Постанова
Іменем України
11 червня 2020 року
м. Київ
справа № 450/2917/15-ц
провадження № 61-20339св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - Львівська державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову апеляційного суду Львівської області від 06 лютого 2018 року в складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Павлишина О. Ф., Приколоти Т. І.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Львівська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку.
Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивачів, а відповідача ОСОБА_3 свекруха, ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 помер їх батько, а відповідача свекр ОСОБА_5 . Після смерті батьків відкрилася спадщина до складу якої увійшло будинковолодіння АДРЕСА_1 , яке належало згідно свідоцтва про право власності ОСОБА_5 . Спадкування майна здійснювалось між позивачами та їх рідним братом, ОСОБА_6 , по закону.
Позивачі вказували, що вступивши в управління та користування спадковим майном спадщину батька прийняли по 1/3 його частині, про що свідчать видані їм свідоцтва про право на спадщину, однак їх брат, який був чоловіком відповідача ОСОБА_3 спадщину після смерті батька не прийняв, оскільки в спірному будинку не проживав, не був зареєстрований, зокрема на момент смерті батька, спадковим майном не користувався, оскільки проживав зі своєю сім`єю у м. Львові. Незважаючи на те, що ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя спадщину після смерті батька не прийняв, державним нотаріусом третьої Львівської державної нотаріальної контори Станкевич В.М. 24 липня 2012 року на спірну 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 видано свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_3 Видане свідоцтво вважали недійсним та виданим без жодних підстав, оскільки брат позивачів ОСОБА_6 за життя спірне майно після смерті батька не прийняв, а тому воно не могло увійти до спадкової маси після його смерті.
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просили:
визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 24 липня 2012 року на ім`я ОСОБА_3 , видане державним нотаріусом Третьої Львівської державної нотаріальної контори Станкевич В. М., зареєстроване в реєстрі № 5-688 на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_1 , як спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_5 , право власності на 1/6 житлового будинку АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_2 , як спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_5 , право власності на 1/6 житлового будинку АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійним та скасовано свідоцтво про право на спадщину за законом від 24 грудня 2012 року зареєстроване в реєстрі за № 5-688, що було видане ОСОБА_3 державним нотаріусом Третьої Львівської державної нотаріальної контори Станкевич В. М., на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 , як спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_5 , право власності на 1/6 житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 як спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_5 право власності на 1/6 житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_7 станом на час смерті спадкодавця ОСОБА_5 проживали разом з ним та вступили в управління та володіння спадковим майном про що державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори 16 березня 2012 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом. Син спадкодавця, як спадкоємець першої черги ОСОБА_6 , станом на час смерті батька ОСОБА_5 разом з ним не проживав, що підтверджується довідкою Львівського комунального підприємства «Варшавське - 407» №1727 від 23 липня 2009 року та довідкою Сокільницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 24 листопада 2011 року, в управління або володіння спадковим майном не вступив, та протягом життя не вчинив жодних дій щодо оформлення права на спадщину після смерті батька, а тому спадщину після смерті батька не прийняв. Оскільки ОСОБА_6 за життя спадщину після смерті батька ОСОБА_5 , не прийняв, відтак жодних прав на житловий будинок АДРЕСА_1 не набув, а тому це майно не могло увійти до спадкової маси після його смерті. За таких обставин, його дружина, відповідач по справі ОСОБА_3 , не мала права на спадкування 1/3 частини вказаного будинку після смерті свого чоловіка. За вказаних обставин, порушені майнові права позивачів на належну їм частку у спадковому майні. Тому свідоцтво про право на спадщину за законом від 24 липня 2012 року № 5-688, яке було видане ОСОБА_3 нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Станкевич В. М. на 1/3 частину спірного домоволодіння, без правових підстав в силу вимог частини першої статті 1301 ЦК України є недійсним, і тому підлягає скасуванню.
Доводи ОСОБА_3 про те, що у своїх заявах про прийняття спадщини від 01 грудня 2011 року позивачі підтвердили факт прийняття спадщини їх братом ОСОБА_6 суд вважав необґрунтованими, оскільки прийняття спадщини чи відмова від неї повинна супроводжуватися дією, а зазначені заяви не вказують про прийняття останнім спадщини, а лише в свою силу підтверджують приналежність ОСОБА_6 до кола спадкоємців першої черги за законом майна спадкодавця ОСОБА_5 .
Суд критично оцінив доводи відповідача про прийняття її чоловіком ОСОБА_6 спадщини після смерті його батька, шляхом фактичного управління спадковим майном. в саме: шляхом користування приналежним до спірного будинковолодіння гаражем, оскільки дані обставини не підтверджуються жодними належними та допустимими доказами та повністю спростовуються встановленими судом фактичними обставинами справи: зокрема показами допитаними судом як свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 сусідів, які вказали, що син спадкодавця, ОСОБА_6 , станом на час смерті ОСОБА_5 разом з ним не проживав та належним спадкодавцю будинковолодінням не користувався, в житловому будинку проживали лише позивачки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зі своїми сім`ями. Окрім цього, як вбачається з наявного в матеріалах справи витягу з Реєстру права власності на нерухоме майно № 33043747 від 01 лютого 2012 року та технічного паспорта на спірне будтинковолодіння, будівля гаражу на який покликається відповідачка, є самочинною, а тому, не входить до складу спадщини.
Доводи представника відповідача щодо пропущення позивачами позовної давності, з підстав обізнаності про видачу оспорюваного свідоцтва відповідачу ОСОБА_3 з моменту його видачі, тобто 24 липня 2012 року, не знайшли свого жодного підтвердження та обставин, які б свідчили про пропущення позовної давності позивачами судом не встановлено.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Львівської області від 06 лютого 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_10 задоволено. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Відмовлено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у задоволенні їх позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції залишив поза увагою той факт що згідно заповіту ОСОБА_5 від 20 березня 1994 року, який знаходиться у матеріалах спадкової справи (а. с. 55) останній визначив порядок користування житловим будинком та всім трьом дітям, визначив приміщення у житловому будинку АДРЕСА_1 , якими вони користуються до сьогоднішнього дня. У заповіті також визначено кому з дітей належить яка господарська будівля. Своєму сину ОСОБА_6 батько заповів гараж, яким останній користувався як за життя батька так і з перших днів після його смерті, що також підтвердили допитані в суді першої інстанції свідки. Незважаючи на те, що ОСОБА_6 не був зареєстрований у спадковому житловому будинку, останній користувався на випадок потреби, проводив ремонт у приміщеннях 1-8,1-9,1-10, які були визначені батьком для нього та зазначені у заповіті, а після смерті батька у шестимісячний строк з його дозволу у визначені приміщення поселив племінницю із сім`єю. Судом не дано оцінки заявам позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Пустомитівської ДНК від 01 грудня 2011 року (спадкова справа № 426/2011 про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), де ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що крім позивачів іншим спадкоємцем був син ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що фактично спадщину прийняв, але не оформив її (а. с. 52, 58). Відтак, відповідно до статті 549 ЦК УРСР 1963 року зазначені вище докази є беззаперечними, оскільки визнавалися самими позивачами про те, що їх брат ОСОБА_6 фактично прийняв спадщину. Самі ж позивачі при прийнятті спадщини у ДНК Пустомитівського району Львівської області прийняли тільки свої частки спадщини по 1/3 кожна, про що їм було відомо з 16 березня 2012 року, тобто з часу отримання свідоцтва про право на прийняття спадщини за законом.
Апеляційний суд вказав, що погоджується із аргументами апеляційної скарги стосовно пропуску позивачами позовної давності, про що було заявлено в суді першої інстанції щодо захисту прав та інтересів, які випливають із розподілу спадщини померлого ОСОБА_5 , який визначений стаття 256, 257 ЦК та становить три роки. Позовна давність закінчилася 17 березня 2015 року, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися в суд із позовною заявою 10 листопада 2015 року. Однак, враховуючи те, що позовні вимоги не підлягають до задоволення по суті справи, позовну давність колегія суддів не застосувала.
Аргументи учасників справи
У березні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали касаційну скаргу, в якій просили оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. При цьому посилалися на те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що заповіт не може бути документом який підтверджує фактичне прийняття спадщини. Спадкування майна відбулося за законом, а не за заповітом. Те що в заповіті батька вказувався гараж і ОСОБА_6 ним користувався, не свідчить про те що він був спадковим майном. Так, як цей гараж був
розбірною конструкцією, встановлений самовільно на подвір`ї спірного будинку, і фактично був придбаним не спадкодавцем, а ОСОБА_6 (що було встановлено судом в тому числі за свідченнями відповідача). Користування ним не може бути фактичним прийняттям спадщини, оскільки він не входив в спадкову масу, а був власністю самого ОСОБА_6 . Те що ОСОБА_6 нібито користувався на випадок потреби, проводив ремонт у приміщеннях 1-8,1-9,1-10., а після смерті батька у шестимісячний строк з його дозволу у визначені приміщення мезоніну поселив племінницю із сім`єю, судом першої інстанції не могло взяте до уваги, так як відповідач не посилалась на це жодним чином і не було підтверджено в процесі розгляду справи і таке твердження з`явилося лише в апеляційній скарзі. Проте у вказаних приміщеннях ОСОБА_6 не проводив, а ні давав дозволу на проживання племінниці. В будинку з народження і до теперішнього часу проживають всі члени сімей ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (вже три покоління) і не тому, що їм надав дозвіл на проживання ОСОБА_6 , а тому що вони членами сім`ї зареєстрованими з моменту народження.
Вказують, що судом першої інстанції правомірно не взято до уваги заяви позивачів до Пустомитівської ДНК від 01 грудня 2011 року, так як такі не є підставою вважати, що ОСОБА_6 фактично прийняв спадщину. Прийняттям спадщини є фактичні або явні дії спадкоємця, а не заяви третіх осіб, тим більше які стосуються питання видачі свідоцтва про спадщину їм. Тим більше що в заявах написаних позивачами власноруч від 05 грудня 2014 року про прийняття спадщини та видачу свідоцтва на право на спадщину вони зазначають що їх братом не прийнято спадщину після ОСОБА_5 , що в свою чергу спростовує те, що ОСОБА_6 фактично прийняв спадщину. Отже, є дві заяви, інформація яка в них міститься є протилежною за змістом, враховуючи той факт що ОСОБА_6 не був зареєстрований в будинку, не проживав в ньому з 1978 року (довідка з місця проживання, свідчення відповідача у справі та свідків) і користувався лише гаражем, який він придбав сам.
Зазначають, що про існування оспорюваного свідоцтва позивачам стало відомо 24 лютого 2016 року після ознайомлення з матеріалами даної цивільної справи. 19 листопада 2015 року позивачі звернулися в суд з позовом про визнання права на спадкове майно, і на той момент їм не було відомо про видання оспорюваного свідоцтва. Тому перебіг позовної давності розпочався в лютому 2016 року.
Вказують, що оскаржена постанова апеляційного суду не містить підпису судді Приколоти Т. І.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справіта відмовлено узадоволенні клопотання про зупинення виконання постанови апеляційного суду Львівської області від 06 лютого 2018 року.
У пункті 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 (батько позивачів та свекор відповідача).
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на будинковолодіння АДРЕСА_1 , яке належало спадкодавцю згідно свідоцтва про право власності, виданого 02 лютого 1987 року виконкомом Пустомитівської районної ради народних депутатів на підставі рішення № 458 від 20 листопада 1986 року.
Спадкоємцями ОСОБА_5 є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_6 (чоловік відповідача та рідний брат позивачів).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 березня 2012 року, виданого державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори на підставі статті 529 ЦК УРСР 1963 року спадкоємцями спадкового майна ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є донька ОСОБА_1 на 1/3 частку та його донька ОСОБА_2 на 1/3 частку, які проживають в АДРЕСА_1 .
Згідно матеріалів спадкової справи, заведеної в Третій Львівській державній нотаріальній конторі за № 674/09 після смерті ОСОБА_6 , встановлено, що державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Станкевич В. М. 24 липня 2012 року, дружині ОСОБА_6 , ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 5-688 на спірну 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Син спадкодавця ОСОБА_6 , станом на час смерті батька ОСОБА_5 , разом з ним не проживав.
Апеляційний суд встановив, що згідно заповіту ОСОБА_5 від 20 березня 1994 року, який знаходиться у матеріалах спадкової справи (а. с. 55) останній визначив порядок користування житловим будинком та всім трьом дітям, визначив приміщення у житловому будинку АДРЕСА_1 , якими вони користуються до сьогоднішнього дня. У заповіті також визначено кому з дітей належить яка господарська будівля. Своєму сину ОСОБА_6 батько заповів гараж, яким останній користувався як за життя батька так і з перших днів після його смерті, що також підтвердили допитані в суді першої інстанції свідки. Незважаючи на те, що ОСОБА_6 не був зареєстрований у спадковому житловому будинку, останній користувався на випадок потреби, проводив ремонт у приміщеннях 1-8,1-9,1-10, які були визначені батьком для нього та зазначені у заповіті, а після смерті батька у шестимісячний строк з його дозволу у визначені приміщення поселив племінницю із сім`єю. Судом не дано оцінки заявам позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Пустомитівської ДНК від 01 грудня 2011 року (спадкова справа № 426/2011 про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), де ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що крім нас іншим спадкоємцем був син ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що фактично спадщину прийняв, але не оформив її
Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.
У частині першій та другій статті 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.
У постанові Верховного Суду України від 06 лютого 2013 року у справі № 6-167цс12 зроблено висновок, що «відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Згідно з положеннями статей 549, 554 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Якщо спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям, то частка спадщини, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках. Відповідно до статті 553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом в праві був відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважалося, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини. Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом було правом спадкоємця й залежало виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину».
За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що оскаржена постанова апеляційного суду не містить підпису судді Приколоти Т. І., з таких підстав. Аналіз матеріалів свідчить, що оскаржена постанова апеляційного суду містить підписи колегії суддів, в тому числі й судді Приколоти Т. І. (том. 2, а. с. 72).
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду без змін, а тому судовий збір покладається на осіб, які подали касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову апеляційного суду Львівської області від 06 лютого 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков