Окремі аспекти судової практики в частині грубого порушення трудової дисципліни на прикладі прогулу

Працедавець є одним з найважливіших учасників трудових правовідносин. Вищезазначена особа використовує найману працю, яка повинна приносити значну користь громадянському суспільству і його законослухняним членам.

Правовий статус, що гарантований працедавцеві, є вельми багатогранним. Зокрема у випадках, охоплених трудовим законодавством правової України, такій особі дозволено розірвати трудовий договір з найманим працівником, що в свою чергу насмілився вчинити грубі порушення трудової дисципліни. Однак треба пам’ятати про те, що цьому правилу притаманні значні винятки. Вказане судження пояснюється тим, що працедавцеві не дозволено звільнити окремих трудівників.

Наприклад, зазначена преференція розповсюджується на найманого працівника, що більше 3-ох астрономічних годин був відсутнім на своїй роботі з причин, яким в свою чергу властивий поважний характер. Чи поширюється вищезазначене правило на трудівника, що супроводжував того або іншого члена своєї сім’ї, який в свою чергу, виписуючись з лікарні чи іншого медичного закладу, водночас потребував сторонньої допомоги?

Правовому регулюванню вказаного питання притаманні певні особливості. Зокрема трудові відносини, особистим суб’єктом яких є згаданий працівник, регулюються: Головним законом Українського народу (Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (надалі по тексту – Конституція України)), кодифікованими законами (Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. № 322-VIII (надалі по тексту – КЗпП України)), а також судовою практикою (ухвала Верховного суду України від 19.10.2011 р. у справі № 6-56708св10 (надалі по тексту – ухвала ВСУ від 19.10.2011 р. у справі № 6-56708св10).

Україна, в особі уповноважених нею центральних і місцевих органів влади, забезпечує якісну охорону різних за своєю юридичною суттю прав та свобод, які вітчизняним законодавством гарантовано фізичним особам, що працюють за строковим чи безстроковим трудовим договором на підприємстві, установі, організації будь-якої форми власності, а також в фізичних осіб-підприємців. Зокрема згідно з ч. 6 ст. 43 Конституції України кожному з таких працівників гарантується належний захист від незаконного звільнення.

Чіткий зміст згаданих норм в частині з’ясування своєрідних особливостей, які притаманні трудовим відносинам, учасником яких є найманий працівник, що в свою чергу не був присутнім на своїй роботі за надзвичайних обставин, на превеликий жаль, не отримав відповідної конкретизації в інших законах. Зокрема в КЗпП України, а також інших нормативно-правових актах, відсутні прямі вказівки про те, що безпосередній супровід найманим працівником якогось члена своєї сім’ї, який в свою чергу потребував сторонньої допомоги, виписуючись з лікувального закладу, треба визнавати поважною причиною доведеної відсутності такого трудівника на його роботі.

Наведену прогалину частково заповнюють обґрунтовані й законні рішення, які в свою чергу ухвалені уповноваженими на те органами державної влади. Зокрема компетентні суди загальної юрисдикції, розглядаючи трудові спори, які виникають внаслідок відсутності найманого працівника на його роботі, життєвими обставинами, які в свою чергу виправдовують вказану поведінку, визнають різні юридичні факти. Однією зі згаданих обставин, наприклад, є: безпосередній супровід найманим працівником будь-якого члена своєї сім’ї, який в свою чергу мав нагальну потребу в сторонній допомозі, виписуючись з лікарні або іншого лікувального закладу. Зазначений факт підтверджується ухвалою ВСУ від 19.10.2011 р. у справі № 6-56708св10.

Загальновідомо, що національне законодавство вміщує в собі істотні вади. Зокрема треба наголосити на тому факті, що в КЗпП України не передбачено безпосередньої вказівки про те, які життєві обставини необхідно визнавати поважними причинами встановленої відсутності згаданої особи на її роботі. На нашу думку, така проблема, потребує якісного та своєчасного вирішення. Враховуючи вищенаведені доводи, рекомендуємо вітчизняному законодавцю передбачити в п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України юридичну норму такого змісту: «безпосередній супровід найманим працівником будь-якого члена своєї сім’ї, який в свою чергу, виписуючись з лікарні або іншого медичного закладу, водночас мав істотну потребу в сторонній допомозі, є поважною причиною доведеної відсутності такого трудівника на його роботі».

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2011 року м. Київ

Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

Жайворонок Т.Є., Онопенка В.В., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Івано-Франківської міської санітарно-епідеміологічної станції про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2010 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2009 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Івано-Франківської міської санітарно-епідеміологічної станції (даліІвано-Франківська міська СЕС) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Зазначала, що з 23 вересня 1994 року працювала на посаді санітарного лікаря з комунальної гігієни Івано-Франківської міської СЕС. Наказом від 12 жовтня 2009 року № 132-к її звільнено із займаної посади за прогул без поважних причин 11 вересня 2009 року на підставі п. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Посилаючись на те, що прогул вона не вчиняла, її відсутність на роботі викликана поважними причинами, звільнено її з порушенням вимог закону, позивачка просила поновити її на роботі й стягнути на її користь 1 228 грн. 41 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2010 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені судові рішення районного та апеляційного судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ “Перехідні положення” Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ “Про судоустрій і статус суддів” касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Суду України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У звязку із цим справа підлягає розгляду в порядку ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 VІ “Про судоустрій і статус суддів”.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Таким чином, крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивачки з роботи є встановлення поважності причин відсутності.

Судом установлено, що позивачка 11 вересня 2009 року була відсутня на роботі у звязку з тим, що її онука - ОСОБА_4, яка є членом її сімї, що підтверджується довідкою ЖЕО № 6 від 5 листопада 2009 року № 2174 (а.с. 4), виписувалася з хірургічного відділення Івано-Франківської центральної міської лікарні, де їй була проведена операція, у звязку із чим потребувала допомоги.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що 11 вересня 2009 року остання вчинила прогул без поважних причин, оскільки надана на підтвердження поважності причин відсутності її на роботі довідка медичної установи № 517 (а.с. 5) на її імя не відповідає вимогам правових актів Міністерства охорони здоровя України.

Між тим, з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону.

Законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа, передбачених ст. 57 ЦПК України. При цьому відсутність працівника може підтверджуватися не тільки лікарняним листком чи довідкою медичної установи, а й показаннями свідків та іншими доказами.

У даному випадку суд зясовував не поважність причин відсутності ОСОБА_3 на роботі, а відповідність медичної довідки вимогам правових актів Міністерства охорони здоровя України та Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян.

Крім того, ст. 149 КЗпП України зобовязує власника або уповноважений ним орган при обранні виду стягнення враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, та попередню роботу позивачки.

Судом не зясовано, чи були дотримані ці вимоги закону відповідачем, зокрема, і обставини, за яких вчинено проступок, якщо такий мав місце, реально заподіяну ним шкоду та попередню роботу позивачки.

З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2010 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий

Судді: М.В. Патрюк

В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок

Н.П. Лященко

В.В. Онопенко