Лише у період з 08.02.2011 року до 12.06.2012 року (включно) житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації визнавалося спільною сумісною власністю. У інші періоди таке вважається особистою власністю того хто приватизував. (ВС КЦС, справа №201/6987/20 від 15.02.2023 р.)

Фабула судового акту: Кредитор, який вважав що боржник і його дружина уклали фіктивні правочини з метою уникнення виконання грошового зобов’язання - просив суд визнати договір дарування квартири, як і шлюбний договір та договір про поділ майна недійсним і здійснити відповідні записи в реєстр. Справа в тому, що в рамках іншої справи, за якою він намагався повернути безпідставно набуте майно, було накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно відповідача (боржника). Згодом - щоправда у задоволенні позову кредитора було відмовлено, та й арешт скасовано. Але кредитор вважав, що дарування дружиною боржника приватизованої нею квартири доньці - це спосіб уникнення сплати йому, як кредитору, належних коштів.

Як перша, так і апеляційна інстанція у задоволенні позову кредитора відмовила. Судові рішення - крім іншого - мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав чи законних інтересів, адже на момент відчуження (дарування доньці) спірна квартира, була приватизована дружиною, належала їй на праві особистої приватної власності, тож вона могла розпоряджатися нею як хотіла.

Із таким висновком погодився і ВС КЦС, який зазначив наступні висновки щодо “спільності” приватизованого в шлюбі майна:

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Згідно з абз. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизацією державного житлового фонду є відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Законом України від 11 січня 2011 року № № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, зазначену норму було доповнено частиною п'ятою, згідно з якою об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, ч.5 ст. 61 СК України виключено. Проте кодекс доповнено, зокрема п.4 ч.1 ст. 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

За таких обставин правильним є висновок, що лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового Фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. У інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового Фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.

Отже у цій справі: Дружина при укладенні договору дарування квартири, яку приватизувала в 2001 році на себе - розпоряджалась майном, що належало їй на праві особистої приватної власності і борги чоловіка тут взагалі не мають значення.

Аналізуйте судовий акт: Особистою приватною власністю є земельна ділянка безоплатно приватизована одним із подружжя на себе під час шлюбу із земель державної або комунальної власності, але є винятки! (ВС/КЦС у справі № 626/4/17 від 12 серпня 2020 р.);

Нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру при приватизації квартир мешканцями не стають їх власністю (ВС/КГС у справі № 914/554/19 від 16.12.2020);

ВС висловився щодо умов приватизації комунального майна (ВС/КГС у справі № 906/967/19 від 22 вересня 2020 р.);

Спори у позовах до СВП щодо приватизації житлових приміщень є спорами про право та є приватно-правовими (ВС/ВП № 826/6244/15 від 21.03.2018).

Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 201/6987/20

провадження № 61-3915 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;

третя особа- приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудченко Олександра Віталіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2022 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Демченко Е. Л.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудченко О. В., про визнання договору дарування квартири недійсним, скасування рішення реєстратора про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним шлюбного договору, поновлення запису про реєстрацію права власності, виділення частки квартири і визнання недійсним договору про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2015 року у справі № 200/22921/15-ц за позовом ОСОБА_1 , ТОВ «Київська Русь» до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про повернення безпідставно набутого майна, накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_2 в межах заявлених позовних вимог на суму 2 520 149 грн.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року у вищевказаній справі його позов було задоволено та стягнуто з ОСОБА_7 вартість безпідставно набутого майна: риби, яка була запущена мальком в ставок, що розташований на земельній ділянці водного фонду (кадастровий номер з/д 1222385300:01:003:0328) загальною площею 28.8514 га, на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, та доходи, які вказані особи одержали від реалізації риби у розмірі 2 075 539 грн, вартість безпідставно набутого майна: горіху 120 шт., яблунь різних сортів в асортименті 320 шт. та груш 5 шт., які знаходяться на земельній ділянці (кадастровий номер з/д 1222385300:01:003:0328) загальною площею 28,8514 га, що розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району, Дніпропетровської області та передана в оренду іншій особі, у розмірі 27 810 грн, а також безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США, перерахувавши в національній валюті (гривні), що згідно з офіційним курсом Національного Банку України на день подання позову становить 107 450 грн.

29 червня 2020 року із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що квартира відповідача, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 98,6 кв. м, згідно з договором дарування від 11 лютого 2016 року № 232, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудченко О. В., належить ОСОБА_4 (дочці ОСОБА_8 ), яка набула право власності після постановлення судом ухвали про забезпечення позову від 10 листопада 2015 року.

Вказана квартира була зареєстрована на дружину ОСОБА_2 - ОСОБА_3 . Договір дарування містить посилання на укладений подружжям шлюбний договір. Оскільки частка цієї квартири належить ОСОБА_2 , то відчуження цієї квартири під час арешту на все його майно, є незаконним.

Зазначав, що на момент вжиття заходів забезпечення позову, у власності ОСОБА_2 перебували: квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 52,9 кв. м, та автомобіль марки «Nissan Х-trail», тип транспортного засобу - легковий універсал-В, 2006 року випуску, колір чорний.

21 березня 2016 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області ухвалено рішення у справі № 175/872/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору дійсним та визнання права власності, яким визнано дійсним договір про поділ майна подружжя, укладений 09 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , згідно з яким ОСОБА_3 набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки «Nissan Х-trail», 2006 року випуску, колір чорний. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року зазначене рішення скасовано.

Вважав, що відповідачі умисно уклали договір дарування, шлюбний договір, а також договір про поділ майна подружжя з метою уникнення від виконання грошових зобов`язань перед ним, що порушує його права та законні інтереси як кредитора, оскільки направлені на відчуження майна ОСОБА_2 .

У зв`язку з чим, позивач просив суд: визнати недійсним договір дарування квартири від 11 лютого 2016 року № 232, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 28280110 від 17 лютого 2016 року 09:11:41; визнати недійсним шлюбний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; поновити запис про реєстрацію право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ; виділити частку ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір про поділ майна подружжя від 09 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав чи законних інтересів. На момент відчуження спірна квартира, яка була приватизована ОСОБА_3 , належала їй на праві особистої приватної власності, тому позовні вимоги ОСОБА_1 щодо виділу частки ОСОБА_2 із спірної квартири.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року у справі № 175/872/16-ц, ухваленого за результатами перегляду рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору поділу майна подружжя від 09 вересня 2015 року дійсним та визнання права власності відмовлено.

Оскільки провадження у цій справі відкрито 04 вересня 2020 року, тобто вже після ухвалення Дніпровським апеляційним судом зазначеної постанови, то на момент відкриття провадження у цій справі не існувало предмету спору в частині вимоги позивача про визнання недійсним договору поділу майна подружжя.

Позивачем не надано доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договором дарування та шлюбним договором.

Крім того, постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року у справі № 200/22921/15-ц скасовано рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 січня 2021 року у вказаній справі заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2015 року, скасовано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, постанові Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 917/14/20, від 29 березня 2018 року у справі № 923/333/16, від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 тощо, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2022 року касаційне провадження у справі відкрито та витребувано цивільну справу № 201/6987/20 із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У червні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що саме намір відповідача ОСОБА_9 уникнути сплати боргу перед ним та у подальшому ускладнити виконання судового рішення про стягнення цього боргу позивач обґрунтовує фіктивність спірних договорів.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року у справі № 200/22921/15-ц було задоволено його позов та стягнуто солідарно з ОСОБА_7 , та ОСОБА_6 вартість безпідставно набутого майна. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Після набрання рішенням суду законної сили та здійснення підготовчих дій до його виконання було виявлено, що ОСОБА_2 здійснив незаконне відчуження всього свого майна, зокрема і квартири АДРЕСА_1 . Це стало підставою для подання ним позову у даній справі про визнання недійсним цього правочину.

Проте, вже після відкриття провадження у даній справі Дніпровським апеляційним судом, незважаючи на те, що представник ОСОБА_6 під час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 , брав участь у справі ОСОБА_10 було поновлено строк на подання апеляційної скарги та відкрито апеляційне провадження за її скаргою, яка за підставами та доводами була ідентичною із підставами та доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 , яка вже була розглянута апеляційним судом. 27 листопада 2020 року Дніпровським апеляційним судом було винесено постанову у справі № 200/22921/15-ц, якою апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року скасовано, а також скасовано постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року.

Вказував, що вказаним судовим рішенням апеляційного суду хоча і скасовано рішення суду першої інстанції та відмовлено в позові, проте водночас встановлено факт отримання коштів відповідачем у позивача.

У порушення пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України не було зупинено провадження у цій справі до розгляду по суті Жовтневим районним суду м. Дніпропетровська справи № 201/10786/21 за його позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Судами не було надано оцінку преюдиційному судовому рішенню - постанові Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року у справі № 200/22921/15-ц, яким встановлено факт отримання коштів відповідачем у позивача.

Вважав, що при укладенні спірних договорів волевиявлення відповідачів не були вільними, оскільки вони керувались наміром уникнути відповідальності по боргових зобов`язаннях ОСОБА_2 та зберегти майно, на яке могло бути звернуто стягнення

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2015 року вжиті заходи забезпечення позову у справі № 200/22921/15-ц за позовом ОСОБА_1 , ТОВ «Київська Русь» до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про повернення безпідставно набутого майна, постановленою до подання позовної заяви, накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_2 в межах заявлених позовних вимог на суму 2 520 149 грн.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2016 року у справі № 175/872/16-ц визнано дійсним договір про поділ майна подружжя, укладений 09 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; припинено право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Припинено право власності ОСОБА_2 на автомобіль «Nissan X-Trail», номер шасі (кузова, рами) № НОМЕР_1 , та визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль марки «NISSAN X-Trail», номер шасі (кузова, рами) № НОМЕР_1 . Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року вказане вище рішення суду скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору про поділ майна подружжя дійсним та визнання права власності.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року у справі № 200/22921/15-ц, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 вартість безпідставно набутого майна: риби, яка була запущена мальком в ставок, що розташований на земельній ділянці водного фонду (кадастровий номер з/д 1222385300:01:003:0328) загальною площею 28,8514 га, що розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, та доходи, які вказані особи одержали від реалізації риби в розмірі 2 075 539 грн, вартість безпідставно набутого майна: горіху 120 шт., яблунь різних сортів в асортименті 320 шт. та груш 5 шт., які знаходяться вказаній на земельній ділянці у розмірі 27 810 грн. Стягнуто з ОСОБА_10 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США, що на день подання позову становить 107 450 грн згідно з офіційним курсом Національного банку України. Вирішено питання про судові витрати.

03 жовтня 1981 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, зареєстрований Бабушкінським районним відділом реєстрації актів цивільного стану м. Дніпропетровська, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 актовий запис № 1132.

09 липня 2001 року було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 . Зазначене підтверджується свідоцтвом про право власності від 09 липня 2001 року, виданим виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 15 березня 2001 року № 533/1. Вказана квартира була приватизована.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року у справі № 200/22921/15-ц скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 січня 2021 року у вказаній справі скасовані заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2015 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Обґрунтовуючи підстави позову позивач посилався на те, відповідачі вчинили спірні правочини з метою ухилитись від виконання вимог позивача, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Так, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України).

При цьому відповідно до статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року № 6-1873цс16.

Судом встановлено, що 11 лютого 2016 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування квартири від 11 лютого 2016 року № 232.

У пункті 2 вказаного договору дарування зазначено, що згадана відчужувана квартира належить дарувальнику на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 виданого 09 липня 2001 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 15 березня 2001 року № 533/1, зареєстрованого 09 липня 2001 року Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації та записаного в реєстрову книгу № 557п за реєстровим № 2234-554.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Згідно з абзацом 1 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизацією державного житлового фонду є відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 61 СК України визначено об`єкти спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин першої-четвертої цієї статті об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Законом України від 11 січня 2011 року № № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, зазначену норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766- VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п`яту статті 61 СК України виключено. Проте кодекс доповнено, зокрема пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

За таких обставин правильним є висновок суду першої інстанції про те, що лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового Фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. У інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового Фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації. Тому відповідач при укладення договору дарування квартири від 11 лютого 2016 року № 232 розпоряджалась майном, що належало їй на праві особистої приватної власності.

Крім того, судом встановлено, що ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2015 року вжиті заходи забезпечення позову у справі № 200/22921/15-ц за позовом ОСОБА_1 , ТОВ «Київська Русь» до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про повернення безпідставно набутого майна, постановленою до подання позовної заяви, накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_2 в межах заявлених позовних вимог на суму 2 520 149 грн.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року у справі № 200/22921/15-ц, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 вартість безпідставно набутого майна: риби, яка була запущена мальком в ставок, що розташований на земельній ділянці водного фонду (кадастровий номер з/д 1222385300:01:003:0328) загальною площею 28,8514 га, що розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, та доходи, які вказані особи одержали від реалізації риби в розмірі 2 075 539 грн, вартість безпідставно набутого майна: горіху 120 шт., яблунь різних сортів в асортименті 320 шт. та груш 5 шт., які знаходяться вказаній на земельній ділянці у розмірі 27 810 грн. Стягнуто з ОСОБА_10 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США, що на день подання позову становить 107 450 грн згідно з офіційним курсом Національного банку України. Вирішено питання про судові витрати.

Проте постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у справі № 200/22921/15-ц скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 січня 2021 року у вказаній справі скасовані заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2015 року.

Відтак, підстав вважати, що оскаржувані позивачем правочини були укладені відповідачами з метою уникнення виконання рішення суду у справі № 200/22921/15-ц немає, оскільки у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про повернення безпідставно набутого майна відмовлено.

Отже, вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 263-265 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення суду ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта