Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 445/276/16-ц

провадження № 61-43316св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Золочівського районного нотаріального округу Папірянська Оксана Орестівна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бродівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2017 року у складі судді Бунда А. О. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніктевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив визнати недійсними договори купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладені від імені його матері ОСОБА_4 17 листопада 2015 року між відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .

В обґрунтування позову зазначав, що волевиявлення матері на відчуження спірного нерухомого майна на користь відповідача ОСОБА_2 не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, оскільки все це майно вона мала намір залишити йому (позивачу), у зв`язку з чим 04 серпня 2015 року склала на його ім`я заповіт. Відповідач ОСОБА_3 , який є його рідним братом, змусив матір виїхати у Російську Федерацію, однак, вона мала намір повернутись в Україну, а тому необхідності продавати належні їй на праві власності житловий будинок та земельну ділянку у неї не було.

Як на правову підставу недійсності оспорюваних правочинів позивач посилається на частину третю статті 203 ЦК України. Вважає, що внаслідок укладення цих правочинів порушено його право як спадкоємця першої черги після смерті матері, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на успадкування належного їй майна на підставі складеного нею заповіту.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів порушення його майнових прав та інтересів внаслідок укладення оспорюваних договорів, він не є стороною договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, жодних законних прав у разі встановлення недійсності правочину і застосування його наслідків у нього не виникне, з огляду на існування останнього заповіту матері ОСОБА_4 від 09 вересня 2015 року на користь ОСОБА_3 , яким в силу статті 1254 ЦК України скасовано заповіт, складений нею 04 серпня 2015 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Бродівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2017 року і постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що його мати ОСОБА_4 ніколи не збиралася виїжджати за межі України та продавати свій будинок. Суди не надали належну оцінку показанням свідків, які підтвердили зазначені обставини.

Суди при вирішенні справи не врахували належний доказ у справі - звукозапис розмови між його матір`ю та дружиною, в якій матір вказала, що вона хоче, щоб спірний будинок після її смерті належав йому.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Бродівського районного суду Львівської області.

22 липня 2019 року справа № 445/276/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що згідно свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 20травня 1988 року ОСОБА_4 на праві власності належав житловий будинок, що знаходиться в с АДРЕСА_1 . Також їй належала земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) розміром 0,25 га, яка знаходиться за цією ж адресою, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 29 вересня 2014 року.

21 жовтня 2014 року ОСОБА_4 видала довіреність, якою уповноважила ОСОБА_3 бути її представником та укладати від її імені та на її ім`я правочини щодо придбання, відчуження, здачі в найм та управління належного їй на праві приватної власності рухомого та нерухомого майна тощо.

04 серпня 2015 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_1 все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося і взагалі все те, на що за законом матиме право і що буде належати їй на момент смерті.

09 вересня 2015 року ОСОБА_4 склала новий заповіт, яким все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося і взагалі все те, на що за законом матиме право і що буде належати їй на момент смерті, заповіла ОСОБА_3

17 листопада 2015 року ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_4 на підставі довіреності від 21 жовтня 2014 року, уклав із ОСОБА_2 два договори купівлі-продажу: житлового будинку та земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК країни. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши, що позивач не довів, що волевиявлення його матері ОСОБА_4 під час укладення оспорюваних договорів не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, з урахуванням того, що визнання недійсними договорів не призведе до поновлення його прав, оскільки останнім заповітом, який склала його матір ОСОБА_4 , є заповіт від 09 вересня 2015 року на користь ОСОБА_3 , який в силу статті 1254 ЦК України скасував заповіт, складений матір`ю 04 серпня 2015 року на його користь, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідаюьб вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бродівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2017 року і постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бродівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2017 року і постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук