Особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману (КГС/ВС у справі № 910/18600/19 від 31.03.2021)

Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube
Особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману (КГС/ВС у справі № 910/18600/19 від 31.03.2021) - 0_94088800_1619373114_6085ac3ae5ba7.jpg

Фабула судового акту: Як і всі оціночні поняття факт введення в оману особи при визнанні правочину недійсним (ст. 230 ЦК України) знаходить різне тлумачення у судовій практиці. І хоча ця стаття ЦК України існує далеко не перший рік, практика її застосування цікава і на сьогоднішній день.

У цій справі позивачем укладено з банком кредитний договір та договір поруки.

За доводами позивача, його дії щодо отримання кредитних коштів за кредитним договором були спрямовані більшою мірою саме на набуття ним права власності на активи, що забезпечували зобов’язання попереднього боржника перед банком.

Після завершення процесу переоформлення боргів банк визнано неплатоспроможним. При цьому останній не виконав умови оспорюваного договору поруки і не передав позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя (банку) на активи, якими були забезпечені зобов`язання боржника.

У зв’язку з тривалим невиконанням умов договору поруки щодо передачі активів боржника позивач вважав, що банк і не мав на меті передати позивачу документи, щодо цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договір поруки, чим ввів позивача в оману щодо істотних умов договору.

Ст. 230 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Позиція ВС: Особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

ВС зауважив також, що загальними зборами учасників позивача було прийнято рішення про укладення з банком кредитного договору. Рішення не містить посилань щодо отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за попередніми кредитами, як і не містить будь-яких згадок та даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо).

Згідно умов кредитного договору, укладеного між позивачем та відповідачем, кредитні кошти надані позивачу на фінансування поточної діяльності.

Таким чином, ВС дійшов висновку, що позивач не довів обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно з ст. 230 ЦК України, не довів самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, а тому погодився з судами нижчих інстанцій, які відмовили у задоволенні позову.

Аналізуйте судовий акт: Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів (ОП ВС/КГС у справі 910/12787/17 від 16.10.2020 р)

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку НАВМИСНОГО введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину (ВС/КЦС № 445/1011/17 від 01.08.2018)

Ознаками фіктивного правочину є: введення в оману учасника або третьої особи щодо обставин правочину або дійсних намірів;свідомий намір невиконання зобовязань;приховування справжніх намірів учасників правочину (ВС/КГС,№ 903/439/18,27.03.19)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18600/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Бізнес Брук» -

Чорноткач Н. З.,

Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» - Баранова В. С.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Фабрициус» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Бізнес Брук»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2020

(у складі колегії суддів: Куксов В. В. (головуючий), Тищенко А. І., Яковлєв М. Л.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2020

(суддя Ващенко Т. М.)

у справі № 910/18600/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Бізнес Брук»

до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фабрициус»

про визнання недійсним договору поруки,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Бізнес Брук» (далі - позивач, ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом (з урахуванням уточнень від 11.01.2020) до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - відповідач, АТ КБ «Приватбанк», Банк) про визнання недійсним договору поруки від 25.10.2016 № 4Ф15100И/П, укладеного між позивачем та відповідачем.

На обґрунтування позовних вимог ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» зазначило, що договір поруки від 25.10.2016 № 4Ф15100И/П (далі - оспорюваний договір поруки) укладений позивачем під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання його недійсним відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.02.2020 залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю «Фабрициус» (далі - ТОВ «Фабрициус») як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2020, в задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення обґрунтовані тим, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення його відповідачем в оману під час укладення оспорюваного договору поруки, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу (позивача) введено в оману.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» подало до Касаційного господарського суду касаційну скаргу (її нову редакцію на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 21.01.2021), у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадків, передбачених п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати постанову апеляційного господарського суду від 02.12.2020 та рішення суду першої інстанції від 02.06.2020, а справу № 910/18006/19 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 25.02.2021 у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г., відкрито касаційне провадження у справі № 910/18006/19 з підстав, передбачених п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 31.03.2021.

Розпорядженням Заступника керівника апарату-керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 16.03.2021 № 29.3-02/425 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/18600/19 у зв`язку з обранням судді Сухового В. Г. членом Вищої ради правосуддя (відповідно до рішення XVIII чергового з`їзду суддів України від 09.03.2021) та відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.03.2021 судову справу № 910/18600/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: Берднік І. С. - головуючий, Зуєв В. А., Міщенко І. С.

Ухвалою Верховного Суду від 17.03.2021 прийнято до розгляду справу №910/18600/19 за касаційною скаргою ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.

25.03.2021 від АТ КБ «Приватбанк» до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу (надісланий поштою 23.03.2021), в якому відповідач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ТОВ «Фабрициус» не скористалося своїм правом відповідно до ст. 295 ГПК України та не подало до суду касаційної інстанції письмового відзиву на касаційну скаргу.

У судове засідання 31.03.2021 ТОВ «Фабрициус» свого представника не направило, хоча було повідомлене про дату, час і місце судового засідання належним чином, до початку судового засідання із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представника у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до ч. 4 ст.197 ГПК України не зверталося.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі «В`ячеслав Корчагін проти Росії» та те, що явка учасників справи в суд касаційної інстанції не визнавалася обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не їх обов`язком, Верховний Суд у складі колегії суддів дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника ТОВ «Фабрициус».

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25.10.2016 між ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» (позичальник) та АТ КБ «Приватбанк» (банк) було укладено кредитний договір №4П16098Г, за умовами якого ліміт кредиту становить 4 700 000 000,00 грн, що виданий для фінансування поточної діяльності позичальника (п. А.2 кредитного договору).

Відповідно до п. А.6 кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних.

Пунктом А.7 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань погашення/повернення кредиту, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом за фіксованою ставкою в розмірі 21 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості.

25.10.2016 між ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» (поручитель) та АТ КБ «Приватбанк» (кредитор) укладено договір поруки № 4Ф15100И/П, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ «Фабрициус» своїх зобов`язань за кредитним договором від 17.12.2015 № 4Ф15100И з повернення кредиту, сплати відсотків та сплати винагороди за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до вказаного кредитного договору.

У договорі поруки від 25.10.2016 № 4Ф15100И/П сторони передбачили, зокрема, такі умови:

до поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договором (-ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов`язання (п. 8);

кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж п`яти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором (п.10).

Звертаючись з позовом до суду у цій справі, як на підставу для визнання недійсним оспорюваного договору поруки позивач вказував на те, що цей договір поруки укладено з порушенням чинного законодавства, а саме його укладення відбулось під впливом введення в оману, що є підставою для визнання його недійсним на підставі ст. 230 ЦК України.

На думку позивача, АТ КБ «Приватбанк», володіючи повною фінансовою інформацією про ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук», усвідомлюючи високі економічні показники діяльності цього товариства, висунув позивачу пропозицію щодо можливості його участі у процедурі «трансформації» кредитного портфеля банку. Така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним банком України. Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, АТ КБ «Приватбанк» зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.

При цьому, за твердженнями позивача, Банк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та іншим. Про ліквідність забезпечення зобов`язань попередніх боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора від 31.12.2015 (ТОВ АФ «Прайсвортерхаускуперс (аудит)»). Пізніше такі дані були підтверджені Окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора від 31.12.2016 (ТОВ «Ернст енд Янг аудиторські послуги»), які були розміщені на веб-сайті АТ КБ «Приватбанк». В цих звітах в розділах «Кредити та аванси клієнтам» наведено аналіз кредитів за кредитною якістю станом на 31.12.2015 та 31.12.2016, де вказано, що станом на ці дати у Банку відсутні прострочені та знецінені кредити, які надавалися юридичним особам.

Таким чином, за доводами позивача, його дії щодо отримання кредитних коштів за кредитним договором від 25.10.2016 № 4П16098Г були направлені на залучення цих коштів для погашення зобов`язань попередніх боржників, в т. ч. ТОВ «Фабрициус», в рамках реалізації плану «трансформації» кредитного портфелю АТ КБ «Приватбанк», ініційованого НБУ, а метою укладення, зокрема, оспорюваного договору поруки було отримання прибутку від реалізації активів, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника (ТОВ «Фабрициус») за кредитним договором, або набуття права власності на ці активи. При цьому обов`язковою умовою, на якій наполягав позивач, було набуття ним права власності на активи, що забезпечували зобов`язання попередніх боржників, а саме ТОВ «Фабрициус», перед Банком.

На виконання вищезазначених домовленостей згідно плану «трансформації» кредитного портфелю Банку між ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» та АТ КБ «Приватбанк» 25.10.2016 укладено договір поруки № 4Ф15100И/П.

Позивач у позові посилався на те, що на виконання оспорюваного договору поруки ним були перераховані на користь АТ КБ «Приватбанк» грошові кошти у розмірі 696 734 237,72 грн за користування кредитом ТОВ «Фабрициус» .

Після завершення процесу переоформлення боргів рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р АТ КБ «Приватбанк» визнано неплатоспроможним, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» АТ КБ «Приватбанк» перейшов у власність держави. При цьому АТ КБ «Приватбанк» не виконало умови оспорюваного договору поруки (п. 8, 10) і не передало позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя (Банку) на активи, якими були забезпечені зобов`язання ТОВ «Фабрициус».

У зв`язку з тривалим невиконанням АТ КБ «Приватбанк» умов п. 8, 10 оспорюваного договору поруки, позивач вважає, що Банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань ТОВ «Фабрициус» у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договір поруки з метою реалізації плану «трансформації» кредитного портфелю (на виконання вимог НБУ), чим ввів позивача в оману щодо істотних умов договору (адже, якби позивач на момент укладення кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г та оспорюваного договору поруки знав про відсутність забезпечення, він би не уклав з відповідачем ці договори, в тому числі оспорюваний договір поруки), тому оспорюваний договір поруки, на думку позивача, є недійсним відповідно до положень ст. 230 ЦК України.

За змістом ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

У п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав є визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 230 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

При вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.

Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування положень ст. 230 ЦК України при визнанні недійсним договору поруки міститься в постановах Касаційного господарського суду у складів Верховного Суду від 26.11.2020 у справі № 910/18618/19, від 01.12.2020 у справі № 910/18423/19, від 02.12.2020 у справі № 910/18056/19, від 09.12.2020 у справі № 910/18310/19, від 16.12.2020 у справі № 910/18599/19, від 23.12.2020 у справі № 910/18023/19, від 16.03.2021 у справі № 910/17988/19 та № 910/18603/19.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, встановив наступне:

загальними зборами учасників ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» було прийнято рішення, оформлене протоколом від 18.10.2016 № 18/10/2016, про укладення з АТ КБ «Приватбанк» кредитного договору з кредитним лімітом на суму 4 700 000 000,00 грн (п. 1 порядку денного). Рішення загальних зборів учасників ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук», оформлене протоколом від 18.10.2016 № 18/10/2016, не містить посилань/згадувань/рішень щодо необхідності укладення кредитного договору чи договору поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за попередніми кредитами, як і не містить будь-яких згадок та даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо), а також посилань на реалізацію плану «трансформації» кредитного портфелю Банку.

Відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів та заявки на отримання кредиту від 20.10.2016, підписаних директором позивача, метою кредитування було фінансування поточної діяльності підприємства. Техніко-економічне обґрунтування повернення кредитних коштів та заявка на отримання кредиту від 20.10.2016 також не містять посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами та на будь-які договори поруки, які позивач ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Згідно п. А.2 кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г, укладеного між позивачем та відповідачем, кредитні кошти надані ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» на фінансування поточної діяльності. Водночас, жоден пункт кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г не містить згадок про план «трансформації» кредитного портфелю Банку, про необхідність укладення оспорюваного договору поруки та щодо інших обставин, на які позивач посилається, обґрунтовуючи позов.

З огляду на встановлене, суди попередніх інстанцій вказали, що позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, оскільки наявні в матеріалах справи докази підтверджують, що отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення оспорюваного договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення, здійсненого в порядку ст. 627 ЦК України.

Також, встановивши, що оспорюваний договір поруки всупереч положень ст. 558 ЦК України не містить умови про оплату боржником послуг, наданих поручителем, а відтак є безоплатним, суди зазначили, що за таких обставин оспорюваний договір поруки виключає можливість отримання позивачем прибутку за цим договором як мети укладення та виконання договору поруки.

За таких встановлених обставин, суди дійшли висновку, що позивач не довів обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно з ст. 230 ЦК України, не довів самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому відмовили у задоволенні позову.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, застосування судами положень ч. 1 ст. 230 ЦК України здійснено з таким розумінням цієї норми: "Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

У касаційній скарзі ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» оскаржує постанову суду апеляційної інстанції від 02.12.2020 та рішення суду першої інстанції від 02.06.2020 з підстав, передбачених п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник).

Частиною 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п.1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (п.4).

При цьому ч. 3 ст. 310 ГПК України встановлює, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення судом норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 3).

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук», які стали підставами для відкриття касаційного провадження.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» зазначило, що суд апеляційної інстанції застосував положення ст. 86, 236, 238 ГПК України без врахування правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наведених у постановах від 21.07.2020 у справі №910/18007/19 та від 04.02.2021 у справі № 910/18493/19.

Мотивуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник вказав на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування ч. 1 ст. 230 ЦК України стосовно визнання недійсним договору у випадку, якщо сторонами правочину в тексті договору повідомила недостовірні відомості щодо наявності забезпечення договору.

Посилаючись на наявність підстави оскарження судових рішень, передбаченої п.4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, що є підставою для скасування цих рішень відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник), позивач зазначив, що суди попередніх інстанцій в порушення ст. 236 ГПК України не витребували у відповідача жодного доказу, який містить банківську таємницю, знаходиться в розпорядженні НБУ та АТ КБ «Приватбанк» і може спростувати чи підтвердити обставини, на які посилаються сторони. Крім того, судом першої інстанції необґрунтовано було відхилено клопотання позивача від 11.03.2020 про витребування у Банку доказів, з чим безпідставно погодився і суд апеляційної інстанції.

Частиною 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано ст. 287 ГПК України, ч. 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden»).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі № 910/18007/19 з аналогічними позовними вимогами, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 21.07.2020 скасував постановлені у справі судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки подане стороною (позивачем) до суду першої інстанції клопотання про витребування доказів не було розглянуте по суті ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції попри те, що позивач в апеляційній скарзі посилався на це клопотання.

У справі № 910/18493/19, на яку також здійснено посилання в касаційній скарзі і в якій розглядались аналогічні позовні вимоги, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 04.02.2021 скасував постанову апеляційного суду, а справу передав на новий апеляційний розгляд з огляду на те, що суд апеляційної інстанції не розглянув заявлене позивачем в апеляційній скарзі клопотання про витребування доказів разом із заявою про поновлення строку на подання цього клопотання, і в своїй постанові не зазначив будь-яких відомостей щодо розгляду такого клопотання.

Натомість у справі № 910/18600/19, яка розглядається, зі змісту рішення суду першої інстанції від 02.06.2020 вбачається, що 17.03.2020 суд, розглянувши клопотання ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» про витребування доказів від 11.03.2020, постановив ухвалу про відмову у задоволенні цього клопотання, що занесено до протоколу судового засідання. Водночас в апеляційній скарзі, поданій позивачем 08.07.2020 до апеляційного господарського суду, ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» не вказувало на неправомірність відмови судом першої інстанції у задоволенні його клопотання про витребування доказів, не заявляло до суду апеляційної інстанції аналогічного клопотання ні в апеляційній скарзі, ні шляхом подання окремого письмового клопотання у встановленому ГПК України порядку.

З огляду на викладене, правовідносини у зазначених вище справах № 910/18007/19 та № 910/18493/19, на які посилається ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» у касаційній скарзі, та у справі № 910/18600/19, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за фактичними обставинами у кожній справі, які зумовили прийняття відповідного рішення, а тому не підтвердилась підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Під час перевірки у межах доводів та вимог касаційної скарги наявності підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, судом касаційної інстанції з`ясовано, що Верховним Судом переглядались в касаційному порядку судові рішення в аналогічній справі № 910/18185/19 за позовом товариства до Банку про визнання недійсним договору поруки відповідно до ст. 230 ЦК України (постанова від 02.12.2020).

У згаданій постанові Верховний Суд вказав, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману, під яким необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Залишаючи без змін судові рішення у справі № 910/18185/19, Верховний Суд зазначив, що за встановлених судами обставин (зокрема, відсутності у доказах, наданих сторонами у справі, посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за «старими» кредитами; будь-яких згадок і даних щодо майна (його оцінки, наявності тощо) та щодо трансформації кредитного портфелю банку; підтвердження цими доказами отримання позивачем кредиту для фінансування його поточної діяльності та укладення договору поруки внаслідок його вільного волевиявлення, а не внаслідок отримання ним кредиту), з огляду на недоведення позивачем обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем, суди правильно відмовили у задоволенні позову.

Отже, Верховним Судом у зазначеній справі було викладено правовий висновок щодо застосування ст. 230 ЦК України у подібних правовідносинах (які є тотожними за суб`єктним складом учасників відносин, за об`єктом та предметом правового регулювання, за фактичними обставинами та умовами застосування правових норм).

Схожі висновки наведені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 29.10.2020 у справі № 910/18604/19, від 02.12.2020 у справі № 910/60/20.

Зі змісту оскаржуваних позивачем судових рішень у справі № 910/18600/19, яка розглядається, вбачається, що застосування судами попередніх інстанцій положень ст. 230 ЦК України здійснено у відповідності до правового висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у наведеній вище постанові.

Таким чином, колегія суддів відхиляє доводи ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» про наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, оскільки Верховний Суд неодноразово викладав висновок щодо питання застосування ст. 230 ЦК України у подібних правовідносинах, а рішення судів попередніх інстанцій з огляду на встановлені у даній справі фактичні обставини, склад учасників та зміст позовних вимог таким висновкам відповідають.

За змістом ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (п. 4); після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (п. 5).

Зважаючи на те, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі п. 4, 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/18600/19 за касаційною скаргою ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» в частині підстав, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Стосовно підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, що є підставою для скасування цих рішень відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України, Верховний Суд зазначає наступне.

Право учасників справи подавати заяви та клопотання передбачено ст. 42 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання (ч. 2 ст. 81 ГПК України).

Згідно ч. 2, 4, 8 ст. 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4). Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8).

Відповідно до ч. 2 ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як встановлено судом першої інстанції, ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» 11.03.2020 звернулося до суду першої інстанції з клопотанням, в якому просило поновити строки подання цього клопотання та витребувати у відповідача докази, зокрема: оригінал та посвідчену копію кредитного договору від 17.12.2015 № 4Ф15100И, укладеного між Банком та ТОВ «Фабрициус»; посвідчені копії документів на переказ за вказаним кредитним договором, у тому числі, але не обмежуючись, копії меморіальних ордерів; інформацію по вказаному кредитному договору про всі нараховані та сплачені кошти (з повернення кредиту, відсотків, пені, неустойки та інше); інформацію про наявність або відсутність заборгованості за вказаним кредитним договором станом на 01.11.2016 та станом на 17.02.2020 з зазначенням, яка саме заборгованість наявна; у разі наявності заборгованості - надати розрахунок заборгованості станом на 17.02.2020; інформацію про бухгалтерський облік за кредитним договором станом на 01.11.2016, станом на 17.02.2020; інформацію чи наявна за кредитним договором заборгованість із сплати винагороди за користування кредитом, розрахована за формою, визначеною в договорі у відповідності до курсу гривні щодо долару США; у разі наявності вище вказаної заборгованості - надати розрахунок заборгованості за кожним кредитним договором станом на 17.02.2020; копію рішення кредитного комітету Банку відносно винагороди за користування кредитом, розрахованої за формою, визначеною в договорі у відповідності до курсу гривні щодо долару США; інформацію чи подавав Банк позови про визнання вказаного кредитного договору недійсним повністю або в частині, коли саме, результати розгляду справ; посвідчену копію рішення правління НБУ від 05.10.2016 № 323/БТ.

Розглянувши клопотання позивача про витребування доказів, суд першої інстанції 17.03.2020 постановив ухвалу про поновлення строків на подання клопотання про витребування доказів та водночас про відмову в задоволенні клопотання позивача від 11.03.2020 з огляду на його необґрунтованість, що занесено до протоколу судового засідання та підтверджується додатком до цього протоколу - технічним записом судового засідання, здійсненим за допомогою звукозаписувального технічного засобу, а також зазначено у рішенні суду першої інстанції від 02.06.2020.

Отже, судом першої інстанції була надана оцінка клопотанню позивача про витребування доказів від 11.03.2020, за результатами чого у задоволенні клопотання було відмовлено.

Разом з тим у суді апеляційної інстанції ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» не зазначало про неправомірність відмови судом першої інстанції у задоволенні його клопотання, що вбачається зі змісту апеляційної скарги від 08.07.2020, як і не заявляло до суду апеляційної інстанції у встановленому ГПК України порядку аналогічного клопотання, тому посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в порушення приписів ст. 236 ГПК України не витребував у відповідача жодного доказу по справі та підтримав рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання є безпідставними, зроблені без врахування положень ст. 269 ГПК України.

Водночас, наявні в матеріалах справи докази, які були оцінені судами відповідно до ст. 86 ГПК України, були достатніми для прийняття законних і обґрунтованих судових рішень у справі відповідно до вимог ст. 236 ГПК України, а незгода позивача з рішенням суду щодо відмови у задоволенні його клопотання про витребування доказів не свідчить про прийняття судових рішень з порушенням норм процесуального права, тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України, а відтак не підтверджується у даному випадку підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Касаційний господарський суд відхиляє доводи касаційної скарги ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» про неправильне застосування та порушення судами ч. 1 ст. 55 Конституції України, ч. 1 ст. 512, ч. 1 ст. 514, ст. 517, ч. 1, 2 ст. 556, ст. 651 ЦК України, адже вказані норми матеріального права не підлягають застосуванню до цих правовідносин з урахуванням встановлених судами обставин справи (до такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29.10.2020 у справі №910/18604/19). Крім того, скаржник помилково ототожнює підстави розірвання договору відповідно до ст. 651 ЦК України, які в цій справі судами не досліджувались, з визнанням його недійсним з огляду на вимоги ст. 230 ЦК України, що є предметом розгляду у цій справі.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Аргументи касаційної скарги ТОВ «Прем`єр Бізнес Брук» про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права не знайшли свого підтвердження в ході касаційного перегляду, оскільки усі доводи позивача та заперечення відповідача, а також надані сторонами докази були предметом дослідження судів із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції, а правильність висновків судів в оскаржуваних рішеннях напряму випливає із матеріалів цієї справи, обставин спору та норм чинного законодавства.

В силу положень ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, Касаційний господарський суд, переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 прийняті з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст.129 ГПК України).

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі № 910/18600/19 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Бізнес Брук» в частині підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Бізнес Брук» в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 у справі №910/18600/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

І. С. Міщенко

3815
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярные судебные решения
Популярные события
ЕСПЧ
0