ПОСТАНОВА

Іменем України

07 березня 2018 року

Київ

справа №810/2728/16

адміністративне провадження №К/9901/7417/18

К/9901/7419/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Таращанської районної державної адміністрації Київської області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 03.10.2016 (суддя Кушнова А.О.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2016 (колегія суддів у складі: Епель О.В., Карпушової О.В., Кобаля М.І.) та касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2016 у справі №810/2728/16 за позовом ОСОБА_4 до Таращанської районної державної адміністрації Київської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом до Таращанської районної державної адміністрації Київської області (далі - Таращанська РДА), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

визнати незаконним та скасування розпорядження від 25.11.2016 № 69-к про звільнення з посади начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської РДА з 01.08.2016 за власним бажанням (розпорядження про виправлення технічної помилки від 26.07.2016 № 70-к);

поновити на посаді начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської РДА;

стягнути з відповідача на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 02.08.2016 по день поновлення на роботі без врахування податків та інших обов'язкових платежів;

стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 20 000,00 гривень;

стягнути з відповідача на його користь грошову допомогу в розмірі середньомісячної заробітної плати, яка надається разом з основною відпусткою.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 03.10.2016 адміністративний позов задоволено повністю.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2016 постанову Київського окружного адміністративного суду від 03.10.2016 в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди скасовано, в задоволенні позову в цій частині позовних вимог відмовлено. В решті постанову Київського окружного адміністративного суду від 03.10.2016 залишено без змін.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 22.10.2007 на підставі розпорядження Таращанської РДА від 19.10.2007 № 327 ОСОБА_4 прийнятий на державну службу до Таращанської РДА на посаду спеціаліста служби у справах неповнолітніх.

Розпорядженням Таращанської РДА від 21.03.2016 № 24-к позивача призначено на посаду начальника відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської РДА.

08.07.2016 на підставі розпорядження Таращанської РДА № 46-В позивачу було надано щорічну відпустку тривалістю 16 календарних днів з 14.07.2016 по 29.07.2016.

15.07.2016 позивач подав на ім'я голови Таращанської РДА заяву, в якій просив звільнити його із займаної посади за власним бажанням з 01.08.2016. У цей же день на заяву було накладено резолюцію голови Таращанської РДА Давиденка А.Ю. та передано її до відділу з питань персоналу РДА для підготовки відповідного розпорядження.

25.07.2016 позивач подав на ім'я голови Таращанської РДА заяву про відкликання поданої заяви про звільнення від 15.07.2016.

Розпорядженням голови Таращанської РДА від 25.07.2016 № 69-К відповідно до ст. 38 КЗпП України ОСОБА_4 звільнено з посади начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату райдержадміністрації з 01.08.2016 за власним бажанням. 26.07.2016 позивача було ознайомлено з вказаним розпорядженням.

Судом першої інстанції зазначено, що представник відповідача у судовому засіданні підтвердила, що на посаду начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської РДА іншу особу запрошено не було.

26.07.2016 позивач повторно звернувся до Таращанської РДА із заявою на ім'я голови, в якій просив врахувати його заяву від 25.07.2016 про відкликання заяви про звільнення від 15.07.2016. 27.07.2016 позивач втретє звернувся до Таращанської РДА із заявою на ім'я голови про відкликання заяви про звільнення від 15.07.2016, зазначивши, зокрема, обґрунтування причин її відкликання.

Всі зазначені заяви позивача про відкликання заяви про звільнення від 15.07.2016 у день їх подання були зареєстровані в журналі реєстрації вхідної кореспонденції Таращанської РДА і містять штампи вхідної кореспонденції.

01.08.2016 Відділом з питань персоналу апарату Таращанської РДА позивачу було направлено лист-повідомлення № 07-26/67 про необхідність прибути до Відділу за трудовою книжкою у зв'язку з розірванням трудового договору.

У зв'язку з цим позивач звернувся до голови Таращанської РДА з вимогою скасувати розпорядження від 25.07.2016 № 69-К про його звільнення та повідомив про відмову в отриманні трудової книжки та намір продовжувати виконувати трудові обов'язки. 01.08.2016 складено акт про відмову ОСОБА_4 від отримання трудової книжки.

15.08.2016 Таращанська РДА направила позивачу лист № 05-28/2254 про розгляд його звернень від 25.07.2016, 26.07.2016, 27.07.2016, 01.08.2016, в якому повідомила, що на підставі розпорядження від 25.07.2016 № 69-К його було звільнено з посади за власним бажанням на підставі заяви від 15.07.2016.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване розпорядження про звільнення позивача було прийнято передчасно, що призвело до порушення його права відкликати заяву про звільнення у період двотижневого строку, а тому воно є протиправним і позивач підлягає поновленню на роботі та має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також грошової допомоги в порядку ст. 57 Закону України «Про державну службу». Крім того, суд виходив з того, що позивач зазнав моральних страждань, оскільки був позбавлений можливості утримувати свою родину на належному рівні та захворів на вегето-судинну дистонію, а тому він має право на відшкодування моральної шкоди у заявленому ним розмірі.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав до скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови в задоволенні цій частини вимог, оскільки з наданих позивачем документів не вбачається, що його захворювання спричинене саме звільненням, не є хронічним і не було ним набуто раніше, а отже, в даному випадку відсутні достатня та необхідна сукупність обставин для відшкодування моральної шкоди.

Не погоджуючись з рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в повному обсязі, рішення суду апеляційної інстанції скасувати в частині поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасування розпорядження про звільнення та стягнення середньомісячної заробітної плати, як грошової допомоги на оздоровлення, в решті рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те, що суди не взяли до уваги те, що у ст. 38 КЗпП України не йдеться про відкликання заяви, відповідно до даної статті у заяві про звільнення позивач вказав дату, з якої бажає звільнитися, а саме: 01.08.2016, тому Таращанська РДА задовольнила заяву та звільнила його за власним бажанням, не порушуючи норм чинного законодавства.

Також не погоджуючись з прийнятим рішенням суду апеляційної інстанції касаційну скаргу подав позивач. В ній, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, залишивши без змін рішення суду першої інстанції. Скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував конкретні обставини справи: бездоганну роботу позивача протягом тривалого часу; характер порушення його прав; погіршення стану його здоров'я, перебування на лікуванні; зусилля, вжитті для відновлення трудових прав; скрутне матеріальне становище позивача; хворобу дитини; викликану наведеними обставинами тривогу, неспокій, роздратованість, які призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків позивача.

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 5 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно зі статтями 83, 86 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.

Державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.

Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Відповідно до частин першої та другої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Аналіз вказаних норм матеріального права дає підстави вважати, що за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошену іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Крім того, оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 КЗпП України є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.

При цьому, нормами чинного законодавства не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку.

Судами встановлено, що оскаржуване розпорядження було прийнято до закінчення строку попередження позивачем роботодавця про звільнення за власним бажанням, останнім днем якого є 01.08.2016. Крім того, в день прийняття відповідачем вказаного розпорядження, та двічі після цього, позивач звертався до відповідача із заявами про відкликання поданої ним заяви про звільнення від 15.07.2016, однак зазначені обставини не були враховані відповідачем.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що ані станом на день прийняття оскаржуваного розпорядження, ані станом на 01.08.2016 відповідачем на його посаду не було запрошено іншу особу.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що розпорядження від 25.11.2016 № 69-к про звільнення позивача прийнято з порушенням вимог частини другої статті 38 КЗпП України, а тому є протиправним і підлягає скасуванню.

Доводи касаційної скарги Таращанської РДА про те, що розпорядженням від 25.07.2016 № 69-К позивача було звільнено з посади з 01.08.2016, як він просив у своїй заяві про звільнення, і таке розпорядження прийнято до відкликання ним заяви від 15.07.2016 про звільнення за власним бажанням, колегія суддів вважає необґрунтованими і такими, що не можуть бути прийняті до уваги з підстав, зазначених вище.

Посилання касатора на те, що 01.08.2016 позивач прибув на роботу і передав справи іншому працівнику, що, на думку скаржника, вказує на його намір звільнитися, судова колегія вважає безпідставними, оскільки, як було правильно встановлено судами попередніх інстанцій, позивач до 01.08.2016 тричі звертався до відповідача із заявами про відкликання поданої заяви від 15.07.2016 про звільнення, що вже саме по собі вказує на його намір реалізувати своє право на залишення на роботі, яке випливає зі змісту частини другої статті 38 КЗпП України, а також звертався до відповідача з вимогою скасувати розпорядження про його звільнення і відмовився від отримання трудової книжки.

Твердження касатора про те, що написанню заяви позивача від 15.07.2016 про звільнення за власним бажанням передували інші події, а саме надання ним неправдивої інформації на запит СБУ, колегія суддів касаційної інстанції вважає такими, що не стосуються безпосередньо предмета даного спору, оскільки підставою для звільнення позивача в оскаржуваному розпорядженні зазначено саме його заяву від 15.07.2016 про звільнення за власним бажанням та міститься посилання на статтю 38 КЗпП України, а не за будь-якою іншою законодавчою нормою та/або з інших підстав.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з пунктами 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З наведених правових норм вбачається, що неправомірно звільнений працівник підлягає поновленню на роботі та має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тобто з дня наступного за днем звільнення по день ухвалення відповідного судового рішення.

З огляду на це, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що для відновлення порушеного конституційного права позивача його слід поновити на раніше займаній посаді та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 9834,10 грн. (228,70 (середньоденна заробітна плата) х 43 (кількість днів вимушеного прогулу)).

Крім того, відповідно до статті 57 Закону № 889-VIII державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Державним службовцям гарантовано виплату грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати одночасно з наданням щорічної основної оплачуваної відпустки.

Однак, як було встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, при наданні позивачу відпустки з 14.07.2016 по 29.07.2016 включно (шістнадцять календарних днів) грошова допомога позивачу не нараховувалась і виплачена не була, а тому підлягає стягненню на його користь.

Доводи про те, що позивач не має права на отримання допомоги за статтею 57 Закону № 889-VIII, оскільки він не зазначав про це в заяві про надання відпустки, використав лише 16 днів з неї і в нього залишилося ще 7 днів, колегія суддів касаційної інстанції вважає такими, що суперечать приписам чинного законодавства, а саме статті 57 Закону № 889-VIII, а отже є необґрунтованими, оскільки закон не висуває будь-яких додаткових умов отримання грошової допомоги, як-то звернення з відповідною заявою, або оформлення такого волевиявлення в іншій формі та не передбачає будь-якої свободи розсуду уповноваженої особи у питанні виплати грошової допомоги у випадку задоволення заяви державного службовця про надання щорічної основної оплачуваної відпустки.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги Таращанської РДА не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вищевказаних позовних вимог.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20 000,00 гривень, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У статті 23 Цивільного кодексу України, зокрема, визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави стверджувати, що для стягнення моральної шкоди повинна бути встановлена одночасна сукупність наступних обставин: 1) наявність вказаних правових підстав; 2) причинно-наслідковий зв'язок між ними та звільненням працівника.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення моральної шкоди посилається на те, що після написання ним заяви про звільнення на його мобільний телефон надходили дзвінки з РДА щодо необхідності надати пояснення в рамках службового розслідування, а потім вимоги з'явитися на роботу, а також, що після звільнення його стан здоров'я погіршився і він був госпіталізований з вегето-судинною дистонією по змішаному типу, на підтвердження чого надав довідку та листок непрацездатності.

Проте судом апеляційної інстанції встановлено, що довідкою від 27.07.2016 № 132 підтверджується лише безпосередньо факт виклику 26.07.2016 екстреної медичної допомоги та встановлення йому діагнозу: вегето-судинна дистонія, а листком непрацездатності - перебування позивача на амбулаторному лікуванні з 27.07.2016 по 30.07.2016, але з цих документів не вбачається, що захворювання позивача спричинене саме звільненням, не є хронічним і не було ним набуто раніше, а отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що в даному випадку відсутні достатня та необхідна сукупність обставин для відшкодування відповідачем позивачеві моральної шкоди.

Отже, суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б привести до ухвалення незаконного рішення, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2016 у справі № 810/2728/16 залишити без змін, а касаційні скарги Таращанської районної державної адміністрації Київської області та ОСОБА_4 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Головуюча суддя: І. Л. Желтобрюх Судді: О. В. БілоусПомічник судді Т. Г. Стрелець