Оплатний правочин укладений на шкоду кредитору як фраудаторний може бути визнано недійсним, фіктивним (ВС КЦС справа 755/17944/18 від 10.05.2023)

Фабула судового акту: Свідомі дії боржників по уникненню від виконання зобов’язань за договором позики, коли стягнення боргу за рішенням суду стає неминучим, призводять до недійсності договору купівлі-продажу квартири відчуженої на користь рідної особи.

Даний спор тричі розглядався у Верховному Суді та нарешті в даному спорі поставлено крапку, Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири та Скасовано рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру.

Боржники в процесі розгляду справи до останнього намагались уникнути від виконання взятих на себе зобов’язань за договорами позики, але судом апеляційної та касаційної інстанції було встановлено, що при укладенні оспорюваного правочину від 05 липня 2013 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з них грошових коштів.

При розгляді справи Верховним судом було надано декілька правових позицій та висновків, які підтверджують сталість розгляду даних спорів у напряму по захисту прав кредиторів.

Верховний Суд зазначив:

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Апеляційний суд при новому розгляді справи з`ясував, що у січні 2021 року виконавче провадження про стягнення боргу з подружжя ОСОБА_2 закінчено. Проте наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину, що і було зроблено апеляційним судом, яким належним чином досліджено докази та встановлено, що на час укладення оспорюваного правочину відповідачами вчинялися дії по уникненню виконання грошових зобов`язань перед позивачем, відчужуючи належне їм майно.

Отже, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, укладеного 05 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , недійсним є правильним.

Посилання касаційної скарги на те, що ОСОБА_4 належним чином не було повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, що позбавило його можливості реалізувати належні йому процесуальні права, є безпідставними, так як наявна на а. с. 143 т. 3 довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

Особисте ведення справи: адвокат Ляхов Ігор Олексійович (Свідоцтво № 8098/10).

Верховний Суд зазначив, що до процесуальних обов`язків позивача не відноситься з`ясування наявності у відповідачів, які не виконують рішення суду і не повертають борг, наявність іншого майна для примусового виконання рішення суду. Обов`язком позичальників є повернути позику, а не відчужувати майно для уникнення повернення боргу.

Також звертаємо увагу, що правочин який вчинено на шкоду кредитору визнається недійсним (фіктивним / фраудаторним) з урахування порушення права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватись саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Постанова

Іменем України

10 травня 2023 року

м. Київ

справа № 755/17944/18

провадження № 61-185св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Оксана Олександрівна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зобов`язання приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на зазначену квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що 03 жовтня 2009 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він надав позичальнику у борг 250 тис. доларів США, що підтверджується письмовою розпискою, складеною останньоюу присутності її чоловіка - ОСОБА_2 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц, що набрало законної сили, його позов до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення боргу, штрафних санкцій, процентів та збитків задоволено частково. Стягнуто на його користь з відповідачів у солідарному порядку суму боргу у розмірі 116 130, 29 грн, відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 203 605, 96 грн та судовий збір.

Позивач вказував, що ОСОБА_2 , розуміючи наслідки невиконання рішення суду про стягнення боргу, разом із ОСОБА_3 після пред`явлення позову, достовірно знаючи про судовий спір, і за кілька днів до ухвалення районним судом рішення про стягнення боргу перереєстрували право власності на належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру, загальною площею 29,4 кв. м, житловою площею 15,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , на сина ОСОБА_3 від попереднього шлюбу - ОСОБА_4 шляхом укладення договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року. ОСОБА_3 надала ОСОБА_2 нотаріально завірену згоду на продаж квартири.

Позивач вважав, що ОСОБА_2 уклав фраудаторний правочин, тобто правочин, який вчинений боржником на шкоду кредитору, метою якого було невиконання майбутнього рішення суду та взятих на себе боргових зобов`язань за договором позики. Укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу квартири, ОСОБА_2 діяв за згодою ОСОБА_3 , яка є матір`ю ОСОБА_4 , а також відповідачем у справі № 752/3933/13-ц за його позовом про стягнення боргу.

З отриманих від продажу спірної квартири коштів боржники позику йому не повернули, що підтверджує безгрошовість договору та відсутність фактичного укладення правочину купівлі-продажу. Тобто вказаний правочин є фіктивним.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати договір купівлі-продажу від 05 липня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , щодо відчуження квартири АДРЕСА_2 , недійсним;

- скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень;

- зобов`язати приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на зазначену квартиру.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18 квітня 2019 року у складі судді Марфіної Н. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивач не довів, що договір купівлі-продажу, укладений між відповідачами, є фіктивним та, укладаючи його, сторони діяли без наміру створення відповідних правових наслідків.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 квітня 2019 року - без змін.

Постановою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 30 серпня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-17511св19).

Скасовуючи постанову апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд безпосередньо не дослідив оспорюваний договір і не звернув уваги на те, що фраудаторним договором, тобто договором, який вчиняється на шкоду кредитору, може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., про визнання договору недійсним задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , який укладений 05 липня 2013 року між ОСОБА_2

та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., зареєстрований за номером 1405, недійсним.

Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., індексний номер: 3706880, від 05 липня 2013 року, щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 , за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 01 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Постановою Київського апеляційного суду від 30 березня 2021 року скасовано, справу направлено новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-8180св21).

Верховний Суд, при направленні справи на новий апеляційний розгляд, вказав, що суд передчасно відхилив і не дослідив надані ОСОБА_2 докази погашення боргу за договором позики, що впливає на факт ухилення боржника від виконання позикового зобовязання та приховування свого майна.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 квітня 2019 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , який укладений 05 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., зареєстрований за номером 1405, недійсним.

Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., індексний номер: 3706880 від 05 липня 2013 року, щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 , за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , апеляційний суд, виконавши вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судового рішення, виходив із того, що при укладенні оспорюваного правочину від 05 липня 2013 року воля сторін (відповідачів у справі) не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів на користь позивача з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . З огляду на викладене наявні правові підстави, передбачені положеннями статті 234 ЦК України, для визнання недійсним оспореного договору купівлі-продажу квартири, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Апеляційний суд не прийняв надані 27 січня 2021 року ОСОБА_2 докази про погашення боргу, оскільки, за висновками суду, їх подано з процесуальним порушенням, без відповідного клопотання про поновлення строку на їх подання та обґрунтування неможливості їх подання у належний строк. Суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_2 не надав доказів того, що зазначені документи він надсилав позивачеві та іншим учасникам справи.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу, тому вважав обґрунтованими підстави для скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 . Водночас суд апеляційної інстанції вважав, що немає правових підстав для задоволення позову в частині зобов`язання приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко О. О. внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно за рішенням від 05 липня 2013 року, індексний номер 370688.

При цьому апеляційний суд зазначив, що при новому розгляді справи ним враховано вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 01 червня 2022 року (провадження № 61-8180св21), відповідно до вимог частини першої статті 417 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, а справи направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду м. Києва. У задоволенні клопотання ОСОБА_5 про зупинення виконання оскаржуваного судового рішення до закінчення його перегляду у касаційному порядку відмовлено.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 березня 2023 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зобов`язання приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на зазначену квартиру призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що апеляційний суд розглянув справу без належного його повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, що позбавило його реалізувати належні йому процесуальні права. При цьому у своїй постанові суд взагалі не зазначив, чи були належним чином повідомлені інші сторони у справі про дату, час і місце розгляду справи, чи містяться у матеріалах справи докази повідомлення учасників справи про судове засідання.

Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки поясненням ОСОБА_2 , що були подані 27 січня 2021 року та які свідчать про повне виконання зобов`язань перед ОСОБА_1 , докази чого не були досліджені судом. Не з`ясовано стан виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц про стягнення боргу за договором позики. Крім того, апеляційний суд безпідставно не долучив до матеріалів справи докази та не врахував їх, а саме постанови виконавчої служби про закриття виконавчих проваджень, які свідчать про повне виконання зобов`язань перед ОСОБА_1 . Зазначене свідчить про неврахування судом апеляційної інстанції вказівок Верховного Суду, які були викладені у його постанові від 01 червня 2022 року (провадження № 61-8180св21), як того вимагає частина перша статті 417 ЦПК України.

Зазначено, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про фіктивність оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, оскільки не з`ясував, які права ОСОБА_1 буде захищено, чи відновлено визнанням оспорюваного правочину недійсним, враховуючи те, що заборгованість за договором позики погашена, а виконавчі провадження про стягнення боргу за договором позики закриті.

Факт того, що у ОСОБА_2 був відсутній умисел укладати фраудаторний правочин щодо квартири свідчить те, що решту майна, яке належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ніхто не відчужував, що не обмежувало державного виконавця звернути стягнення на майно, яке їм належить.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 - на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому зазначено, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. Апеляційним судом у повній мірі досліджено докази та встановлено, що на час укладення оспорюваного правочину відповідачами вчинялися дії по уникненню виконання грошових зобов`язань, які виникли між сторонами на підставі трьох розписок та договорів позики на загальну суму 480 тис. доларів США, про що свідчить зведене виконавче провадження, відкрите 24 липня 2014 року на загальну суму більше 2 млн грн. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, не спростовують наявність заборгованості відповідачів перед позивачем та існування зведеного виконавчого провадження про стягнення заборгованості з відповідачів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення боргу, за зустрічним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними умов договору стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у загальному розмірі 319 736,25 грн (т. 1, а. с. 14-18).

У справі № 752/3933/13-ц суд встановив, що відповідно до договору позики від 03 жовтня 2009 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 200 тис. доларів США, які у повному обсязі не були повернуті (т. 1, а. с. 15).

Постановами від 06 грудня 2013 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві Рибак Д. І. відкрив виконавчі провадження № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 203 605,96 грн та 116 130,29 грн відповідно.

На момент звернення до суду з позовом у справі, яка переглядається, рішення суду боржники не виконали.

Згідно з договором купівлі-продажу від 05 липня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), продавець передає у власність, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_2 (т. 2, а. с. 174).

Відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 05 липня 2013 року ОСОБА_3 надала згоду своєму чоловікові - ОСОБА_2 на продаж квартири АДРЕСА_2 (т. 2, а. с. 175).

Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 05 липня 2013 року квартира АДРЕСА_2 була зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої станом на 23 червня 2017 року, власником однокімнатної квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О. та зареєстрованого за № 3706880 (т. 1, а. с. 19).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги його висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У статті 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».

Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18, зазначено, що «поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом».

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Судом установлено, що ОСОБА_2 , відчужуючи за нотаріальною згодою ОСОБА_3 , належну йому на праві власності, але набуту за час шлюбу, спірну квартиру сину ОСОБА_3 від попереднього шлюбу - ОСОБА_4 , був достовірно обізнаний про розгляд Голосіївським районним судом м. Києва справи № 752/3933/113-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення боргу, штрафних санкцій, процентів та збитків, так як був учасником справи, брав участь у розгляді справи.

Отже, боржники: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики.

Той факт, що на час укладення договору купівлі-продажу між відповідачами (05 липня 2013 року) ще не було ухвалено рішення суду про стягнення боргу (31 липня 2013 року) не впливає на правильне вирішення судом спору та вірне застосування норм матеріального права. При цьому апеляційний судом встановлено, що позов про стягнення боргу подано позивачем у березні 2013 року, тобто до укладення відповідачами договору дарування, про що відповідачі знали. А тому про матеріальні претензії позивача до відповідачів вже було відомо останнім.

Аналогійний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22), в якому, зокрема, зазначено таке: «суди при задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних правочинів та їх кваліфікацію як фраудаторних, обґрунтовано вважали, що: приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування та купівлі продажу) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди)… До обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься: ОСОБА_7 було відомо про пред`явлення ОСОБА_8 цивільного позову в межах розгляду кримінальної справи № 161/9741/18, а також в намаганні її представника забезпечити його арештом (тобто, спірні правочини були укладені у період розгляду кримінальної справи № 161/9741/18 та після пред`явлення позивачкою матеріальної претензії); … обидва правочини укладалися між членами сім`ї (із дружиною та із донькою), ОСОБА_7 продовжує проживати у квартирі».

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761/19), в якій, визнаючи за позовом банку (кредитора) договір дарування квартири недійсним, суд касаційної інстанції вказав, що договір дарування був укладений через місяць після пред`явлення позову банку про стягнення кредитної заборгованості і до ухвалення рішення суду про стягнення кредиту, є фраудаторним, так як укладений боржником на шкоду кредитору. Зокрема, Верховний Суд у цій справі зазначив таке: «Верховним Судом враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до поручителя основного боржника у зв`язку з його неплатоспроможністю…

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора».

До подібних висновків, а саме визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, укладений боржником на шкоду кредитору до ухвалення рішення суду про стягнення боргу, Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19, провадження № 61-6420св21, зазначив таке: «… очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваних договорів купівлі-продажу) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорювані договори купівлі-продажу) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори купівлі продажу є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору; до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні відноситься: момент вчинення договорів (30 квітня 2016 року та 11 травня 2016 року, тобто після відкриття провадження, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засідання в справі № 439/506/16-ц)…»

Більше того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторого правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначаючи таке: «… договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора».

До подібних висновків (визнання недійсним фраударного договору до ухвалення рішення про борг) дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20.

Верховний Суд погоджується із висновками апеляційного суду про те, що при укладенні оспорюваного правочину від 05 липня 2013 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з них грошових коштів.

Отже, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, укладеного 05 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , недійсним є правильним.

При цьому апеляційний суд вірно не прийняв надані 27 січня 2021 року ОСОБА_2 докази про виконання рішення суду про стягнення боргу, оскільки їх подано з процесуальним порушенням, без відповідного клопотання про поновлення строку на їх подання та обґрунтування неможливості їх подання у належний строк.

Відповідно до правил частин першої, третьої-п`ятої, восьмої, дев`ятої статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи.

Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Апеляційний суд врахував, що ОСОБА_2 не надав доказів того, що зазначені документи він надсилав позивачу та іншим учасникам справи.

При цьому апеляційний суд відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України при новому розгляді справи врахував вказівки Верховного Суду, викладені ним у постанові від 01 червня 2022 року (провадження № 61-8180св21).

Апеляційний суд при новому розгляді справи з`ясував, що у січні 2021 року виконавче провадження про стягнення боргу з подружжя ОСОБА_2 закінчено. Проте наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину, що і було зроблено апеляційним судом, яким належним чином досліджено докази та встановлено, що на час укладення оспорюваного правочину відповідачами вчинялися дії по уникненню виконання грошових зобов`язань перед позивачем, відчужуючи належне їм майно.

Крім того, виконавче провадження закінчено виконанням судового рішення після численних судових рішень, в яких позивач намагався захистити своє порушене право.

Зазначеним спростовуються доводи касаційної скарги у відповідній частині, у тому числі, що інше майно, належне ОСОБА_2 , не відчужувалося, так як вказане не має правового значення. У цій справі позивач оспорює укладений відповідачами правочин як фраудаторний договір, що доведено, а не оскаржує дії державного виконавця щодо тривалого невиконання рішення суду, ненакладення арешту й продажу іншого майна боржників. Тим більше, до процесуальних обов`язків позивача не відноситься з`ясування наявності у відповідачів, які не виконують рішення суду і не повертають борг, наявність іншого майна для примусового виконання рішення суду. Обов`язком позичальників є повернути позику, а не відчужувати майно для уникнення повернення боргу.

Посилання касаційної скарги на те, що ОСОБА_4 належним чином не було повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, що позбавило його можливості реалізувати належні йому процесуальні права, є безпідставними, так як наявна на а. с. 143 т. 3 довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

Відповідно до пункту 3 частини сьомої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Отже, наведені доводи касаційної скарги ОСОБА_4 є безпідставними. Зазначене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах: від 09 серпня 2019 року у справі № 906/142/18, провадження № 12-109гс19; від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, провадження № 14-507цс18.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець