Постанова

Іменем України

4 червня 2020 року

м. Київ

справа № 572/2100/17

провадження № 51-4407км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Яковлєвої С. В.,

суддів Білик Н. В., Ємця О. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Матвєєвої Н. В.,

прокурора Чабанюк Т. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Рівненського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017180000000127, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Рух справи, оскаржуване судове рішення та встановлені обставини

За вироком Сарненського районного суду Рівненської області від 19 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у кримінальному провадженні.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин, установлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку 10 червня 2017 року приблизно о 02:05, керуючи технічно справним автомобілем марки «Volkswagen Transporter» (державний номерний знак НОМЕР_1 ), рухаючись у темну пору доби автодорогою сполученням Київ - Ковель - Ягодин, з боку м. Ковеля Волинської області у напрямку м. Сарн Рівненської області в межах Сарненського району, усупереч вимогам пп. «б» п. 2.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) проявив неуважність до дорожньої обстановки, відволікся від керування транспортним засобом, внаслідок чого з необережності допустив виїзд керованого ним транспортного засобу за межі правого асфальтобетонного узбіччя, виїхавши на праве узбіччя, де стався наїзд автомобіля на пішохода ОСОБА_2 , який там перебував та не створював небезпеки чи перешкоди для руху водія автомобіля, котрий мав технічну можливість уникнути наїзду на потерпілого при збереженні прямолінійного руху.

У результаті наїзду керованого ОСОБА_1 автомобіля на ОСОБА_2 , останній опинився на проїзній частині, де на нього наїхав автомобіль марки «CheriAmulet A15» (державний номерний знак НОМЕР_2 ) під керуванням ОСОБА_3 , який рухався у попутному напрямку позаду автомобіля марки «Volkswagen Transporter» з інтервалом у 10 хв. і не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_2 . Внаслідок цієї дорожньо-транспортної пригоди (далі -ДТП) останній отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер.

Рівненський апеляційний суд 30 травня 2019 року за апеляційною скаргою прокурора скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалив свій, яким призначив ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді

позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінально процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити вирок апеляційного суду - на підставі ст. 75 КК звільнити його від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покласти на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76 КК. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник посилається на те, що висновки апеляційного суду про неможливість його виправлення без ізоляції від суспільства є передчасними. На думку засудженого, апеляційний суд усупереч статтям 50, 65, 75 КК повною мірою не врахував того, що він, є людиною молодого віку, в ході досудового розслідування та судового розгляду добровільно розповів про відомі йому обставини вчиненого злочину, щиро розкаявся, добровільно відшкодував завдану шкоду потерпілому (брату загиблого ОСОБА_2 ), який не наполягає на суворій мірі покарання; також, на думку ОСОБА_1 , не зважив на те, що злочин було вчинено у темну пору доби. При цьому стверджує, що наведені ним пом`якшуючі обставини та дані про його особу істотно знижують ступінь тяжкості кримінального правопорушення і є підставами для призначення йому основного покарання із застосуванням ст. 69 КК, тобто нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 286 КК.

На адресу Верховного Суду (далі - Суд) 14 травня 2020 року від ОСОБА_1 надійшла розписка, в якій він зазначає про можливість здійснення касаційного розгляду без його участі.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор заперечивпроти задоволення касаційної скарги, просив залишити вирок апеляційного суду без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК у касаційній скарзі засудженого не оспорюються. Тому згідно з ст. 433 КПК Верховний Суд не перевіряє оспорюваного рішення в цій частині.

Згідно зі ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Що стосується доводів у касаційній скарзі засудженого про неправильне застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування ст. 75 КК, що потягло за собою призначення занадто суворого покарання, то вони є необґрунтованими з огляду на таке.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують відповідно до положень статей 66, 67 КК.

Визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Ця функція за правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в межах якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Визначення ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК полягає у з`ясуванні судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображається у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання, на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак.

Особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК слід розуміти сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду на мету і засади його призначення.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Відповідно до положень ст. 420 КПК суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок, зокрема, у разі: неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. При цьому згідно з нормами ст. 370 КПК таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

У результаті перевірки матеріалів кримінального провадження Суд установив, що цих вимог закону при перегляді вироку щодо ОСОБА_1 апеляційний суд дотримався.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор, не погоджуючись із вироком місцевого суду, подав на нього апеляційну скаргу, в якій указував на неправильне застосування ст. 75 КК, що призвело до м`якості призначеного засудженому покарання. У зв`язку з чим просив суд апеляційної інстанції скасувати оспорюване рішення в частині покарання йухвалити новий вирок, яким обрати ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 286 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

За наслідками перегляду вироку апеляційний суд визнав обґрунтованими доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі про безпідставне звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, а тому цей суд, дотримуючись вимог ст. 420 КПК скасував вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 в частині призначеного покарання та ухвалив в цій частині новий вирок.

Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд у вироку зазначив про те, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_1 покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням, залишив поза увагою такі обставини кримінального провадження: вчинення засудженим тяжкого злочину в стані алкогольного сп`яніння, а також те, що після вчинення ДТП ОСОБА_1 поїхав із місця події та не надав допомоги потерпілому.

При цьому згаданий суд умотивовано визнав, що наведені місцевим судом дані про щире каяття ОСОБА_1 та активне сприяння розкриттю злочину не є такими, що істотно знижують тяжкості вчиненого засудженим злочину і не впливають на пом`якшення покарання, оскільки він визнав свою вину частково, однак його винуватість підтверджується сукупністю зібраних органом досудового розслідування та досліджених у ході судового розгляду доказів.

Призначаючи ОСОБА_1 покарання, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 65 КК, врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину (який за формою вини хоча і є необережним, однак за класифікацією відноситься до тяжких), дані про особу винного (раніше не притягався до кримінальної відповідальності, за місцем проживання характеризується позитивно), наявність обставин, що пом`якшують покарання (щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину), а також обставину, що його обтяжує (вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння).

Врахувавши всі зазначені обставини в їх сукупності, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 основного покарання у мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 286 КК та додаткового - позбавлення права керування транспортними засобами на строк 3 роки, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

Отже, призначене апеляційним судом ОСОБА_1 покарання ґрунтується на положеннях статей 50, 65 КК, відповідає принципам справедливості, співрозмірності та індивідуалізації покарання.

Що стосується посилання засудженого на позицію потерпілого, який не наполягав на призначенні ОСОБА_1 суворого покарання, то Суд відхиляє вказані доводи, оскільки кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК, законодавцем віднесено до злочинів проти безпеки руху, а тому думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною в цьому питанні.

Крім того, факт відшкодування шкоди потерпілому, про що зазначає засуджений у касаційній скарзі, само собою не свідчить про можливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства.

Не можна визнати обґрунтованими й аргументи ОСОБА_1 про наявність достатніх підстав для застосування положень ст. 69 КК. Виходячи з цієї норми матеріального права застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності кількох обставин, які не тільки пом`якшують покарання але й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Проте з огляду на зміст (характер) неправомірних дій засудженого, наявні у справі й наведені ним позитивні дані про його особу та пом`якшуючі обставини не можна визнати такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Тому, на думку Верховного Суду, відсутні правові підстави для призначення засудженому покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 286 КК.

З огляду на викладене правових підстав вважати призначене ОСОБА_1 покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, про що зазначає скаржник, Суд не вбачає.

Таким чином, вирок апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би підставами для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення, при розгляді кримінального провадження Суд не встановив.

Тому касаційну скаргу засудженого слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Рівненського апеляційного суду від 30 травня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню

не підлягає.

Судді:

С. В. Яковлєва Н. В. Білик О. П. Ємець