Постанова
Іменем України
05 червня 2020 року
м. Київ
справа № 362/7078/15-ц
провадження № 61-41557св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач за первісними позовами (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісними позовами (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,
відповідачі за первісним позовом (треті особи за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_9 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2018 року у складі судді Кравченко Л. М., та постанову апеляційного суду Київської області від 04 липня 2018 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Кулішенка Ю. М., Фінагеєва В. О.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 1997 року вона разом із відповідачем перебували у фактичних шлюбних відносинах, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, купували речі для спільного користування. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася спільна дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася друга дитина - ОСОБА_5 03 червня 2008 року між сторонами було зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_3 у сторін народилася третя дитина - ОСОБА_6 2001 року. У період спільного проживання однією сім`єю на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 сторонами спільно було побудовано домоволодіння загальною площею 351,3 кв. м.
ОСОБА_1 просила:
визнати спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 нерухоме майно, що розташоване за адресою АДРЕСА_1 , і складається з домоволодіння, загальною площею 600 кв. м, двоповерхового сараю, загальною площею 200 кв. м, приміщення літньої кухні, загальною площею 100 кв. м, пункту охорони, загальною площею 8 кв. м, пункту охорони, загальною площею 8 кв. м, приміщення шашличної, загальною площею 200 кв. м, приміщення сауни, загальною площею 200 кв. м, приміщення для дитячих розваг, загальною площею 40 кв. м.;
визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину вказаного нерухомого майна.
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 13 липня 2016 року позивачу стало відомо, що 23 жовтня 2015 року між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку № 1966 . Позивач не надавала відповідачу права на відчуження спільного майна подружжя. У подальшому за договором купівлі-продажу житлового будинку № 1859 від 17 листопада 2015 року, укладеним між ОСОБА_2 , як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, право власності на житловий будинок зареєстровано за
ОСОБА_9 ОСОБА_1 , зурахуванням уточнення позовних вимог, просила:
встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 з 20 жовтня 1997 року;
визнати спільним майном подружжя житловий будинок, що розташований на земельній ділянці площею 0,1947 га, кадастровий номер земельної ділянки 3221483301:01:019:0116, з характеристиками: житловий будинок зазначений за літерою «А», 2004 року побудови, загальною площею 351 кв. м, житловою площею 90,8 кв. м, господарський блок - «Б», погріб - «під Б», навіс - «В», сарай - «Д», баня - «Г», огорожа - «О», свердловина - «К», що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 757918132214;
визнати недійсним договір № 1966 від 23 жовтня 2015 року купівлі-продажу житлового будинку, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Тернюк Є. В.;
витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 Ѕ житлового будинку, що розташований на земельній ділянці площею 0,1947 га, кадастровий номер земельної ділянки 3221483301:01:019:0116, з характеристиками: житловий будинок зазначений за літерою «А», 2004 року побудови, загальною площею 351 кв. м, житловою площею 90,8 кв. м, господарський блок - «Б», погріб - «під Б», навіс - «В», сарай - «Д», баня - «Г», огорожа - «О», свердловина - «К», що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 757918132214.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 31 січня 2017 року в складі судді: Орди О. О., цивільну справу № 362/7078/2015-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя об`єднано в одне провадження із цивільною справою № 362/3778/16-ц (провадження № 2/362/267/17) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та витребування майна із чужого незаконного володіння. Об`єднаній цивільній справі присвоєно № 362/7078/2015-ц (провадження № 2/362/71/17).
У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_9 про поділ спільного майна подружжя.
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що з відповідачем він перебував у шлюбних відносинах з 03 червня 2008 року по 19 квітня 2013 року. За час перебування у шлюбі ними було набуто спільне майно - чотирикімнатну квартиру загальною площею 163,30 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . 21 лютого 2012 року право власності на вказану квартиру було зареєстровано за відповідачем
ОСОБА_1 ОСОБА_3 просив:
визнати спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 163,30 кв. м, житловою площею 74,10 кв. м;
визнати за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 163,30 кв. м, житловою площею 74,10 кв. м.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Київської області від 04 липня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільним сумісним майном та його поділ відмовлено.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 про визнання договору недійсним та витребування майна з незаконного володіння відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 задоволено. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 163,30 кв. м, житловою площею 74,10 кв. м. Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 163,30 кв. м, житловою площею 74,10 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 72525280000. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:
до набрання чинності СК України, тобто до 01 січня 2004 року, правовий інститут проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу законом не був передбачений. Позивачем не доведено наявність між нею та відповідачем відносин притаманних подружжю у період з 01 січня 2004 року по червень 2008 року, і не надано доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, спільного бюджету, не надано доказів своєї участі у набутті спільно з відповідачем спірного майна. Крім того перебування відповідача ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою унеможливлює визнання факту перебування в інших фактичних шлюбних відносинах. Тому суди зробили висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 з 20 жовтня 1997 року;
позивачем ОСОБА_1 не надано доказів факту ведення сторонами спільного бюджету, придбання у спільну власність майна за спільні кошти. Крім того перебування відповідача ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою унеможливлює визнання права спільної сумісної власності на спільне майно з підстав наявності фактичних шлюбних відносин, передбачених статтею 74 СК України. Тому суди відмовили у задоволенні позовної вимоги про визнання спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 житлового будинку та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину житлового будинку;
оскільки вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 жовтня 2015 року та витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 Ѕ частини спірного житлового будинку є похідними від позовних вимог про визнання майна спільним майном подружжя, тому вказані вимоги підлягають залишенню без задоволення;
при задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом про визнання об`єктом права спільної сумісної власності подружжя квартири та визнання за ОСОБА_3 права власності на Ѕ частину квартири, суди обґрунтовували свої висновки тим, що спірне майно було набуте у власність під час шлюбу і є об`єктом спільної сумісної власності сторін, відповідач за зустрічним позовом не довела того факту, що майно було придбано нею за час шлюбу, але за власні кошти. При цьому суд зазначив, що позовна давність не пропущена, оскільки факти порушення його прав, що змусили ОСОБА_3 звернутись із зустрічним позовом, виникли лише у 2015 році;
вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності, слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, бо саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя і вказувати на початок перебігу позовної давності. про порушення свого права як співвласника ОСОБА_3 не було відомо до часу встановлення йому перешкод у доступі та користуванні спірною квартирою у 2015 року, зустрічний позов ОСОБА_3 подано 22 лютого 2017 р., отже ним не було пропущено позовну давність.
Аргументи учасників справи
У серпні 2018 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що спільне проживання сторін не було спростоване ОСОБА_3 жодними доказами. Народження двох дітей до реєстрації шлюбу, а також взаємні права та обов`язки щодо виховання та утримання дітей, свідчать про те, що між сторонами склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Висновок судів про те, що реєстрація та проживання позивача з відповідачем за однією адресою може свідчити про те, що зазначена адреса місця реєстрації позивача визнавалась нею місцем свого постійного проживання, та не вказує на те, що у спірний період сторони проживали однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_4 та вели спільне господарство, ґрунтується на припущеннях. Посилання суду апеляційної інстанції на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року у справі № 754/4816/16-ц вважає необґрунтованим, оскільки це рішення стосується її інтересів, проте вона не була залучена до участі у справі.
Неправильне тлумачення закону щодо спільного проживання сторін як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу було підставою для відмови судами у задоволенні позовних вимог про визнання майна спільним майном подружжя та визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майна. Проживання в період будівництва домоволодіння разом в одній квартирі та догляд за дітьми з веденням домашнього господарства є доказом того, що кошти, які були зароблені на той час, та в подальшому за них здійснювалось будівництво є спільною сумісною власністю. Таким чином джерелом набуття домоволодіння є спільні кошти сторін, а не виключно кошти ОСОБА_3 і ним не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно.
Оскільки майно, яке є спільним майном подружжя, було відчужене без згоди позивача, то наявні правові підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 Ѕ житлового будинку. Стверджує, що ОСОБА_3 як відчужувач майна та ОСОБА_2 як покупець за оспорюваним договором № 1966 від 23 жовтня 2015 року купівлі-продажу житлового будинку, що є спільним майном подружжя, діяли недобросовісно, зокрема, ОСОБА_2 , як близька родичка ОСОБА_3 , знала та за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і ОСОБА_3 приховав від позивача факт укладення такого договору. Тим більше, що за місяць ОСОБА_2 за договором № 1859 від 17 листопада 2015 року купівлі-продажу житлового будинку, посвідченим приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Іванніковим І. М. передала право власності на спірний житловий будинок ОСОБА_9 - матері ОСОБА_3 .
Зазначає, що ОСОБА_3 пропущено позовну давність, оскільки шлюб між сторонами було розірвано 19 квітня 2013 року, а позов подано лише 21 лютого 2017 року. Крім того позивач за зустрічним позовом не вказав, яке саме його право було порушене, і з якої причини він звертається до суду. Вважає, що рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 липня 2017 року у справі № 757/3797/17-ц не свідчить про порушення прав ОСОБА_3 у користуванні квартирою.
У вересні 2018 року ОСОБА_1 надала відзив на касаційну скаргу, в кому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
Відзив мотивований тим, що ОСОБА_1 під час укладення договору купівлі-продажу від 17 листопада 2015 року № 1859 діяла добросовісно і факт родинних відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не свідчить про недобросовісність, тому відсутні підстави для витребування спірного майна. ОСОБА_1 не доведено право власності на спірне домоволодіння.
У вересні 2018 року ОСОБА_3 надав відзив на касаційну скаргу, в кому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
Відзив мотивований тим, що доказів спільного проживання позивачем ОСОБА_1 надано не було. З 29 січня 1981 року по 29 березня 2001 року ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 . Вказує, що законодавство, чинне у період спірних правовідносин, не передбачало інституту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу як підставу для набуття спільної власності. Відносини, що існували між сторонами до червня 2008 року не носили характер притаманний подружжю. Спірне домоволодіння було набуте ним до вступу у шлюб з позивачем за власні кошти. Суди обґрунтовано відмовили у визнанні недійсним договору купівлі-продажу та витребуванні майна. Вказує, що зустрічний позов пред`явлено у межах позовної давності, оскільки тільки з середини 2015 року позивач почала створювати перешкоди у доступі до спірної квартири.
У грудні 2019 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_8 звернулася із клопотанням, в якому просить під час розгляду касаційної скарги врахувати постанову Київського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 754/4816/16-ц.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке підписане представником ОСОБА_8 , про зупинення касаційного провадження відмовлено.
У пункті 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2020 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке підписане представником ОСОБА_8 , про долучення до матеріалів справи письмового доказу відмовлено.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначала про проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем з 20 жовтня 1997 року за адресою: АДРЕСА_4 . Встановлення цього факту позивачеві необхідно для підтвердження свого права на спірне майно.
Згідно з пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності разом з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Таким чином, факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім`ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.
Отже, факт проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічний по суті висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 643/5492/16-ц (провадження № 61-22340св18).
За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що вимоги ОСОБА_1 в частині встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки, що не перебувають в шлюбі між собою, в період часу з 20 жовтня 1997 року по 01 січня 2004 року не ґрунтуються на вимогах закону.
Суди встановили, що у період з 2003 року по травень 2008 року включно ОСОБА_3 постійно проживав з ОСОБА_7 , з якою вів спільне господарство, проводив спільні витрати.
07 травня 2002 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки АЕК №061274, придбав земельну ділянку площею 0,850 га розташовану на території АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва, обслуговування житлового будинку - 0,25 га, ведення особистого селянського господарства 0,600 га.
09 квітня 2004 року ОСОБА_3 особисто отримано дозвіл на виконання будівельних робіт № 18, укладено договір підряду на будівництво житлового будинку та пов`язані з цим будівельно-монтажні роботи та договір на виконання проектно-вишукувальних робіт.
Також ОСОБА_3 отримано дозвіл на спеціальне водокористування № 120/881, підключено на підставі акту від 08 грудня 2004 року систему газопостачання та укладено договір про надання послуг з газопостачання .
ОСОБА_3 особисто прийняв закінчене будівництвом індивідуальне домоволодіння, що підтверджується наявним в матеріалах справи актом від 28 березня 2008 року.
10 квітня 2008 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на новостворене домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідним свідоцтвом серії НОМЕР_3 .
03 червня 2008 року ВРАЦС Печерського РУЮ в місті Києві зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , актовий запис № 296.
У шлюбі у сторін народилася спільна дитина - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Також ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мають спільних дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У 2008 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
28 грудня 2010 року сторонами була придбана квартира № 56 у цьому ж будинку.
Зазначені квартири об`єднанні в одну чотирикімнатну квартиру загальною площею 163,30 кв. м, право власності на яку було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року у справі № 2-5308/11.
19 квітня 2013 року шлюб між сторонами було розірвано рішенням Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/7505/13-ц.
У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
У частинах першій, другій статті 74 СК України (у редакції, чинній станом на 01 січня 2004 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Відповідно до статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок, що «за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти».
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 544/1274/16-ц (провадження № 61-22277св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18).
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що ОСОБА_1 не довела наявність між нею та відповідачем відносин притаманних подружжю у період з 01 січня 2004 року по червень 2008 року, і не надала доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, спільного бюджету, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 у період з 01 січня 2004 року по червень 2008 року.
З урахуванням того, що ОСОБА_1 не надано доказів факту ведення сторонами спільного бюджету, придбання у спільну власність майна за спільні кошти, суди обгрунтовано відмовили у задоволенні позовної вимоги про визнання спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 житлового будинку та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину житлового будинку. Оскільки вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 жовтня 2015 року та витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 Ѕ частини спірного житлового будинку є похідними від позовних вимог про визнання майна спільним майном подружжя, то вказані вимоги також обґрунтовано залишені без задоволення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок, що «згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
Суди встановили, що про порушення свого права як співвласника ОСОБА_3 не було відомо до часу встановлення йому перешкод у доступі та користуванні спірною квартирою у 2015 році, а зустрічний позов ОСОБА_3 подано 22 лютого 2017 року, і ним не було пропущено позовну давність.
За таких обставин, встановивши, що спірна квартира набута за час шлюбу і презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу відповідачем не спростована, квартира є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і за ОСОБА_3 підлягає визнанню право на Ѕ частку цієї квартири.
Посилання ОСОБА_1 про те, що постановою Київського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 754/4816/16-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року скасовано; заяву ОСОБА_7 , заінтересована особа: ОСОБА_3 , про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу залишено без розгляду, колегія суддів відхиляє.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18) вказано, що «суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до вимог ЦПК України, у межах заявлених ними вимог і на підставі доводів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції чинній на час ухвалення судового рішення). Відповідно до вимог статті 303 ЦПК України (якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення) апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції».
Постанова Київського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 754/4816/16-ц не може бути підставою для скасування оскаржених рішень суду першої та апеляційної інстанцій, оскільки на момент ухвалення цих рішень (28 лютого 2018 року 04 липня 2018 року) її не існувало.
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір покладається н особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2018 року та постанову апеляційного суду Київської області від 04 липня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков