отримання грошових коштів містить зобов'язання про їх повернення у певний строк. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильного висновку про укладення договору позики.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_3 є обґрунтованими, оскільки судом встановлено наявність між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики не спростована, факт отримання грошей підтверджений належними доказами у справі.

Доводи заявника, викладені у касаційній скарзі, перевірялися судом апеляційної інстанцій та були відхилені з огляду на непідтвердження їх належними та допустимими доказами.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме відповідач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами, визначає докази, якими підтверджуються заперечення проти позову та спростовуються доводи позивача на обґрунтування позову.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

ОСОБА_2 , заперечуючи проти позову, зазначала, що позику отримала у іншої особи, якій і повернула її. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, такі доводи не доведені належними та допустимими доказами, а тому висновки судів щодо відхилення таких доводів заявника є законними та обґрунтованими.

Верховний Суд врахував, що такі доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції правил статей 119, 120 ЦПК України 2004 року також відхилені Верховним Судом, оскільки за частиною другою статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Натомість заявник не зазначила, які порушення наведених норм процесуального закону призвели до ухвалення незаконного рішення у справі.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 14 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик