Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.06.2025 року у справі №639/7876/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2025 року

м. Київ

справа № 639/7876/21

провадження № 61-13310св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 березня 2023 року у складі судді Трухановича В. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 29 червня2023 рокуу складі колегії суддів Тичкової О. Ю., Бурлаки І. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійним договору позики.

Позов мотивовано тим, що з 15 жовтня 1989 рокудо 23 березня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. У жовтні 2019 року позивачка дізналася про те, що ОСОБА_2 уклав договір позики із ОСОБА_3 .

Позивачка вважала, що ОСОБА_2 насправді не брав грошових коштів у позику від ОСОБА_3 , оскільки договір підписано 01 січня 2018року під час новорічних свят, ОСОБА_2 у день укладення спірного договору позики увесь час був вдома та знаходився в нетверезому стані.

Зазначала, що в неї є сумніви щодо наявності у ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 70 000,00 доларів США, оскільки він є пенсіонером, а раніше працював у комунальному підприємстві.

Вказувала на те, що ОСОБА_3 , знаючи, що у ОСОБА_2 є проблеми з бізнесом, не мав жодного майна,стабільного заробітку, надав ОСОБА_2 у борг велику суму грошей, не вимагаючи будь-якого забезпечення, що викликає підозру у позивачки.

Наголошувала на відсутності документа, який би підтверджував факт переданнягрошових коштів, та звертала увагу на те, що ОСОБА_3 жодного разу не намагався поспілкуватися з позивачкою з цього питання.

На підставі викладеного позивачка просила суд визнати недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 01 січня 2018 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Жовтневий районний суд м. Харкова рішенням від 16 березня 2023 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовив.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не надала доказів фіктивності укладеного 01 січня 2018 року договору позики та не довела відсутності наміру його сторін створити правові наслідки, обумовлені спірним договром.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

07 вересня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , засобами поштового зв'язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 березня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, вякій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 березня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 червня 2023 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Заявниця зазначає, що договір позики містить всі ознаки фіктивності правочину та вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17 та у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Зазначає, що спірний договір позики має ознаки фіктивності з огляду на те, що він укладений з метою введення в оману третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників. Дійсних намірів виконувати спірний договір у сторін не було, а учасники правочину приховали справжність намірів. Договір укладений з метою заволодіння її квартирою, яка придбана позивачкою хоч і під час перебування у шлюбі, однак за власні кошти.

Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 01 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою, витребував матеріали справи та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті

389 ЦПК України.

26 грудня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 15 жовтня 1989 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Жовтневий районний суд м. Харкова рішенням від 23 березня 2020 року розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

01 січня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у письмовій формі укладено договір позики, відповідного до якого останній передав ОСОБА_7 в борг грошову суму в гривнях, еквівалентну 70 000,00 доларів США. Строк повернення позики - до 31 грудня 2018 року.

Жовтневий районний суд м. Харкова рішенням від 20 січня 2021 року у справі

№ 639/5420/19 позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики задовольнив. Стягнув із ОСОБА_2 , ОСОБА_1 солідарно на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 01 січня 2018 року в загальній сумі 3 153 292,00 грн.

Харківський апеляційний суд постановою від 08 листопада 2021 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 20 січня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики задовольнив. Стягнув солідарно з ОСОБА_8 , ОСОБА_1 солідарно на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 01 січня 2018 року в загальній сумі 137 590,16 доларів США, що складається з 70 000,00 доларів США основного боргу, 67 590,16 доларів США штрафу та понесених витрат з оплати судового збору в розмірі 9 605,00 грн по 4 802,50 грн з кожного.

У справі № 639/5420/19 суди встановили такі обставини:

- 01 січня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність суму, що еквівалентна 70 000,00 доларів США. Факт отримання коштів підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником у момент передачі йому суми позики (пункт 1.1 договору);

- згідно із пунктом 2 договору позики суму коштів, що еквівалентна 70 000,00 доларів США, позичальник зобов`язався повернути позикодавцю готівкою у строк до 31 грудня 2018 року. Після повернення позики в повному розмірі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Наявність розписки у позичальника підтверджує виконання ним своїх зобов`язань;

- у пункті 7 договору сторони визначили, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити за вимогою позикодавця усю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 60 % річних від простроченої суми у вигляді штрафу;

- пунктом 9 договору передбачено, що сторони свідчать, зокрема, про те, що чоловік (дружина) кожної із сторін згоден (згодна) з укладенням цього договору;

- ОСОБА_2 власноручно написав розписку від 01 січня 2018 року, за якою він взяв у борг у ОСОБА_3 суму, еквівалентну 70 000,00 доларів США, та зобов`язався повернути вказану суму в строк до 31 грудня 2018 року;

- в суді апеляційної інстанції сторони не заперечували, що сума позики передавалася в іноземній валюті;

- з 15 жовтня 1989 року ОСОБА_2 та ОСОБА_9 перебували

у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду

м. Харкова 23 березня 2020 року.

- позивач ОСОБА_3 зазначав, що грошові кошти відповідачам були потрібні для повного проведення розрахунку за купівлю житлового будинку

АДРЕСА_1 , який було оформлено на їх дочку ОСОБА_10 , для проведення ремонтних робіт, погашення кредиту, а також для лікування тяжкої хвороби тещі, яка перенесла інсульт;

- встановлено, що протягом 2007-2013 років ОСОБА_2 отримував кредити в установах банків, а ОСОБА_1 виступала поручителем та майновим поручителем під час укладання відповідних договорів збанками.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованогорішення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,

а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Зважаючи на те, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися

з урахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі

№ 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021

у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду

від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19, провадження № 61-1272св20).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і

порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, провадження № 61-37390св18).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20, провадження № 61-2477св23; від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21,провадження № 61-4014св23).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі

№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається заявниця в касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження

№ 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17, провадження № 61-42114св18).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17, провадження № 61-46674св18).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 01 січня 2018 року між

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у письмовій формі укладено договір позики, відповідного до якого останній передав ОСОБА_7 у борг грошову суму в гривнях, еквівалентну 70 000,00 доларів США, зі строком повернення до 31 грудня 2018 року.

У справі № 639/5420/19 Харківський апеляційний суд постановою від 08 листопада 2021 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 20 січня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики задовольнив та стягнув солідарно з ОСОБА_8 , ОСОБА_1 солідарно на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 01 січня 2018 року в загальній сумі 137 590,16 доларів США, що складається із: 70 000,00 доларів США основного боргу, 67 590,16 доларів США - штрафу, та понесених витрати з оплати судового збору в розмірі 9 605,00 грн по 4 802,50 грн з кожного.

У справі № 639/5420/19 встановлено:

- 01 січня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність суму, що еквівалентна 70 000,00 доларів США. Факт отримання коштів підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником у момент передачі йому суми позики (пункт 1.1 договору);

- згідно із пунктом 2 договору суму коштів, що еквівалентна 70 000,00 доларів США, позичальник зобов`язався повернути позикодавцю готівкою у строк до 31 грудня 2018 року. Після повернення позики в повному розмірі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Наявність розписки у позичальника підтверджує виконання ним своїх зобов`язань;

- у пункті 7 договору сторони визначили, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити за вимогою позикодавця усю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 60 % річних від простроченої суми у вигляді штрафу;

- пунктом 9 договору передбачено, що сторони свідчать, зокрема, про те, що чоловік (дружина) кожної із сторін згоден (згодна) з укладенням цього договору;

- ОСОБА_2 власноручно написав розписку від 01 січня 2018 року, за якою він взяв у борг у ОСОБА_3 суму, еквівалентну 70 000,00 доларів США, та зобов`язався повернути вказану суму в строк до 31 грудня 2018 року;

- в суді апеляційної інстанції сторони не заперечували, що сума позики передавалася в іноземній валюті;

- з 15 жовтня 1989 року ОСОБА_2 та ОСОБА_9 перебували

у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду

м. Харкова 23 березня 2020 року.

- позивач ОСОБА_3 зазначав, що грошові кошти відповідачам були потрібні для повного проведення розрахунку за купівлю житлового будинку

АДРЕСА_1 , який було оформлено на їх дочку ОСОБА_10 , для проведення ремонтних робіт, погашення кредиту, а також для лікування тяжкої хвороби тещі, яка перенесла інсульт.

Тобто у справі № 639/5420/19 встановлені преюдиційні обставини, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору у справі, що переглядається.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини,

які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися

на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності та, встановивши, що сторони договору позики мали дійсні наміри щодо його укладання, зокрема ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 отримав грошові кошти у визначеному договором розмірі, що встановлено у справі № 639/5420/19, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи заявниці про те, що спірний договір позики укладений з метою заволодіння

її майном не підтверджуються належними та достатніми доказами та ґрунтуються

на припущеннях позивачки, а в силу частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів не бере до уваги посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження судових рішень на застосування норм права без урахування висновків

у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17 та у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 щодо застосування статті 234 ЦК України.

Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) суд касаційної інстанції зазначив, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1, тому суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17) суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підтвердження того, що договір дарування квартири укладено під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах у зв`язку з можливою конфіскацією майна, чим скористалася відповідач, та встановивши, що укладення оспорюваного правочину відповідало його волевиявленню, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі статей 233 234 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18) суд касаційної інстанції вказав на те, що рішення суду про стягнення коштів з ОСОБА_2 ухвалено 18 березня 2011 року, в той час як договір дарування нею укладено 09 квітня 2010 року, тобто майже за рік до ухвалення рішення про стягнення боргу, а також враховуючи, що право власності на будинок за третіми особами було оформлено вже 16 квітня 2010 року і вони проживають у цьому будинку із своїми сім`ями, суди дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем фіктивності договору дарування у зв`язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, так як подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі.

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17(провадження № 61-3849св19)зазначено, що суди попередніх інстанцій, установивши, що позивачем за зустрічним позовом не доведено належними та допустимими доказами того, що оспорювані правочини укладені без наміру створення реальних наслідків, зокрема зміни або виникнення у сторін правочину прав та обов`язків, правильно виснували про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог.

У постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 суд касаційної інстанції зазначив, що саме позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Водночас у справі, яка переглядається, позивачка не надала доказів фіктивності укладеного договору позики та не довела відсутності наміру його сторін створити правові наслідки, обумовлені спірним договром.

Отже, встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах, які надані заявником для порівняння.

Інші доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій з урахуванням встановлених у цій справі обставин не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду підлягають залишенню без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої

та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої дії ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 березня 2023 року та постановуХарківськогоапеляційного суду від 29 червня2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська