Коли мовчить суд - кричить дитина. «Судове насильство» як форма психологічного тиску або новий виклик для правової системи України.

На тлі триваючої війни та масових викрадень дітей, Україна стикається з новим явищем, яке набуває загрозливих рис та є небезпечною юридичною аномалією - «судовим насильством».

Сучасна правова система, покликана захищати, дедалі частіше стає інструментом бездіяльності, формалізму та юридичного відчуження від реальності людського болю. І коли йдеться про дітей, така бездіяльність та байдужість перетворюється на справжню форму психологічного насильства і зараз настав час визнати новий термін, який вже сформувався в реальність.

Що таке «судове насильство»?

«Судове насильство» (англ. Judicial violence, ісп. Violencia judicial - термін, який уже використовується у Латинській Америці), це повторювана, тривала відмова судової системи забезпечити ефективний доступ до правосуддя, яка створює хронічний психологічний тиск на учасників процесу, руйнує сімейні та соціальні зв’язки, особливо між дітьми та батьками.

Це явище проявляється у:

• затягуванні розгляду справ без об’єктивних причин;
• симуляції процесуального руху без реального розгляду;
• відмові приймати документи через другорядні технічні деталі;
• зловживанні формалізмом, що імітує справедливість та позбавляє суті права;
• ігноруванні національної юрисдикції у справах, де дитина була вивезена за кордон;
• руйнуванні контакту між дитиною і батьками без обґрунтованих рішень.

Зв’язок із законодавством та міжнародними стандартами.

• Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» зазначає психологічне насильство як тривалий тиск, що призводить до емоційної дестабілізації.
  Судова бездіяльність, що спричиняє втрату зв'язку з дитиною, повністю відповідає цим ознакам.
• Статті 3 і 8 Конституції України зазначають права людини як найвищу соціальну цінність, а суд має забезпечити їх захист. В умовах, коли суд не виконує цього обов’язку і затягує розгляд справ - він порушує основоположні норми.
• Стаття 3 Конвенції ООН про права дитини встановлює принцип найкращих інтересів дитини. Коли суд своєю бездіяльністю руйнує зв’язок між дитиною і батьками, це прямо суперечить цьому принципу.
• ЄСПЛ (рішення у справах Monory v. Romania and Hungary, Ignaccolo-Zenide v. Romania) визнав надмірний формалізм і затягування справ, пов’язаних із дітьми як порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини (право на сімейне життя).

Судові справи, що тривають кілька років, де-факто знищують зв'язок між дитиною та її рідною сім’єю. І хоча формально мова йде про дотримання процесуальних норм, по суті - це тривале насильство, вчинене з використанням інституційної форми.

На жаль, на практиці питання невчасного або штучно заблокованого повернення дитини або питання щодо піклування, розглядається винятково у площині права, хоча його наслідки психологічні та незворотні, а формалізм у підході до таких справ — це не правосуддя, а механізм руйнування людських зв'язків.

Як визначає ЄСПЛ «… Формалізм у правосудді не може переважати над сутністю прав людини, а порушення процедурних норм не може бути виправданням для нехтування основоположним правом дитини бути з батьками, бути почутою, бути збереженою у своєму середовищі та ідентичності…».

І саме така реальність призводить до порушення ст. 6 та 8 Конвенції про захист прав людини (право на суд і на сімейне життя), ігнорування принципу найкращих інтересів дитини (ст. 3 Конвенції ООН про права дитини) та до порушення обов’язку Держави забезпечити “ефективний засіб захисту” (Effective Remedy).

Тобто, по-перше, необхідно:

• визнати «судове насильство» як окрему форму психологічного насильства у практиці правозастосування та при тлумаченні норм про захист прав дитини;
• внести зміни до регламентів судів, передбачивши пріоритетність справ, що стосуються дітей;
• інтегрувати індикатори «судового насильства» в моніторинг правозахисних організацій та адвокатських асоціацій;
• запровадити персональну відповідальність суддів за свідоме затягування розгляду справ що стосуються дітей, включно з дисциплінарними та кримінальними механізмами реагування.

Це не лише теоретична концепція, а щоденна реальність українських дітей та їхніх батьків. А зазначене ґрунтується на судової практики, дослідженнях та висновках.

Наведемо кілька прикладів:

• №757/16507/24 — справа про неповернення дитини із-за кордону, у якій Верховний Суд України досі не забезпечив ефективний розгляд, попри посилання на Гаазьку Конвенцію 1980 року.
• №175/3823/23 — справа про усунення перешкод у спілкуванні, де понад 25 місяців суд не провів жодного слухання по суті, фактично позбавивши дитину та батька права на контакт і зробив незліченну кількість дисциплінарних та кримінальних порушень.
• Інших подібних справ в Україні та країнах ЄС.

Зараз настав час, коли надалі більше не можна мовчати. Коли у дитини зникає рідна мова, коли батьки втрачають можливість бути присутніми у житті дітей, коли суд місяцями не відкриває або закриває провадження та зловживає повноваженнями — це вже не бюрократія, а насильство вчинене державою, системою, руками тих, хто зобов’язаний захищати.

Ця стаття не про абстрактне поняття. Вона про конкретні обличчя дітей, які не бачать своїх батьків. Про матерів і батьків, які роками чекають, поки суд виконає свою функцію. Коли бездіяльність суду спричиняє розрив між дитиною і батьками, це не просто "судовий процес" і ми маємо сміливість називати речі своїми іменами.

Авторка: Еліанна Кеплер, юридичний експерт міжнародного та цифрового права IECO.