Постанова

Іменем України

07 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 687/511/16-ц

провадження № 61-3007св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Тернопільська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , виконавчий комітет Тернопільської міської ради,

третя особа - служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року у складі колегії судді: Парандюк Т. С., Дикун С. І., Сташківа Б. І.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст заявлених вимог

У липні 1997 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконним ухвали 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання ОСОБА_2 земельної ділянки для завершення будівництва й обслуговування частини будинку по АДРЕСА_1 , зобов`язання надати їй у постійне користування земельну ділянку площею 0,04 га.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 посилалася на те, що у 1989 році її чоловік ОСОБА_6 та син ОСОБА_1 стали членами будівельно-ремонтного кооперативного підприємства «Кооператор» (далі - кооператив «Кооператор»). У 1990 році кооперативу «Кооператор» під будівництво житлових будинків було виділено земельну ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0,16 га по АДРЕСА_3 ) під будівництво одного одноквартирного та двох двоквартирних житлових будинків. Рішенням загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» від 27 листопада 1990 року передано частину ділянки її чоловіку та сину для будівництва двоквартирного будинку.

02 грудня 1991 року на загальних зборах кооперативу було вирішено припинити діяльність кооперативу та поділити майно між його членами - праву квартиру від входу двоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_4 виділити ОСОБА_1 , а ліву квартиру - ОСОБА_6 . Спірний будинок було збудовано восени 1994 року за їхні з чоловіком кошти.

У вересні 1995 року скасовано державну реєстрацію кооперативу. Протягом 1995 - 1997 років ОСОБА_6 безуспішно звертався до Тернопільської міської ради із заявами про надання йому права користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. Після його смерті вона успадкувала все належне йому майно, у тому числі ліву частину спірного будинку.

23 липня 1997 року Тернопільська міська рада прийняла рішення про надання земельної ділянки, на якій була збудована ліва частина спірного будинку, ОСОБА_2 для подальшого будівництва.

Посилаючись на те, що рішення Тернопільської міської ради є незаконним, цим рішенням надано земельну ділянку ОСОБА_2 , який не має жодного правового відношення до будинку, просила її вимоги задовольнити.

01 грудня 2000 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання права власності на жилий будинок по АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилався на те, що згідно з угодою від 18 березня 1993 року кооператив «Кооператор» в особі голови ОСОБА_1 продав йому за 10 тис. доларів США фундамент лівої частини спірного будинку та частину будівельних матеріалів. Він власними силами та за власні кошти збудував ліву частину будинку. Будівництво завершено у 1994 році. Після завершення будівництва на підставі поданих ним документів ухвалою 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року йому було передано у користування земельну ділянку площею 0,04 га за вищевказаною адресою.

З урахуванням викладеного, просив задовольнити його позов.

Ухвалою Тернопільського міського суду Тернопільської області від 01 грудня 2000 року позови ОСОБА_5 та ОСОБА_2 об`єднані в одне провадження.

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, залишеним без змін ухвалою Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено, позов ОСОБА_2 задоволено.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року та ухвалу Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року залишено без змін.

ОСОБА_5 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Рішенням ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у справі «Бочан проти України», яке набуло статусу остаточного, скарги щодо несправедливості провадження та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції, Конвенція відповідно) оголошено прийнятними, решту скарги - неприйнятною.Постановлено, що в цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Постановлено, що: а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 000.00 Євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми, ця сума повинна бути конвертована в національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу; б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки. Відхилено інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року відмовлено ОСОБА_5 у задоволенні скарги про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року та ухвали Верховного Суду України віл 22 серпня 2002 року у зв`язку з винятковими обставинами.

ОСОБА_5 звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року про перегляд судових рішень у зв`язку з винятковими обставинами на підставі рішення ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у попередній справі заявниці.

Рішенням ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року у справі «Бочан проти України (№ 2)», яке набуло статусу остаточного, скаргу заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження, що закінчилося ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року, та її скаргу за статтею 1 Першого протоколу про незаконне позбавлення її майна у зв`язку із цим провадженням оголошено прийнятними, решту скарг у заяві - неприйнятними.Постановлено, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції; немає потреби розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; що а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 10 000,00 Євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму податків, що можуть нараховуватися; ця сума повинна бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом станом на день здійснення платежу; б) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відхилено решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

У заяві про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, ухвал Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та від 14 березня 2008 року ОСОБА_1 як правонаступник померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 просив скасувати зазначені судові рішення, ухвалити нове рішення. Підставою для перегляду зазначених судових рішень зазначив рішення ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року у справі «Бочан проти України (№ 2)».

Постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2016 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвалу Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, ухвалу Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Указана постанова Верховного Суду України обґрунтована тим, що ЄСПЛ установив порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; при цьому суд першої інстанції не встановив усіх обставин справи, а саме: чи мала ОСОБА_5 законні підстави стверджувати, що її померлий чоловік був власником оспорюваної частини будинку до смерті (пункт 79 рішення ЄСПЛ); чи була ліва частина будинку збудована за її та її чоловіка кошти; чи законно її чоловік отримав право власності на ліву частину будинку відповідно до рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року; чи мали право кооператив та ОСОБА_1 продавати цю частину будинку; чи є законним рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року; чи була підробленою відповідно до висновків правоохоронних органів від 15 липня 1997 року угода від 1993 року, за якою кооператив продав той самий об`єкт ОСОБА_2 (при цьому ЄСПЛ зазначив, що питання законності рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року та угоди від 1993 року було вирішальним для результату розгляду справи і, таким чином, вимагало особливої уваги та коментарів).

Ухвалою Верховного Суду України від 13 червня 2016 року виправлено описку в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2016 року: у вступній та резолютивній частинах постанови замість імені та по батькові « ОСОБА_1 » зазначено « ОСОБА_1 », а також в описовій частині у другому абзаці на сторінці 6 замість дати «... від 08 грудня 1991 року» зазначено «... від 02 грудня 1991 року».

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 11 жовтня 2016 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_5 - ОСОБА_1 .

Надалі, під час розгляду справи в Тернопільському міськрайонному суді Тернопільської області ОСОБА_1 неодноразово доповнював і уточнював позовні вимоги та остаточно просив: визнати незаконною та скасувати ухвалу 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання ОСОБА_2 земельної ділянки для завершення будівництва та обслуговування частини будинку по АДРЕСА_1 ;

визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 30 травня 2001 року № 662, на підставі якого ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 ;

визнати незаконним та скасувати видане ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння;

визнати недійсними договір дарування від 26 грудня 2006 року та виправлений договір дарування від 27 червня 2007 року, за якими ОСОБА_2 подарував ОСОБА_8 1/2 частини спірного домоволодіння;

визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 302849, виданий 09 жовтня 2008 року ОСОБА_8 ;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,0406 га, кадастровий номер 6110100000:07:001:0071, яка розташована по АДРЕСА_1 ;

скасувати державну реєстрацію права приватної спільної часткової власності ОСОБА_8 на спірне домоволодіння;

визнати за ним як правонаступником ОСОБА_5 за законом право власності на житловий будинок загальною площею 292,6 кв.м по АДРЕСА_1 ;

зобов`язати Тернопільську міську раду передати йому у власність земельну ділянку площею 0,04 га для обслуговування прийнятого в експлуатацію житлового будинку;

витребувати від ОСОБА_8 спірне домоволодіння;

усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження спадковим майном шляхом виселення ОСОБА_8 разом з її малолітнім сином ОСОБА_4 зі спірного домоволодіння;

стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_8 на його користь доходи в сумі 981 339,07 грн, які відповідачі спільно одержали або могли одержати за весь час володіння спірним домоволодінням.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що він та його покійний батько ОСОБА_6 восени 1989 року були прийняті в члени кооперативу «Кооператор» по наданню платних послуг населенню, який було ліквідовано у грудні 1991 року. У період з 31 грудня 1991 року по 01 липня 1995 року кооператив «Кооператор» діяльністю не займався, розрахунковий рахунок у банку було закрито 31 грудня 1991 року. На час ліквідації залишилося нерозподіленим майно кооперативу, що складалося з фундаментів (цоколів) трьох житлових будинків - двох двоквартирних і одного одноквартирного.

Рішенням загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» від 02 грудня 1991 року (протокол № 6) майно кооперативу було розподілено між його членами, зокрема: праву квартиру від входу двоквартирного житлового будинку виділено ОСОБА_1 ; ліву - йому.

На підставі рішення Тернопільського міськвиконкому від 14 листопада 1990 року № 475 земельну ділянку площею 0,08 га по АДРЕСА_4 було відведено в натурі йому та ОСОБА_6 . Враховуючи, що зміни цільового призначення земельної ділянки, наданої кооперативу «Кооператор» для будівництва житлового будинку, з переходом права власності на будівлю до його батька ОСОБА_6 не відбулося, до нього перейшло і право користування земельною ділянкою площею 0,04 га. Після завершення влітку 1994 року будівництва своєї частини житлового будинку ОСОБА_6 неодноразово звертався до Тернопільської міської ради із заявами про посвідчення його права користування вказаною ділянкою. При цьому усім іншим членам кооперативу міською радою було надано у користування земельні ділянки під переданими їм у власність будинками.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. Виходячи з того, що співвласником і єдиним спадкоємцем за законом була дружина ОСОБА_6 - ОСОБА_5 , то з переходом до неї як до співвласника в порядку спадкування за законом права на незданий в експлуатацію житловий будинок по АДРЕСА_1 перейшло і право користування земельною ділянкою площею 0,04 га. Однак ухвалою 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року вказану земельну ділянку було передано у користування відповідачу ОСОБА_2 для завершення будівництва та обслуговування частини будинку, у той час як вказана особа ніколи не була членом кооперативу «Кооператор» та не мала до нього будь-якого відношення.

Ухвалюючи вказану ухвалу, Тернопільська міська рада допустила порушення, зокрема: не було скасовано попередні рішення міськвиконкому про закріплення спірної земельної ділянки за кооперативом «Кооператор» та акт про відведення цієї земельної ділянки в натурі ОСОБА_6 ; не прийнято рішення про припинення користування чи вилучення спірної земельної ділянки від осіб (юридичних чи фізичних), яким вона вже була надана; вказуючи у змісті рішення на незаконність перерозподілу земельних ділянок у кооперативі «Кооператор», Тернопільська міська рада не врахувала, що ще з 1990 року зазначені рішення кооперативу нею не тільки не оспорювалися, а й були повністю підтримані при перерозподілі відповідних земельних ділянок за іншими членами кооперативу, за винятком ОСОБА_6 .

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року в задоволенні позовних вимог його матері ОСОБА_5 було відмовлено та визнано за ОСОБА_2 право власності на частину спірного житлового будинку. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 оформив на себе право власності на цей будинок, відчуживши в подальшому це нерухоме майно своїй дочці ОСОБА_3 за договором дарування від 26 грудня 2006 року та наступним виправленим договором дарування.

В основу вказаного рішення місцевого суду було покладено надані ОСОБА_2 документи, які не відповідають дійсності та є підробленими, що підтверджено висновком криміналістичної експертизи у кримінальній справі № 1176319, а саме: угоду купівлі-продажу цокольного приміщення по АДРЕСА_1 та частини будівельних матеріалів від 18 березня 1993 року, яка не підписана ОСОБА_2 , довідку

від 20 січня 1995 року про те, що ОСОБА_2 збудував ліву частину спірного будинку за свої кошти, та розписку від 20 січня 1995 року, за якою ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 1 550 000 000,00 крб за ліву цокольну частину будинку. Зазначена угода від 18 березня 1993 року між ним та ОСОБА_2 ніколи не укладалася, її текст змонтовано на різних друкарських машинках, підпису ОСОБА_2 в угоді немає, відсутня печатка кооперативу, а його підпис виконано іншою особою. Він на той час не мав жодних повноважень від своїх батьків як законних володільців на відчуження їхнього незавершеного будинку. Недодержання сторонами вимог про нотаріальне посвідчення угоди купівлі-продажу незавершеного будинку та будівельних матеріалів тягне за собою її недійсність внаслідок нікчемності.

Факт незаконного позбавлення його матері ОСОБА_5 права власності повністю підтверджено рішенням ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у справі «Бочан проти України», яким встановлено, що національними судами було проігноровано право ОСОБА_5 , визначене земельним законодавством України, на виділення їй земельної ділянки для обслуговування належного їй житлового будинку згідно з первинними правовстановлюючими документами на нього (протокол загальних зборів кооперативу «Кооператор» від 02 грудня 1991 року № 6 про розподіл житлових будинків між членами кооперативу при його ліквідації) та визнання судами законним виділення вказаної земельної ділянки сторонній особі - ОСОБА_2 , і у зв`язку з цим визнання за ним права власності на вказаний будинок. Оскільки Верховний Суд України у своїй ухвалі від 14 березня 2008 року грубо викривив висновки рішення ЄСПЛ

від 03 травня 2007 року, рішенням ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року встановлено, що викривлений виклад рішення у першій справі заявниці «Бочан проти України» призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення ЄСПЛ у попередній справі. Велика Палата ЄСПЛ своїм рішенням встановила порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи майнового характеру за позовом його матері Верховним Судом України та оголосила прийнятними скарги заявниці щодо порушення Верховним Судом України прав заявниці відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_8 знали, що незаконноволодіють спірним житловим будинком, а тому з них підлягають стягненню доходи у розмірі 981 339,70 грн, які вони одержали або могли одержати за час володіння цим майном.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 14 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави 8 000,00 грн судового збору за заявлені вимоги майнового характеру та 551,20 грн судового збору за заявлені вимоги немайнового характеру.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що кооперативом «Кооператор» на виділених йому земельних ділянках по АДРЕСА_3 наприкінці 1990 року було розпочато будівництво житлових будинків для членів кооперативу, які потребували покращення житлових умов, у тому числі для ОСОБА_1 та його батька ОСОБА_6 . Надалі зазначене будівництво продовжували безпосередньо самі члени кооперативу. Рішення кооперативу «Кооператор» про закріплення виділених у користування земельних ділянок за конкретними членами кооперативу та акт про відведення в натурі ОСОБА_6 , ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,08 га по АДРЕСА_3 ) від 05 грудня 1990 року правового значення не мають, оскільки відповідно до чинного на той час земельного законодавства земельні ділянки могли бути відведені в натурі тільки кооперативу. Будь-які рішення про вилучення у кооперативу «Кооператор» наданих йому земельних ділянок для будівництва житлових будинків органом місцевого самоврядування не приймалися, тому спірна земельна ділянка перебувала у користуванні кооперативу до скасування його державної реєстрації (вересень 1995 року). У подальшому зазначена ділянка перейшла у розпорядження Тернопільської міської ради народних депутатів, яка, діючи в межах наданих їй повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в межах міста, 23 липня 1997 року прийняла рішення про виділення спірної ділянки ОСОБА_2 . За життя ОСОБА_6 у встановленому законом порядку не набув право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 , оскільки позивачем не надано доказів, що зазначене будівництво велося та було завершене його батьком на підставі відповідної дозвільної та проектної документації, за відсутності якої спірне будівництво вважається самочинним. Позивачем також не доведено, що померла ОСОБА_5 на законних підставах успадкувала та набула право власності на спірний житловий будинок після смерті свого чоловіка ОСОБА_6 . Той факт, що за ОСОБА_6 було закріплено частину фундаменту незавершеного будівництвом двоквартирного житлового будинку, не свідчить про те, що будівництво здійснювалося і було завершене батьком позивача і закінчений будівництвом житловий будинок у встановленому законом порядку увійшов до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_6 .

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Тернопільського міськрайонного суду від 14 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 залишено без змін, змінено обґрунтування мотивувальної частини рішення.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» про поділ майна кооперативу, оформлене протоколом від 02 грудня 1991 року № 6, є законним, при розподілі майна кооперативу ОСОБА_6 правомірно отримав у власність цокольне приміщення по АДРЕСА_1 . АДРЕСА_5 в особі його голови ОСОБА_1 18 березня 1993 року продав належне його батькові ОСОБА_6 згідно з протоколом № 6 цокольне приміщення ОСОБА_2 , і з цього часу ОСОБА_2 став його власником. За змістом угоди та довіреності продаж фундаменту відбувся за згодою та за волевиявленням його власника ОСОБА_6 . Придбавши фундамент, ОСОБА_2 продовжив та закінчив будівництво лівої частини спірного будинку за власний рахунок. Після смерті ОСОБА_6 його дружина ОСОБА_5 не мала законних підстав стверджувати, що її покійний чоловік був власником спірної частини будинку до смерті. Такі підстави відсутні й у позивача ОСОБА_1 після смерті його матері ОСОБА_5 . Зміна апеляційним судом мотивувальної частини рішення місцевого суду обґрунтована тим, що судом першої інстанції неправильно оцінені наявні у матеріалах справи докази та не оцінено докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, що призвело до помилкового встановлення судом фактичних обставин справи та правового обґрунтування рішення. Вказані недоліки полягають у тому, що суд першої інстанції у повній мірі не з`ясував: чи угода від 1993 року, довідка, розписка від 1995 року одержані з порушенням закону; чи висновок експерта, на який послався суд у рішенні, спростовує обставини, зазначені у довідці та розписці; суд не дослідив та не надав оцінки наявним у справі рішенням судів трьох інстанцій, що вказують про відмову в позові ОСОБА_5 про визнання цих доказів (угоди, довідки, розписки) недійсними; не оцінив у сукупності текст угоди від 1993 року та нотаріально посвідчену довіреність від 18 березня 1993 року; не надав оцінки поясненням ОСОБА_1 про те, що в угоді, довідці та розписці підписи від імені ОСОБА_1 схожі на його підпис та можливо є його підписом; що у справі відсутні докази про те, що підпис у цих документах вчинив не ОСОБА_1 , а інша особа; суд не надав оцінки висновку провоохоронного органу від 15 липня 1997 року.

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 14 липня 2017 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 рокузалишено без змін.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського апеляційного суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , виконавчого комітету Тернопільської міської ради, третя особа - служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, про визнання незаконною та скасування рішень та ухвал, свідоцтва про право власності; визнання недійсним договору дарування; визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку; скасування державної реєстрації права власності; визнання права власності; зобов`язання вчинити певну дію та витребування; усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження шляхом виселення; стягнення коштів; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності.

Заява мотивована тим, що основою даного рішення суду послугувало те, що згідно довідки від 20 січня 1995 року, підписаної головою кооперативу ОСОБА_1 вбачається, що вона видана ОСОБА_2 про те, що останній збудував ліву частину будинку по АДРЕСА_6 за свої кошти, за будівельні матеріали проводив готівковий розрахунок з ОСОБА_1 . Згідно розписки голови кооперативу ОСОБА_1 від 20 січня 1995 року, ним же підписану, він отримав від ОСОБА_2 1 550 000 000,00 крб за ліву цокольну частину спірного будинку. Після ознайомлення з матеріалами справи у квітні 2018 року він вперше виявив відсутність у ній оригіналів навіть сфальсифікованих угод від 18 березня 1993 року, довідки та розписки

від 20 січня 1995 року.

Крім того, 19 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до вищевказаних осіб з інших підстав, у якому серед іншого у самому позові заявив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи щодо підтвердження факту непідписання ним угоди від 18 березня 1993 року, довідки і розписки від 20 січня 1995 року, що міститься в оригіналах відповідно до рішення апеляційного суду.

Вказаним «угоді», «довідці» та «розписці» Тернопільський міськрайонний суд у своєму рішенні від 14 листопада 2017 року у справі № 687/511/16-ц жодної оцінки не дав та не ґрунтував на цих документах своє рішення.

Таким чином, він вважає, що вказане нове рішення від 20 листопада 2017 року апеляційний суд ухвалив виключно на підставі оригіналів сфальсифікованих ОСОБА_2 угоди від 18 березня 1993 року, довідки та розписки

від 20 січня 1995 року, численні копії яких також містяться в різних томах даної справи, звісно, виготовлені вони мали бути з відповідних оригіналів, хоча і сфальсифікованих. Оригінали цих документів за твердженням

ОСОБА_2 були ним долучені до матеріалів даної справи.

Тернопільський міськрайонний суд, розглядаючи вищевказаний позов

від 19 березня 2019 року у справі № 607/6903/19, своєю ухвалою

від 20 листопада 2019 року після повного і ретельного дослідження всіх матеріалів справи № 687/511/16-ц відмовив йому у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи щодо підтвердження факту непідписання ним угоди від 18 березня 1993 року, довідки і розписки від 20 січня 1995 року.

Правовою підставою винесення вказаної ухвали від 20 листопада 2019 року Тернопільським міськрайонним судом у справі № 607/6903/19 про відмову у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, став, зокрема, висновок суду про те, що в ході дослідження матеріалів справи

№ 687/511/16-ц встановлено відсутність оригіналів угоди від 18 березня

1993 року, довідки та розписки від 20 січня 1995 року, на підставі яких можна було б провести експертизу.

Тобто, вказані істотні для справи обставини відсутності в матеріалах справи

№ 687/511/16-ц оригіналів угоди від 18 березня 1993 року, довідки і розписки від 20 січня 1995 року навіть у сфальсифікованому вигляді не були встановлені апеляційним судом та не були і не могли бути відомі йому на час розгляду даної справи апеляційним судом, а тому це є безумовно нововиявленою обставиною у справі № 687/511/16-ц.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року відмовлено.

Ухвала суду мотивована тим, що заявником не наведено нововиявлених обставин, які б давали підстави скасувати чи змінити судове рішення, а доводи заявника, на які він посилається, як на нововиявлені обставини, не відносяться до таких у розумінні статті 423 ЦПК України, а тому підстави для перегляду і скасування рішення апеляційного суду за нововиявленими обставинами відсутні.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

11 лютого 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що Тернопільський апеляційний суд у своїй ухвалі від 20 січня 2020 року у справі № 687/511/16-ц не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання заявника щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, і встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Обставини, на які посилається заявник, а саме сприйняття апеляційним судом за оригінали вказаних копій «угод», «довідки» і «розписки» існували на час розгляду апеляційним судом Тернопільської області справи № 687/511/16-ц, однак, ці обставини не могли бути відмові заявнику на час розгляду справи цим судом, який сприйняв за оригінали копії з цих «документів», ці нововиявлені обставини входять до предмета доказування у справі, і безумовно, можуть вплинути на висновки суду при ухваленні судового рішення.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області цивільну справу № 687/511/16-ц.

У березні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Частинами першою та другою статті 423 ЦПК України передбачено, що рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є, зокрема істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин.

Необхідними умовами нововиявлених обставин є те, що вони існували на час розгляду справи; ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; вони входять до предмета доказування у справі та можуть вплинути на висновки суду про права та обов`язки осіб, які беруть участь у справі.

Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення.

Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 40, ЄСПЛ, 03 квітня 2008 року).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку із нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні і що цей доказ є вирішальним. Ця процедура є характерною для правових систем багатьох держав-учасниць. Зазначена процедура сама по собі не суперечить принципу правової визначеності доти, доки вона використовується задля виправлення помилок, допущених під час здійснення правосуддя (PRAVEDNAYA v. RUSSIA, № 69529/01, § 27, 28, ЄСПЛ, 18 листопада 2004 року).

Подаючи заяву про перегляд рішення суду першої інстанції за нововиявленими обставинами, заявник посилався на те, що у матеріалах справи відсутні оригінали угоди від 18 березня 1993 року, довідки та розписки від 20 січня 1995 року.

Неправильність застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права при ухваленні судового рішення судом апеляційної інстанції є підставою для його касаційного оскарження.

Апеляційний суд встановив, що факти щодо відсутності у справі оригіналів вищевказаних документів були предметом розгляду в суді апеляційної інстанції та були відомі заявнику ще під час розгляду справи протягом декількох років і з якою він знайомився неодноразово, про що свідчать заяви з відміткою «ознайомився».

За таких обставин, апеляційний суд повно та всебічно дослідивши матеріали справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, оскільки аргументи заявника про відсутність оригіналів вищезгаданих документів були заявлені ОСОБА_1 та вже були предметом дослідження в суді першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті, а правильність відповідних правових висновків щодо цих обставин підтверджена за наслідками касаційного перегляду у даній справі, тому вказані обставини не можуть бути визнані нововиявленими. Фактично доводи заявника зводяться до переоцінки доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи, а зазначені заявником обставини не є нововиявленими в розумінні статті 423 ЦПК України.

Посилання ОСОБА_1 на те, що на відсутність вищезгаданих оригіналів вказує ухвала Тернопільського міськрайонного суду від 20 листопада

2019 року про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи на вирішення якої поставити питання ОСОБА_1 чи іншою особою вчинено підписи від його імені в угоді

від 18 березня 1993 року, довідці від 20 січня 1995 року та розписці

від 20 січня 1995 року, у справі за № 607/6903/19, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки у відповідності до вимог частини четвертої статті 423 ЦПК України цей довід не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність судового рішення апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з висновком суду, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх спростував.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 20 січня

2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко