Невідкладний обшук в порядку ч. 3 ст. 233 КПК: виняток, що став правилом

У попередній публікації ми досліджували тривожну тенденцію перетворення виняткових правових інструментів на системну практику, аналізуючи застосування непомірних застав. Продовжуючи цю тему, ми звернемо увагу на інший, не менш загрозливий феномен – зловживання механізмом невідкладного обшуку, передбаченим ч. 3 ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України).

Те, що було задумано законодавцем як невідкладний захід для надзвичайних ситуацій, дедалі частіше стає рутинним інструментом для обходу стандартної процедури отримання судового дозволу на проведення численних необґрунтованих обшуків. Це не лише створює ризики для недоторканності житла чи іншого володіння особи, а й породжує серйозну правову проблему щодо статусу вилученого під час таких обшуків майна, фактично позбавляючи його власників ефективних засобів захисту.

Право на недоторканність житла чи іншого володіння особи є одним із фундаментальних прав, закріплених в ст. 30 Конституції України. Ця норма є прямою гарантією захисту приватної сфери особи від свавільного втручання з боку держави.

КПК України деталізує цей конституційний припис, зокрема у ч. 1 ст. 233 КПК України зазначачено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді.

Водночас, ч. 3 ст. 233 КПК України встановлює виняток із цього загального правила. Вона дозволяє слідчому, дізнавачу чи прокурору проникнути до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчого судді лише у «невідкладних випадках». Закон надає вичерпний перелік таких випадків:

1. 1.Врятування життя людей та/або майна;
2. 2.Безпосереднє переслідування особи, яка підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення.

Ключовим елементом цієї норми є її винятковий характер. Законодавець свідомо обмежив можливість проведення обшуку без попереднього судового дозволу лише двома виключними ситуаціями, де зволікання може призвести до незворотних негативних наслідків. Після проведення такої невідкладної слідчої дії, орган досудового розслідування зобов'язаний невідкладно звернутися до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку для його легалізації. Якщо цього не зробити, докази, отримані внаслідок такого обшуку, є недопустимими.

Зважаючи на широкі можливості для тлумачення понять «невідкладність» та «врятування майна», ключову роль у формуванні єдиної практики відіграє Верховний Суд. Аналіз його правових позицій дозволяє встановити стандарт, за яким мають оцінюватися дії правоохоронців.

Верховний Суд у своїх рішеннях наголошував, що поняття «майно» у контексті ч. 3 ст. 233 КПК тлумачиться ширше за його цивільно-правове визначення. Воно охоплює не лише цінності, а й будь-які матеріальні об'єкти, що потенційно можуть бути речовими доказами у кримінальному провадженні. Таким чином, «врятування майна» може включати в себе і запобігання знищенню доказів.

Однак таке розширене тлумачення не є дозволом на свавілля. Верховний Суд встановив жорсткий критерій для застосування цієї підстави: сторона обвинувачення повинна довести існування «очевидної і реальної загрози» знищення або втрати доказів. Це означає, що на момент проникнення до житла у слідчого мають бути конкретні, об'єктивні дані, які свідчать, що будь-яке зволікання, необхідне для отримання ухвали слідчого судді, неминуче призведе до неможливості отримати ці докази. Гіпотетичних припущень чи загальних фраз про те, що «підозрюваний може знищити докази», недостатньо. У клопотанні та матеріалах до нього має бути чітко обґрунтовано, чому загроза сприймалася як реальна саме в той момент.

По суті, Верховний Суд вимагає від слідчих суддів здійснювати ретельний контроль та перевіряти, чи не було у сторони обвинувачення об'єктивної можливості звернутися за дозволом на обшук заздалегідь. Якщо слідчий суддя встановлює, що підстави для невідкладного обшуку були відсутні, він зобов'язаний відмовити у задоволенні клопотання. У такому випадку, відповідно до доктрини «плодів отруйного дерева» - всі докази, отримані під час такого незаконного обшуку, а також докази, отримані на їх основі, визнаються недопустимими.

Більше того, Верховний Суд наголошує на важливості дотримання вимоги про «невідкладне» звернення до суду після проведення обшуку. Невиконання цієї вимоги без поважних, об'єктивних причин є самостійною підставою для відмови в легалізації обшуку та визнання доказів недопустимими. Таким чином, Верховний Суд встановлює високий стандарт доказування для сторони обвинувачення та вимагає від слідчих суддів активної ролі у захисті конституційних прав, а не пасивної легалізації дій правоохоронців.

(Постанова ОП ККС ВС від 07.10.2024 у справі № 466/525/22 (провадження №51-7310кмо23)

Для перевірки відповідності реальної судової практики встановленим теоретичним стандартам було проаналізовано по 25 останніх ухвал слідчих суддів Печерського, Святошинського, Шевченківського та Солом’янського районних судів міста Києва (загалом 100 рішень), опублікованих в Єдиному державному реєстрі судових рішень за результатами розгляду клопотань про проведення обшуку, у порядку ч. 3 ст. 233 КПК України»

На перший погляд сукупні дані підтверджують тезу, висловлену на початку доповіді: винятковий за своєю природою інструмент став масовим явищем, яке у переважній більшості випадків знаходить підтримку в судах.

Таблиця №1. Загальна статистика розгляду клопотань про невідкладний обшук (м.

Загальний відсоток задоволення клопотань на рівні 75% свідчить про те, що у трьох з чотирьох випадків слідчі судді легалізують проведені без попереднього дозволу обшуки.

Такий високий показник може вказувати або на бездоганну роботу органів досудового розслідування, які застосовують цей інструмент виключно за наявності реальних підстав, або, що більш імовірно, на тенденцію до формального підходу з боку частини суддів, які схильні довіряти доводам сторони обвинувачення про наявність «невідкладних» обставин. Однак узагальнені дані приховують значно глибшу та більш тривожну проблему, яка стає очевидною при детальному аналізі практики окремих судів.

Розподіл результатів розгляду клопотань між різними районними судами столиці демонструє разючу відсутність єдиного підходу до застосування однієї й тієї ж норми закону. Рівень захисту конституційного права на недоторканність житла фактично перетворюється на «лотерею».

Таблиця №2.

Дані з таблиці №2 є красномовними. З одного боку, Печерський районний суд демонструє лояльність до клопотань правоохоронців, задовольняючи 96% клопотань органів досудового розслідування. Це створює враження, що судовий контроль у цьому суді має переважно формальний характер, а слідчі судді виступають у ролі пасивних спостерігачів.

На цьому тлі практика Святошинського районного суду виглядає дещо неоднозначно. З одного боку, показник задоволених клопотань на рівні 80% все ще є високим і свідчить про значну довіру до доводів сторони обвинувачення. З іншого боку, той факт, що кожне п'яте клопотання отримує відмову демонструє, що судовий контроль тут не є суто формальним, і судді вдаються до аналізу підстав для проведення невідкладного обшуку. Таким чином, цей суд займає проміжну позицію, не демонструючи ані надмірної лояльності, ані виняткової суворості до подібних клопотань сторони обвинувачення.

З іншого боку, практика Шевченківського і Солом'янського районних судів, яка кардинально відрізняється від практики Печерського районного суду. У Шевченківському суді відмову отримує майже кожне четверте клопотання. А в Солом'янському суді відсоток відмов є найвищим і сягає 48%, тобто слідчі судді цього суду майже в однаковій мірі відмовляють в задоволенні та задовольняють клопотання сторони обвинувачення.

Така разюча відмінність у показниках не може бути пояснена лише різною якістю роботи правоохоронних органів у різних районах міста. Очевидно, що ключовим фактором є саме позиція слідчих суддів та глибина здійснюваного ними судового контролю. Це повністю підтверджує припущення, що в деяких судах слідчі судді ретельніше підходять до контролю за наявністю підстав для задоволення таких клопотань. Існування настільки різних стандартів правосуддя в межах одного міста є системною проблемою, яка підриває принципи правової визначеності та рівності всіх перед законом і судом.

Щодо правового статусу вилученого майна: правова пастка для власників майна.

Однією з найскладніших правових колізій, що виникають внаслідок зловживання механізмом невідкладного обшуку, є проблема правового статусу вилученого майна. Ця проблема створює «процесуальну пастку», яка фактично позбавляє власника можливості захистити свої права.

На практиці слідчі та прокурори часто висувають тезу, що майно, вилучене під час невідкладного обшуку, який згодом був «легалізований» ухвалою слідчого судді, не є тимчасово вилученим майном у розумінні ст. 167 КПК України. Логіка їхньої аргументації така: оскільки ухвала слідчого судді постфактум надає дозвіл на обшук, в якому перелічені речі та документи для відшукання, то ця ж ухвала нібито автоматично надає дозвіл і на їх вилучення. Відповідно, на таке майно не поширюються вимоги КПК України щодо необхідності звернення до суду з клопотанням про його арешт.

Ця позиція є глибоко хибною та суперечить як букві, так і принципам кримінального процесуального закону. Вона базується на свідомому чи несвідомому змішуванні двох абсолютно різних за своєю правовою природою та метою процесуальних інститутів: обшуку та арешту майна.

Ключ до розуміння проблеми лежить у чіткому розмежуванні цілей цих двох процесуальних дій.

• Мета обшуку (ст. 234 КПК України). Обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей, відшукання знаряддя злочину або майна, здобутого злочинним шляхом, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Ухвала про дозвіл на обшук, відповідно до ст. 235 КПК, надає право проникнути до володіння особи та відшукати певні речі. Вона є судовим дозволом на втручання у право на недоторканність житла, але не на обмеження права власності.
• Мета арешту майна (ст. 170 КПК України). Арешт майна є заходом забезпечення кримінального провадження, який полягає у тимчасовому позбавленні права на відчуження, розпорядження та/або користування майном. Його метою є збереження речових доказів, забезпечення можливої конфіскації, спеціальної конфіскації або цивільного позову. Ухвала про арешт майна є єдиним передбаченим КПК судовим рішенням, яке безпосередньо спрямоване на обмеження права власності особи.

Таким чином, ухвала про дозвіл на обшук (навіть постановлена після фактичного проведення обшуку) легалізує лише сам факт втручання у приватну сферу особи. Вона не може підміняти собою ухвалу про арешт майна, яка вимагає окремого судового розгляду, де суд має оцінити співмірність такого втручання у право власності та встановити «справедливий баланс» між інтересами слідства та правами власника. Будь-яке інше тлумачення прямо суперечить ст. 16 КПК України, яка вимагає, щоб обмеження права власності здійснювалося виключно на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому Кодексом.

Хибна концепція сторони обвинувачення створює небезпечний правовий вакуум. Якщо майно, вилучене під час обшуку, не вважати тимчасово вилученим, його власник позбавляється всіх процесуальних інструментів для захисту своїх прав, передбачених КПК:

• Права заперечувати проти арешту майна під час розгляду відповідного клопотання.
• Права звернутися з клопотанням про скасування арешту, якщо в його застосуванні відпала потреба.
• Права оскаржити бездіяльність слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна в порядку статті 303 КПК України.

Власник опиняється в ситуації, коли його майно утримується державою безстроково, без прямого судового рішення, що санкціонує таке утримання, і без будь-якої ефективної процедури для оскарження. Це беззаперечно є порушенням права на справедливий суд та ефективний засіб правового захисту.

Правильний підхід, який відповідає завданням кримінального провадження, полягає в тому, що будь-яке майно, вилучене під час обшуку, набуває статусу тимчасово вилученого з моменту його фактичного вилучення. Навіть якщо дозвіл на відшукання цього майна був прямо наданий в ухвалі слідчого судді, на нього поширюється режим тимчасово вилученого майна. Ця позиція знаходить свою підтримку і в практиці Вищого антикорупційного суду, зокрема в ухвалі від 3 серпня 2021 року у справі № 991/5144/21.1

На основі проведеного аналізу можна сформулювати наступні практичні поради для захисту права осіб на мирне володіння майном:

1. Під час проведення обшуку необхідно наполягати на внесенні до протоколу обшуку детальних зауважень щодо відсутності підстав для невідкладного проникнення. Слід вимагати від слідчого чітко артикулювати, в чому саме полягала «реальна та очевидна загроза» знищення доказів, яка унеможливлювала очікування на рішення суду. Фіксація відсутності такої аргументації в протоколі стане міцним фундаментом для подальшого оскарження.
2. Після вилучення майна. Якщо слідчий суддя все ж легалізував обшук, а сторона обвинувачення не звертається з клопотанням про арешт вилученого майна протягом 48 годин, найефективнішим інструментом є негайне подання скарги на бездіяльність слідчого/прокурора в порядку ст. 303 КПК України. Аргументація скарги має базуватися на тому, що будь-яке вилучене майно є тимчасово вилученим, а ухвала про дозвіл на обшук не може підміняти собою ухвалу про арешт майна.

Лише комплексний підхід, що поєднує суворе дотримання процесуальних гарантій слідчими суддями, активну позицію сторони захисту та системні зміни в практиці правозастосування, спрямовані на уніфікацію практики й підвищення її сталості, може повернути інститут невідкладного обшуку в його початкові виняткові рамки та забезпечити реальний захист права власності та недоторканності житла у кримінальному провадженні.

Автор статті: Дмитро Зеленюк, адвокат АО Barristers