Постанова
Іменем України
04 червня 2020 року
м. Київ
справа № 495/7050/15-ц
провадження № 61-879св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 грудня 2017 року у складі судді Прийомової О. Ю. та постанову апеляційного суду Одеської області від 29 листопада 2018 року у складі суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_1 ,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ сумісної власності подружжя, а саме: встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з листопада 2008 року по 30 листопада 2012 року ; визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіля VOLKSWAGEN модель PASSAT, тип легковий Універсал, номер шасі НОМЕР_1 сірого кольору, 2006 року випуску, № НОМЕР_2 , та 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ; визнання права власності на автомобіль; стягнення з відповідачки різниці грошової компенсації належної частки у спільній сумісній власності.
Позов обґрунтовано тим, що з листопада 2008 року по 30 листопада 2012 року вони з відповідачем проживали однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство. 22 листопада 2009 року провели таїнство вінчання. Між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. 30 листопада 2012 року зареєстрували шлюб. Під час проживання без реєстрації шлюбу придбали автомобіль VOLKSWAGEN і 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 .
Остаточно уточнивши позов, ОСОБА_2 просив: встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з листопада 2008 року по 30 листопада 2012 року ; визнати спільною сумісною власністю подружжя автомобіль VOLKSWAGEN модель PASSAT тип легковий Універсал номер шасі НОМЕР_1 сірого кольору, 2006 року випуску, № НОМЕР_2 , та 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 частину автомобіля і на 1/2 частину від 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 грудня 2017 року позов задоволено частково: встановлено факт того, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 проживали однією сім`єю без реєстрації в період з листопада 2008 року по 30 листопада 2012 року; суд визнав спільною сумісною власністю сторін автомобіль VOLKSWAGEN № НОМЕР_2 і 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ; суд визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину автомобіля VOLKSWAGEN, № НОМЕР_2 , і на 1/2 частину від 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ; з відповідачки на користь позивача суд стягнув судові витрати у вигляді судового збору, витрати за проведення експертизи і витрати на правову допомогу.
Рішення суду мотивовано тим, що рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 березня 2009 року визнано дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 21 січня 2009 року у простій письмовій формі, згідно якого ОСОБА_1 , ОСОБА_2 купили у ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_3 . Сторони оформили своє право власності 26 березня 2009 року на вищевказане нерухоме майно по 1/2 частині кожен. Відповідач зареєструвалась у квартирі АДРЕСА_3 , сторони почали проживати у вказаній квартирі та продовжували вести спільне господарство.22 листопада 2009 року вони провели таїнство вінчання в Українській православній церкві Одесько-Ізмаїльської Єпархії. Свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вказали на той факт, що сторони дійсно проживали разом та вели спільне господарство. За таких обставин можна дійти висновку, що дійсно сторони до моменту реєстрації шлюбу, починаючи з листопада 2008 року, проживали разом однією сім`єю та були пов`язані спільним побутом. Стосовно вимог позивача про визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 спірного рухомого та нерухомого майна, відповідач вказує на те, що 15/100 часток житлового будинку їй купили її батьки та це є її особистою власністю, за свої особисті кошти вона купила автомобіль марки. Разом з тим, нею не надано жодного належного доказу вказаних стверджень. З матеріалів справи вбачається, що 05 квітні 2012 року ОСОБА_1 купила у ОСОБА_7 15/100 часток житлового будинку за АДРЕСА_1 за 191 990 грн. В той же час, згідно довідки про доходи, виданої КЗ «Білгород-Дністровська центральна районна лікарня», ОСОБА_1 з 01 вересня 2008 року по 01 жовтня 2015 року отримала загальну суму доходів у розмірі 144 685 грн 40 коп. Таким чином, відповідачкою не доведено, що вказаний об`єкт нерухомості та спірний автомобіль є її особистою приватною власністю, про що вона вказала у своїх запереченнях. В матеріалах справи немає доказів того, що батьки відповідачки придбали для неї вказаний вище об`єкт нерухомості за власні кошти, адже згідно договору купівлі-продажу саме ОСОБА_1 виступала покупцем, а згідно пояснень свідка ОСОБА_7 , у якого було придбано 15/100 часток житлового будинку, саме ОСОБА_2 займався вказаним питанням щодо придбання об`єкту нерухомості з подальшою передачею грошових коштів. Платоспроможність відповідачки для придбання за власні кошти спірного майна, враховуючи розмір її доходу, за наявними в матеріалах справи доказами, судом не встановлено.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Одеської області від 29 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції залишен без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вимог в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з листопада 2008 року по 30 листопада 2012 року . В період проживання без реєстрації шлюбу 05 квітня 2012 року за договором купівлі-продажу частки житлового будинку сторони придбали за 191 990 грн 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , а 19 вересня 2012 року за 120 400 грн придбали автомобіль VOLKSWAGEN № НОМЕР_2 . Позивач з 2003 року по вересень 2010 року здійснював підприємницьку діяльність. Із 2010 року і станом на час придбання рухомого та нерухомого майна позивач не мав офіційних доходів, однак зазначав, що в цей період мав неофіційні доходи від надання послуг за плату. Відповідач належними та допустимими доказами підтвердила, що в період з 2008 року по 2012 рік включно її офіційний дохід становив 102 715 грн 88 коп., зокрема у 2012 році, на час придбання спірного рухомого та нерухомого майна, її офіційний дохід становив 24 171 грн 88 коп. Позивач і відповідачка у 2012 році придбали спірне рухоме та нерухоме майно на загальну суму 312 390 грн. Відповідачка підтвердила свої доходи на час придбання спірного майна лише в розмірі 24 171 грн 88 коп. Витрати на придбання майна в розмірі 288 218 грн сторони доводили із посиланням на неофіційні заробітки. При цьому, відповідачка посилалась лише на свої офіційні доходи, які були не значними і не можуть свідчити про те, що спірне рухоме та нерухоме майно було придбано саме за кошти відповідачки без залучення коштів позивача. Зважаючи на викладене, висновок суду про те, що спірне майно є об`єктом права спільної сумісної власності позивача та відповідачки і їхні частки майна є рівними, слід визнати правильним.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та відмовити у позові, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що згідно правового висновку, викладеного у постанові від 05 квітня 2018 року у справі № 6-399цс17 для того, щоб майно вважалося майном подружжя, недостатньо лише одного факту купівлі майна в шлюбі, а потрібно надати докази витрат на придбання такого майна коштів обох членів подружжя. ОСОБА_2 не надав доказів на підтвердження платоспроможності купувати майно в період проживання однією сім`єю. Крім того, встановлення факту спільного проживання не призводить до автоматичного визнання пари подружжям, як і факт вінчання. Суди не встановлювали факт спільного побуту між нею та позивачем. Крім того, суд критично оцінив її доводи щодо придбання спірного майна за кошти батьків.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-ІХ).
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди установили, що з листопада 2008 року по листопад 2012 року сторони проживали однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство.
В період проживання без реєстрації шлюбу 05 квітня 2012 року за договором купівлі-продажу частки житлового будинку сторони придбали за 191 990 грн 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , а 19 вересня 2012 року за 120 400 грн придбали автомобіль VOLKSWAGEN, номерний знак НОМЕР_2 .
Суди дійшли висновку про доведеність вимог в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з листопада 2008 року по 30 листопада 2012 року .
Такий висновок судів про наявність усталених, притаманних подружжю відносин між сторонами в період з листопада 2008 року по листопад 2012 року мотивовано тим, що у вказаний період сторони спільно проживали, вели спільне господарство, мали спільні витрати на придбання рухомого та нерухомого майна. Зазначені обставини перевірено належними, допустимими та достатніми доказами, зокрема: запереченнями на позов представника відповідачки, поясненнями в суді першої інстанції свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , проходженням таїнства вінчання в листопаді 2009 року та у подальшому (в листопаді 2012 року) реєстрацією сторонами шлюбу, придбанням спільної квартири й проживанням у ній.
Доводи касаційної скарги про те, що встановлення факту спільного проживання не призводить до автоматичного визнання пари подружжям, як і факт вінчання, стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.
За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Відповідно до положень статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Досліджуючи джерело походження коштів на придбання спірної частини будинку та автомобіля, суди встановили, що позивач з 2003 року по вересень 2010 року здійснював підприємницьку діяльність, із 2010 року і станом на час придбання рухомого та нерухомого майна позивач не мав офіційних доходів, однак зазначав, що в цей період мав неофіційні доходи від надання послуг за плату. Відповідач належними та допустимими доказами підтвердила, що в період з 2008 року по 2012 рік включно її офіційний дохід становив 102 715 грн 88 коп., зокрема у 2012 році, на час придбання спірного рухомого та нерухомого майна, її офіційний дохід становив 24 171 грн 88 коп. Позивач і відповідачка у 2012 році придбали спірне рухоме та нерухоме майно на загальну суму 312 390 грн. Відповідачка підтвердила свої доходи на час придбання спірного майна лише в розмірі 24 171 грн 88 коп. Витрати на придбання майна в розмірі 288 218 грн сторони доводили із посиланням на неофіційні заробітки. При цьому, відповідачка посилалась лише на свої офіційні доходи, які були незначними і не можуть свідчити про те, що спірне рухоме та нерухоме майно було придбано саме за кошти відповідачки без залучення коштів позивача.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Доводи касаційної скарги в частині поділу майна зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Ргопіпа V. ІІкгаіпе») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 29 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. П. Штелик
А. А. Калараш
В. М. Сімоненко