Постанова
24 липня 2020 року
м. Київ
справа № 1312/1-19/11
провадження № 51-5178 ск 18
Суддя Касаційного кримінального суду Верховного Суду Лагнюк М.М.,
розглянувши касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 на вирок Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2018 року, ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 05 квітня 2019 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 липня 2019 року,
встановив:
Вироком Личаківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2011 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засуджено за частиною 4 статті 190 КК України із застосуванням статті 69 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна, частиною 3 статті 28 і частиною 2 статті 358 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, частиною 3 статті 28 і частиною 3 статті 358 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік, частиною 2 статті 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
На підставі частини 1 статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Відповідно до статті 75 КК України ОСОБА_1 звільнена від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку 2 роки та покладенням на неї обов`язків, передбачених статтею 76 цього Кодексу.
Також, цим вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 27 лютого 2013 року вказаний вирок від 07 листопада 2011 року, зокрема, щодо ОСОБА_1 змінив. Постановив звільнити ОСОБА_1 на підставі статті 49 КК України від кримінальної відповідальності за частиною 2 статті 190, частиною 3 статті 28 і частиною 2 статті 358, частиною 3 статті 28 і частиною 3 статті 358 КК України у зв`язку з закінченням строків давності, а справу в цій частині закрити. Виключив з резолютивної частини вироку посилання на частину 2 статті 69 КК України при призначенні покарання ОСОБА_1 за частиною 4 статті 190 КК України. В решті вирок щодо покарання ОСОБА_1 залишено без зміни.
Ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області від 26 листопада 2013 року задоволено подання Червоноградського МП Сокальського МВ КВІ УДПтСУ у Львівській області про звільнення від відбування покарання засудженої ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням іспитового строку за вироком Личаківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2011 року.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 05 грудня 2013 року ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 лютого 2013 року, зокрема, щодо ОСОБА_1 скасував, а кримінальну справу направив на новий апеляційний розгляд.
Вироком Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року вирок Личаківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2011 року, зокрема, щодо ОСОБА_1 скасувано. ОСОБА_1 визнано винуватою та призначено їй покарання за частиною 4 статті 190 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією всього майна, що їй належить на праві власності.
На підставі пунктів 2 і 3 частини 1 статті 49 КК України ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за частиною 2 статті 190, частиною 3 статті 28 і частиною 2 статті 358, частиною 3 статті 28 і частиною 3 статті 358 КК України у зв`язку з закінченням строків давності, а провадження у кримінальні справі в цій частині закрито.
Не погоджуючись з вказаним вироком апеляційного суду від 24 вересня 2014 року, засуджена ОСОБА_1 звернулась з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 березня 2015 року вирок Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року, зокрема, щодо ОСОБА_1 змінив. Постановив вважати ОСОБА_1 засудженою за частиною 2 статті 190, частиною 3 статті 28 і частиною 2 статті 358, частиною 3 статті 28 і частиною 3 статті 358 КК України в редакції від 05 квітня 2001 року. На підставі статті 49 КК України ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за частиною 2 статті 190, частиною 3 статті 28 і частиною 2 статті 358, частиною 2 статті 28 і частиною 3 статті 358 КК України в редакції від 05 квітня 2001 року в зв`язку з закінченням строків давності. В решті вирок апеляційного суду, зокрема, щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
В подальшому, засуджена ОСОБА_1 звернулась до апеляційного суду із заявою про перегляд вироку від 24 вересня 2014 року за нововиявленими обставинами.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2018 року вказану заяву засудженої залишено без руху з наданням їй п`ятнадцятиденного строку для усунення недоліків з дня отримання цієї ухвали.
Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 12 жовтня 2018 року повернув засудженій її заяву про перегляд вироку Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року за нововиявленими обставинами.
Червоноградський міський суд Львівської області 05 квітня 2019 року, за результатами розгляду заяви прокурора про перегляд ухвали Червоноградського міського суду Львівської області від 26 листопада 2013 року за нововиявленими обставинами, керуючись статтею 467 КПК України 2012 року, скасовував зазначену ухвалу та відмовив у задоволенні подання Червоноградського МП Сокальського МВ КВІ УДПтСУ у Львівській області про звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання, призначеного вироком Личаківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2011 року, у зв`язку з закінченням іспитового строку.
На зазначену ухвалу суду надійшла апеляційна скарга засудженої ОСОБА_1 .
Львівський апеляційний суд ухвалою від 02 липня 2019 року ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 05 квітня 2019 року про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали Червоноградського міського суду Львівської області від 26 листопада 2013 року залишив без зміни, а апеляційну скаргу засудженої ОСОБА_1 без задоволення.
29 березня 2018 року до касаційного суду надійшла касаційна скарга засудженої на вирок Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року щодо неї.
Верховний Суд постановою від 13 квітня 2018 року відмовив засудженій ОСОБА_1 у витребуванні матеріалів кримінальної справи щодо неї для перевірки в касаційному порядку.
Зі змісту чергової касаційної скарги засудженої вбачається, що вона не погоджується з вироком Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року, ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2018 року, ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області від 05 квітня 2019 року та ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 липня 2019 року. Також до касаційної скарги засудженої додано клопотання, в якому вона ставить питання про поновлення строку касаційної скарги (згідно змісту клопотання).
Відповідно до вимог частини 2 статті 387 КПК України 1960 року зміст касаційних скарг повинен відповідати вимогам, зазначеним у статті 350 КПК України 1960 року, згідно якої в касаційній скарзі зазначаються, у тому числі вказівки на те, в чому полягає незаконність судових рішень та доводи на їх обґрунтування з урахуванням підстав для їх скасування або зміни, визначених у частині 1 статті 398 КПК України 1960 року, а також містити конкретне прохання, яке б узгоджувалося з вимогами статті 396 КПК України 1960 року.
Проте, засуджена вказаних вимог кримінально-процесуального закону не виконала.
Так, у своїй касаційній скарзі засуджена, окрім іншого, не погоджується з вироком Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року.
Однак, відповідно до вимог статті 386 КПК України 1960 року касаційні скарги на судові рішення, зазначені у частині 2 статті 383 КПК України 1960 року, можуть бути подані до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з моменту набрання ними законної сили, а у разі подачі скарги з пропуском цього строку і при відсутності клопотання про його відновлення скарга визнається такою, що не підлягає розгляду.
Цей строк може бути відновлений у випадках і в порядку, передбаченому статтею 353 КПК України 1960 року. Клопотання про відновлення строку на касаційне оскарження розглядається виключно судом, який розглядав справу.
Отже, поновлення строку на касаційне оскарження вироку Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року не є компетенцією суду касаційної інстанції, а вказаний строк може бути відновлений у випадках і порядку, передбачених статті 353 КПК України 1960 року, судом, який постановив вирок.
При цьому, повторно акцентуємо увагу засудженої на тому, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 березня 2015 року було розглянуто її касаційну скаргу на вирок Апеляційного суду Львівської області від 24 вересня 2014 року та прийнято відповідне рішення.
Таким чином, особа вже скористалась своїм правом на касаційне оскарження вироку суду апеляційної інстанції від 24 вересня 2014 року.
Крім того, засуджена у своїй касаційній скарзі не погоджується з рядом судових рішень, постановлених щодо неї, однак, вона повинна визначитись з предметом оскарження у вказаній справі, оскільки така невизначеність позбавляє суд касаційної інстанції прийняти відповідне рішення.
До того ж, засуджена у прохальній частині касаційної скарги посилається на ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 05 травня 2019 року, а додає до касаційної скарги та просить скасувати ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 05 квітня 2019 року, чим допустила суперечності у своїй скарзі.
Також, засуджена не звернула увагу на те, що ухвала Червоноградського міського суду Львівської області від 05 квітня 2019 року та ухвала Львівського апеляційного суду від 02 липня 2019 року щодо перегляду рішення за нововиявленими обставинами, постановлені в редакції КПК 2012 року та мають, на відміну КПК 1960 року, інший порядок оскарження.
Що стосується оскарження засудженою ухвали Львівського апеляційного суду від 17 липня 2018 року про залишення без руху її заяви про переглядвироку від 24 вересня 2014 року за нововиявленими обставинами, то звертаємо увагу на те, що така ухвала не є предметом оскарження суду касаційної інстанції.
Крім того, у відповідності до статті 396 КПК України 1960 року у результаті касаційного розгляду справи суд приймає одне з таких рішень:
- залишає вирок, постанову чи ухвалу без зміни, а касаційні скарги - без задоволення;
- скасовує вирок, постанову чи ухвалу і направляє справу на нове розслідування або новий судовий або апеляційний розгляд;
- скасовує вирок, постанову чи ухвалу і закриває справу;
- змінює вирок, постанову чи ухвалу.
Однак, засуджена у касаційній скарзі просить скасувати всі зазначені судові рішення, тобто не визначилася з предметом оскарження, при цьому, просить вважати дійсною ухвалу апеляційного суду від 27 лютого 2013 року та звільнити її негайно від подальшого відбування подвійного покарання. Тобто, такі вимоги викладено не у відповідності до положень статті 396 КПК України 1960 року та повноважень касаційного суду.
Водночас, засудженою адресовано касаційну скаргу до Верховного Суду України, тоді як відповідно до пункту 21 частини 1 статті 3 КПК (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів») судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Таким чином, зазначені недоліки є перешкодою для вирішення питання про витребування справи.
Відмова у витребуванні кримінальної справи не перешкоджає її витребуванню при повторному надходженні касаційної скарги за умови відновлення строку на касаційне оскарження судових рішень. При цьому, касаційна скарга має відповідати вимогам статей 350, 385, 396, 398 КПК України 1960 року.
На підставі наведеного та керуючись статтею 388 КПК України 1960 року та пунктом 15 розділу 11 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України, -
постановив:
відмовити засудженій ОСОБА_1 у витребуванні матеріалів кримінальної справи щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 для перевірки в касаційному порядку.
Постанова оскарженню не підлягає.
Суддя М.М. Лагнюк