Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 761/43868/16-ц

провадження № 61-22659св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство «Адміністрація морських портів України»,

треті особи: Первинна профспілкова організація державного підприємства «Адміністрація морських портів України», Міністерство інфраструктури України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргоюОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Оніщука М. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «Адміністрація морських портів України»), треті особи: Первинна профспілкова організація державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ППО ДП «Адміністрація морських портів України»), Міністерство інфраструктури України, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовна заява мотивована тим, що він працював на посаді провідного спеціаліста відділу організації процедур закупівель служби з організації закупівель та здійснення договірної роботи ДП «Адміністрація морських портів України». Наказом голови ДП «Адміністрація морських портів України» від 04 березня 2015 року № 70 К його було звільнено, про що було повідомлено листом від 04 березня 2015 року № 02-03/85.

Вказував, що у день свого звільнення, а саме 04 березня 2015 року, він не отримував розрахунок нарахованих йому сум за видами нарахувань. Зазначав про те, що ним було направлено лист від 06 жовтня 2016 року до ДП «Адміністрація морських портів України» з проханням надати розрахунок. 06 жовтня 2016 року відповідач направив на його адресу розрахунок нарахованих сум за видами нарахувань за березень

2015 року, який ним було отримано 04 листопада 2016 року. Вказував, що при ознайомленні з цим розрахунком, ним було встановлено, що із його заробітної плати ДП «Адміністрація морських портів України» з незаконних підстав у березні 2015 року були утримані кошти в розмірі 3 094,74 грн та місячна премія у розмірі 1 588,53 грн.

У зв`язку з викладеним та збільшеними позовними вимогами позивач просив стягнути з відповідача на його користь утримані з заробітної плати без належних правових підстав грошові кошти за січень 2015 року у розмірі 3 094,74 грн та місячну премію у розмірі 1 588,53 грн та середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 04 березня 2015 року до 30 квітня 2019 року

(1036 календарних днів) у розмірі 2 370 233,32 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 червня 2019 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем наведено достатньо доводів того, що в період з 01 січня 2015 року до 31 січня 2015 року позивач був відсутній на робочому місці без поважної причини, унаслідок чого здійснене роботодавцем утримання коштів було правомірним, тому підстав для задоволення позову не має.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції від

20 червня 2019 року скасовано та постановлено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 3 094,74 грн, премію у розмірі 1 588,53 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 4 000,00 грн.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем доведено факт неповного розрахунку з ним на день звільнення та наявність боргу відповідача перед ним у розмірі 4 683,27 грн, а тому наявні правові підстави для стягнення цих коштів та застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Суд апеляційної інстанції, враховуючи конкретні обставини справи та факт наявності судового спору між сторонами щодо законності притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а також необхідності застосування вимог розумності і справедливості, принципу співмірності розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із розміром належних звільненому працівникові сум, дійшов висновку щодо необхідності зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 4 000,00 грн. При зменшенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що з даним позовом ОСОБА_1 звернувся лише у грудні 2016 року, проте як його право було порушено ще 04 березня 2015 року, тривалий розгляд цієї справи судом першої інстанції, наслідком чого стало збільшення міри відповідальності відповідача щодо розміру середнього заробітку, що не може ставитись у вину останнього, а також і те, що міра відповідальності відповідача за затримку розрахунку при звільненні повинна бути розумною та не повинна стати джерелом збагачення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 4 000,00 грн та постановити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити його вимогу в повному обсязі та стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04 березня 2015 року до 30 квітня 2019 року у розмірі 2 370 233,32 грн.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції є незаконною та необґрунтованою лише в частині стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в порушення норм статті 117 КЗпП України незаконно зменшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки підстав для такого зменшення у суду не було. Зокрема звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції не встановив тих обставин, які б вказували на те, що він був винен у затягуванні судового процесу, зловживав своїми процесуальними правами чи будь-яким іншим чином впливав на збільшення розміру сум, належних йому до виплати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Також наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не дотримався принципів співмірності, розумності та справедливості.

Постанова суду апеляційної інстанції оскаржена лише в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому переглядається судом касаційної інстанції лише в оскаржуваній частині.

Доводи інших учасників справи

У відзиві ДП «Адміністрація морських портів України» на касаційну скаргу

ОСОБА_1 вказано, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 4 000,00 грн є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги правильних висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та є такими, що на законність оскаржуваного судового рішення не впливають. Наголошують на тому, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі

2 370 233,32 грн є співмірно великою сумою порівняно з недоплаченою позивачу сумою розмір якою становить 4 683, 27 грн.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Шевченківського районного суду міста Києва.

У січні 2020 року справу № 761/43868/16-ц передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що позивач працював на посаді провідного спеціаліста відділу організації процедур закупівель служби з організації закупівель та здійснення договірної роботи ДП «Адміністрація морських портів України».

Наказом голови ДП «Адміністрація морських портів України» від 04 березня

2015 року № 70 К, позивача звільнено з посади провідного спеціаліста відділу організації процедур закупівель служби з організації закупівель та здійснення договірної роботи, про що його було повідомлено листом ДП «Адміністрація морських портів України» від 04 березня 2015 року № 02-03/85.

У зв`язку з тим, що позивач у день звільнення не отримував розрахунок нарахованих йому сум за видами нарахувань, ним було направлено лист до ДП «Адміністрація морських портів України» від 06 жовтня 2016 року з проханням надати такий розрахунок.

06 жовтня 2016 року відповідач направив листом на адресу позивача розрахунок нарахованих йому сум за видами нарахувань за березень 2015 року.

04 листопада 2016 року позивачем було отримано вказаний лист з розрахунком. При ознайомленні з розрахунком сум, належних йому при звільненні з посади провідного спеціаліста відділу організації процедур закупівель служби з організації закупівель та здійснення договірної роботи ДП «Адміністрація морських портів України» 02 березня 2015 року, позивачем було встановлено, що із його заробітної плати ДП «Адміністрація морських портів України» було утримано кошти, а саме: оплата по окладу за березень у розмірі 3 094,74 грн та місячна премія у розмірі 1 588,53 грн.

Судом апеляційної інстанції також було встановлено, що при розрахунку позивача

04 березня 2015 року при його звільненні з посади провідного спеціаліста відділу організації процедур закупівель служби з організації закупівель та здійснення договірної роботи на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України, відповідачем з належних йому до виплати коштів було утримано за п`ять робочих днів січня

2015 року (з 26 до 30) - 3 094,74 грн, а також місячну премію в розмірі

1 588,53 грн (а. с. 12 том 1).

Відповідач такі свої дії обґрунтовував у судових засіданнях тим, що в робочі дні з

26 до 30 січня 2015 року позивачу було проставлено «робочі дні», однак він у ці дні був відсутнім на робочому місці в будівлі Міністерства інфраструктури України, оскільки голова ДП «Адміністрація морських портів України» не надавав дозволу на проходження позивачем навчання та підвищення кваліфікації саме у цей період, а тому ОСОБА_1 без дозволу керівництва, самовільно, без будь-яких поважних причин був відсутнім на робочому місці у вказані дні, унаслідок чого при його звільненні і було відраховано вказані вище суми, які він фактично отримав за січень 2015 року.

Також судом було встановлено, та не оспорюється сторонами, що утриманий відповідачем розмір коштів був нарахований позивачу та виплачений йому в січні 2015 року відповідно до табелю обліку робочого часу за період з 01 січня 2015 року до 31 січня 2015 року, будь-який наказ (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу про відрахування отриманих позивачем сум при його звільненні не видавався.

Також судами було встановлено та це вбачається з рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2015 року у справі № 761/10102/15-ц за позовом ОСОБА_1 до голови ДП «Адміністрація морських портів України» Амеліна Андрія Миколайовича, ДП «Адміністрація морських портів України», третя особа - Міністерство інфраструктури України, про визнання дій протиправними, наказів незаконними та їх скасування, що позивач проходив курс навчання «Державні закупівлі в Україні» у Навчальному центрі ДП «Зовнішторгвидав України», яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Воровського, буд. № 22, з 26 до 30 січня 2015 року протягом робочого часу. Згідно із графіком навчальних курсів на 2015 рік розміщеному на офіційному веб-сайті ДП «Зовнішторгвидав України» зазначено, що 26-30 січня 2015 року проводилось навчання за курсом «Державні закупівлі в Україні». Рапортом від 23 січня 2015 року було проінформовано голову ДП «Адміністрація морських портів України» Амеліна А. М. про те, що працівники відділу проходять навчання з питань державних закупівель в ДП «Зовнішторгвидав України», яке буде тривати з 26 до 30 січня 2015 року протягом робочого часу. Проходження навчальних курсів на 2015 рік було оплачено ДП «Зовнішторгвидав України» за платіжним дорученням від 12 грудня 2014 року № 711 згідно рахунку ДП «Зовнішторгвидав України» від 27 листопада 2014 року № 36855. За результатом тестування, проведеного 30 січня 2015 року позивачу було надано відповідний сертифікат ДП «Зовнішторгвидав України» (а. с. 13-16 том 2).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня

2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого

2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею

117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від

11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження

№ 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Тобто виходячи з аналізу вказаних норм законодавства суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження

№ 14-623цс18), підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.

Таким чином з урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні дійшов правильного висновку, що міра відповідальності відповідача за затримку розрахунку при звільненні позивача повинна бути розумною та не повинна стати джерелом збагачення для останнього, оскільки судом при цьому обґрунтовано були враховані ті обставини, що з позовом ОСОБА_1 звернувся лише у грудні 2016 року, проте як його право було порушено ще з 04 березня 2015 року, тривалий розгляд цієї справи судом першої інстанції, наслідком чого стало збільшення міри відповідальності відповідача щодо розміру середнього заробітку, що не може ставитись у вину останнього.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що судом апеляційної інстанції неправильно були застосовані норми матеріального та процесуального права не заслуговують на увагу, оскільки вони зводяться до власного тлумачення заявником одних і тих самих норм законодавства.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішення не навів жодних мотивів, які стали підставою для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 2 370 233,32 грн до 4 000,00 грн, оскільки такі доводи спростовуються змістом мотивувальної частини оскаржуваного рішення.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідностіпереоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

С. П. Штелик