20.02.2019 | Автор: Вітюк Роман
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram youtube

ДРУГА ЧАСТИНА: Систематизовані правові висновки ВП ВС у спорах, що виникають із земельних правовідносин (станом на 16 лютого 2019 р).

Підготував:

Роман Вітюк  – помічник судді Північного апеляційного господарського суду

ДАЙДЖЕСТ: Систематизовані правові висновки Великої Палати Верховного Суду у спорах, що виникають із земельних правовідносин (станом на 16 лютого 2019 року). Перша частина.

Пропонуємо вашій увазі другий блок (з трьох), систематизованих по категоріям, висновків Великої Палати  у Верховного Суду спорах, що виникають із земельних відносин.

У збірнику відображено всі правові позиції ВП ВС, викладені у постановах, повні тексти яких офіційно опубліковано станом на 16 лютого 2019 року.

В другій частині викладено висновки ВП ВС  з наступних питань:

- Межеві спори:

- Землі водного фонду, прибережні захисні смуги;

- Землі лісогосподарського призначення;

- Землі історико-культурного призначення;

- Землі освіти;

- Землі оборони;

- Мисливські угіддя;

- Фермерські господарства;

- Спори щодо встановлення / демонтажу МАФів (тимчасових споруд);

- Спори, пов'язані із самочинним будівництвом (стаття 376 ЦК України);

- Спори, пов'язані із приватизацією / безоплатною передачею у власність земельних ділянок (стаття 118 ЗК України);

- Спори, пов'язані з додержанням правил добросусідства;

- Оскарження державної реєстрації прав на земельні ділянки;

- Скасування державних актів на право власності на землю.

З М І С Т

Межеві спори. 12

Усунення перешкоди у здійсненні права власності на нерухоме майно - адвокатську контору, та на право безперешкодного користування земельною ділянкою, що призначена для будівництва і обслуговування адвокатської контори, шляхом: заборони ТУ ДСА області проводити реконструкцію райсуду відповідно до проекту реконструкції будівлі, розробленого ФОП та на підставі декларації про початок будівельних робіт; скасування розпорядження голови РДА «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування»; скасування реєстрації земельної ділянки, призначеної для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно; скасування реєстрації кадастрового номеру земельної ділянки; скасування декларації на початок будівельних робіт. 12

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 308/5051/17, провадження № 14-417цс18  13

Визнання незаконним і скасування рішення сільської ради про затвердження Акта узгоджувальної комісії, яким узгоджувальна комісія сільської ради погодила межі земельної ділянки для надання в оренду особі для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по межі із земельною ділянкою позивача, а також визнала претензії позивача щодо меж земельної ділянки вказаної особи безпідставними. 17

Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 713/1817/16-ц, провадження № 14-458цс18  17

Юрисдикційні питання межевих спорів. 19

Визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету ради відносно меж земельних ділянок і додержання громадянами правил добросусідства, прийняте за результатами звернення позивача щодо узгодження меж поміж домоволодіннями, з метою оформлення права власності на земельну ділянку; зобов'язання відповідача розглянути питання щодо узгодження меж між садибами на предмет встановлення наявності чи відсутності факту порушення існуючої суміжної межі між цими садибами та прийняти законне рішення. 20

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 214/6004/14-а (2-а/214/3/16), (К/9901/14467/18), провадження № 11-1143апп18. 20

Визнання незаконним та скасування рішення виконкому міськради про встановлення межі по фактичному користуванню домоволодіння. 20

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 2306/1280/12, провадження № 11-1088апп18  20

Землі водного фонду, прибережні захисні смуги. 22

Визнання незаконним і скасування розпорядження РДА про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки; визнання незаконним і скасування розпорядження РДА про передачу земельної ділянки у власність; визнати недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку (накладення на земельну ділянку об'єкта водного фонду) 22

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 674/32/15-ц, провадження № 14-234цс18  22

Визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок. 24

Постанова ВП ВС від 06 червня 2018 року, справа № 372/1387/13-ц, провадження № 14-147цс18  24

Визнання незаконним рішення, скасування реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. 26

Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18  26

Визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки. 30

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18  30

Землі лісогосподарського призначення. 33

Визнання протиправною відмови у наданні погодження на вилучення земельної ділянки. 33

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа  № 707/2556/17, провадження № 14-542цс18  33

Визнання протиправною відмови ДП у наданні погодження на вилучення земель лісогосподарського призначення державної власності та зобов'язати ДП надати позивачу погодження на вилучення земельної ділянки. 35

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа  № 707/76/18, провадження № 14-434цс18. 35

Визнання недійсним і скасування рішення сільради у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки. 37

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18  37

Визнання протиправним і скасування рішення сільради щодо відведення земельних ділянок та передачу їх у власність громадянам (землі лісогосподарського призначення) 40

Постанова ВП ВС від 04 липня 2018 року, справа № 361/3009/16-ц, провадження № 14-163цс18  40

Землі історико-культурного призначення. 42

Визнання недійсним рішення районної ради, яким прийнято у комунальну власність приміщення гаражів, розташованих на землях історико-культурного призначення, що належать до охоронної зони  (на старовинному єврейському кладовищі) 42

Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 914/582/17, провадження № 12-121гс18  42

Землі освіти. 44

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою (землі освіти) 44

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 923/466/17, провадження № 12-89гс18. 44

Визнання недійсними рішень, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок із незаконного володіння. 46

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 367/2271/15-ц, провадження № 14-146цс18  46

Землі оборони. 48

Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України, міськрада незаконно розпорядилася землями оборони) 48

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 916/3727/15, провадження № 12-126гс18  48

Мисливські угіддя. 51

Скасування рішення обласної ради про надання у користування мисливських угідь. 51

Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 806/945/17, провадження № 11-630апп18  51

Фермерські господарства. 52

Визнання незаконними та скасування розпоряджень голови райдержадміністрації, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки і повернення земельної ділянки. 52

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 317/2520/15-ц, провадження № 14-157цс18  52

Визнання протиправним і скасування рішення щодо припинення діяльності ФГ та переведення зазначеної земельної ділянки до земель запасу сільради. 53

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 217/1106/12, провадження № 11-242апп18  53

Юрисдикційні питання розгляду спорів за участю ФГ. 54

Цивільна юрисдикція. 54

Визнання незаконними та скасувати наказів Держземагентства; визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок; визнання недійсними договорів суборенди земельних ділянок. 54

Постанова ВП ВС від 31 жовтня 2018 року, справа № 677/1865/16-ц, провадження № 14-407цс18  54

Стягнення з ФГ частки складеного капіталу, частини прибутку, інфляційних втрат і 3 % річних у зв'язку з припиненням позивачем членства у такому ФГ. 57

Постанова ВП ВС від 12 вересня 2018 року, справа № 478/2192/13-ц, провадження № 14-273цс18  57

Визнання недійсним договору оренди землі, укладеного особою, в якої відповідна земельна ділянка перебуває на праві постійного користування. 59

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 474/100/16-ц, провадження № 14-161цс18  59

Господарська юрисдикція. 61

Визнання незаконними та скасування наказів Держземагентства; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; зобов'язання повернути земельну ділянку державі в особі ГУ Держгеокадастру. 62

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 483/1863/17, провадження № 14-515цс18  62

Визнання недійсними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру про затвердження документації із землеустрою земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності для ведення фермерського господарства та про надання їх в оренду особі: визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та скасування державної реєстрації цих договорів. 63

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 695/1275/17ц, провадження № 14-520цс18  63

Визнання незаконними і скасування наказів Держземагенства про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в оренду; визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок укладених. 64

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 704/29/17-ц, провадження № 14-495цс18  64

Визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства; визнання незаконним та скасування наказів ГУ Держземагентства області про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельних ділянок; визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок; зобов'язання повернути ГУ Держгеокадастру області земельні ділянки. 66

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 388/1103/16-ц, провадження № 14-419цс18  66

Визнання незаконними та скасування розпоряджень голови райдержадміністрації, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки. 68

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 317/2520/15-ц, провадження № 14-157цс18  68

Розірвання договору оренди землі та повернення земельної ділянки. 70

Постанова ВП ВС від 13 березня 2018 року, справа № 348/992/16-ц, провадження № 14-5цс18  70

Спори щодо встановлення / демонтажу МАФів (тимчасових споруд) 73

Визнання протиправними дій Департаменту благоустрою зі складення доручення на демонтаж об'єкта; визнання протиправними дій КП «Київблагоустрій» щодо демонтажу майна ТОВ, на підставі доручення Департаменту благоустрою; зобов'язання КП «Київблагоустрій» на безоплатній основі повернути ТОВ вилучену малу архітектурну форму. 73

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 826/10330/17, провадження № 11-1264апп18  73

Визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту та звільнення земельної ділянки. 74

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 905/1552/16, провадження № 12-124гс18  74

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із встановленням / демонтажем МАФів. 77

Визнання протиправними дій Департаменту благоустрою зі складення доручення на демонтаж об'єкта; визнання протиправними дій КП «Київблагоустрій» щодо демонтажу майна ТОВ, на підставі доручення Департаменту благоустрою; зобов'язання КП «Київблагоустрій» на безоплатній основі повернути ТОВ вилучену малу архітектурну форму. 78

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 826/10330/17, провадження № 11-1264апп18  78

Визнання протиправною бездіяльності міськради при здійсненні управлінських функцій щодо забезпечення дотримання вимог законодавства при встановленні тимчасових споруд; зобов'язання відповідача анулювати паспорт прив'язки групи тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (торговельні павільйони), виданий; зобов'язання Міськраду замовити роботи із демонтажу вказаної групи тимчасових споруд (тимчасові споруди створюють небезпеки для майна, належного позивачу) 79

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 283/1721/15-а, провадження № 11-1128апп18  79

Визнання протиправними дії міськради під час прийняття рішення про надання дозволу на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки фізичній особі – підприємцю для розміщення торговельного павільйону; скасування такого рішення (позивач – особа, яка є користувачем спірної земельної ділянки) 81

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 601/2137/17, провадження № 11-1126апп18  81

Визнання протиправними дій сільради та виконкому щодо самовільного знесення МАФа; зобов'язання відповідачів усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом переукладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення МАФа; скасування рішення виконкому про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд, МАФів, збірно-розбірних металевих гаражів та об'єктів зовнішньої реклами (сервітут) 82

Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 495/2176/17, провадження № 11-245апп18  82

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо невключення до комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, визнання протиправною бездіяльності міськради щодо неприйняття рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради включити до комплексної схеми спірні споруди; зобов'язання міськради прийняти рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради укласти договори оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд на умовах типових договорів (оренда) 84

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 465/7909/15-а, провадження № 11-209апп18  84

Спори, пов'язані із самочинним будівництвом (стаття 376 ЦК України) 85

Зобов'язання знести за власний рахунок самочинно збудований об'єкт будівництва - комплекс багатоквартирних житлових будинків (відсутність належного дозволу на будівництво та належним чином затвердженого проекту, істотне порушення будівельних норм і правил) 85

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 369/13415/17, провадження № 14-469цс18  85

Визнання противоправним і скасувати рішення виконавчого комітету районної ради народних депутатів «Про оформлення самовільно збудованих та будівництво нових службових приміщень, жилих та нежилих прибудов» в частині оформлення самовільно збільшеної ОСОБА_6 житлової площі 88

Постанова ВП ВС від 17 жовтня 2018 року, справа № 490/13285/13-а, провадження № 11-807апп18  88

Зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва. 89

Постанова ВП ВС від 16 жовтня 2018 року, справа № 826/12543/16, провадження №  11-520апп18  89

Спори, пов'язані із приватизацією / безоплатною передачею у власність земельних ділянок (стаття 118 ЗК України) 94

Визнання неправомірним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про відмову позивачеві у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання вчинити дії 94

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 720/1716/15-ц, провадження № 14-151цс18  94

Визнання недійсним рішення сільради про відмову у безоплатній передачі у власність земельної ділянки; визнання права власності на цю земельну ділянку; стягнення збитків. 96

Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 496/2866/16-ц, провадження № 14-102цс18  96

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із приватизацією / безоплатною передачею у власність земельних ділянок (стаття 118 ЗК України) 98

Визнання неправомірним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про відмову позивачеві у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання вчинити дії 99

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 720/1716/15-ц, провадження № 14-151цс18  99

Зобов'язання сільради здійснити приватизацію земельної ділянки. 101

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 707/1580/15-ц, провадження № 14-70цс18  101

Зобов'язання зняти обтяження та заборонити відчуження, накладені на майно та земельні ділянки; зустрічний позов щодо скасування записів про припинення іпотеки. 105

Постанова ВП ВС від 04 вересня 2018 року, справа № 907/574/16, провадження № 12-87гс18  105

Спори, пов'язані з додержанням правил добросусідства. 107

Визнання неправомірними дії та зобов'язати скасувати реєстрацію собак за визначеною адресою і перереєструвати усіх собак за юридичною адресою реєстрації розплідника собак (порушення правил добросусідства; позивач – власник суміжної земельної ділянки) 107

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 826/25099/15, провадження № 11-1138апп18  107

Оскарження державної реєстрації прав на земельні ділянки. 109

Визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, згідно з якими затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСББ земельної ділянки та надано у власність ОСББ земельну ділянку; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСББ на земельну ділянку (позивач – власник нерухомості, розміщеної на суміжній ділянці, стверджує про накладання земельних ділянок) 109

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 361/4307/16-ц, провадження № 14-141цс18  109

Визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди на земельну ділянку. 111

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 823/378/16, провадження № 11-374апп18  111

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із державною реєстрацією прав на земельні ділянки. 114

Цивільна / господарська юрисдикція. 114

Визнання протиправним та скасування рішення відділу Держкомзему про реєстрацію права власності на земельну ділянку за облдержадміністрацією (позивач – попередній власник спірної земельної ділянки) 114

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа № 815/5801/17, провадження № 11-1181апп18  114

Визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким зареєстровано право оренди земельної ділянки, а саме договір оренди землі, укладений між позивачем і ТОВ.. 116

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 823/1498/17, провадження № 11-1133апп18  116

Визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки (позивач – особа, яка також вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки) 117

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа  № 823/2043/16, провадження № 11-1040апп18  117

Визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки (позивач – особа, яка також вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки) 119

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа  № 823/692/17, провадження № 11-1131апп18  119

Визнання протиправним і скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за третьої особою права оренди земельної ділянки щодо якої вже було зареєстровано право оренди за позивачем.. 121

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа  № 813/317/17, провадження № 11-1046апп18  121

Скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також скасування державної реєстрації права власності на іпотечне майно - житловий будинок та дві земельні ділянки. 122

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа  № 573/454/17, провадження № 14-514цс18  122

Визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого здійснена державна реєстрація права оренди земельної ділянки, у, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ; скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки, за договором оренди між ОСОБА_3 та ТОВ; визнання протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого здійснена державна реєстрація права оренди земельної ділянки, за договором оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ; скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором оренди між ОСОБА_3 та ТОВ.. 124

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа  № 821/409/17 (К/9901/44236/18), провадження № 11-1084апп18. 124

Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на договір оренди земельної ділянки (позивач стверджує про наявність у нього права оренди на цю ж земельну ділянку) 125

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа  №820/3668/16, провадження № 11-1049апп18  125

Скасування державної реєстрації договору емфітевзису (права користування) земельної ділянки; зобов'язання державного реєстратора вчинити дії з виключення (скасування) з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про державну реєстрацію іншого речового права ТОВ на земельну ділянку. 127

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 805/34/18-а, провадження № 11-1085апп18  127

Скасування рішення РДА про державну реєстрацію за права оренди земельних ділянок; рішення реєстраторів, якими відмовлено в реєстрації права оренди вказаних земельних ділянок за позивачем   129

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 814/337/18, провадження № 11-781апп18  129

Скасування рішення РДА щодо реєстрації  права оренди земельної ділянки (позивач – особа, яка вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки) 130

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 814/1697/17, провадження № 11-900апп18  130

Скасування рішення про державну реєстрацію права власності на гараж та зобов'язання внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідний запис про скасування державної реєстрації права власності 132

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 809/874/14, провадження № 11-994апп18  132

Визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно, яким проведено державну реєстрацію права власності на гараж; зобов'язання відповідача внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації речових прав на вказаний гараж.. 133

Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 809/971/14, провадження № 11-1090апп18  133

Визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо державної реєстрації іншого речового права (права оренди землі) на земельні ділянки на підставі договорів оренди землі (позивач – особа, яка також стверджує про своє право оренди спірної земельної ділянки) 134

Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 802/560/17-а (К/9901/45790/18), провадження № 11-818апп18. 134

Скасування запису про реєстрацію договору оренди землі (позивач – орендодавець земельної ділянки, який вважає, що орендар неправомірно здійснив реєстрацію договору оренди через 4 роки після його укладення чим штучно подовжив його дію) 135

Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 815/2072/17, провадження № 11-815апп18  135

Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на торговельний комплекс, запису про право власності про державну реєстрацію права власності на торговельний комплекс. 137

Постанова ВП ВС від 4 грудня 2018 року, справа № 915/1377/17, провадження № 12-191гс18  137

Скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку (на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано) 139

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 362/1038/17, провадження № 11-1021апп18  139

Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на торговельний майдан з реалізації квіткової продукції, та про відкриття розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна. 140

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 815/6468/15, провадження № 11-812апп18  140

Визнання протиправним і скасування рішення районного управління юстиції про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки на підставі укладеного договору оренди землі (позивач стверджує, що також є орендарем спірної земельної ділянки) 141

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 823/1508/16, провадження № 11-1042апп18  141

Скасування рішення кадастрового реєстратора «Про внесення відомостей до Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки»; рішення реєстратора про державну реєстрацію права власності ради на земельну ділянку (на спірній ділянці розташоване нерухоме майно, належне позивачу не праві власності) 143

Постанова ВП ВС від 27 листопада 2018 року, справа № 820/4143/16, провадження № 11-960апп18  143

Визнання протиправними та скасування рішення Держреєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок (позивач – особа, яка вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки) 144

Постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року, справа № П/811/1211/16, провадження № 11-612апп18  144

Визнання скасування рішення про державну реєстрацію за особою права власності на гараж, та зобов'язання внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме відповідний запис про скасування державної реєстрації права власності 146

Постанова ВП ВС від 13 листопада 2018 року, справа № 809/649/14, провадження № 11-859апп18  146

Визнання незаконними рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень й скасування запису про державну реєстрацію прав та їх обтяжень  щодо реєстрації прав власності на земельні ділянки за відповідачем.. 147

Постанова ВП ВС від 2 жовтня 2018 року, справа № 911/488/18, провадження № 12-207гс18. 147

Визнання протиправними дій регіональної філії ДП «Центр ДЗК» щодо здійснення державної реєстрації договору оренди землі, укладення додаткової угоди до цього договору та внесення запису про реєстрацію договору оренди землі 148

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 815/1595/17 (К/9901/16910/18), провадження № 11-525апп18. 148

Визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію за третьою особою права власності на об'єкт нерухомого майна (греблю ставу) 150

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 822/3024/17, провадження № 11-727апп18  150

Визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі 151

Постанова ВП ВС від 04 вересня 2018 року, справа № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18  151

Скасування рішення райдержадміністрації про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме права оренди земельної ділянки. 153

Постанова ВП ВС від 04 вересня 2018 року, справа № 915/127/18, провадження № 12-184гс18  153

Оскарження дій державного реєстратора із реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно суборенди земельної ділянки. 156

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 821/592/16, провадження № 11-426апп18  156

Скасування державної реєстрації речового права на оренду земельної ділянки для рибогосподарських потреб на території сільради, зобов'язання облдержадміністрації включити право оренди на земельну ділянку з розташованим на ній водним об'єктом (ставом) поза межами населених пунктів на території сільради до переліку водних об'єктів, право оренди яких буде продано на земельних торгах. 157

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 816/2317/16, провадження № 11-507апп18  157

Визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, згідно з якими затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСББ земельної ділянки та надано у власність ОСББ земельну ділянку; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСББ на земельну ділянку (позивач – власник нерухомості, розміщеної на суміжній ділянці, стверджує про накладання земельних ділянок) 160

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 361/4307/16-ц, провадження № 14-141цс18  160

Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права приватної власності на земельну ділянку, зобов'язання державного реєстратора внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про скасування державної реєстрації прав власності третіх осіб на зазначену спірну земельну ділянку. 162

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 819/362/16, провадження № 11-519апп18  162

Визнання незаконними та скасування дій державного реєстратора щодо реєстрації земельних ділянок. 164

Постанова ВП ВС від 06 червня 2018 року, справа № 826/26536/15, провадження № 11-505апп18  164

Визнання недійсним і скасування рішення сільради у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки. 165

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18  165

Скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень  (із відкриттям розділу) щодо земельної ділянки. 165

Постанова ВП ВС від 23 травня 2018 року, справа № 817/3394/15, провадження № 11-440апп18  165

Скасування наказів органу ДЗК про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; скасування державної реєстрації речового права, а саме договору оренди землі 166

Постанова ВП ВС від 29 травня 2018 року, справа № 816/619/15-а, провадження № 11-300апп18  166

Визнання недійсним наказу про надання у власність земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності та запису в поземельній книзі 167

Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 911/4111/16, провадження № 12-69гс18  167

Визнання незаконним і скасування наказу, скасування запису в поземельній книзі (позивач вважає, що є постійним користувачем спірної земельної ділянки) 167

Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 911/4144/16, провадження № 12-71гс18  167

Визнання незаконними і скасування дій державного реєстратора про прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, реєстрації права оренди земельної ділянки, внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право. 168

Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 336/2177/17, провадження № 11-353апп18  168

Скасування рішень реєстраційної служби управління юстиції про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки. 169

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 804/1001/16, провадження № 11-289апп18  169

Визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права оренди на земельні ділянки. 170

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 817/1048/16, провадження № 11-202апп18  170

Адміністративна юрисдикція. 171

Визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди на земельну ділянку. 171

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 823/378/16, провадження № 11-374апп18  171

Юрисдикційні питання скасування державних актів на право власності на землю   175

Визнання протиправними дій Держземагентства щодо реєстрації у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі державних актів на право власності на земельні ділянки; скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки та визнання їх недійсними. 175

Постанова ВП ВС від 21 березня 2018 року, справа № 809/1946/15, провадження № 11-95апп18  175

Межеві спори

Усунення перешкоди у здійсненні права власності на нерухоме майно - адвокатську контору, та на право безперешкодного користування земельною ділянкою, що призначена для будівництва і обслуговування адвокатської контори, шляхом: заборони ТУ ДСА області проводити реконструкцію райсуду відповідно до проекту реконструкції будівлі, розробленого ФОП та на підставі декларації про початок будівельних робіт; скасування розпорядження голови РДА «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування»; скасування реєстрації земельної ділянки, призначеної для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно; скасування реєстрації кадастрового номеру земельної ділянки; скасування декларації на початок будівельних робіт

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 308/5051/17, провадження № 14-417цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78680718

Порушення права користування земельною ділянкою та запобігання вчиненню дій, що порушують права користування нерухомим майном, тобто створюють небезпеку порушення цивільних прав позивачки, як користувач сусідньої земельної ділянки та власника будівлі, що знаходиться на ній, дає їй право порушувати питання про захист цих прав, зокрема щодо законності передачі земельної ділянки, що розташована поруч, у користування іншої особи, а також щодо здійснення забудови такою особою цієї земельної ділянки.

Тобто захист цивільного приватного права є домінуючим у вказаному спорі, а правовідносини після вирішення питання про передачу земельної ділянки у постійне користування та отримання документів, що надають право на виконання будівельних робіт із реконструкції перейшли з публічно-правової до приватноправової площини.

Позовну заяву мотивовано тим, що згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, вона є власником нежитлової будівлі адвокатської контори, що знаходиться на АДРЕСА_1, на земельній ділянці площею 0,074 га, що передана їй у постійне користування на підставі державного акта від 22 вересня 1998 року.

Зазначила, що згідно з розпорядженням Іршавської РДА від 14 липня 2015 року суміжним землекористувачем є ТУ ДСА в Закарпатській області, якому виділено для будівництва та обслуговування будівлі Іршавського райсуду земельну ділянку площею 0,1078 га, що знаходиться на АДРЕСА_4.

Позивачка вказувала, що 20-21 лютого 2016 року сталася пожежа, внаслідок якої частково зруйновано будівлю Іршавського райсуду, у зв'язку із чим ТУ ДСА України в Закарпатській області замовило проект реконструкції, яким передбачено нову прибудову до будівлі суду шириною 5,5 м, що розміщується по усій довжині межі її земельної ділянки, де знаходиться єдиний вхід до адвокатської контори, а після здійснення будівництва буде неможливим як його використання, так і пожежний та обслуговуючий проїзд між будівлями.

Крім того, висота прибудови (близько 7 м) закриватиме доступ сонячного світла до кабінетів належного їй нежитлового приміщення.

Зазначала, що при прийнятті Іршавською РДА розпорядження від 14 липня 2017 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування» не дотримано порядку погодження меж, воно суперечить попередньому розпорядженню Іршавської РДА від 10 червня 2015 року, яким надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1078 га лише для обслуговування Іршавського райсуду, а не будівництва будівель органів державної влади та місцевого самоврядування; порушено вимоги статті 96 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та її права як суміжного землекористувача, оскільки реконструйована будівля суду перешкоджатиме доступу до належного їй нерухомого майна - адвокатської контори та земельної ділянки, на якій вона розміщена; не зазначено користувачем земельної ділянки Іршавський райсуд, що також суперечить вимогам статті 120 ЗК України, так як відведена цьому суду земельна ділянка перебувала та перебуває у державній власності, тому її власником не може бути Іршавська РДА, яка зазначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що також вказує на недотримання державним реєстратором вимог пункту 5 частини першої статті 24 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), тому ОСОБА_3 просила позов задовольнити.

Сторони в справі є користувачами суміжних земельних ділянок.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 вказувала про порушення своїх прав суміжного землекористувача проведенням ТУ ДСА України в Закарпатській області реконструкції будівлі Іршавського райсуду, в результаті чого неможливим буде вхід до належного їй нежитлового приміщення - адвокатської контори, що знаходиться на АДРЕСА_1 та внаслідок такого будівництва будуть порушені інші вимоги земельного законодавства щодо дотримання правил добросусідства.

Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову.

За своїм змістом земельний спір, що виник унаслідок користування та розпорядження органом виконавчої влади земельною ділянкою державної власності, є складним і комплексним із правової точки зору.

Під час прийняття рішення про передачу земельної ділянки у власність ці органи, з одного боку, перебувають у статусі суб'єкта владних повноважень, а з іншого - реалізують право власності на землю держави. Крім того, таке рішення, як правовий акт індивідуальної дії, є підставою, з якої виникає речове право власності чи користування землею в суб'єктів приватного права.

За змістом частини першої статті 374 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 80 ЗК Українисуб'єктами права власності на землю є, зокрема, держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Статтею 17 ЗК України передбачено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

У частині третій статті 122 ЗК України визначено, що районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності.

Таким чином, реалізовуючи вказані вище повноваження з передачі у постійне користування земельної ділянки ТУ ДСА України в Закарпатській області та приймаючи оскаржуване розпорядження, Іршавська РДА діяла як орган виконавчої влади, який реалізовував свої владні повноваження, визначивши себе як юридичну особу - власника конкретної земельної ділянки із цільовим призначенням - для обслуговування майнового комплексу Іршавського райсуду, набула статусу учасника цивільно-правових відносин з приводу вирішення земельного спору, у тому числі й встановлення межі земельної ділянки, яку передано в постійне користування іншій особі.

Статтями 38, 39 ЗК України визначено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

За змістом статей 95, 96 ЗК України землекористувачі мають право, зокрема на спорудження будівель і споруд на виділених їм земельних ділянках, при цьому зобов'язані, в тому числі не порушувати прав суміжних землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства.

Згідно із частинами першою, другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Крім того, частиною другою, пунктами «б», «г» частини третьої статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав і визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Звертаючись до суду, позивачка вказувала в позовній заяві, що використання ТУ ДСА В Закарпатській області земельної ділянки, виділеної Іршавською РДА для обслуговування майнового комплексу Іршавського райсуду на АДРЕСА_4, спричинить неможливість використання за призначенням земельної ділянки на АДРЕСА_1, що знаходиться поряд і перебуває в її користуванні, чим порушується право ОСОБА_3 як суміжного землекористувача.

Крім того, позивачка зазначала, що забудовник та землекористувач суміжної земельної ділянки - ТУ ДСА в Закарпатській області, не визнає та порушує її право на користування належним їй нежитловим приміщенням - адвокатською конторою, оскільки з огляду на отримання ним дозволу на будівництво та реконструкцію будівлі Іршавського райсуду, відповідач вимагає від позивачки здійснити перебудову існуючої будівлі, а також вказувала, що внаслідок виконання будівельних робіт відповідно до виготовленого останнім паспорта об'єкта реконструкції, відбудеться накладення новозбудованої будівлі суду на належне їй на праві власності нерухоме майно, яке знаходиться і наразі включено до відведеної позивачці земельної ділянки, а також не буде дотримано мінімальної відстані між будівлями щодо визначених пожежних і нормативних вимог для обслуговування будівель, а також природної освітленості, що не дозволить ОСОБА_3 користуватися будівлею адвокатської контори.

У цьому випадку предметом спору є порушення права користування земельною ділянкою та запобігання вчиненню дій, що порушують права користування нерухомим майном, тобто створюють небезпеку порушення цивільних прав, а позивачка як користувач сусідньої земельної ділянки та власник будівлі, що знаходиться на ній, вправі порушувати питання про захист цих прав, зокрема щодо законності передачі земельної ділянки, що розташована поруч, у користування іншої особи, а також щодо здійснення забудови такою особою цієї земельної ділянки, в тому числі й виконання підготовчих та безпосередньо будівельних робіт із реконструкції об'єкта нерухомості на їх відповідність генеральному плану населеного пункту, іншій містобудівній документації, плану земельно-господарського устрою та дотримання будівельних норм, державних стандартів і норм.

Тобто захист цивільного приватного права є домінуючим у вказаному спорі, а правовідносини після вирішення питання про передачу земельної ділянки у постійне користування та отримання документів, що надають право на виконання будівельних робіт із реконструкції перейшли з публічно-правової до приватноправової площини.

Отже, підстав для визначення спору як адміністративного немає, оскільки статті 96, 103 ЗК України передбачають захист прав та інтересів користувача земельної ділянки та зобов'язують дотримуватися правил добросусідства внаслідок спорудження будівель і споруд суміжними землекористувачами на виділених їм земельних ділянках, а способи захисту у вигляді вимог про запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав та визнання недійсними рішень органів виконавчої влади визначені у статті 15, абзаці 2 частини другої статті 16 ЦК України, пунктах«б», «г» частини третьої статті 152 ЗК України).

Таким чином, цивільні права позивачки підлягають судовому захисту в порядку цивільного судочинства. У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції, оскільки саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб'єктний склад та участь суб'єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.

До того ж, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений загрозою порушення приватного права та інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Саме такий правовий висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року в справі № 14-109цс18 і підстав для відступлення від вказаного висновку Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Що стосується вимог позивачки про скасування державної реєстрації згаданої земельної ділянки, а також присвоєного їй кадастрового номера, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вказані вимоги також повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у даному випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права користування ТУ ДСА України земельною ділянкою та внесення відомостей до Державного земельного кадастру, які безпосередньо пов'язані із спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивачки, яке не може бути захищене у адміністративному судочинстві незалежно від того, що особа, яка приймала рішення про державну реєстрацію прав та кадастрового номера є суб'єктом владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України та здійснювала владні управлінські функції (державну реєстрацію права власності таприсвоєння кадастрового номера) на виконання делегованих повноважень, покладених на неї Законом № 1952-IV.

Така правова позиція неодноразово була висловлена Великою Палатою Верховного Суду, в тому числі й у постановах від 05 червня 2018 року в справі № 14-149цс18 та від 14 листопада 2018 року в справі № 14-321цс18, підстав для відступу від якої Велика Палата Верховного Суду також не вбачає.

Визнання незаконним і скасування рішення сільської ради про затвердження Акта узгоджувальної комісії, яким узгоджувальна комісія сільської ради погодила межі земельної ділянки для надання в оренду особі для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по межі із земельною ділянкою позивача, а також визнала претензії позивача щодо меж земельної ділянки вказаної особи безпідставними

Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 713/1817/16-ц, провадження № 14-458цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78534729

Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття

Справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган.

2. Позивач стверджувала, що на підставі рішень Чорногузівської сільської ради ОСОБА_4 захопив частину сусідньої земельної ділянки, яка належить до житлового будинку і згідно з обмірами комісії Чорногузівської сільської ради від 20 листопада 2012 року становить 0, 1980 га.

 (1.1) Щодо заяви про закриття провадження у справі

16. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 7 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України).

17. Державній реєстрації підлягає, зокрема, смерть фізичної особи (частина третя статті 49 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

18. Відомості про смерть фізичної особи підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та Єдиного державного демографічного реєстру в обсязі, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (абзац другий частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).

19. Відповідно до абзацу четвертого частини третьої статті 9 вказаного Закону актовий запис цивільного стану є безспірним доказом фактів, реєстрація яких посвідчується, до спростування його в судовому порядку.

20. Про факт державної реєстрації акта цивільного стану органами державної реєстрації актів цивільного стану видається відповідне свідоцтво (частина перша статті 18 зазначеного Закону).

21. Тобто, належним доказом на підтвердження факту смерті фізичної особи є витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян та/або свідоцтво про смерть.

22. Позивач не підтвердила належними доказами факту смерті ОСОБА_4, Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для закриття провадження немає, а касаційна скарга має бути розглянута по суті.

35. Велика Палата Верховного Суду вважає, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається, зокрема, у статті 30 ЗК України, який був чинний до 1 січня 2002 року, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. також постанову ВеликоїПалати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).

36. Предметом перевірки національними судами у цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про затвердження Акта узгоджувальної комісії від 7 лютого 2015 року щодо меж між суміжними земельними ділянками. Таке рішення має значення як для оформлення права оренди земельної ділянки ОСОБА_13, так і для подальшого оформлення права власності на земельну ділянку позивачем.

 (1.3) Щодо суті спору

40. Відповідно до статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

41. Земельні спори вирішуються, зокрема, судами й органами місцевого самоврядування (частина перша статті 158 Земельного кодексу (далі - ЗК) України).

42. Органи місцевого самоврядування вирішують, зокрема, земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства (частина третя статті 158 ЗК України).

43. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування спір вирішується судом (частина п'ята статті 158 ЗК України).

44. Відповідно до частин першої та другої статті 159 ЗК України земельні спори розглядаються, зокрема, органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї зі сторін у тижневий строк з дня подання заяви. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї зі сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

45. Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його (стаття 160 ЗК України).

48. Враховуючи встановлені судами фактичні обставини справи та зазначені приписи ЗК України, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що оскаржуване рішення прийняте Чорногузівською сільською радою без урахування всіх обставин, які мали значення для його прийняття, з порушенням встановленого для цього порядку та з порушенням законних прав та інтересів позивача як власника частини житлового будинку та користувача земельної ділянки на якій він розміщений.

51. Також Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 є неналежним відповідачем у справі. Оскаржуване рішення є актом індивідуальної дії, який безпосередньо стосується прав та інтересів ОСОБА_4 А тому суди першої й апеляційної інстанцій мали підстави вважати його належним відповідачем поряд з Чорногузівською сільською радою за вимогою позивача про визнання незаконним і скасування її рішення.

 (3) Висновки щодо застосування норм права

57. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних та земельних відносин (пункт 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

58. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

59. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).

60. Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

61. Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, як у статті 30 ЗК України, який був чинний до 1 січня 2002 року, так і у чинній редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

62. Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.

63. Отже, справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства.

64. Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган.

Юрисдикційні питання межевих спорів

Визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету ради відносно меж земельних ділянок і додержання громадянами правил добросусідства, прийняте за результатами звернення позивача щодо узгодження меж поміж домоволодіннями, з метою оформлення права власності на земельну ділянку; зобов'язання відповідача розглянути питання щодо узгодження меж між садибами на предмет встановлення наявності чи відсутності факту порушення існуючої суміжної межі між цими садибами та прийняти законне рішення

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 214/6004/14-а (2-а/214/3/16), (К/9901/14467/18), провадження № 11-1143апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250512

Спір між суміжними землекористувачами щодо визначення меж земельної ділянки та дотримання правил добросусідства має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Суд установив, що предметом спору у цій справі є рішення Комісії від 13 червня 2014 року, зафіксоване Протоколом засідання № 3, яким відмовлено в узгодженні меж між садибами АДРЕСА_1.

Підставою прийняття такого рішення є спір між суміжними землекористувачами щодо визначення меж земельної ділянки та дотримання правил добросусідства, що виключає можливості розгляду такого спору у порядку адміністративного судочинства.

Тобто, без вирішення цього спору, який є основним у виниклих правовідносинах, неможливо вирішити вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 червня 2014 року, зафіксоване Протоколом засідання № 3, яким відмовлено в узгодженні меж між садибами АДРЕСА_1.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Визнання незаконним та скасування рішення виконкому міськради про встановлення межі по фактичному користуванню домоволодіння

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 2306/1280/12, провадження № 11-1088апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250500

Спір стосується щодо права користування особами частиною земельної ділянки, яка передана органом місцевого самоврядування у постійне користування третій особі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів ОСОБА_7 у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, оскільки виник спір про право цивільне.

Позовна заява мотивована тим, що спірним рішенням виконкому Золотоніської міськради затверджено межу (по фактичному користуванню) присадибної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1, чим порушено положення Земельного кодексу України(далі - ЗК України), оскільки спірна земельна ділянка (131 кв. м) відноситься до земель загального користування та є виїздом із сусіднього будинку, що належить ОСОБА_7 Передача вказаної земельної ділянки ОСОБА_9 унеможливлює її використання за призначенням, як об'єктом загального користування.

Отже, як вбачається з матеріалів справи, спір у цій справі стосується щодо права користування ОСОБА_10 та ОСОБА_8 частиною земельної ділянки (131 кв. м), яка була передана органом місцевого самоврядування у постійне користування ОСОБА_9 за адресою АДРЕСА_1, а тому такий спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів ОСОБА_7 у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, оскільки виник спір про право цивільне.

Разом з цим, участь у справі виконкому міськради, який є суб'єктом владних повноважень, та оскарження його рішення не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 1, 4 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Пунктом 10 ч. 2 ст.16 ЦК України визначено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду встановила помилковість висновків судів попередніх інстанцій, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування.

Землі водного фонду, прибережні захисні смуги

Визнання незаконним і скасування розпорядження РДА про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки; визнання незаконним і скасування розпорядження РДА про передачу земельної ділянки у власність; визнати недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку (накладення на земельну ділянку об'єкта водного фонду)

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 674/32/15-ц, провадження № 14-234цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78011613

Досліджуючи правові підстави володіння ставком і встановлюючи наявність у нього меж із земельною ділянкою, суд не виявив, що позов стосується інтересів ще однієї особи, яка не була залучена до розгляду справи, а саме особи-орендаря ставка.

Суди не дослідили зміст пункту висновку державної експертизи землевпорядної документації, листа Головного управління Держгеокадастру області, а також не врахували приписи статей 28 і 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» щодо обов'язку замовника державної експертизи виконувати вимоги висновків державної експертизи, а також обов'язку РДА врахувати ці висновки при прийнятті відповідного рішення щодо об'єкта державної експертизи - проекту землеустрою на земельну ділянку.

2. Позов мотивував тим, що зазначені розпорядження прийняті, а державний акт виданий з порушеннями вимог чинного законодавства, оскільки земельна ділянка межує з об'єктом водного фонду (водною ділянкою (ставком) площею 5,8 га, що перебуває в оренді ОСОБА_8.), її межі порушують межі прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду і накладаються на цей об'єкт.

19. Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу (далі - ЗК) України громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону.

20. Відповідно до статті 80 ЗК України держава є суб'єктом права власності на землі державної власності та реалізує це право через відповідні органи державної влади.

21. Згідно з пунктом 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

23. ОСОБА_3 до подання позову набула право власності на земельну ділянку за рішенням органу виконавчої влади, до повноважень якого належало розпорядження землями за межами населених пунктів.

24. Рішення повноважного органу влади у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації цього рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі позовну вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, який застосовується шляхом звернення до суду за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо оспорюється речове право (зокрема, право власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі № 910/13755/17, пункт 29).

25. Прокурор звернувся до суду з позовом, зокрема, про визнання незаконними та скасування розпоряджень Дунаєвецької РДА щодо передання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки. Мотиви оскарження пов'язані, зокрема, з порушенням меж прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду.

26. Отож, прокурор оспорює правомірність набуття фізичною особою земельної ділянки після прийняття рішення про передання земельних ділянок у власність. Тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки виник спір щодо права власності.

28. ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначає про позбавлення його права на судовий захист і можливості захищати права та свободи, оскільки він не був залучений до участі у справі.

29. З цього приводу суд апеляційної інстанції вказав, що прокурор не ставив вимог, які зачіпають права ОСОБА_4, а суд не вирішував питання про його права чи інтереси. Тому, на думку апеляційного суду, незалучення ОСОБА_4 до участі у справі не позбавило можливості ухвалити правильне судове рішення.

30. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком суду апеляційної інстанції не погоджується.

31. Прокурор оспорює правомірність набуття у приватну власність земельної ділянки з тих підстав, що її частина не могла бути передана у власність, оскільки на неї поширюється правовий режим прибережної захисної смуги. Тобто позов ґрунтується, зокрема, на тому, що земельна ділянка не могла бути передана у власність будь-якій особі.

32. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати розпорядженняДунаєвецької РДА щодо передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, а також визнати недійсним відповідний державний акт на право власності на цю ділянку.Тобто, прокурор оспорює правочин, на підставі якого спірна земельна ділянка передана ОСОБА_3 у власність як первинному набувачеві.Тоді як ОСОБА_4 заперечує законність рішень судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки став власником земельної ділянки на підставі договору дарування від 29 травня 2009 року № 1172, укладеного з ОСОБА_3 ОСОБА_4 підтверджує його права на земельну ділянку державним актом серії НОМЕР_3 від 27 липня 2009 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 і площею 1,9994 га, виданим на підставі зазначеного договору дарування і зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010975300152.

33. Враховуючи підстави, якими прокурор обґрунтував позов, а також висновки судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення цього позову впливає на цивільні права й інтересиОСОБА_4

34. Крім того, в ухвалі від 23 березня 2017 року суд апеляційної інстанції встановив, що земельна ділянка межує зі ставком, який перебуває в оренді ОСОБА_8; межі вказаних ділянки й об'єкта водного фонду накладаються, а межі прибережної захисної смуги останнього - порушуються.

35. Проте, досліджуючи правові підстави володіння ставком і встановлюючи наявність у нього меж із земельною ділянкою ОСОБА_3 (а. с. 10-17), суд не виявив, що позов стосується інтересів ще однієї особи, яка не була залучена до розгляду справи, а саме ОСОБА_8 як орендаря ставка.

36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди ухвалили рішення про права, інтереси й обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі.

37. Суди також не дослідили зміст пункту 10 висновку державної експертизи землевпорядної документації від 10 грудня 2007 року № 1252 (а. с. 20), листа Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 28 лютого 2017 року № 110-22-0.9-3199/2-17 (а. с. 182-183), а також не врахували приписи статей 28 і 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» щодо обов'язку ОСОБА_3 як замовника державної експертизи виконувати вимоги висновків державної експертизи, а також обов'язку Дунаєвецької РДА врахувати ці висновки при прийнятті відповідного рішення щодо об'єкта державної експертизи - проекту землеустрою на земельну ділянку.

Визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок

Постанова ВП ВС від 06 червня 2018 року, справа № 372/1387/13-ц, провадження № 14-147цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296545

На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що перевіркою законності відведення у власність громадянам земельних ділянок на території селищної ради встановлено, що рішеннями виконкому цієї селищної ради від 06 лютого 2003 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 передано у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків на території селища.

На підставі рішень виконкому селищної ради 20 травня 2003 року видано державні акти на право приватної власності на землю, а саме: ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 0,1074 га, кадастровий номер НОМЕР_1; ОСОБА_9 – 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_2; ОСОБА_4 – 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_3; ОСОБА_7 – 0,1074 га, кадастровий номер НОМЕР_6; ОСОБА_8 – 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_4; ОСОБА_5 – 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_5.

Виконком селищної ради перевищив повноваження та всупереч чинному законодавству незаконно розпорядився землею територіальної громади селища, яка відноситься до категорії земель водного фонду.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принцип законності є одним із принципів здійснення місцевого самоврядування в Україні, визначених статтею 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і надалі – в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Частинами 1 та 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що правовий статус місцевого самоврядування визначається Конституцією, цим та іншими законами, які не суперечать положенням цього Закону.

Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини 1 статті 10 та частини 10 статті 59 вказаного Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. При цьому акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Крім того, саме органи місцевого самоврядування згідно із частиною 5 статті 60 цього Закону здійснюють від імені та в інтересах територіальних громад правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 згаданого Закону визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Таким чином, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами, що належать територіальній громаді, здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є селищна рада.

А тому виконком селищної ради своїм рішенням про передачу у приватну власність спірних земельних ділянок перевищив свої повноваження та передав у приватну власність землі, які відносяться до категорії земель водного фонду.

Статтями 13 та 14 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі на землі водного фонду, які визначаються на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Відповідно до статті 1 ВК України водний об'єкт це – природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт).

Пунктами «а», «б» частини 1 статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України передбачено, що до земель водного фонду належать земельні ділянки, зайняті водосховищами, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм.

Прибережна захисна смуга – частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною, зокрема, для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га – 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га – 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м (частина 2 статті 88 ВК України, частина 2 статті 60 ЗК України).

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини 2 статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Судами встановлено, що спірні земельні ділянки, які передані виконкомом селищної ради у власність громадян, є землями водного фонду, щодо яких установлено спеціальний правовий режим – обмеження в обороті (статті 20, 21, 60, 61 ЗК України та статті 88, 89 ВК України).

Визнання незаконним рішення, скасування реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння

Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75287005

Відповідно до частини 1 статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини 2 статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина 2 статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина 4 статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

– для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га – 25 м;

– для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га –50 м;

– для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м.

Крім того, за положеннями частини 4 статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_3 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини 1 статті 83, частини 1 статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв'язку із порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у справі «Депаль проти Франції» від 29 березня 2010 року (заява № 34044є/02).

Встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74475898

Відповідно до частин 2, 3 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з положенням частини 1 статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина 2 статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначає, що до водного фонду України належать:

1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти;

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до частини 1 статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини 2 статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина 2 статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина 4 статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

– для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га – 25 м;

– для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га – 50 м;

– для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м.

Крім того, за положеннями частини 4 статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Так, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статті 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Натомість землі водного фонду можуть передаватися цим суб'єктам тільки на умовах оренди для визначених законом потреб (частина 4 статті 59 ЗК України).

Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об'єкта замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.

Таким чином, юридичні чи фізичні особи, в тому числі й відповідачі у справі, на яку посилається ОСОБА_3, не могли законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки. Натомість вони набули таке право власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки рішень та наступного укладення договорів купівлі-продажу. ВСУ у справі
№ 6-1376ц16 дійшов висновку, що витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв'язку із порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у справі «Депаль проти Франції» (заява № 34044є/02) від 29 березня 2010 року.

За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Землі лісогосподарського призначення

Визнання протиправною відмови у наданні погодження на вилучення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа  № 707/2556/17, провадження № 14-542цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79413165

ДП, якому спірна земельна ділянка державної власності передана у постійне користування для ведення лісового господарства, у відносинах з питання погодження вилучення відповідної земельної ділянки не є суб'єктом владних повноважень.

Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацію громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

33. ОСОБА_3 у поданому в грудні 2017 року до районного суду позові просив визнати протиправною відмову ДП у наданні погодження на вилучення земель лісогосподарського призначення державної власності, яка викладена у листі від 27 листопада 2017 року № 1031/03/10 та зобов'язати ДП надати йому погодження на вилучення земельної ділянки площею 0,9 га лісогосподарського призначення державної власності, зазначеної у його заяві від 25 жовтня 2017 року.

34. В обґрунтування заявленого позову ОСОБА_3 посилався на ст. 57 ЛК України, ст. ст. 3, 92, 118 ЗК України та зазначав, що з метою отримання погодження на вилучення земельної ділянки площею 0,9 га на території сільської ради він звернувся до ДП  з відповідним клопотанням, до якого додав схему розміщення земельної ділянки із зазначенням її місця розташування.

37. Статтею 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

38. Відповідно до ст. 5 ЛК України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

39. Згідно зі ст.16 ЛК України право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами.

40. У ч. 1 ст. 17 ЛК України визначено, що у постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

41. Відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

42. ДП засноване на державній власності, належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України і входить до сфери управління обласного управління лісового та мисливського господарства. ДП здійснює свою діяльність на комерційній основі відповідно до чинного законодавства України. Згідно зі статутом ДП створено з метою ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів. При цьому одними із основних напрямків діяльності вказаного підприємства є здійснення заходів з відновлення лісів, підвищення їх продуктивності та поліпшення якісного складу, охорона лісів тощо.

43. Разом із цим ДП у постійне користування передана спірна земельна ділянка державної власності для ведення лісового господарства.

44. Згідно з ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 22 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

45. Враховуючи вищезазначене, слід зробити висновок про те, що у спірних правовідносинах ДП не є суб'єктом владних повноважень, оскільки ним не здійснюються публічно-владні чи управлінські функції на підставі законодавства, що виключає розгляд даної справи в порядку адміністративного судочинства.

46. Разом із цим відносини, пов'язані з набуттям та реалізацію громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

Визнання протиправною відмови ДП у наданні погодження на вилучення земель лісогосподарського призначення державної власності та зобов'язати ДП надати позивачу погодження на вилучення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа  № 707/76/18, провадження № 14-434цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79472889

Рішення землекористувача щодо надання чи відмови в наданні згоди на вилучення частини земельної ділянки є реалізацією майнових прав, а не управлінським рішенням.

Справи у спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, якщо склад сторін спору відповідає вимогам статті 4 ЦПК України, мають розглядати суди загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства.

У поданому в січні 2018 року до Черкаського районного суду Черкаської області позові ОСОБА_3 просив визнати протиправною відмову ДП «Черкаське ЛГ» у наданні погодження на вилучення земель лісогосподарського призначення державної власності, яка викладена у листі від 26 грудня 2017 року № 1113/10, та зобов'язати ДП «Черкаське ЛГ» надати ОСОБА_3 погодження на вилучення земельної ділянки площею 0,1 га лісогосподарського призначення державної власності, зазначеної у його заяві від 18 грудня 2017 року.

ОСОБА_3 обґрунтував позов посиланням на статтю 57 ЛК України, статті 3, 92, 118 ЗК України та зазначив, що з метою отримання погодження на вилучення земельної ділянки площею 0,1 га на території Білозірської сільської ради Черкаської області він звернувся до директора ДП «Черкаське ЛГ» з відповідним клопотанням, до якого додав схему розміщення земельної ділянки із зазначенням її місця розташування.

Земельні правовідносини урегульовані у значній кількості нормативних актів. Разом з тим у ЗК України передбачено порядок дій особи, яка зацікавлена в отриманні у власність чи користування земельної ділянки.

Згідно з частиною шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються окрім іншого, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Отже, для отримання у користування чи у власність земельної ділянки, яка уже перебуває у користуванні інших осіб, необхідна згода землекористувача, який завжди є персоналізованим, визначеним.

Особливості землекористування та вилучення лісових земель урегульовано у ЛК України.

Лісові відносини - суспільні відносини, які стосуються володіння, користування та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства. Об'єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки. Суб'єктами лісових відносин є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи та громадяни, які діють відповідно до Конституції та законів України (стаття 2 ЛК України).

Згідно зі статтею 5 ЛК України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

За приписами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до статті 16 ЛК України право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами.

У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи (стаття 17 ЛК України).

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (стаття 92 ЗК України).

У статті 12 ЛК України зазначено, що громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів.

Оскільки земельні ділянки можуть перебувати у користуванні окремих юридичних і фізичних осіб і права кожного із землекористувачів визначено, то звернення до землекористувача, який окрім своїх повноважень як землекористувача наділений і іншими делегованими повноваженнями, не свідчить про позбавлення його, якщо ці обмеження прямо не передбачені у законі чи договорі, та не позбавляє його прав землекористувача висловлювати свою думку щодо даної земельної ділянки, яка перебуває у користуванні.

Рішення землекористувача щодо надання чи відмови в наданні згоди на вилучення частини земельної ділянки є реалізацією майнових прав, а не управлінським рішенням.

Таким чином, справи у спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, якщо склад сторін спору відповідає вимогам статті 4 ЦПК України, мають розглядати суди загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства.

Зважаючи на предмет і підстави поданого позову та характер спірних правовідносин, помилковими є висновки суду першої інстанції, з якими погодився й апеляційний суд, про відмову у відкритті провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а підвідомчий суду адміністративної юрисдикції, адже спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, а іншою - юридична особа приватного права, розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач має право на звернення з позовом до суду та на розгляд компетентним судом такого звернення, оскільки у позовній заяві зазначено предмет і підстави позову, вказано, які права, на думку позивача, порушено та не визнано іншими особами цивільних правовідносин, і таке право гарантовано у Конституції України, відсутній закон, що унеможливлює звернення із зазначеним позовом до суду.

Визнання недійсним і скасування рішення сільради у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506124

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням сільради від 16 жовтня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,6 га із земель запасу сільради та передано її у власність ОСОБА_4. На підставі цього рішення ОСОБА_4 23 грудня 2009 року видано державний акт.

При цьому суди з'ясували, що ОСОБА_4 земельну ділянку відчужив ОСОБА_6 за договором дарування від 17 листопада 2015 року, яка, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 21 вересня 2016 року продала спірну земельну ділянку ОСОБА_3, у зв'язку із чим нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 вересня 2016 року.

Звертаючись до суду з указаним позовом, прокурор просив визнати рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства незаконним та скасувати його, оскільки сільрада не вправі була розпоряджатися землями державної власності лісогосподарського призначення без зміни їх цільового призначення та вилучення у попереднього землекористувача, а також просив витребувати від ОСОБА_3 як власника (добросовісного набувача) на підставі статті 388 ЦК України згадану земельну ділянку як таку, що вибула із володіння власника (держави) не з його волі іншим шляхом, у зв'язку із чим скасувати також державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1,0046 га з усієї земельної ділянки площею 1,6 га, яка була передана ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, становить площу перетину із земельною ділянкою, що перебувала в постійному користуванні лісгоспу та належить до земель лісового фонду.

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині 2 статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

За нормами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини 4 статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина 1 статті 17 ЛК України).

Згідно зі статтею 21 Закону України від 09 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації», статтею 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належать, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) й обласного значення та припинення права користування ними.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належать до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини 9 статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні – ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси – площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5–8 цієї статті, та у випадках, установлених статтею 150 цього Кодексу.

Місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, при цьому в даному випадку жодних дій щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою Кабінет Міністрів України не вчиняв, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність прокурором права держави на спірну земельну ділянку, у зв'язку із чим правильно визнав незаконним та скасував рішення сільради від 16 жовтня 2009 року у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства та передачі її у власність.

Крім того, у рішенні ЄСПЛ від 27 листопада 2007 року у справі «Hamer проти Бельгії» (заява № 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, що втручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак, обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, на якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такий лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, на якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним.

Стосовно доводів касаційної скарги заявника щодо неможливості витребування в нього як добросовісного набувача спірної земельної ділянки ВП ВС, переглядаючи в цій частині рішення судів попередніх інстанцій, керується тим, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина 1 статті 388 ЦК України).

Крім того, згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, з'ясувавши, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийнято сільрадою з перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – поза його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача – ОСОБА_3 в порядку статті 388 ЦК України.

Визнання протиправним і скасування рішення сільради щодо відведення земельних ділянок та передачу їх у власність громадянам (землі лісогосподарського призначення)

Постанова ВП ВС від 04 липня 2018 року, справа № 361/3009/16-ц, провадження № 14-163цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296549

ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина 1 статті 15).

ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина 1 статті 19).

ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 6 частини 2 статті 12).

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (пункт 6 частини 1 статті 20 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС).

Відповідно до частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично метою пред'явлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (зокрема права власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення суб'єкта владних повноважень (див. постанову ВП ВС від 08 травня 2018 року у справі № 910/13755/17, пункт 29).

Прокуратура звернулася до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення сільради № 953. Мотиви його оскарження пов'язані з відсутністю згоди власника на відчуження спірних земельних ділянок або зміни їх цільового призначення, а у сільради відсутні повноваження на розпорядження землями лісогосподарського призначення.

За рішенням № 953 спірні земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, яких суд залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача.

Позовна вимога про визнання рішення № 953 незаконним спрямована на оспорення права власності на земельні ділянки вказаних фізичних осіб, що виникло на підставі цього рішення. Спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права й обов'язки зазначених осіб. Аналогічну правову позицію висловлено ВП ВС у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 та від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16.

Проте відповідачем за вказаною вимогою прокурор визначив лише сільраду, хоча фізичні особи, які набули земельні ділянки на підставі рішення № 953, мали бути залучені як співвідповідачі.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави.

З огляду на те, що рішення № 953 є актом органу місцевого самоврядування, зокрема про розпорядження спірними земельними ділянками, яке стало правовою підставою для набуття їх у власність фізичними особами, то права й обов'язки сільради та відповідних фізичних осіб щодо спірних земельних ділянок виникли з однієї підстави.

ВП ВС звертає увагу на те, що первинні позовні вимоги стосувались визнання протиправним і скасування рішення № 953 в частині передання спірних земельних ділянок у власність фізичних осіб, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на ці ділянки та їх витребування із незаконного володіння товариства на користь держави в особі лісгоспу.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що первинні набувачі спірних земельних ділянок відчужили їх шляхом дарування на користь ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15, які за договорами дарування відчужили ці ділянки на користь товариства.

Позовні вимоги до кількох відповідачів мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову (див. постанову Пленуму ВСУ від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», абзац 3 пункту 15).

Майно може бути витребувано від кінцевого набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, оскільки вимоги власника про визнання недійсними правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після визнання незаконним і скасування первинного рішення про його відчуження, не підлягають задоволенню (див. також постанову Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», абзаци 2 і 3 пункту 10).

Суд першої інстанції не дослідив у повному обсязі правовідносин між учасниками спору та за відсутності згоди позивача не залучив з власної ініціативи до участі у справі співвідповідачів, що допускала частина 1 статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом (див. постанову Пленуму ВСУ від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», абзац 1 пункту 8).

Спори, що виникають із земельних відносин, в яких, зокрема, беруть участь суб'єкти господарської діяльності, якщо предмет такого спору стосується прав чи обов'язків фізичних осіб, які не здійснюють у цих відносинах господарську діяльність як зареєстровані відповідно до закону підприємці, мають розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Землі історико-культурного призначення

Визнання недійсним рішення районної ради, яким прийнято у комунальну власність приміщення гаражів, розташованих на землях історико-культурного призначення, що належать до охоронної зони
(на старовинному єврейському кладовищі)

Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 914/582/17, провадження № 12-121гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75265992

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь регулюються Законом України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини».

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до історичних об'єктів культурної спадщини відносяться окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів.

За статтею 3 вказаного Закону державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини 1 статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Згідно із статтею 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Відповідно до частини 1 статті 150 ЗК України землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель.

Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 ЗК України) на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню.

Законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель історико-культурного призначення.

За приписами статей 53, 54 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина 2 статті 54 ЗК України).

Крім того, Закон України «Про охорону культурної спадщини» визначає певний статус, правовий режим використання та захист для кожного виду об'єктів культурної спадщини.

Кабінет Міністрів України розпорядженням від 20 липня 1998 року № 604-р «Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України» зобов'язав органи місцевого самоврядування та державної влади взяти на облік місця, де залишилися сліди давніх поховань, організувати їх обстеження та вивчення; провести роботу з вивчення стану закритих кладовищ, у тому числі кладовищ національних меншин; продовжувати здійснювати заходи щодо облаштування цих місць, їх утримання та збереження; не допускати проведення будівельних робіт у місцях, де залишилися сліди давніх поховань, та на території закритих кладовищ.

Відповідно до частини 2 статті 14 та статті 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкт культурної спадщини, в т. ч. і щойно виявлений, до вирішення питання про його занесення до державного реєстру нерухомих пам'яток України підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що земля, розташована під гаражами, які на підставі оскаржуваного рішення прийнято у комунальну власність районної ради, належить до земель історико-культурного призначення, а відтак має спеціальний режим охорони як об'єкт культурної спадщини. Судами не встановлено обставин, які б засвідчували існування у відповідача прав на землю під об'єктами, прийнятими у комунальну власність відповідача.

Вищенаведене у сукупності спростовує доводи скаржника про те, що на даний час відповідач на законних підставах добросовісно і безперервно та відкрито користується гаражами та земельною ділянкою.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Оскільки, приймаючи оспорюване рішення, районна рада здійснила розпорядження майном шляхом його прийняття у комунальну власність районної ради без встановлених законом підстав, суди дійшли правомірного висновку, що рішення районної ради від 10 квітня 2003 року в частині пункту 2, яким прийнято в комунальну власність приміщення гаражів за АДРЕСА_1, не відповідає законодавству, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності, та про прийняття такого рішення поза межами компетенції, визначеної Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Землі освіти

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою (землі освіти)

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 923/466/17, провадження № 12-89гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506122

Визнання недійсним і скасування рішення селищної ради від 20 травня 2015 року про вчинення дій на виконання рішення суду, яким Університету припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 5,1188 га під розміщення спортивно-оздоровчого табору, вилучено із земель державної власності та переведено до земель запасу селищної ради вказану земельну ділянку у зв'язку з ухваленням рішення районного суду від 04 листопада 2014 року у справі № 663/2845/14-ц про визнання недійсним рішення відповідача від 24 жовтня 2006 року та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого Університету 14 листопада 2006 року.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що це рішення прийнято з перевищенням наданих відповідачу повноважень та у не передбачений законом спосіб, з порушенням положень статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України та статей 123, 124, 127, 128 ЗК України, без згоди Кабінету Міністрів України як органу, уповноваженого на розпорядження землями рекреаційного призначення, та Міністерства освіти і науки України як органу, якому підпорядкований Університет. Крім того, за твердженням позивача, оспорюване рішення не містить жодної вказівки на передбачену ЗК України підставу припинення права Університету користуватися земельною ділянкою.

За приписами частини 1 статті 92 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного судового рішення) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку.

Відповідно до статті 141 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного судового рішення) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Кодексу, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140–149 ЗК України.

У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.

За змістом частини 2 статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Суди встановили, що передана Інституту в постійне користування земельна ділянка під розміщення спортивно-оздоровчого табору належить до державної власності, перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України та була закріплена за вищим навчальним закладом на праві оперативного управління, отже будь-які дії з розпорядження вказаною земельною ділянкою мали вчинятися лише за згодою Міністерства освіти і науки України.

З огляду на викладене уповноважений розпорядник землі при вилученні земельної ділянки, на якій було розташоване майно навчального закладу, мав отримати згоду Міністерства освіти і науки України та Університету, а не Кабінету Міністрів України, оскільки останній не є землекористувачем земель рекреаційного призначення, закріплених за вказаним державним навчальним закладом.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 13 Закону України «Про вищу освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки за дорученням і в межах, установлених Кабінетом Міністрів України, реалізує права і обов'язки уповноваженого органу стосовно заснованих державою закладів вищої освіти.

Отже, ВП ВС дійшла висновку, що саме Міністерство освіти і науки України здійснює контроль та управління спірною земельною ділянкою від імені держави і саме прав цього Міністерства стосується рішення селищної ради від 20 травня 2015 року, оскільки воно є центральним органом виконавчої влади, на який покладено функцію здійснення державної політики в галузі освіти і науки. Тому прокурор має право звернутися з позовом про визнання недійсним спірного рішення в інтересах Міністерства освіти і науки України та Університету.

За змістом статей 92, 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, установленому законом.

Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

Відповідно до частин 2, 3 цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Згідно з вимогами частини 1 статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Отже, ВП ВС зазначає, що Міністерство освіти і науки України як орган, якому підпорядкований державний навчальний заклад, та Університет як особа, якій належить право постійного користування спірною земельною ділянкою з 2006 року, наділені правом на звернення до суду з метою захисту порушеного права.

Визнання недійсними рішень, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок із незаконного володіння

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 367/2271/15-ц, провадження № 14-146цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74537188

Позовну заяву мотивовано тим, що міськрадою прийнято рішення від 02 вересня 2008 року, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га навчально-дослідного господарства НАУ у межах міста, припинено право постійного користування навчально-дослідного господарства зазначеними ділянками, прийнято їх до земель запасу міськради та переведено до категорії земель житлової забудови.

Прокурор зазначив, що за рахунок цих земель рішенням міськради від 21 жовтня 2010 року передано у власність 111 громадян земельні ділянки площею по 0,1 га для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд. На підставі цього рішення відділом Держкомзему видано та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки. У наступному за рахунок земель навчально-дослідного господарства НАУ рішеннями міськради від 27 грудня 2012 року передано у власність ще двох громадян земельні ділянки площею по 0,1 га кожному для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд, на підставі яких відділом Держкомзему видано та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки.

Прокурор, звертаючись із вказаним позовом, вказував, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, постійним користувачем був НАУ, тому незалежно від її розташування в межах міста НАУ не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою, а міськрада не наділена повноваженнями приймати рішення про припинення такого права НАУ без згоди відповідного органу виконавчої влади.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 4 статті 63 Закону України «Про вищу освіту», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законів.

Частиною 2 статті 84 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

Частиною 1 статті 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з частиною 3 статті 149 ЗК України сільські, селищні ради мають право вилучати земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель.

Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці 3 цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

Частиною 1 статті 116 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Статтею 141 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено підстави припинення права користування земельною ділянкою, зокрема й добровільну відмову від права користування земельною ділянкою.

Частинами 3, 4 статті 142 ЗК України передбачено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Судами встановлено та сторонами не оспорюється те, що до складу НАУ (правонаступником якого є Університет) входить навчально-дослідне господарство НАУ.

За змістом пункту 1 Статуту НАУ (правонаступником якого є Університет), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 2001 року № 202, який був чинним на момент відмови від права користування спірною земельною ділянкою, він як державний вищий навчальний заклад є юридичною особою та перебуває в управлінні Кабінету Міністрів України.

Пунктами 78, 79 зазначеного Статуту визначено, що майно, закріплене за НАУ (правонаступником якого є Університет), належить йому на праві оперативного управління. Університет користується та розпоряджається зазначеним майном відповідно до законодавства і цього Статуту. Питання вилучення земель, відведених у постійне користування НАУ, правонаступником якого є Університет (в тому числі його навчально-дослідних господарств та дослідних станцій), вирішуються відповідно до ЗК України.

З огляду на викладене ВП ВС дійшла висновку про те, що приймаючи 02 вересня 2008 року рішення, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га навчально-дослідного господарства НАУ в межах міста, міськрадою не враховано положень частини 3 статті 142 ЗК України щодо встановленого законодавством порядку припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок добровільної відмови землекористувача, зокрема не перевірено наявності правових підстав для прийняття такого рішення з урахуванням юридичного статусу землекористувача, положень його правовстановлюючих документів, а також виходячи з належності спірної земельної ділянки до земель державної власності.

На думку ВП ВС, недотримання міськрадою вказаних вимог та неотримання на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування (02 вересня 2008 року) необхідної згоди органу влади, в цьому випадку – Кабінету Міністрів України як власника постійного землекористувача та земельної ділянки, вилучення цієї земельної ділянки свідчить, що рішення про припинення права постійного користування навчально-дослідного господарства НАУ зазначеною земельною ділянкою, прийняття її до земель запасу міськради та переведення до категорії земель житлової забудови не відповідає вимогам як ЗК України, так і статті 63 Закону України «Про вищу освіту», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, і прийнято органом місцевого самоврядування за межами власних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, оскільки за змістом статті 12 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності і вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, однак не земель державної власності. Тобто припинення права постійного землекористування навчально-дослідного господарства НАУ повинно здійснюватися власником земельної ділянки – державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування.

Землі оборони

Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України, міськрада незаконно розпорядилася землями оборони)

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 916/3727/15, провадження № 12-126гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068891

Окрема думка

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75286983

За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 5 статті 116 Конституції України наділено Кабінет Міністрів України повноваженням здійснювати управління державною власністю відповідно до закону.

Статтею 1 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об'єктами державної власності» визначено поняття управління об'єктами державної власності, згідно з якою це – здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Статтею 3 цього Кодексу визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Пунктом «б» частини 3 статті 84 ЗК України встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення. Відповідно до абзацу 3 частини 5 статті 20 ЗК України земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України від 27 листопада 2003 року № 1345-IV «Про використання земель оборони».

За приписами статті 13 ЗК України, статті 1 Закону України від 21 вересня 1999 року № 1075-XIV «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», статей 9 та 14 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1934-XII «Про Збройні Сили України» землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління, а вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі земельних ділянок, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України.

За статтями 1, 2 Закону № 1345-IV землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин установ, закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (військові частини); військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються в постійне користування відповідно до вимог ЗК України.

Господарські суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, зазначили, що земельна ділянка відноситься до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними, тому повноваження по розпорядженню цією земельною ділянкою не належали міськраді, яка видала оспорюване рішення та уклала спірний договір із перевищенням повноважень, у зв'язку з чим укладений спірний договір підлягає визнанню недійсним.

Крім цього, суди правильно вказали, що оскільки відсутні докази надання Кабінетом Міністрів України або Міністерством оборони України згоди на відчуження земельної ділянки, переданої в оренду, міськрада не мала законних підстав для припинення права землекористування позивачу.

За змістом статей 387, 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Зі змісту вказаних нормативних приписів вбачається, що власник майна, який фактично позбавлений можливості володіти і користуватися вказаним майном в результаті його незаконного вибуття з володіння, за наявності певних умов має право витребувати таке майно із чужого володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

При цьому необхідно зазначити, що стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 02 вересня 2017 року треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів – ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на праві приватної власності (спільної часткової) володіють нежитловими будівлями за АДРЕСА_1, які розташовані на спірній земельній ділянці. На цій же земельній ділянці розташована й належна на праві власності товариству нежитлова будівля.

Частини 1 та 2 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час продажу нерухомого майна) встановлюють, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції, чинній на час продажу нерухомого майна) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Осіб, які можуть бути постійними користувачами, визначено ЗК України. Згідно з частиною 2 статті 92 названого Кодексу (у редакції, чинній на час продажу нерухомого майна) права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Відповідно до частини 2 статті 6 Закону № 1075-XIV рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. У відповідності до цієї норми права нерухоме військове майно було відчужене на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 року № 573-р. Таким чином, продавцем нерухомого майна слід вважати державу в особі Кабінету Міністрів України, а не військову частину чи Державний комітет у справах охорони державного кордону України.

Як уже зазначалося, частина 1 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час продажу нерухомого майна) встановлює, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди. Оскільки і нерухомість, і земельна ділянка належали державі, враховуючи зміст правовідносин з відчуження нерухомості, та беручи до уваги, що не вся земельна ділянка використовувалася для розміщення та обслуговування нерухомості як до її відчуження, так і після (зокрема, як установлено судами, частина земельної ділянки використовувалася для відстою маломірних суден), ВП ВС доходить висновку, що до товариства перейшло право лише на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування такого майна.

Водночас товариство не вчинило дій щодо формування цієї частини земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, а натомість безпідставно уклало договір щодо користування всією земельною ділянкою площею 2,3881 га.

У зв'язку із цим суди дійшли обґрунтованого висновку, що держава в особі Кабінету Міністрів України як власник спірної земельної ділянки вправі на підставі статті 387 ЦК України вимагати її повернення із чужого незаконного володіння товариства, яке отримало цю земельну ділянку за оспорюваним договором.

Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи і в межах наведених у касаційних скаргах доводів, ВП ВС погоджується з їх висновками про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Мисливські угіддя

Скасування рішення обласної ради про надання у користування мисливських угідь

Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 806/945/17, провадження № 11-630апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76077060

У справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності рішення обласної ради про надання у користування мисливських угідь районній організації Українського товариства мисливців і рибалок для ведення мисливського господарства та подальшого оформлення договору про умови ведення мисливського господарства.

На думку позивача, районна організація Українського товариства мисливців і рибалок порушує норми Закону України від 22 лютого 2000 року № 1478-ІІІ «Про мисливське господарство та полювання», а саме погіршує якість мисливських угідь шляхом опустошення фауни й перетворення землі на пустелю.

При цьому позивач не навів конкретних порушень законодавства України обласною радою при прийнятті спірного рішення від 08 вересня 2010 року.

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Статтею 8 ЗК України передбачено повноваження обласних рад у галузі земельних відносин, до яких належить: розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад; забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території; затвердження та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; організація землеустрою; внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст; встановлення та зміна меж сіл, селищ; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до преамбули Закону № 1478-ІІІ його положення визначають правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних та фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечують рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, регулювання чисельності, використання та відтворення тваринного світу.

Мисливські угіддя – ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства. Мисливські тварини – дикі звірі та птахи, що можуть бути об'єктами полювання (стаття 1 Закону № 1478-ІІІ).

Мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення (стаття 2 Закону № 1478-ІІІ).

Відповідно до статті 3 цього Закону мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника мисливських тварин здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно з абзацом 2 статті 4 Закону № 1478-ІІІ органам місцевого самоврядування цим Законом та іншими законами України можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади у сфері державного регулювання мисливського господарства та полювання.

До повноважень, зокрема, обласних рад у галузі мисливського господарства та полювання належить: затвердження відповідних програм розвитку мисливського господарства; вирішення в установленому порядку питань надання в користування мисливських угідь; вирішення інших питань у межах своїх повноважень (стаття 9 Закону № 1478-ІІІ).

Фермерські господарства

Визнання незаконними та скасування розпоряджень голови райдержадміністрації, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки і повернення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 317/2520/15-ц, провадження № 14-157цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068858

Прокурор звернувся до суду з вказаним позовом, який мотивував тим, що ОСОБА_3, подаючи до райдержадміністрації заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, порушив приписи статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» в редакції, чинній на той час, не надавши обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності ФГ. Крім того, на момент подання вказаної заяви ОСОБА_3 вже був засновником і керівником ФГ «СВАМ» та займався фермерським господарством. А тому передання цій юридичній особі земельної ділянки без проведення земельних торгів (аукціону) є порушенням вимог Конституції України, ЗК України та Закону України «Про фермерське господарство».

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ФГ є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно з частиною 1 статті 7 цього Закону у зазначеній редакції для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної райдержадміністрації.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації ФГ підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону у вказаній редакції).

Отже, можливість реалізації громадянином права на створення ФГ безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент видання головою райдержадміністрації оскаржуваних розпоряджень та укладення з ОСОБА_3 договору оренди земельної ділянки ФГ «СВАМ», засновником якого він був, вже набуло статусу юридичної особи.

За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує ФГ, а не громадянин, якому вона надавалась.

З огляду на це ВП ВС доходить висновку, що у цій справі спір є пов'язаним з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому ФГ шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування ФГ «СВАМ».

Визнання протиправним і скасування рішення щодо припинення діяльності ФГ та переведення зазначеної земельної ділянки до земель запасу сільради

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 217/1106/12, провадження № 11-242апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74809389

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 25 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Частиною 1 статті 36 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення), яка визначала порядок припинення діяльності ФГ, було передбачено, що рішення про припинення діяльності ФГ приймається: а) власником у разі реорганізації або ліквідації ФГ – відповідно до закону та статуту ФГ; б) у разі якщо не залишається жодного члена ФГ або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом; в) у разі банкрутства ФГ – відповідно до закону.

За правилами частини 1 статті 34 Закону УРСР від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» (чинного на час прийняття оскаржуваного рішення) ліквідація підприємства проводилась за рішенням власника та за участю органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду.

Органами, уповноваженими брати участь у створенні ФГ, згідно зі статтями 6, 7, 8 Закону № 973-IV визначались районна рада та райдержадміністрація.

При цьому Законом № 280/97-ВР, зокрема і його статтями 25 та 26, які визначали загальну та виключну компетенцію сільських рад, не передбачено повноважень цих рад щодо створення та припинення діяльності ФГ.

Як установили суди, рішення власником чи районною радою про ліквідацію ФГ «Джерело» не ухвалювались і це господарство з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України не виключене, отже сільрада, приймаючи рішення в частині припинення діяльності цього господарства, вийшла за межі наданих їй повноважень.

Юрисдикційні питання розгляду спорів за участю ФГ

Цивільна юрисдикція

Визнання незаконними та скасувати наказів Держземагентства; визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок; визнання недійсними договорів суборенди земельних ділянок

Постанова ВП ВС від 31 жовтня 2018 року, справа № 677/1865/16-ц, провадження № 14-407цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376908

На момент вирішення питання про відкриття провадження у справі фермерське господарство створене не було. А тому у правовідносинах користування відповідними земельними ділянками на момент відкриття провадження стороною залишалась фізична особа. Відтак, за предметним і суб'єктним критеріями цей спір на час відкриття провадження у справі мав розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, не могли бути застосовані для закриття провадження у справі 677/1865/16-ц, оскільки, на відміну від останньої, на час відкриття провадження у справі № 348/992/16-цфермерське господарство вже існувало.

6. Прокурор доводив, що ОСОБА_3 звертався із заявами до ГУ Держземагентства у Хмельницькій області про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розташованих не єдиним масивом, а таких, що перебувають на деякій відстані одна від одної, а саме: за межами населених пунктів Великозозулинецької (3 масиви - 70 га) та Глібківської (1 масив - 70 га) сільських рад Красилівського району Хмельницької області, тоді як наказами ГУ Держземагентства у Хмельницькій області ОСОБА_3 були затверджені проекти землеустрою та передані в оренду 5 земельних ділянок за межами населених пунктів Великозозулинецької (3 масиви - 50,1821 га) та Глібківської (2 масиви - 62,5564 га) сільських рад Красилівського району Хмельницької області.

7. Вказував на те, що згідно з інформацією Держсільгоспінспекції у Хмельницькій області № 9-1403 від 25 жовтня 2016 року в уніфікованій електронно-обліковій системі трактори та сільськогосподарська техніка за ОСОБА_3 не зареєстровані, а фермерське господарство ним не створене.

8. Зазначав, що ОСОБА_3 отримав в оренду земельні ділянки поза передбаченою законодавством процедурою земельних торгів і не для створення фермерського господарства, а для подальшого їх передання у користування ТзОВ «Лампка-Агро», працівником якого він був.

9. Стверджував, що всупереч вимогам статті 23 Закону України «Про оцінку земель» технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, переданих в оренду ОСОБА_3, не затверджувалася.

10. Вважав, що вартість земельної ділянки площею 54,4959 га (кадастровий номер НОМЕР_5) мала би становити щонайменше 2 108 404,95 грн, а не 67 805,22 грн, як вказано у відповідному договорі оренди цієї земельної ділянки.

34. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

35. Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» у вказаній редакції земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

36. Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що на підставі заяви ОСОБА_3 наказами ГУ Держземагенства в Хмельницькій області йому були надані дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення загальною площею 140 га, розташованих за межами населених пунктів Великозозулинецької та Глібківської сільських рад Красилівського району Хмельницької області з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства. А у подальшому ГУ Держземагенства в Хмельницькій області видало накази, якими затвердило розроблені ОСОБА_3 проекти землеустрою та передало йому в оренду відповідні земельні ділянки загальною площею 112,7385 га для ведення фермерського господарства. Їх оренда була оформлена договорами, згідно з якими земельні ділянки передані для ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення (пункт 1 договорів оренди).

37. Після укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

38. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана, зокрема, з укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

39. Відповідно до статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

40. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконуєфермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

41. Після державної реєстрації фермерського господарства у правовідносинах користування земельними ділянками, наданими на підставі Закону України «Про фермерське господарство», відбувається фактична заміна орендаря, й обов'язки користувача земельної ділянки переходять до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

42. З огляду на це необґрунтованими є твердження прокурора про те, що оскільки земельні ділянки були передані в оренду фізичній особі, а не фермерському господарству, яка надалі передала їх у суборенду, то після державної реєстрації фермерського господарства правовідносини щодо землекористування не змінилися. Крім того, для фактичної заміни орендаря та переходу обов'язків користувача земельної ділянки до фермерського господарства має значення факт державної реєстрації останнього, а не внесення земельних ділянок до його статутного капіталу.

43. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

44. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, які застосував суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі.

45. Проте питання про юрисдикцію спору вирішується на момент відкриття провадження у справі.

46. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на момент відкриття провадження у цій справі).

47. Тобто, для відмови у відкритті провадження у цій справі через те, що позовну заяву прокурора не можна розглянути за правилами цивільного судочинства, необхідно було встановити, що державна реєстрація фермерського господарства на цей час вже відбулася (див. пункти 41-42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц).

48. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній на момент ухвалення рішення судом апеляційної інстанції).

49. Вказаний припис може бути застосований тоді, якщо під час розгляду за правилами цивільного судочинства справи щодо спору між органом державної влади чи місцевого самоврядування та, зокрема, фізичною особою, якій із земель державної або комунальної власності надана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, суд встановить, що на момент відкриття провадження у цій справі фермерське господарство вже було зареєстрованим (див. пункти 43-44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц).

50. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

51. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 створив ФГ «Калита-Гранд» 26 липня 2017 року, тобто під час розгляду справи у суді.

52. На момент вирішення питання про відкриття провадження у справі фермерське господарство створене не було. А тому у правовідносинах користування відповідними земельними ділянками на момент відкриття провадження стороною залишався ОСОБА_3 Відтак, за предметним і суб'єктним критеріями цей спір на час відкриття провадження у справі мав розглядатися за правилами цивільного судочинства.

53. Висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, не могли бути застосовані для закриття провадження у справі 677/1865/16-ц, оскільки, на відміну від останньої, на час відкриття провадження у справі № 348/992/16-цфермерське господарство вже існувало.

Стягнення з ФГ частки складеного капіталу, частини прибутку, інфляційних втрат і 3 % річних у зв'язку з припиненням позивачем членства у такому ФГ

Постанова ВП ВС від 12 вересня 2018 року, справа № 478/2192/13-ц, провадження № 14-273цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76615038

Позивач вимоги обґрунтовував тим, що він є одним із засновників ФГ «Агропром-Синтез» із часткою у складеному капіталі 45 % вартістю 364 500 грн. У червні 2012 року позивач звернувся до голови ФГ «Агропром-Синтез» з письмовою заявою про вихід зі складу членів господарства, повернення його частки у статутному капіталі та виділ частки прибутку господарства. 10 липня 2012 року надав аналогічну заяву загальним зборам із проханням розпочати процедуру поділу майна та виділ належної йому частки майна господарства. У подальшому 09 жовтня 2012 року надіслав заяву голові та членам господарства з метою вирішення питання про виділ частки майна господарства.

ОСОБА_3 вказував, що ним припинено членство у ФГ «Агропром-Синтез», проте не вирішено питання про виділ і повернення частки зі складеного капіталу та прибутку господарства.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до КЦС ВС та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Судами встановлено, що у грудні 2013 року ОСОБА_3 звернувся у порядку цивільного судочинства до суду з позовом до ФГ «Агропром-Синтез» про стягнення частки складеного капіталу, частини прибутку, інфляційних втрат і 3 % річних.

ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду, у пунктах 1, 3 частини 1 статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.

По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зазначив, що вказаний спір є корпоративним, розгляд якого віднесено до суду господарської юрисдикції.

Разом з тим суд апеляційної інстанції не звернув уваги на вимоги ЦПК України та ГПК України щодо дії законів у часі.

Відповідно до статті 4 ГПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У частинах 1 та 3 статті 2 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду, передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право». Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

ВП ВС при перегляді судових рішень застосовує зазначене правило дії процесуальної норми у часі, відповідно до якої застосовується закон, чинний на час вчинення окремих процесуальних дій.

Визначення юрисдикції, у порядку якої має розглядатися спір, вирішується судом першої інстанції на стадії відкриття провадження у справі. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.

Отже, зміна законодавства після відкриття провадження у справі не тягне за собою можливості закриття такого провадження, крім випадків, коли це прямо передбачено у законі чи визначено виключну підсудність спору конкретному суду.

На час звернення з позовом до суду пункт 4 частини 1 статті 12 ГПК України передбачав, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Зазначена редакція пункту 4 частини 1 статті 12 ГПК України змінена Законом України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». У розділі II Закону № 642-VII передбачено, що він набирає чинності через три місяці з дня його опублікування. Закон № 642-VII опубліковано у газеті «Голос України», що є офіційним виданням, від 28 грудня 2013 року № 249, тобто набрав чинності 28 березня 2014 року. І з указаної дати пункт 4 частини 1 статті 12 ГПК України передбачає, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

На час звернення з позовом до суду Законом України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» у статті 1 було передбачено, що ФГ є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. ФГ може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. ФГ діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Аналогічне положення міститься й у частині 2 статті 113 ЦК України, зокрема, господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Тобто цей перелік є вичерпним і ФГ не віднесено до господарських товариств.

Можна зробити висновок, що на час звернення з позовом до суду (грудень 2013 року) у порядку цивільного судочинства підлягали розгляду справи, що виникали із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерські, кооперативні, приватні, колективні підприємства тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, якщо стороною у спорі є фізична особа.

ВП ВС вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права – як статті 15 ЦПК України, так і статті 12 ГПК України у редакціях, чинних на час подання позову, з огляду на суб'єктний склад сторін та зміст правовідносин.

Враховуючи те, що висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, відповідно до частини 4 статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа – направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Визнання недійсним договору оренди землі, укладеного особою, в якої відповідна земельна ділянка перебуває на праві постійного користування

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 474/100/16-ц, провадження № 14-161цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241917

ОСОБА_18 звернулася з позовом до ПП «ВКП «Каро», реєстраційної служби управління юстиції, треті особи: ГУ Держгеокадастру, відділення ОДПІ, райдержадміністрація, ПП «Веселий роздол», територіальне управління юстиції, в якому просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП «ВКП «Каро».

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі державного акта від 09 лютого 1998 року ОСОБА_18 отримала в постійне користування земельну ділянку загальною площею 47 га для ведення фермерського господарства, розташовану на території сільради. У подальшому вона створила та зареєструвала ФГ. У 2012 році між позивачкою та ПП «Веселий роздол» був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП «ВКП «Каро», який запропонував їй кращі умови, вона уклала із зазначеним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. Позивачка зазначала, що вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП «ВКП «Каро» документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації цього договору. При цьому ПП «ВКП «Каро» не надало їй примірник оригіналу договору. Звернувшись до реєстраційної служби, дізналась, що за рішенням державного реєстратора реєстраційної служби управління юстиції від 07 вересня 2015 року за ПП «ВКП «Каро» зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права зазначено договір оренди землі від 15 травня 2015 року. При цьому позивачку вказано орендодавцем як фізичну особу, а орендарем – ПП «ВКП «Каро». ОСОБА_18 зазначала, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки, крім того, вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не могла діяти як орендодавець. Вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП «ВКП «Каро» 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам частини 1 статті 203 ЦК України, суперечить вимогам частини 1 статті 407 цього Кодексу, частини 7 статті 93 ЗК України, Закону України «Про оренду землі», у зв'язку із чим просила визнати його недійсним.

У частині 3 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»).

Статтею 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній до прийняття Закону № 2147-VIII) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Норми аналогічного характеру містяться і в ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII – стаття 11, а також статті 14 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII.

Згідно з частиною 1 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У справі, яка переглядається, позивачка є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір підписаний нею від власного імені як фізичною особою. Враховуючи презумпцію правомірності правочину, саме на ОСОБА_18 покладається обов'язок його виконання. ОСОБА_18 звернулася до суду за захистом своїх прав у спосіб, визначений ЦК України, оскільки вважає, що оспорюваним правочином порушено саме її права як фізичної особи.

Таким чином, ВП ВС дійшла висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом та характером спірних правовідносин справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження – виключна компетенція власника. Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади.

На час укладення оспорюваного договору оренди за ОСОБА_18 було зареєстроване право постійного користування земельною ділянкоюоб'єктом оренди, однак зазначена земельна ділянка перебувала у власності держави. Повноваження власника спірної земельної ділянки здійснювало ГУ Держгеокадастру, яке, в свою чергу, не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу.

З урахуванням викладеного ВП ВС погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивачка не мала права розпорядження земельною діяльною, яка є предметом оспорюваного правочину.

Суди повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права та дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 15 травня 2015 року з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.

Доводи ж касаційної скарги, що судом не було досліджено оригінал договору оренди, укладеного між ОСОБА_18 та ПП «ВКП «Каро», не заслуговують на увагу, оскільки сторонами факт укладення такого договору не оспорюється.

Згідно з частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Господарська юрисдикція

Визнання незаконними та скасування наказів Держземагентства; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; зобов'язання повернути земельну ділянку державі в особі ГУ Держгеокадастру

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 483/1863/17, провадження № 14-515цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365503

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом, для державної реєстрації юридичних осіб.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, на їхні земельні спори з прокурором, який діє в інтересах держави, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, поширюється юрисдикція господарських судів.

2. Мотивував позов такими обставинами:

2.5. Оскаржувані накази видані з порушенням вимог чинного законодавства, а ОСОБА_3 фактично не мав наміру реалізувати право на здійснення підприємницької діяльності шляхом створення фермерського господарства, оскільки сільськогосподарська техніка у нього відсутня.

25. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

26. Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

27. Суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі наказу ГУ Держземагентства у Миколаївській області від 15 січня 2015 року № 71-сг «Про затвердження документації із землеустрою та передачу земельної ділянки в оренду» був укладений договір оренди, згідно з яким земельна ділянка передана для ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення.

28. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом, для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

29. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що третя особа була зареєстрована 19 липня 2017 року, тобто після видання оскаржених наказів, укладення договору оренди та державної реєстрації відповідного права. А позов поданий 3 листопада 2017 року.

31. Відповідно до статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

32. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконуєфермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

33. Отже, з моменту, коли ОСОБА_3 створив фермерське господарство, у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря, й обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

34. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір стосується земельної ділянки, наданої в оренду фермерському господарству, а не фізичній особі.

35. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, на їхні земельні спори з прокурором, який діє в інтересах держави, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, поширюється юрисдикція господарських судів (близькі за змістом висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц і від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц).

Визнання недійсними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру про затвердження документації із землеустрою земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності для ведення фермерського господарства та про надання їх в оренду особі: визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та скасування державної реєстрації цих договорів

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 695/1275/17ц, провадження № 14-520цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365514

Після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Отже, з моменту, коли особа створила фермерське господарство, у правовідносинах користування земельними ділянками відбулася фактична заміна орендаря, й обов'язки землекористувача земельними ділянками перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. Тому спір стосується земельних ділянок, наданих в оренду фермерському господарству, а не фізичній особі.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, на їхні земельні спори з прокурором, який діє в інтересах держави, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, поширюється юрисдикція господарських судів.

2. Мотивував позов такими обставинами:

2.4. Видаючи оскаржувані накази й укладаючи договори оренди, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області допустило порушення вимог законодавства, оскільки земельні ділянки належать до земель історико-культурного призначення, а крім того, не межують між собою (розташовані не єдиним масивом), з огляду на що не могли бути передані в оренду без застосування процедури земельних торгів.

2.5. Після отримання земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 уклала з СТзОВ договори суборенди земельних ділянок.

24. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

25. Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

30. Відповідно до статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

31. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

32. Отже, з моменту, коли ОСОБА_3 створила фермерське господарство, у правовідносинах користування земельними ділянками відбулася фактична заміна орендаря, й обов'язки землекористувача земельними ділянками перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

33. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір стосується земельних ділянок, наданих в оренду фермерському господарству, а не фізичній особі.

34. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, на їхні земельні спори з прокурором, який діє в інтересах держави, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, поширюється юрисдикція господарських судів (близькі за змістом висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц і від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц).

Визнання незаконними і скасування наказів Держземагенства про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в оренду; визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок укладених

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 704/29/17-ц, провадження № 14-495цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78529928

Після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Оскільки землекористувачем земельних ділянок, які є предметом оспорюваних договорів, є саме ФГ, сторонами у спірних правовідносинах мають бути юридичні особи.

За таких обставин, спір у цій справі виник щодо земельних ділянок, наданих фермерському господарству в оренду. А тому, спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, із фермерськими господарствами мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_3 звернувся до ГУ Держземагентства у Черкаській області про надання дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства в адмінмежах Папужинської, Лоташівської, Мошурівської та Гордашівської сільських рад Тальнівського району на земельні ділянки площами: 14,6453 га, 5,6184 га, 11,6297 га, 35,6005 га, 15,7147 га та 16,0529 га. Відповідними наказами ГУ Держземагентства у Черкаській області були затверджені проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства та надані земельні ділянки із земель державної власності, та в подальшому укладено відповідні договори оренди цих земельних ділянок.

Позивач зазначав, що ОСОБА_3 не мав намірів займатися фермерським господарством, оскільки, після отримання земельних ділянок в оренду, передав їх в суборенду, таким чином порушено процедуру проведення земельних торгів щодо наданих в оренду ОСОБА_3 земельних ділянок, чим завдано шкоду інтересам держави.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV; тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно з частиною третьою статті 7 Закону № 973-IV земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону № 973-IV ).

Тобто, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Відповідно до статті 12 Закону № 973-IV земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону № 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року в справі № 348/992/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц.

Оскільки землекористувачем земельних ділянок, які є предметом оспорюваних договорів, у розумінні вимог Закону № 973-IV, з 10 травня 2016 року є саме ФГ «Грушеве», а не ОСОБА_3, сторонами у спірних правовідносинах мають бути юридичні особи.

За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі виник щодо земельних ділянок, наданих фермерському господарству в оренду. А тому, спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, із фермерськими господарствами мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства; визнання незаконним та скасування наказів ГУ Держземагентства області про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельних ділянок; визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок; зобов'язання повернути ГУ Держгеокадастру області земельні ділянки

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 388/1103/16-ц, провадження № 14-419цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78680694

Після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

У правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов'язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, а тому сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи.

У вересні 2016 року заступник керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що за заявами ОСОБА_3 та доданими до них матеріалами, які не відповідали вимогам законодавства, ГУ Держземагентства у Кіровоградській області видало накази від 20 травня 2014 року № 11-152/14-14-СГ, № 11-153/14-14-СГ, № 11-154/14-14-СГ, № 11-155/14-14-СГ, № 11-156/14-14-СГ про надання дозволів на розроблення документації із землеустрою щодо відведення в оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що знаходяться на території Варварівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області (далі - Варварівська сільрада). Наказами ГУ Держземагентства у Кіровоградській області від 03 липня 2014 року № 11-587/14-14-СГ, № 11-588/14-14-СГ, № 11-589/14-14-СГ, № 11-590/14-14-СГ, № 11-591/14-14-СГ ОСОБА_3 затверджено документацію із землеустрою та передано в оренду строком на 15 років земельні ділянки площею відповідно 42,8043 га, 155,4318 га, 153,1440 га, 42,7936 га, 141,0370 га ріллі.

Вважав, що зазначені накази прийнято з порушенням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 7, 12 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV«Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV). На підставі цих наказів між ГУ Держземагентства у Кіровоградській області та ОСОБА_3 укладено п'ять договорів оренди земельних ділянок від 08 липня 2014 року. Права оренди зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 14 липня 2014 року ОСОБА_3 заснував ФГ «Агротоп». Крім того, ОСОБА_3 є засновником інших сільгосппідприємств, для господарської діяльності яких у користування вже надавались земельні ділянки за рахунок земель державної власності. Фактично відповідач отримав земельні ділянки для підприємницької діяльності раніше створених підприємств. Крім того, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду всупереч статті 26 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій», статтям 9, 35 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації» не отримали позитивного висновку державної експертизи, оскільки не повністю відповідали вимогам законодавства.

Особливості участі прокурора в розгляді справ визначено статтею 45 ЦПК України, статтею 29 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій(статтею 56 ЦПК України та статтею 53 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року відповідно), за змістом положень яких у разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

У справі, яка розглядається, заступник керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області звернувся до суду в інтересах держави з цивільним позовом до фізичної особи про визнання недійсними наказів та договорів оренди землі, повернення земельних ділянок у володіння держави.

Відповідно до положень Закону № 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян та підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець.

У справі, яка розглядається, фермерське господарство як юридична особа зареєстроване в установленому законом порядку (14 липня 2014 року) після отримання відповідачем прав на земельну ділянку, виділену для ведення фермерського господарства (03 липня 2014 року), а тому спір підвідомчий господарському суду, оскільки користувачем та володільцем земельних ділянок є ФГ «Агротоп».

Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час надання відповідачеві земельних ділянок, укладення оспорюваних договорів та реєстрації фермерського господарства) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

У статті 2 Закону № 973-IV закріплено, що відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Спеціальним нормативно-правовим актом у таких правовідносинах є Закон № 973-IV.

За частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 973-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону № 973-IV).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Зі змісту положень статті 12 Закону № 973-IV вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 973-IV можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам.

Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі 348/992/16-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц.

Суди встановили, що наказами ГУ Держземагентства у Кіровоградській області передано в оренду земельні ділянки, на підставі яких між ним і ОСОБА_3 укладено договори оренди цих земельних ділянок з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону № 973-IV. Після державної реєстрації договорів відповідачем засновано фермерське господарство, яке зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов'язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, а тому сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи.

Разом з тим позов заявлено до фізичної особи - ОСОБА_3, а фермерське господарство залучено до участі у справі третьою особою.

Суди першої й апеляційної інстанції розглянули справу у порядку цивільного судочинства помилково, неправильно визначили юрисдикційність спору, оскільки спір виник між двома юридичними особами, тому він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Визнання незаконними та скасування розпоряджень голови райдержадміністрації, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 317/2520/15-ц, провадження № 14-157цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068858

Прокурор звернувся до суду з вказаним позовом, який мотивував тим, що ОСОБА_3, подаючи до райдержадміністрації заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, порушив приписи статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» в редакції, чинній на той час, не надавши обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності ФГ. Крім того, на момент подання вказаної заяви ОСОБА_3 вже був засновником і керівником ФГ «СВАМ» та займався фермерським господарством. А тому передання цій юридичній особі земельної ділянки без проведення земельних торгів (аукціону) є порушенням вимог Конституції України, ЗК України та Закону України «Про фермерське господарство».

ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина 1 статті 15).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, – фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини 2 та 3 статті 21 ГПК України).

Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та ФОП.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Відтак, розмежування компетенції судів із розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб'єктного складу їх учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та ФОП, розглядаються господарськими судами, а інші – за правилами цивільного судочинства.

Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним і скасувати оскаржувані розпорядження, визнати недійсним укладений відповідачами договір оренди земельної ділянки, скасувати державну реєстрацію цього договору та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку на користь держави. Позовні вимоги мотивував, зокрема, тим, що ОСОБА_3 на час отримання земельної ділянки вже був керівником ФГ «СВАМ» і займався фермерським господарством.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ФГ є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно з частиною 1 статті 7 цього Закону у зазначеній редакції для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної райдержадміністрації.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації ФГ підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону у вказаній редакції).

Отже, можливість реалізації громадянином права на створення ФГ безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент видання головою райдержадміністрації оскаржуваних розпоряджень та укладення з ОСОБА_3 договору оренди земельної ділянки ФГ «СВАМ», засновником якого він був, вже набуло статусу юридичної особи.

За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує ФГ, а не громадянин, якому вона надавалась.

З огляду на це ВП ВС доходить висновку, що у цій справі спір є пов'язаним із наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому ФГ шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування ФГ «СВАМ».

Спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, із зареєстрованими в установленому порядку ФГ мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовано у постанові ВП ВС від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц.

Розірвання договору оренди землі та повернення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 13 березня 2018 року, справа № 348/992/16-ц, провадження № 14-5цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72938814

У червні 2016 року прокурор звернувся до суду із зазначеним позовом в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру. Свої вимоги обґрунтовував тим, що розпорядженням райдержадміністрації від 14 вересня 2012 року затверджено проект землеустрою щодо відведення та надання ОСОБА_3 в оренду земельної ділянки площею 4,2300 га строком на 30 років для ведення фермерського господарства, яка розташована за межами населеного пункту. На підставі зазначеного розпорядження райдержадміністрація в особі заступника голови цього органу та ОСОБА_3 26 жовтня 2012 року уклали договір оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства строком на 30 років, яку відповідно до акта приймання-передачі від 16 листопада 2012 року передано у користування відповідачеві, а право оренди зареєстровано 14 листопада 2012 року в управлінні Держкомзему. Після укладення зазначеного договору ОСОБА_3 ФГ не зареєстрував, а спірну земельну ділянку використовує не за цільовим призначенням, оскільки розташував на ній гостьовий будинок, літню палатку для торгівлі та будинок охорони. Зазначені споруди збудовано відповідачем самовільно.

Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Частиною 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною 1 статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено у частині 1 статті 19 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Відповідно до статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій (частина 4 статті 188 цього Кодексу у редакції Закону № 2147-VIII), не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Разом з тим частиною 2 статті 118 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, передбачено, що позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою.

Аналогічна норма міститься й у статті 188 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII, частиною 1 якої уточнено, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Статтею 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Особливості участі прокурора в розгляді справ визначено статтею 45 ЦПК України, статтею 29 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій (статтею 56 ЦПК України та статтею 53 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII відповідно), за змістом положень яких у разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

У справі, яка розглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру із цивільним позовом до фізичної особи про розірвання договору оренди земельної ділянки, наданої для ведення фермерського господарства, укладеного між відповідачем і місцевим органом виконавчої влади, та про зобов'язання повернути цю земельну ділянку у зв'язку з невиконанням орендарем вимог законодавства щодо її цільового використання.

Погодившись із висновками суду першої інстанції про те, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, апеляційний суд зазначив, що за змістом положень Закону України «Про фермерське господарство» ФГ є формою підприємницької діяльності громадян та підлягає державній реєстрації як юридична особа або ФОП. У справі, яка розглядається, ФГ як юридична особа зареєстровано в установленому законом порядку після отримання відповідачем прав на земельну ділянку, виділену для ведення фермерського господарства, а тому спір підвідомчий господарському суду.

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі – у редакції, чинній на час надання відповідачеві земельної ділянки, укладення оспорюваного договору та реєстрації ФГ) ФГ є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності ФГ, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом.

Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити ФГ. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної райдержадміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради (частина 1 статті 5, частина 1 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»).

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації ФГ підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 згаданого Закону).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення ФГ безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації ФГ.

Зі змісту положень статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» вбачається, що земельні ділянки, які використовуються ФГ на умовах оренди, входять до складу земель ФГ.

Із комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, ФГ реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює ФГ, а не громадянин, якому вона надавалась.

Оскільки ФГ є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі із центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

Суди встановили, що між ОСОБА_3 і райдержадміністрацією укладено договір оренди земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону України «Про фермерське господарство». Після державної реєстрації цього договору відповідачем засновано ФГ, яке зареєстровано як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до ФГ із дня його державної реєстрації, а тому сторонами у спірних правовідносинах мають бути юридичні особи.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що спір виник між суб'єктами господарювання і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Спори щодо встановлення / демонтажу МАФів (тимчасових споруд)

Визнання протиправними дій Департаменту благоустрою зі складення доручення на демонтаж об'єкта; визнання протиправними дій КП «Київблагоустрій» щодо демонтажу майна ТОВ, на підставі доручення Департаменту благоустрою; зобов'язання КП «Київблагоустрій» на безоплатній основі повернути ТОВ вилучену малу архітектурну форму

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 826/10330/17, провадження № 11-1264апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78680710

Єдиною підставою для проведення робіт із встановлення малих архітектурних форм та тимчасових споруд є дозвіл (ордер) на право тимчасового порушення благоустрою.

Дозвіл не вимагається, якщо земляні та/або ремонтні роботи проводяться: особами, які мають документ, що посвідчує право власності або право користування земельною ділянкою, у тому числі право земельного сервітуту; у рамках підготовчих або будівельних робіт, право на проведення яких оформлене в установленому законодавством порядку.

2. Позов мотивовано тим, що спірна мала архітектурна форма розміщувалась за вказаною адресою на законних підставах. Відповіді на приписи КП «Київблагоустрій» позивачем були надані своєчасно. Позивач також наголошував на тому, що демонтаж малої архітектурної форми проведений із порушенням Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 (далі - Правила).

41. Пунктом 13.1.1. Правил передбачено, що порядок розміщення малих архітектурних форм та тимчасових споруд визначений Єдиними правилами ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування

ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України

від 30 березня 1994 № 198, Положенням про розміщення малих архітектурних форм та тимчасових споруд у м. Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради

від 27 листопада 2008 року № 657/657, Правилами забудови м. Києва, затвердженими рішенням Київської міської ради від 27 січня 2005 року № 11/2587, правилами (положеннями), встановленими Київською міською радою.

42. Єдиною підставою для проведення робіт із встановлення малих архітектурних форм та тимчасових споруд є дозвіл (ордер) на право тимчасового порушення благоустрою та його відновлення у зв'язку з виконанням відповідних робіт Головного управління контролю за благоустроєм м. Києва, який видається за наявності дозволу на розміщення тимчасових споруд, виданого Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), чинного договору про сплату пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, виданого Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) і квитанції про сплату збору за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг.

43. Відповідно до пункту 3 Типового порядку видачі дозволів на порушення об'єктів благоустрою або відмови в їх видачі, переоформлення, видачі дублікатів, анулювання дозволів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2013 року № 870, дозвіл не вимагається, якщо земляні та/або ремонтні роботи проводяться: особами, які мають документ, що посвідчує право власності або право користування земельною ділянкою, у тому числі право земельного сервітуту; у рамках підготовчих або будівельних робіт, право на проведення яких оформлене в установленому законодавством порядку.

44. Пунктом 13.2.5. Правил встановлено, що малі архітектурні форми та тимчасові споруди, які розміщені (встановлені або збудовані) без відповідної, оформленої в установленому порядку дозвільної документації, з відхиленням від проекту, вважаються самочинно розміщеними малими архітектурними формами та тимчасовими спорудами і підлягають демонтажу за кошти особи, що здійснила встановлення, у терміни, визначені в приписі Головного управління контролю за благоустроєм м. Києва.

45. Судами встановлено, що позивачем до КП «Київблагоустрій» надсилались відповідні дозвільні та погоджувальні документи: копії договорів суборенди, господарського відання, плану локалізації та ліквідації аварійних ситуацій та аварій, декларації відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства з питань пожежної безпеки, листа про реєстрацію декларації в ДСНС, листів ГУ Держпраці щодо реєстрації об'єкта підвищеної небезпеки та щодо реєстрації посудини, що працюють під тиском, дозволу ГУ Держпраці у Київській області на виконання газонебезпечних робіт.

46. Крім того, відповідачам повідомлялось про наявність листа Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03 лютого 2016 року № 7/17-1054, в якому вказано про погодження позивачу концепції на розміщення АГЗПМТ та її схвалення на засіданні секції «Житлового будівництва, промислової та інженерно-транспортної забудови» та листа Департаменту містобудування та архітектури від 10 березня 2016 року № 3236/0/16-2/27-16 про погодження розміщення АГЗПМТ та операторської.

47. Разом з тим суди першої та апеляційної інстанцій всупереч вимогам статті 90 КАС не надали оцінки зазначеним документам щодо їх повноти та відповідності положенням чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, в тому числі і Закону України «Про оренду землі», не встановили, чи можна вважати за наявності таких документів розміщення АГЗПМТ з порушенням Правил.

Визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту та звільнення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 905/1552/16, провадження № 12-124гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74963900

Як установлено судами попередніх інстанцій, 19 грудня 2014 року міськрада надала ФОП згоду на розміщення на території міста біля автовокзалу нового торгового об'єктатимчасової споруди для ведення підприємницької діяльності. 29 грудня 2014 року ФОП видано паспорт прив'язки тимчасової споруди для ведення підприємницької діяльності. Відповідно до вказаного паспорта прив'язки визначено назву та кількість тимчасових споруд: торговельний павільйон (4,0 × 7,0 м), адреса місцерозташування тимчасової споруди: АДРЕСА_1; паспорт прив'язки дійсний до 29 грудня 2019 року.

У статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» благоустрій населених пунктів визначено як комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращення мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

До повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження місцевих програм та заходів з благоустрою населених пунктів; затвердження правил благоустрою територій населених пунктів (підпункти 1, 2 частини 1 статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»).

Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

За змістом частини 1 статті 26 цього Закону до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів тощо.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності – це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Якщо тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності є МАФом, її встановлення здійснюється відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів».

Частиною 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» установлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

Центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури є Міністерство регіонального розвитку, будівництво та житлово-комунального господарства України відповідно до Положення про Міністерство, затвердженого Указом Президента України від 31 травня 2011 року № 633/211.

На виконання повноважень, установлених законодавством, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України наказом від 21 жовтня 2011 року № 244 затвердило Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Отже, механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності регулюється вказаним Порядком.

Відповідно до пунктів 1.3, 1.4 Порядку тимчасова споруда – це одноповерхова споруда, що встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасові споруди можуть бути пересувними та стаціонарними.

За положеннями пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди, установлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення тимчасової споруди така тимчасова споруда підлягає демонтажу, розміщення тимчасової споруди самовільно забороняється.

Згідно з пунктами 2.4 та 2.5 Порядку відповідний орган з питань містобудування та архітектури, який утворено у складі виконавчого органу відповідної сільської, селищної, міськради, райдержадміністрації, протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви перевіряє відповідність намірів щодо місця розташування тимчасової споруди комплексній схемі розміщення тимчасових споруд (у разі її наявності), будівельним нормам. У разі відсутності у складі відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради органу з питань містобудування та архітектури відповідність намірів щодо місця розташування тимчасової споруди на території сільської, селищної, міської ради визначає орган з питань містобудування та архітектури відповідної райдержадміністрації за територіальною належністю.

Відповідно до пунктів 2.10., 2.12., 2.24., 2.25 Порядку паспорт прив'язки тимчасової споруди оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, та підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу міськради. Паспорт прив'язки виготовляється у двох примірниках. Один примірник зберігається у замовника тимчасової споруди, другий – у відповідному органі з питань містобудування та архітектури. Відомості паспорта прив'язки вносяться органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради або відповідної райдержадміністрації в інформаційну базу містобудівного кадастру (для стаціонарних тимчасових споруд). Паспорт прив'язки підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, райдержадміністрації.

За нормами пунктів 2.3, 2.6 та 2.11 Порядку перелік документів для отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди є вичерпним. Зазначеними пунктами не передбачено надання документів про відведення земельних ділянок під розміщення тимчасових споруд.

Згідно з пунктом 2.7 Порядку паспорт прив'язки тимчасової споруди оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви.

Таким чином, Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядок не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити тимчасову споруду для здійснення підприємницької діяльності.

Стосовно додатка 1 до Порядку, який передбачає надання інформації щодо площі земельної ділянки згідно з документами землекористування, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України видало лист від 21 лютого 2012 року № 7/14-2737, відповідно до якого було роз'яснено, що така інформація наводиться у випадках, коли заявник уже є власником земельної ділянки і має намір розмістити тимчасову споруду саме на цій земельній ділянці. У інших випадках надання такої інформації не є обов'язковим.

Отже, додаток 1 до Порядку не встановлює, порівняно з текстом Порядку, нових норм і правил поведінки, а лише визначає форму документа, що має назву «паспорт прив'язки».

Таким чином, для розміщення тимчасової споруди за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.

Отже, посилання прокурора на те, що право встановлення тимчасової споруди має лише власник землі або землекористувач, є безпідставним.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП посилається на те, що тимчасова споруда, яка відповідає паспорту прив'язки зі строком дії до 29 грудня 2019 року, виданому відділом архітектури і землевпорядкування міськради, розміщена не на земельній ділянці, а на асфальтному покритті, що, на його думку, є об'єктом благоустрою, тому земельна ділянка як об'єкт цивільного права в даному випадку відсутня.

Згідно із частиною 4 статті 15 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» власник тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення, розташованої на території об'єкта благоустрою державної та комунальної власності, зобов'язаний забезпечити належне утримання прилеглої до тимчасової споруди території або може брати пайову участь в утриманні цього об'єкта благоустрою на умовах договору, укладеного із підприємством або балансоутримувачем.

Типовий договір щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 12 листопада 2013 року № 537 «Про затвердження Типового договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою» й зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 грудня 2013 року за № 2073/24605.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП додав до матеріалів справи копію договору від 29 червня 2017 року щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території міста, укладеного між ним як замовником та міськрадою як виконавцем, за умовами якого замовник зобов'язується оплачувати пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою – асфальтного покриття на вул. Центральній (біля автовокзалу), на території якого розташовано тимчасову споруду – торговельний павільйон площею 28 м2, власником якого є замовник, а виконавець зобов'язується забезпечити належне утримання прилеглої території.

З аналізу статей 13, 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» убачається, що асфальтне покриття на території автовокзалу, де розташована тимчасова споруда ФОП, належить до об'єктів благоустрою міста, тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Крім того, згідно з умовами пункту 1.2 договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території міста сторони погодили, що замовник за період дії паспорта прив'язки тимчасової споруди щомісячно з 28 числа поточного місяця сплачує виконавцю пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою в розмірі 556,78 грн. Доказів розірвання або визнання недійсним цього договору матеріали справи не містять.

Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить визначення обсягів пайової участі власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення в утриманні об'єктів благоустрою. Цей нормативний припис забезпечує додаткове надходження коштів для поліпшення зовнішнього благоустрою, санітарного стану, забезпечення чистоти та порядку, підвищення контролю за виконанням правил благоустрою на території міста, отже інтереси держави щодо сплати пайових внесків у цьому випадку є дотриманими.

Оскільки суд апеляційної інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин норми Закону України «Про благоустрій населених пунктів», то ВП ВС погоджується із висновками апеляційного господарського суду про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання ФОП звільнити земельну ділянку біля автовокзалу площею 54 м2, вартістю 27 491,4 грн.

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із встановленням / демонтажем МАФів

Визнання протиправними дій Департаменту благоустрою зі складення доручення на демонтаж об'єкта; визнання протиправними дій КП «Київблагоустрій» щодо демонтажу майна ТОВ, на підставі доручення Департаменту благоустрою; зобов'язання КП «Київблагоустрій» на безоплатній основі повернути ТОВ вилучену малу архітектурну форму

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 826/10330/17, провадження № 11-1264апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78680710

Враховуючи, що між сторонами немає спору щодо права на тимчасову споруду, відповідачем не оскаржується та не заперечується право власності позивача на це майно, а отже, вимоги щодо повернення майна в цьому випадку є заходом відновлення його прав, які були порушені відповідачем в процесі владно-управлінської діяльності, і охоплюється поняттям «restitutio in integrum», спір є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КАС.

2. Позов мотивовано тим, що спірна мала архітектурна форма розміщувалась за вказаною адресою на законних підставах. Відповіді на приписи КП «Київблагоустрій» позивачем були надані своєчасно. Позивач також наголошував на тому, що демонтаж малої архітектурної форми проведений із порушенням Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 (далі - Правила).

29. Положеннями Закону України «Про благоустрій населених пунктів» визначено, що дії з демонтажу є заходами з відновлення благоустрою населеного пункту (демонтаж - роботи щодо відновлення території благоустрою).

30. Органом, що вживає заходи із демонтажу, є Департамент благоустрою, що передбачено у пункті 13.3.2. Правил.

31. Згідно з Положенням про Департамент міського благоустрою, затвердженим розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27 січня 2011 року № 94, Департамент благоустрою є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), підпорядковується Київському міському голові, підзвітний та підконтрольний Київській міській раді, з питань виконання функцій державної виконавчої влади - відповідним центральним органам державної виконавчої влади.

32. Відповідно до пункту 6 вказаного Положення Департамент благоустрою має право, зокрема, здійснювати в установленому порядку заходи щодо демонтажу та очищення території міста від безхазяйного майна, самовільно розміщених (встановлених) тимчасових споруд, малих архітектурних форм, елементів благоустрою, рекламних носіїв, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, об'єктів сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі, покинутих будівельних матеріалів і конструкцій, транспортних засобів у місті Києві тощо та давати доручення на їх демонтаж (пункт 6.7); давати в межах повноважень профільним структурним підрозділам районних в місті Києві державних адміністрацій з питань благоустрою, цивільного захисту, охорони праці та підпорядкованим комунальним підприємствам обов'язкові для виконання доручення та контролювати їх виконання (пункт 6.25).

33. З огляду на викладене Департамент благоустрою наділений контролюючими повноваженнями та здійснює владні управлінські функції у сфері благоустрою міста, приймає рішення про демонтаж та вживає заходи із демонтажу елементів благоустрою.

34. Відповідно до змісту Статуту КП «Київблагоустрій», затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 21 лютого 2007 року № 167, метою діяльності КП «Київблагоустрій», зокрема, є здійснення заходів, які забезпечують дотримання юридичними та фізичними особами правил благоустрою у м. Києві, зокрема, шляхом внесення приписів та складання протоколів про адміністративні правопорушення. Відповідно до пункту 2.2. Статуту КП «Київблагоустрій» підпорядковане Департаменту благоустрою з питань, визначених чинним законодавством та цим Статутом.

35. При цьому повноваження КП «Київблагоустрій» в частині забезпечення благоустрою міста Києва передбачені Положенням про Департамент благоустрою та делеговані

КП «Київблагоустрій», які були реалізовані ним у цій справі, як владні управлінські функції при виконанні рішення зазначеного Департаменту.

36. Відповідно до частин першої та п'ятої статті 21 КАС позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

37. Згідно з частиною четвертою статті 22 Цивільного кодексу України на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

38. Враховуючи, що між сторонами немає спору щодо права на тимчасову споруду, відповідачем не оскаржується та не заперечується право власності позивача на це майно, а отже, вимоги щодо повернення майна в цьому випадку є заходом відновлення його прав, які були порушені відповідачем в процесі владно-управлінської діяльності, і охоплюється поняттям «restitutio in integrum», тобто спір в цій частині є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КАС.

40. Відповідно до статті 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» правила благоустрою території населеного пункту - це нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування. Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. Правила включають, зокрема, порядок здійснення благоустрою та утримання територій об'єктів благоустрою; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів.

Визнання протиправною бездіяльності міськради при здійсненні управлінських функцій щодо забезпечення дотримання вимог законодавства при встановленні тимчасових споруд; зобов'язання відповідача анулювати паспорт прив'язки групи тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (торговельні павільйони), виданий; зобов'язання Міськраду замовити роботи із демонтажу вказаної групи тимчасових споруд (тимчасові споруди створюють небезпеки для майна, належного позивачу)

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 283/1721/15-а, провадження № 11-1128апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79112745

Позов направлений на поновлення порушеного відповідачем та третьою особою у справі права власності позивача на об'єкт нерухомого майна, а отже підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства

На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначила, що вона є власницею нежитлового приміщення - торгового павільйону (магазин «Гастрономчик») та земельної ділянки в АДРЕСА_1. 20 жовтня 2014 року за заявою ФОП ОСОБА_4 Міськрада видала йому паспорт прив'язки № 15/14 групи тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (два торговельні павільйони) на АДРЕСА_1 біля магазину «Гастрономчик». Згідно умов цього паспорта група тимчасових споруд (два торговельних павільйони) встановлюється на відстані 10 метрів від магазину позивача, що суперечить Державним будівельним нормам 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затвердженим наказом Державного комітету України у справах містобудування і архітектури від 17 квітня 1992 року № 44, в частині розміщення тимчасових споруд на відстані не менше, ніж 15 м. Після подання позивачем скарги Міськрада протиправно не вжила будь-яких заходів щодо приведення оскаржуваного паспорта у відповідність до вимог чинного законодавства. На думку позивача, спорудження вказаної групи тимчасових споруд створює небезпеку для нього та належного йому майна через недотримання правил пожежної безпеки та будівельних норм, тому ці споруди мають бути демонтовані.

Отже, обґрунтування ОСОБА_3 заявлених позовних вимог пов'язане з допущеними, на її думку, Міськрадою та ФОП ОСОБА_4 порушеннями вимог будівельних норм, що в свою чергу порушили права позивача як власника об'єкта нерухомого майна, що знаходиться на суміжній земельній ділянці.

Таким чином, цей позов направлений на поновлення порушеного відповідачем та третьою особою у справі права власності ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивача, права власності на об'єкт нерухомого майна (магазин), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Визнання протиправними дії міськради під час прийняття рішення про надання дозволу на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки фізичній особі – підприємцю для розміщення торговельного павільйону; скасування такого рішення (позивач – особа, яка є користувачем спірної земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 601/2137/17, провадження № 11-1126апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79112755

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що є законним користувачем земельної ділянки площею 0,0696 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. На вказаній земельній ділянці безпідставно розміщений переносний торговельний павільйон, що належить ОСОБА_4, яка з метою уникнення виконання судового рішення про його знесення звернулась із заявою про укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки. За результатами розгляду цієї заяви Міськрада прийняла рішення про укладення відповідного договору. При цьому Міськрада не взяла до уваги те, що аналогічне її рішення від 04 квітня 2014 року № 2912 було скасовано в судовому порядку.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже, оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.

За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.

Визнання протиправними дій сільради та виконкому щодо самовільного знесення МАФа; зобов'язання відповідачів усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом переукладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення МАФа; скасування рішення виконкому про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд, МАФів, збірно-розбірних металевих гаражів та об'єктів зовнішньої реклами (сервітут)

Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 495/2176/17, провадження № 11-245апп18

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72506159

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Спір у цій справі виник між ФОП ОСОБА_3 та органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень із приводу оскарження протиправного, на думку позивачки, рішення органу місцевого самоврядування про демонтаж МАФа (торгового павільйону) і зобов'язання переукласти договір особистого строкового сервітуту для розміщення МАФа.

Таким чином, предметом спору у цій справі є вимога позивачки щодо продовження дії укладеного нею із органом місцевого самоврядування договору особистого строкового сервітуту.

ВП ВС вважає, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Згідно зі статтею 5 ЗК України одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

Пунктами «а», «в» частини 1 статті 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до статті 1 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи рад – органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до частини 1 статті 98 ЗК України право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки (частини 1, 2 статті 100 ЗК України).

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках, зокрема, закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невиконання земельного сервітуту протягом трьох років (стаття 102 ЗК України).

ВП ВС дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до статті 5 ЗК України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних відносин не підпорядковані один одному, а отже суб'єкт владних повноважень – орган місцевого самоврядування – владних управлінських функцій не здійснював.

Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено ВСУ, зокрема у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі
№ 21-345а13, і ВП ВС не вбачає правових підстав відступати від неї.

При цьому ВП ВС зауважує, що, закриваючи провадження у справі в частині вимог про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом переукладення договору особистого строкового сервітуту для розміщення МАФа, оскільки в цій частині спір не підлягає розгляду адміністративним судом, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що предметом спору у цій справі є правомірність припинення договору особистого строкового сервітуту та, як наслідок, демонтаж МАФа (торговельного павільйону) стосується приватних інтересів ФОП ОСОБА_3, має цивільно-правову природу. Зазначене виключає відносини сторін у цій справі як такі, що засновані на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої, а отже ця справа не має визначених КАС України ознак адміністративного позову.

При цьому слід зауважити, що цей позов, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, також не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, про що помилково у своєму рішенні вказав суд першої інстанції.

ВП ВС зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства, оскільки спірні правовідносини виникли між ФОП ОСОБА_3 та органом місцевого самоврядування.

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо невключення до комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, визнання протиправною бездіяльності міськради щодо неприйняття рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради включити до комплексної схеми спірні споруди; зобов'язання міськради прийняти рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради укласти договори оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд на умовах типових договорів (оренда)

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 465/7909/15-а, провадження № 11-209апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219868

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Суд апеляційної інстанції встановив, що між позивачем та міськрадою укладено договори оренди землі та про тимчасове користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення спірних споруд. На думку позивача, він як орендар належно виконував свої обов'язки згідно з умовами договору, тому міськрада безпідставно не включила спірні споруди до комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та не продовжила договори оренди.

Таким чином, предметом спору у цій справі є вимога позивача щодо продовження дії укладених ним із міськрадою договорів оренди землі.

ВП ВС вважає, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Згідно зі статтею 5 ЗК України одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

Пунктами «а», «б» частини 1 статті 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Це положення узгоджується з вимогами частини 2 статті 16 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі», згідно з яким укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування – орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, або за результатами аукціону.

Частинами 1 та 6 статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

ВП ВС дійшла висновку, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні цивільним правовідносинам (які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді),
а не адміністративним.

Спори, пов'язані із самочинним будівництвом (стаття 376 ЦК України)

Зобов'язання знести за власний рахунок самочинно збудований об'єкт будівництва - комплекс багатоквартирних житлових будинків (відсутність належного дозволу на будівництво та належним чином затвердженого проекту, істотне порушення будівельних норм і правил)

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 369/13415/17, провадження № 14-469цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426358

Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не для захисту своїх приватних прав та інтересів, а тому цей спір не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, та є публічно-правовим

Щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібне виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки цих умов не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).

На обґрунтування позову ДАБІ України послалася на відсутність у відповідача належного дозволу на будівництво зазначених об'єктів та належним чином затвердженого проекту, істотне порушення будівельних норм і правил, порушення прав та інтересів інших осіб під час здійснення будівництва, що підтверджується їх численними скаргами. Вказані порушення встановлені актом перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, складеним ДАБІ України у Київській області за результатами позапланової перевірки. На підставі зазначеного відповідачеві видано приписи про зупинення виконання будівельних робіт та про усунення допущених порушень, яких він не виконав. Зазначене стало підставою для звернення ДАБІ України із цим позовом до ОСОБА_2

З позовної заяви ДАБІ України вбачається, що підставою вимоги про зобов'язання знести самочинно збудований об'єкт будівництва стали результати перевірки, проведеної органом державного архітектурно-будівельного контролю, за наслідками якої встановлено порушення вимог законів України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про архітектурну діяльність», зокрема відсутність у відповідача належного дозволу на будівництво зазначених об'єктів та належним чином затвердженого проекту, істотне порушення будівельних норм і правил. Позивач указував на те, що приписи про усунення зазначених порушень вимог законодавства, видані ДАБІ України, ОСОБА_2 у добровільному порядку не виконав, що є підставою для звернення до суду із цим позовом.

Згідно із частинами другою та третьою статті 10 Закону України «Про архітектурну діяльність» державний архітектурно-будівельний контроль здійснюють органи державного архітектурно-будівельного контролю, визначені статтею 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Статтею 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» органом державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 року № 294 затверджено Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, пунктом 1 якого встановлено, що ДАБІ України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Орган державного архітектурно-будівельного контролю розглядає відповідно до закону справи про адміністративні правопорушення та справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності. Під час здійснення перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю мають право видавати обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил; зупинення підготовчих та будівельних робіт (частини перша, друга, пункт 3 частини третьої статті 41 цього Закону).

У разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням (частина перша статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Тобто зазначений припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, з урахуванням положень частини четвертої статті 5 КАС України такий позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Отже, спірні правовідносини в цій справі обумовлені реалізацією позивачем передбачених законами України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про архітектурну діяльність» повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин.

Більше того, звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не для захисту своїх приватних прав та інтересів.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими.

Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 та 11 квітня 2018 року у справах № 1519/2-787/11 та № 161/14920/16-а відповідно, у яких Верховний Суд відступив від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 15 листопада 2016 року у справі № 21-1959а16 в цій категорії справ, з огляду на таке.

Об'єктами цивільних прав відповідно до статті 177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (статті 179, 181 ЦК України).

За приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Таким чином, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібне виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.

Доки цих умов не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна) (частина третя статті 331 ЦК України).

Відповідно до статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.

Отже, метою знесення об'єктів самочинного будівництва за позовом органів державного архітектурно-будівельного контролю є не перехід права власності на ці об'єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.

Визнання противоправним і скасувати рішення виконавчого комітету районної ради народних депутатів «Про оформлення самовільно збудованих та будівництво нових службових приміщень, жилих та нежилих прибудов» в частині оформлення самовільно збільшеної ОСОБА_6 житлової площі

Постанова ВП ВС від 17 жовтня 2018 року, справа № 490/13285/13-а, провадження № 11-807апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77654154

Судом встановлено, що ОСОБА_3 (позивач) є спадкоємицею ОСОБА_7 та на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що виданий Першою державною Миколаївською нотаріальною конторою 6 вересня 1999 року за № 4-5012, стала співвласником домоволодіння АДРЕСА_1. Крім позивачки співвласниками вищевказаного домоволодіння є ОСОБА_4, ОСОБА_5 (набули право власності від ОСОБА_6та після її смерті).

Наприкінці 2012 року між співвласниками виник спір щодо користування та розпорядження земельною ділянкою під домоволодінням АДРЕСА_1, у зв'язку з чим ОСОБА_3 звернулася до Державного архіву Миколаївської області та отримала архівний витяг з рішення виконавчого комітету Центральної районної ради депутатів трудящихся від 16 серпня 1985 року № 298, яким було вирішено оформити самовільно збільшену ОСОБА_6 житлову площу на 16,6 кв. м в будинку літ. «В», самовільно збудовані сіні літ. «В» (3,41х4,22), сарай літ. «Ц» (5,3х2,20) по АДРЕСА_1.

ОСОБА_3 вважає, що зазначене рішення виконавчого комітету Центральної районної ради народних депутатів прийнято з перевищенням повноважень щодо здійсненого без згоди співвласників самовільного будівництва, яке до того ж відповідно до Цивільного кодексу України 1963 року піддягало знесенню, а також у період дії заборони на узаконення самовільних будівель.

З установлених судами обставин справи убачається, що ОСОБА_6, а відтак і треті особи, внаслідок узаконеного оскаржуваним рішенням самовільного будівництва набула права власності на об'єкт такого будівництва, при цьому звернення ОСОБА_3 до суду з цим позовом викликано виникненням між нею та третіми особами (новими власниками) спору щодо користування та розпорядження земельною ділянкою під згаданим вище домоволодінням, а отже, спрямоване на захист її цивільного права. Таким чином, цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Отже, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, правильно застосував норми матеріального та процесуального права й обґрунтовано дійшов висновку про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 у зв'язку з тим, що цей спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва

Постанова ВП ВС від 16 жовтня 2018 року, справа № 826/12543/16, провадження №  11-520апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77848774

Звернення органу державного архітектурно-будівельного контролю до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється ним як суб'єктом владних повноважень на підставі частини першої статті 38 Закону № 3038-VI, що свідчить про належність такого спору до юрисдикції адміністративних судів.

Позов про знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування може бути пред'явлено органом державного архітектурно-будівельного контролю до суду в разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, встановлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Ураховуючи те, що відповідач без розроблення проектної документації та відповідних дозвільних документів з істотними порушеннями будівельних норм і правил провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, а також не виконав у встановлений строк вимоги приписів Департаменту ДАБІ про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, на підставі положень статті 376 ЦК України є обґрунтованим висновок про задоволення позовних вимог ДАБІ в особі Департаменту ДАБІ про зобов'язання особи знести об'єкт самочинного будівництва.

При цьому відсутність у відповідача проектної документації, здійснення будівництва без отримання вихідних даних (містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, технічних умов, завдання на проектування) унеможливлює зобов'язання особи провести перебудову об'єкта самочинного будівництва.

Позов мотивовано тим, що внаслідок перевірки суб'єктом владних повноважень встановлено, що ОСОБА_7 виконує будівельні роботи зблокованого багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без отримання вихідних даних, без розроблення в установленому порядку проектної документації та без документа, що надає право на виконання будівельних робіт. 17 червня 2016 року Департамент ДАБІ вніс приписи № С-1706/4 про усунення порушень вимог законодавства та № С-1706/5 про зупинення будівельних робіт, яких відповідач не виконав, що стало підставою для звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону № 687-ХІV для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.

Згідно із частиною третьою статті 6 Закону № 3038-VI органом державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Примірне положення про органи державного архітектурно-будівельного контролю затверджується Кабінетом Міністрів України.

Статтею 13 Закону № 687-XIV визначено, що до уповноважених органів містобудування та архітектури належать, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року № 294 затверджено Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, відповідно до пункту 1 якого ДАБІ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

За змістом статті 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставою для проведення позапланової перевірки є, зокрема, звернення фізичних чи юридичних осіб про порушення суб'єктом містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Відповідно до частини першої статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.

Аналіз наведених вище положень частини першої статті 38 Закону № 3038-VI у взаємозв'язку з нормами частини першої статті 41 цього ж Закону дає підстави для висновку про те, що в разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, орган державного архітектурно-будівельного контролю уповноважений видати припис про усунення порушень. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 цього Закону у зв'язку з його невиконанням.

Орган державного архітектурно-будівельного контролю діє як суб'єкт владних повноважень послідовно, в чітко визначеному порядку. Зокрема, такий орган, наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то й подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру.

Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, а також з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил.

При цьому звернення органу державного архітектурно-будівельного контролю до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється ним як суб'єктом владних повноважень на підставі частини першої статті 38 Закону № 3038-VI, що з огляду на вказані вище норми статей 2-4, 17 та 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та вирішення справи судом першої інстанції), а також статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), свідчить про належність такого спору до юрисдикції адміністративних судів.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір, який є предметом цього розгляду, є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовує у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта владних повноважень, який звернувся до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта на підставі частини першої статті 38 Закону № 3038-VI, належить до юрисдикції адміністративних судів.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 та 11 квітня 2018 року (справи № 14-48цс та № 11-96апп18 відповідно).

У постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду, навівши відповідні обґрунтування, відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 15 листопада 2016 року у справі № 802/1318/15-а, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Згідно із частиною першою статті 34 Закону № 3038-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) замовник має право виконувати будівельні роботи після:

1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об'єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України;

2) реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до I-III категорій складності;

3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону № 3038-VI право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об'єктах будівництва, що належать до IV і V категорій складності, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Як було зазначено вище, частиною першою статті 38 Закону № 3038-VI передбачено, що в разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.

Отже, позов про знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування може бути пред'явлено органом державного архітектурно-будівельного контролю до суду в разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, встановлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Відповідно до частини десятої статті 41 Закону № 3038-VI суб'єкт господарювання має право звернутися до суду щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Згідно із частиною другою статті 38 Закону № 3038-VI за рішенням суду самочинно збудований об'єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов'язаних зі знесенням об'єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво. У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.

На підставі статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (частина перша). Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома).

Відповідно до частини третьої статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності провадиться, зокрема, щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється, розробляється на замовлення власника земельної ділянки без надання дозволу Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування на його розроблення. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, погодженого в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зміну її цільового призначення.

Як установили суди попередніх інстанцій, цільове призначення земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, на яких здійснюється будівництво багатоповерхового будинку, згідно з даними Державного земельного кадастру - 02.01, а саме для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Згідно з класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 року за № 1011/18306), для будівництва відповідного багатоквартирного будинку, що здійснюється ОСОБА_7, має бути відведена земельна ділянка з цільовим призначенням - 02.03, тобто для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку.

Станом на 10 серпня 2016 року інформація щодо видачі документів дозвільного і декларативного характеру на початок виконання підготовчих та будівельних робіт з будівництва багатоповерхового будинку за вказаними адресами відсутня, як відсутні й належним чином затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за вказаними вище адресами та щодо зміни їх цільового призначення, чим допущено відповідачем істотні порушення будівельних норм і правил.

Отже, відповідач без розробленої проектної документації та відповідних дозвільних документів провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, що відповідно до частини першої статті 376 ЦК України дає підстави для визначення цього будинку об'єктом самочинного будівництва.

У зв'язку з виявленими порушеннями містобудівного законодавства 17 червня 2016 року Департаментом ДАБІ видано ОСОБА_7 як особі, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, припис № С-1706/4 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та припис № С-1706/5 про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, яких станом на 10 серпня 2016 року відповідач не виконав.

Вказані приписи Департаменту ДАБІ є чинними, відомості про їх оскарження відповідачем відсутні. Доказів про те, що відповідачем вживалися заходи з метою усунення зазначених у приписах порушень, ОСОБА_7 не надано.

Ураховуючи те, що відповідач без розроблення проектної документації та відповідних дозвільних документів з істотними порушеннями будівельних норм і правил провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, а також не виконав у встановлений строк вимоги приписів Департаменту ДАБІ про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, Велика Палата Верховного Суду на підставі положень статті 376 ЦК України вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог ДАБІ в особі Департаменту ДАБІ про зобов'язання ОСОБА_7 знести об'єкт самочинного будівництва.

При цьому відсутність у відповідача проектної документації, здійснення будівництва без отримання вихідних даних (містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, технічних умов, завдання на проектування) унеможливлює зобов'язання ОСОБА_7 провести перебудову об'єкта самочинного будівництва.

Спори, пов'язані із приватизацією / безоплатною передачею у власність земельних ділянок (стаття 118 ЗК України)

Визнання неправомірним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про відмову позивачеві у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання вчинити дії

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 720/1716/15-ц, провадження № 14-151цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74777584

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що відповідно до договору дарування від 08 серпня 2002 року вона є власником житлового будинку та господарських споруд, що розташовані за АДРЕСА_1.

У 2013 році між нею та колишнім власником вказаного будинку ОСОБА_4 виник спір щодо належності земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок та господарські споруди, площею 0,25 га, кадастровий НОМЕР_1, та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,0973 га, кадастровий НОМЕР_2.

ОСОБА_4 вважав, що ці земельні ділянки належать йому відповідно до отриманих ним державних актів від 15 березня 2012 року на підставі рішення виконкому сільради від 18 травня 1995 року.

Також позивачка зазначала, що рішенням апеляційного суду від 18 березня 2015 року встановлено, що земельна ділянка, на якій розташований належний їй житловий будинок за АДРЕСА_1, та земельна ділянка, надана ОСОБА_4 у приватну власність на підставі рішення виконкому сільради від 18 травня 1995 року, є різними.

Бажаючи приватизувати земельні ділянки, на яких розташовані її житловий будинок та господарські споруди, ОСОБА_3 звернулася із відповідною заявою до сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок їй у власність. Проте рішенням сільради від 14 травня 2015 року позивачці відмовлено у задоволенні заяви з тих підстав, що ці земельні ділянки були приватизовані ОСОБА_4.

Вважаючи відмову сільради у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок порушенням її права на набуття земельних ділянок, посилаючись на вимоги статей 116, 120 ЗК України, ОСОБА_3 просила визнати рішення сільради про таку відмову незаконним та скасувати його, а також зобов'язати сільраду повторно розглянути це питання.

Частиною 1 статті 118 ЗК України визначено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

За змістом частини 9 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Частиною 1 статті 50 Закону України «Про землеустрій» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

Земельна ділянка, розташована за АДРЕСА_1, знаходиться у користуванні ОСОБА_3, адже державний акт на право власності на неї на час укладення договору дарування від 08 серпня 2002 року не отримувався ОСОБА_4, земельна ділянка перебувала у правомірному користуванні попереднього власника, а докази про перехід спірної земельної ділянки у власність останнього спростовані рішенням апеляційного суду від 18 березня 2015 року, яке набрало законної сили і є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України (стаття 14 ЦПК України в редакції, яка була чинною на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) та є преюдиційним під час вирішення даної справи відповідно до вимог частини 3 статті 61 ЦПК України в редакції, яка була чинною на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Разом з тим слід зазначити, що частиною 1 статті 118 ЗК України передбачено лише перший етап при передачі земельної ділянки, що перебуває у користуванні громадянина, однак у цьому випадку матеріали справи не містять доказів, що земельна ділянка, якою користується ОСОБА_3 у зв'язку з набуттям після 2010 року права власності на житловий будинок і прибудинкові будівлі та споруди, сформована відповідно до вимог ЗК України і ці дані внесено до кадастру, тому позивачка правомірно звернулася до органу місцевого самоврядування саме із заявою про надання дозволу на розробку землевпорядної документації, що і надасть можливість безпосередньо сформувати земельну ділянку, зазначити її межі та площу.

Враховуючи те, що між сторонами виник спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, позивачка має майновий інтерес щодо конкретного об'єкта нерухомого майна – земельної ділянки, на якій розташований належний їй житловий будинок та відповідні господарські споруди, і на зазначену ділянку претендує інша фізична особа – ОСОБА_4, суди зробили правильний висновок про існування спору про право цивільне, який не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування створює перепони в реалізації права на отримання ОСОБА_3 земельної ділянки під час здійснення встановленої діючим законодавством процедури щодо надання її у власність.

Отже, відмова органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є прямою перешкодою у прийнятті позитивного рішення про надання її у власність особі.

Відповідно до статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

За змістом частини 1 статті 81 ЗК України громадяни України можуть набувати право власності на земельну ділянку шляхом приватизації за умови наявності підстав набуття права на землю, передбачених статтею 116 ЗК України.

Статтею 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Крім того, у частині 7 статті 118 ЗК України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначено статтею 118 ЗК України, відповідно до якої складовою частиною порядку приватизації громадянами земельних ділянок до прийняття остаточного рішення про надання земельної ділянки у власність є дозвіл органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на розробку проекту приватизації земель. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

На підставі системного аналізу вказаних законодавчих положень суди зробили правильний висновок, що власник житлового будинку та господарських споруд має право на приватизацію земельної ділянки, у тому числі шляхом безоплатної передачі йому земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, на якій розташовані вказані споруди, а також необхідної частини земельної ділянки для їх обслуговування, в межах норм, визначених статтею 121 ЗК України.

При цьому, не встановивши підтверджень наявності права власності у ОСОБА_4 на земельну ділянку, що розташована за АДРЕСА_1, місцевий суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішення сільради про відмову у наданні дозволу позивачці на розробку проекту землеустрою на згаданий об'єкт нерухомості є незаконним з огляду на положення статті 120 ЗК України.

З'ясувавши, що оскаржуване рішення сільради порушує цивільні права та інтереси ОСОБА_3, зокрема на приватизацію земельних ділянок, на яких розташовані належний їй житловий будинок та господарські споруди, суди правильно задовольнили позов.

Визнання недійсним рішення сільради про відмову у безоплатній передачі у власність земельної ділянки; визнання права власності на цю земельну ділянку; стягнення збитків

Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 496/2866/16-ц, провадження № 14-102цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73896781

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалася на неправомірність відмови у передачі їй земельної ділянки у власність та на те, що рішення відповідача суперечить земельному законодавству.

Об'єкт нерухомого майна, належний позивачу на праві власності, розташований на земельній ділянці, яка є комунальною власністю територіальної громади, інтереси якої представляє сільрада, та яка на підставі договору перебуває у користуванні ФОП ОСОБА_3.

Відповідно до частини 3 статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Частиною 6 статті 118 ЗК України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з частиною 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому згідно з частиною 4 статті 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду фізичними або юридичними особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок, будівля або споруда, на умовах оренди (частина 5 статті 120 ЗК України).

Апеляційний суд наведеного вище не врахував та не перевірив, чи не отримувала ОСОБА_3 раніше у власність земельну ділянку за тим самим видом використання, а відтак, чи має вона право вимагати від органу місцевого самоврядування передання їй у власність спірної земельної ділянки безоплатно.

Крім того, згідно з пунктом «б» статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є, серед іншого, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності.

Положеннями частини 1 статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з положеннями, наведеними у пункті 14 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та пункті 45 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правовстановлюючим документом для державної реєстрації права власності на сформовану земельну ділянку в порядку відведення земельної ділянки із земель державної та комунальної власності є рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Згідно з підпунктом 8 пункту «б» частини 1 статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Стаття 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає компетенцію сільських, селищних міських рад, зокрема щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Вказані питання мають вирішуватися виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування та не може бути делеговане суду.

Апеляційний суд не перевірив доводів апеляційної скарги з цього приводу, рішення суду першої інстанції не проаналізував, вимоги статей 229, 265, 374, 375 ЦПК України не виконав і дійшов передчасного висновку про можливість визнання права власності на земельну ділянку, яка відноситься до земель комунальної власності с. Котовки Біляївського району Одеської області, за позивачем.

Разом з тим доводи касаційної скарги про те, що справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, відхиляються колегією суддів ВП ВС, оскільки ОСОБА_3 як ФОП спірна земельна ділянка була передана в оренду, тому спірні правовідносини мають ознаки приватноправових і підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із приватизацією / безоплатною передачею у власність земельних ділянок (стаття 118 ЗК України)

Визнання неправомірним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про відмову позивачеві у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання вчинити дії

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 720/1716/15-ц, провадження № 14-151цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74777584

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що відповідно до договору дарування від 08 серпня 2002 року вона є власником житлового будинку та господарських споруд, що розташовані за АДРЕСА_1.

У 2013 році між нею та колишнім власником вказаного будинку ОСОБА_4 виник спір щодо належності земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок та господарські споруди, площею 0,25 га, кадастровий НОМЕР_1, та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,0973 га, кадастровий НОМЕР_2.

ОСОБА_4 вважав, що ці земельні ділянки належать йому відповідно до отриманих ним державних актів від 15 березня 2012 року на підставі рішення виконкому сільради від 18 травня 1995 року.

Також позивачка зазначала, що рішенням апеляційного суду від 18 березня 2015 року встановлено, що земельна ділянка, на якій розташований належний їй житловий будинок за АДРЕСА_1, та земельна ділянка, надана ОСОБА_4 у приватну власність на підставі рішення виконкому сільради від 18 травня 1995 року, є різними.

Бажаючи приватизувати земельні ділянки, на яких розташовані її житловий будинок та господарські споруди, ОСОБА_3 звернулася із відповідною заявою до сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок їй у власність. Проте рішенням сільради від 14 травня 2015 року позивачці відмовлено у задоволенні заяви з тих підстав, що ці земельні ділянки були приватизовані ОСОБА_4.

Вважаючи відмову сільради у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок порушенням її права на набуття земельних ділянок, посилаючись на вимоги статей 116, 120 ЗК України, ОСОБА_3 просила визнати рішення сільради про таку відмову незаконним та скасувати його, а також зобов'язати сільраду повторно розглянути це питання.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини 1 статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною 1 статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_5 до суду з позовом) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з частиною 2 статті 4 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у пункті 2 частини 1 статті 4 надав визначення публічно-правовому спору, за яким – це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Тобто одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року). Аналогічне визначення містилося й у пункті 7 статті 3 КАС України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року).

КАС України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом) у статті 17 передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року у частині 1 статті 19 розширив перелік спорів, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а також ведення особистого селянського господарства (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації), як однієї з передумов набуття в подальшому фізичною чи юридичною особою у власність земельної ділянки, тому оспорювання його правомірності має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

З аналізу вимог статті 1 ЦПК України та статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин) можна зробити висновок, що не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи.

У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного права.

Враховуючи те, що між сторонами виник спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, позивачка має майновий інтерес щодо конкретного об'єкта нерухомого майна – земельної ділянки, на якій розташований належний їй житловий будинок та відповідні господарські споруди, і на зазначену ділянку претендує інша фізична особа – ОСОБА_4, суди зробили правильний висновок про існування спору про право цивільне, який не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування створює перепони у реалізації права на отримання ОСОБА_3 земельної ділянки під час здійснення встановленої діючим законодавством процедури щодо надання її у власність.

Отже, відмова органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є прямою перешкодою у прийнятті позитивного рішення про надання її у власність особі.

Зобов'язання сільради здійснити приватизацію земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 707/1580/15-ц, провадження № 14-70цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565786

Позовну заяву мотивовано тим, що на виконання постанови районного суду від 20 грудня 2007 року на підставі наказу директора лісгоспу від 16 червня 2014 року будинок за АДРЕСА_1 перейшов у власність ОСОБА_3.

Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби управління юстиції відмовив позивачці у здійсненні державної реєстрації речових прав на спірний будинок, пославшись на неможливість зробити це без приватизації земельної ділянки.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до КЦС ВС та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5, який помер у 2002 році, у період перебування у фактичних шлюбних відносинах побудували будинок за АДРЕСА_1.

Дозвіл на будівництво було надано ОСОБА_5 рішенням лісгоспу.

Разом з тим із матеріалів справи не вбачається та судами не встановлено, до якої категорії земель відноситься земельна ділянка, на якій зведено вказаний житловий будинок, не встановлено цільового призначення земельної ділянки.

Судом першої інстанції встановлено, що на вказаній земельній ділянці є садиба, яка включає житловий будинок.

ОСОБА_3 зверталася до районного суду з адміністративним позовом до лісгоспу про зобов'язання провести приватизацію житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого за АДРЕСА_1.

Право користування є складовою частиною права власності (стаття 89 ЦК України від 1963 року, частина 1 статті 317 ЦК України від 2003 року).

У статті 41 Конституції України вказано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Крім того, громадянин України, який у межах, наданих законодавством України набув права на земельну ділянку, не може нести негативних наслідків у зв'язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, як презюмується, діють у межах правового поля.

Судами не встановлено, коли рішенням зборів лісгоспу було надано ОСОБА_5 дозвіл на будівництво житлового будинку на спірній земельній ділянці, що унеможливлює визначення часу виникнення права користування спірною землею.

Також не звернуто уваги, чи належним органом розглянута заява ОСОБА_3 про приватизацію земельної ділянки, оскільки відповідь надано сільським головою без посилання на відповідне рішення органу місцевого самоврядування.

На час розгляду справи судом першої інстанції земельна ділянка перебувала у користуванні позивачки і жодним чином вказане право не спростоване.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини 1 статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.

По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.

Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року, надає визначення публічно-правового спору як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 1 частини 1 статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та адміністративного судочинства – діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини 1 статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

У статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зазначив, що вказаний спір про приватизацію земельної ділянки стосується здійснення органом місцевого самоврядування владних повноважень, що підтверджено Рішенням КСУ від 01 квітня 2010 року у справі за № 10-рп/2010.

При вирішенні питання щодо компетенції суду слід врахувати критерії суб'єктного складу спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, із яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову. За своїм змістом земельний спір, що виник із розпорядження органом місцевого самоврядування землею комунальної власності, є складним і комплексним із правової точки зору. При прийнятті рішення про передачу земельної ділянки у власність ці органи, з одного боку, перебувають у статусі суб'єкта владних повноважень, а з другого – реалізують право власності на землю територіальної громади. Крім того, таке рішення як правовий акт індивідуальної дії є підставою, з якої виникає речове право власності чи користування землею у суб'єктів приватного права.

Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування поглинається спором про речове, приватне право, яке як могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин 1, 2 цієї статті (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Отже, підстав для визначення спору як адміністративного не вбачається, оскільки частина 1 статті 188 ЗК України від 2001 року передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні. Тобто у позивачки виникли відповідні цивільні права, які підлягають судовому захисту у порядку цивільного судочинства.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що земельні спори за участі фізичної особи можуть розглядатися як у порядку адміністративного, так і цивільного судочинства.

Частина 1 статті 188 ЗК України від 2001 року передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні.

Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування у даному випадку поглинається спором про речове, приватне право, яке належить особі до звернення до органу місцевого самоврядування. Таке право виникає і в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але його захист відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.

Зобов'язання зняти обтяження та заборонити відчуження, накладені на майно та земельні ділянки; зустрічний позов щодо скасування записів про припинення іпотеки

Постанова ВП ВС від 04 вересня 2018 року, справа № 907/574/16, провадження № 12-87гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76441983

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 цього Кодексу).

Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), згідно з пунктом 1 частини 1 якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень); спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу та її право чи інтерес не підлягають судовому захисту в господарському суді.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ГПК України викладено в новій редакції.

ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 8, 10, 15 частини 1 статті 20 цього Кодексу).

Відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту цивільного права та інтересу передбачено пунктом 4 частини 2 статті 16 ЦК України і застосовується в тому разі, якщо покладення обов'язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб'єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших передбачених законом заходів.

Так, суди вважали, що в цьому випадку спір виник із цивільно-правової угоди – договору іпотеки, укладеного між суб'єктами господарювання, а тому, враховуючи, що такий зустрічний позов є взаємопов'язаним з первісним позовом, у якому саме встановлюється правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого позивачем в іпотеку, суди дійшли правильного висновку про те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов господарського договору, спір не є публічно-правовим, а випливає із договірних відносин і має вирішуватися за правилами ГПК України.

Оскільки предметом спору як за первинним, так і зустрічним позовом є одне й те саме майно, спір виник між тими ж суб'єктами та стосується записів про іпотеку (обтяження) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто зустрічний позов взаємопов'язаний із первісним, то відповідно до приписів статей 22, 60 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) такі позови підлягають спільному розгляду.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що цей спір за характером правовідносин підлягає вирішенню у господарських судах.

Позивач за первісним позовом також зазначив про потребу направлення справи до Господарського суду Закарпатської області за належною підсудністю, оскільки цим судом розглядається справа № 907/553/16, в якій ухвалою від 19 вересня 2016 року порушено справу про банкрутство ФОП (третьої особи у справі № 12-87гс18).

Згідно з пунктом 7 статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) господарським судам підвідомчі, зокрема справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних з визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК України. Відповідно до частини 9 статті 16 цього Кодексу справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини 1 статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Метою об'єднання в одне провадження процедури банкрутства боржника та майнових вимог до нього є забезпечення майнових прав конкурсних кредиторів, правильність розгляду окремих майнових вимог.

Отже, ВП ВС дійшла висновку про те, що позовна вимога підприємства про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки, не є майновою та повинна розглядатися в позовному провадженні.

Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що в цій справі й за предметом спору, і за суб'єктним складом (як за первісним, так і за зустрічним позовом) справа підсудна Господарському суду Львівської області і підстав для її передачі до Господарського суду Закарпатської області немає.

Спори, пов'язані з додержанням правил добросусідства

Визнання неправомірними дії та зобов'язати скасувати реєстрацію собак за визначеною адресою і перереєструвати усіх собак за юридичною адресою реєстрації розплідника собак (порушення правил добросусідства; позивач – власник суміжної земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 826/25099/15, провадження № 11-1138апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365500

Спори щодо додержання правил добросусідства (обов'язку власників і землекористувачів обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей), розглядаються судами у порядку цивільного судочинства за нормами ст. 103 - 109 Земельного кодексу України і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися відповідним органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Не може бути віднесено до здійснення владних управлінських функцій дії комунальних підприємств стосовно реєстрації собак.

На обґрунтування вимог позивач зазначив, що реєстрація собак за визначеною адресою є неправомірною, оскільки земельна ділянка за зазначеною адресою відведена для садівництва, а така реєстрація є, на його думку, порушенням норм п. 3. 1 Правил утримання домашніх собак та котів у м. Києві, затверджених рішенням Київської міської ради від 25 жовтня 2007 року № 1079/3912 (далі - Правила № 1079/3912), якими передбачено, що власникам собак і котів дозволяється утримувати цих тварин лише на території присадибної земельної ділянки за умови, якщо огорожа цієї ділянки забезпечує ізоляцію тварин на цій території та наявна попереджувальна табличка про їх існування. Позивач також вважає, що використовуючи свою земельну ділянку не за цільовим призначенням, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 порушують його права, як власника сусідньої земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2.

Пунктом 30 ч. 1 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР«Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад віднесено створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Відповідно до ч. 3 ст. 8 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Згідно з підп. 3.1.6 п. 3.1 розд. 3 Державного класифікатора України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» комунальне підприємство - підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади. Комунальна організація (установа, заклад) утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління (під. 3.4.5 п. 3.4 розд. 3 цього Класифікатора).

З огляду на викладене, у виниклих правовідносинах комунальні підприємства, установи чи організації не є суб'єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України, а діяльність таких підприємств, установ чи організацій не належить до владних управлінських функції, делегованих державою. Не може бути віднесено до здійснення владних управлінських функцій й дії комунальних підприємств стосовно реєстрації собак.

ОСОБА_4, звертаючись до адміністративного суду з позовом про визнання неправомірною реєстрації собак та зобов'язання КП «Центр ідентифікації тварин» скасувати цю реєстрацію, не заперечує проти самої реєстрації, а вимагає провести її за іншою адресою, де зареєстровано розплідник собак «Сюрприз від Водолія» ( АДРЕСА_1), обґрунтовуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 використовують свою земельну ділянку не за цільовим призначенням, чим порушують його права, як власника сусідньої земельної ділянки.

Разом з цим, судом установлено, що ОСОБА_4 вже звертався у порядку цивільного судочинства з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 30 травня 2013 року у справі № 2607/14962/12 позов ОСОБА_4 задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_5 використовувати її земельну ділянку за цільовим призначенням (для ведення садівництва).

В основу позову, який розглядається, покладено правомірність використання третіми особами (ОСОБА_5 та ОСОБА_3.) земельної ділянки, і відповідно захист права власності позивача щодо своєї земельної ділянки, а також дотримання сторонами правил добросусідства.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позовні вимоги в цій справі є фактичним продовженням позовних вимог у цивільній справі № 2607/14962/12, а тому такі обставини виключають можливість розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що спори щодо додержання правил добросусідства (обов'язку власників і землекористувачів обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей), розглядаються судами у порядку цивільного судочинства за нормами ст. 103 - 109 Земельного кодексу України і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися відповідним органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки, враховуючи характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет й підстави заявлених вимог, цей спір має вирішуватись за правилами ЦПК України.

Оскарження державної реєстрації прав на земельні ділянки

Визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, згідно з якими затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСББ земельної ділянки та надано у власність ОСББ земельну ділянку; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСББ на земельну ділянку (позивач – власник нерухомості, розміщеної на суміжній ділянці, стверджує про накладання земельних ділянок)

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 361/4307/16-ц, провадження № 14-141цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75099748

Відповідно до пункту 812 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі – Порядок), для державної реєстрації права власності на земельну ділянку, права на яку набуваються шляхом передачі земельної ділянки у власність із земель державної або комунальної власності, подається рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи надання у постійне користування або про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передання її у власність чи надання у постійне користування.

Вичерпний перелік підстав для відмови в державній реєстрації, зокрема, права власності визначено у частині 1 статті 24 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Повноваження державного реєстратора щодо перевірки поданих для проведення державної реєстрації документів обмежені встановленням відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами.

Отже, державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб на земельну ділянку, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію прав на неї і вносить запис про таку реєстрацію на підставі чинного та не скасованого рішення відповідного суб'єкта, який здійснює публічно-владні управлінські функції.

З огляду на вказане ВП ВС погоджується з аргументами позивача та третіх осіб, які надали відзив на касаційну скаргу, про те, що виконком міськради та державний реєстратор цього комітету не можуть бути належними відповідачами за позовною вимогою про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку, якщо така вимога є похідною від вимоги про скасування рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого державна реєстрація була проведена. А тому ВП ВС визнає необґрунтованими твердження ОСББ про те, що суди ухвалили рішення щодо неналежних відповідачів.

Відповідно до статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 4 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, право власності на земельну ділянку підлягає обов'язковій державній реєстрації.

Тобто державна реєстрація права власності на земельну ділянку є реалізацією пункту рішення міськради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСББ земельної ділянки та надання у власність ОСББ земельної ділянки. З моменту державної реєстрації у встановленому законом порядку права власності на земельну ділянку припиняються адміністративні відносини між відповідним органом місцевого самоврядування та юридичною особою, якій передано земельну ділянку у власність, і виникають приватноправові відносини, що характеризуються рівністю учасників. Залежно від складу таких учасників спори щодо цих відносин можуть бути предметом судового розгляду за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовані у постановах ВП ВС від 04 квітня 2018 року у справі № 539/1957/16-а та від 30 травня 2018 року у справі № 150/928/14-а.

За змістом частини 2 статті 26 Закону № 1952-IV запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до державного реєстру прав у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, записів про проведену державну реєстрацію прав.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина 1 статті 19 ЦПК України).

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав (абзац 1 частини 2 статті 26 Закону № 1952-IV).

Якщо позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав чи скасування запису про проведену державну реєстрацію прав є похідною від спору щодо відповідного майна або майнових прав, і якщо цей спір належить до юрисдикції загального суду та переданий на його розгляд з вказаними вимогами, така справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 812 Порядку для державної реєстрації права власності на земельну ділянку, права на яку набуваються шляхом передачі земельної ділянки у власність із земель державної або комунальної власності, подається рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи надання у постійне користування або про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передання її у власність чи надання у постійне користування.

Вичерпний перелік підстав для відмови в державній реєстрації, зокрема, права власності визначений у частині 1 статті 24 Закону № 1952-IV.

Повноваження державного реєстратора щодо перевірки поданих для проведення державної реєстрації документів обмежені встановленням відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами.

Державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і вносить запис про таку реєстрацію на підставі чинного та не скасованого рішення відповідного суб'єкта, який здійснює публічно-владні управлінські функції.

З огляду на вказане державний реєстратор і орган державної реєстрації не можуть бути належними відповідачами за позовними вимогами про скасування рішення про державну реєстрацію прав чи скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, якщо такі вимоги є похідними від вимоги про скасування рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого державна реєстрація була проведена.

Визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди на земельну ділянку

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 823/378/16, провадження № 11-374апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241943

Обґрунтовуючи позов, товариство зазначило, що на час прийняття оскаржуваного рішення земельна ділянка перебувала у користуванні позивача згідно з договором оренди, укладеним із ОСОБА_4 30 листопада 2005 року на п'ять років. 03 грудня 2012 року цей договір був зареєстрований відділом Держкомзему, про що внесено запис до Державного реєстру земель. Проте відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не перевірив наявності/відсутності суперечностей між заявленим виробничим підприємством правом на користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та вже зареєстрованими правами інших осіб на цю земельну ділянку, чим допустив подвійну державну реєстрацію речового права.

Стаття 2 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини 1 статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини 1 статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).

Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав).

Згідно зі статтею 11 цього Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення державної реєстрації прав забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Ураховуючи наведене, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а правовідносини, які виникають між ним та заявником прав чи їх обтяжень, – публічно-правовими. Захист прав та інтересів відповідного заявника від порушень з боку цього суб'єкта владних повноважень, якщо ці порушення полягають, наприклад, у перевищенні повноважень, недотриманні строків, процедури, умов та інших визначених законом особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має відбуватися у відповідному порядку.

З огляду на положення частини 1 статті 19 ЦПК України та пункту 13 частини 1 статті 20 ГПК України вимоги щодо реєстрації майна, інших реєстраційних дій можуть розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства (залежно від суб'єктного складу) якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав у зв'язку з оскарженням заінтересованою особою не самої реєстраційної дії (рішення), а підстави її проведення, як-от правочину, свідоцтва тощо.

Таке розмежування обумовлене й обсягом судового контролю в адміністративному судочинстві, визначеним частиною 2 статті 2 КАС України, який не охоплює оцінку правомірності діянь/рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на наслідки, які це діяння/рішення спричинили, чи правомірність юридичного факту, що став підставою реєстрації.

Зі змісту позовних вимог та мотивів, якими керувалися суди, задовольняючи ці вимоги, убачається, що предметом перевірки у цій справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій встановленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права – права користування земельною ділянкою у разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. Питання правомірності/неправомірності набуття позивачем чи третьою особою права користування на згадану вище земельну ділянку, як і питання, пов'язані із реалізацією ОСОБА_4 права власності на неї чи дотримання умов укладених останнім цивільно-правових угод, перед судом не порушено.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина 2 статті 6 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі»).

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.

Згідно з частинами 2, 3 статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Державна реєстрація прав проводиться в такому порядку:

1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;

2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав;

3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд;

4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;

5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації;

6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав;

7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником;

8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (частина 1 статті 18 Закону № 1952-IV).

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина 4 статті 18 Закону).

Частиною 3 статті 10 Закону № 1952-IV передбачено, що державний реєстратор:

– встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно та наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

– перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

– під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі;

– під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості ДЗК шляхом безпосереднього доступу до нього у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Із системного аналізу законодавчо закріпленої компетенції державного реєстратора убачається, що одним із його обов'язків є встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. І для перевірки цієї інформації з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав державний реєстратор не лише вправі, а й повинен, зокрема, запитувати від відповідних органів інформацію, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, вимагати у разі потреби подання додаткових документів тощо.

Такий обов'язок узгоджується із закріпленими частиною 1 статті 3 Закону № 1952-IV засадами державної реєстрації прав, зокрема гарантуванням державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1).

Як установили суди, договір оренди земельної ділянки між товариством та ОСОБА_4, не припинений на час прийняття оскаржуваного рішення, був зареєстрований в установленому законодавством порядку відділом Держкомзему у Державному реєстрі земель 03 грудня 2012 року.

Наявність такої суперечності між заявленим виробничим підприємством і вже зареєстрованим правом товариства у розумінні пункту 5 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV є підставою для відмови в державній реєстрації прав.

Однак через неналежне виконання державним реєстратором його обов'язків під час розгляду заяви виробничого підприємства про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та прийняття відповідного рішення факт існування реєстрації права товариства на користування цією ж ділянкою залишився поза увагою відповідача, що призвело до подвійної державної реєстрації права.

Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстровано первинно та не припинялося.

Крім того, ВП ВС зважає на те, що виробниче підприємство не позбавлене права на звернення до державного реєстратора та розгляд цим суб'єктом владних повноважень його заяви про державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення.

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із державною реєстрацією прав на земельні ділянки

Цивільна / господарська юрисдикція

Визнання протиправним та скасування рішення відділу Держкомзему про реєстрацію права власності на земельну ділянку за облдержадміністрацією (позивач – попередній власник спірної земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа № 815/5801/17, провадження № 11-1181апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79415275

Оскарження реєстраційних дій які фактично зводяться до не згоди із вилученням у позивача третьою особою земельної ділянки, яка належала позивачу на праві колективної власності є намаганням позивача, який вважає, що його право власності на таку ділянку не припинено, захистити свій майновий інтерес щодо вилученої у нього земельної ділянки.

Спірні правовідносини виникли не лише і не стільки щодо дій реєстраторів при вчиненні оскаржуваних реєстраційних дій, скільки щодо правомірності набуття речових прав обласною державною адміністрацією, а в подальшому - ДП на земельну ділянку, вилучену у позивача, а тому такий спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

1. ТОВ звернулося до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру області, державного реєстратора районної державної адміністрації , треті особи - обласна державна адміністрація, ДП, в якому просило суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відділу Держкомзему про реєстрацію права власності на земельну ділянку;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

2. Позов мотивовано тим, що позивач на підставі рішення районної ради народних депутатів від 15 листопада 1995 року № 89-22 є власником земельної ділянки колективної форми власності площею 51,15 га, яку використовує для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва.

3. На підставі розпорядження обласної державної адміністрації від 28 липня 2004 року № 589/А-2004 земельну ділянку площею 3,5716 га вилучено із земель, та оскаржуваними рішеннями відповідачів право власності на вказану ділянку зареєстровано за обласною державною адміністрацією.

4. Позивач зазначає, що право власності на земельну ділянку за ним не було припинено, вона ніколи не передавалась, не продавалась, не відчужувалась, у зв'язку з чим у відповідачів були відсутні правові підстави для вчинення оскаржуваних реєстраційних дій.

38. Як убачається із матеріалів справи та, зокрема, позовної заяви, ТОВ, оскаржуючи реєстраційні дії, не наводить обставин, які б свідчили про порушення відповідачами вимог законодавства при їх вчиненні, при цьому фактично не погоджується із вилученням у нього третьою особою (обласною державною адміністрацією) земельної ділянки, яка належала позивачу на праві колективної власності.

39. Отже, позивач таким чином намагається захистити свій майновий інтерес щодо вилученої у нього розпорядженнями голови обласної державної адміністрації від 12 вересня 2011 року № 732/A-2011 та від 28 липня 2004 року № 589/A-2004 земельної ділянки площею 3,5716 га, вважаючи, що його право власності на таку ділянку не припинено.

40. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

41. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спірні правовідносини виникли не лише і не стільки щодо дій відповідачів при вчиненні оскаржуваних реєстраційних дій, скільки щодо правомірності набуття речових прав обласною державною адміністрацією, а в подальшому - ДП на земельну ділянку, вилучену у позивача.

42. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про належність розгляду справи в порядку адміністративного судочинства є помилковими, оскільки стосуються набутих прав власності та постійного користування на земельну ділянку, що потребує встановлення обставин правомірності їх набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому, з урахуванням суб'єктного складу, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким зареєстровано право оренди земельної ділянки, а саме договір оренди землі, укладений між позивачем і ТОВ

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 823/1498/17, провадження № 11-1133апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79439712

Спір про скасування державної реєстрації права оренди який зводиться до заперечення власником земельної ділянки передачі земельної ділянки в оренду, фактично є діями позивача щодо розірвання відповідного договору.

Спірні правовідносини пов'язані з цивільно-правовою угодою (договором оренди землі) та захистом порушених прав власника земельної ділянки, а тому такі правовідносини, регулюються нормами цивільного права.

Спір, що виник при врегулюванні договірних відносин, підлягає врегулюванню в порядку цивільного судочинства.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що 14 вересня 2017 року їй стало відомо від головного бухгалтера ТОВ про реєстрацію права оренди за ТОВ «Сільгосптехніка» на належну ОСОБА_3 земельну ділянку.

Позивач вважає, що при прийнятті рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки державний реєстратор допустив порушення чинного законодавства, оскільки провів реєстрацію на підставі чорнового варіанта договору, який містить закреслення та виправлення; до зазначеного договору не було додано копію паспорта, правовстановлюючі документи на земельну ділянку, витяг з Державного земельного кадастру; на всіх документах, зшитих і скріплених печаткою ТОВ «Сільгосптехніка», абсолютно різні підписи, які державний реєстратор зобов'язаний звірити з оригіналом; акт визначення меж земельної ділянки, який зшитий з договором оренди, не містить дати і позивачем не підписувався.

Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням права позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідачем зареєстроване аналогічне право на ту саму земельну ділянку.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження № 12-58гс18).

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора Білоуса В.П. від 20 червня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з якими проведено державну реєстрацію за ТОВ права оренди земельної ділянки, є підставою для припинення права оренди земельної ділянки.

За таких обставин позивачка має намір таким чином розірвати договір оренди від 9 червня 2016 року з підстав відсутності належним чином оформлених відносин оренди земельної ділянки. Крім того, після укладення спірного договору оренди земельної ділянки від 9 червня 2016 року у юридичної особи (ТОВ) виникли цивільні права, а саме права оренди земельної ділянки.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані з цивільно-правовою угодою (договором оренди землі) та захистом порушених прав ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а є способом захисту її приватних інтересів, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у цій справі є спором про право цивільне, незважаючи на участь у ньому суб'єкта публічного права. Під час вирішення такого спору з'ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття права оренди земельної ділянки, у зв'язку із чим зазначені вимоги є приватноправовими та підлягають розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постановах, зокрема, від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), 7 листопада 2018 року у справі № 821/406/17 (провадження № 11-962апп180) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від них.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Проте з огляду на зміст позовної заяви, характеру спірних правовідносин, та обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, спір, що виник при врегулюванні договірних відносин, підлягає врегулюванню на підставі норм Цивільного процесуального кодексу України, в порядку цивільного судочинства.

Визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки (позивач – особа, яка також вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа  № 823/2043/16, провадження № 11-1040апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79439813

Спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

У грудні 2016 року ПП «Колос Чигиринщини» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення Держреєстратора від 14 березня 2016 року № 28727259 про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 1,8984 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розміщеної в адміністративних межах Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області, за ТОВ «СП «Нібулон» на строк 7 років з правом пролонгації на підставі договору оренди землі від 15 березня 2010 року та договору про внесення змін до договору оренди землі від 1 червня 2016 року, укладених між ОСОБА_4 і ТОВ «СП «Нібулон».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП «Колос Чигиринщини» послалося на те, що Держреєстратор, ухвалюючи оскаржуване рішення, здійснив реєстрацію права оренди земельної ділянки, щодо якої вже було зареєстровано право оренди за іншим суб'єктом, право землекористування якого не було припинено.

Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням права позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідачем зареєстровано аналогічне право на ту саму земельну ділянку.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Визнання протиправним і скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ТОВ «СП «Нібулон» і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 4 вересня та 28 листопада 2018 року (№ 823/2042/16, 823/1508/16 відповідно), за якими спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки (позивач – особа, яка також вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа  № 823/692/17, провадження № 11-1131апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79439750

Спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

У травні 2017 року ПП звернулося до суду з позовом до державного реєстратора, треті особи: ОСОБА_4, ТОВ, міська рада, про визнання протиправним та скасування рішення, в якому просило суд скасувати рішення державного реєстратора РУЮ від 26 лютого 2016 року про проведення державної реєстрації права оренди належної ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1,8966 га з кадастровим номером НОМЕР_1 за ТОВ на підставі договору оренди землі від 24 березня 2010 року та договору про внесення змін до договору оренди землі від 1 червня 2016 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП послалося на те, що державний реєстратор, ухвалюючи оскаржуване рішення, здійснив реєстрацію права оренди земельної ділянки, щодо якої вже було зареєстровано право оренди за іншим суб'єктом, право землекористування якого не було припинено.

Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням права позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідач зареєстрував аналогічне право на ту саму земельну ділянку.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди та відсутністю такого права у ТОВ і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та ТОВ щодо права на спірну земельну ділянку, яке підлягає державній реєстрації.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Велика Палата Верховного Суду також вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, вчинених за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявлено, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, і вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 4 вересня та 28 листопада 2018 року ( № 823/2042/16, 823/1508/16 відповідно),за яким спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Визнання протиправним і скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за третьої особою права оренди земельної ділянки щодо якої вже було зареєстровано право оренди за позивачем

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа  № 813/317/17, провадження № 11-1046апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79516858

Спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

У лютому 2017 року ПП  звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора міського управління юстиції від 26 квітня 2016 року, про державну реєстрацію за ТОВ права оренди належної ОСОБА_3 земельної ділянки площею 1,8882 га, кадастровий номер НОМЕР_1, на підставі договору оренди землі від 13 квітня 2016 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП послалося на те, що державний реєстратор, ухвалюючи оскаржуване рішення, всупереч вимогам Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» здійснив реєстрацію права оренди земельної ділянки, щодо якої вже було зареєстровано право оренди за іншим суб'єктом, право землекористування якого не було припинено.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Визнання протиправним і скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ТОВ  і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача і ТОВ щодо права на спірну земельну ділянку, яке підлягає державній реєстрації.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер і залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за правилами цивільного або господарського судочинства.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постанові від 4 вересня 2018 року № 823/2042/16, за яким спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також скасування державної реєстрації права власності на іпотечне майно - житловий будинок та дві земельні ділянки

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа  № 573/454/17, провадження № 14-514цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78529944

Спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - житлового будинку та земельної ділянки позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Спір стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання, пов'язані з реєстрацією прав власності на будинок і земельну ділянку, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ обов'язково буде впливати на майнові права тих осіб, щодо яких ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення угод та їх виконання, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір.

У березні 2017 року ОСОБА_13 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 14 вересня 2007 року між нею та Акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» (далі - АКБ «ТАС-Комерцбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») укладено кредитний договір, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 30 тис. доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 13 квітня 2016 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 14 вересня 2007 року між нею та банком укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок і земельні ділянки загальною площею 0,2498 га, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 25 травня 2010 року, залишеним в цій частині без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 16 листопада 2010 року, звернено стягнення на предмет іпотеки - зазначений житловий будинок шляхом його продажу на прилюдних торгах. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і ТОВ «ФК «Вектор плюс» укладено договори, на підставі яких до ТОВ «ФК «Вектор плюс» перейшло право вимоги за цими кредитним та іпотечним договорами. Оскільки житловий будинок не вдалося реалізувати на прилюдних торгах, ТОВ «ФК «Вектор плюс» оформило у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ЩелковаД. М право власності на все передане в іпотеку майно. Вважаючи, що такі дії приватного нотаріуса не відповідають вимогам законів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та «Про іпотеку», з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_13 просила скасувати рішення приватного нотаріуса ЩелковаД.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 серпня 2016 року, а також скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ «ФК «Вектор плюс» на іпотечне майно - житловий будинок та дві земельні ділянки.

З установлених судами обставин у справі, яка розглядається, вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - житлового будинку та земельної ділянки позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, а стосується захисту його приватного інтересу, оскільки спір щодо реєстраційних дій, здійснених на підставі укладеного договору, стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання, пов'язані з реєстрацією прав власності на будинок і земельну ділянку.

Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ «ФК «Вектор плюс»обов'язково буде впливати на майнові права тих осіб, щодо яких ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення угод та їх виконання, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір.

Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки суду апеляційної інстанції про належність розгляду справи в порядку адміністративного судочинства є помилковими, оскільки стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду у постановах від 11 та 17 квітня 2018 року (справи № 826/366/16 та № 815/6956/15 відповідно), від 22 серпня 2018 року (справа № 820/4673/16), від 17 жовтня 2018 року (справа № 826/17908/14), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від нього.

Визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого здійснена державна реєстрація права оренди земельної ділянки, у, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ; скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки, за договором оренди між ОСОБА_3 та ТОВ; визнання протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого здійснена державна реєстрація права оренди земельної ділянки, за договором оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ; скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором оренди між ОСОБА_3 та ТОВ

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа  № 821/409/17 (К/9901/44236/18), провадження № 11-1084апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78589552

Звертаючись з цим позовом, шляхом визнання протиправними дій відповідача, позивач фактично має намір в судовому порядку визнати недійсними договори оренди, укладені з відповідачем.

Спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу державної влади, а стосується захисту його приватних інтересів, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права.

ОСОБА_3 обґрунтовує своє звернення до суду тим, що 01 вересня 2011 року ним, як орендодавцем, укладено договір земельної ділянки із третьою особою строком на 5 років з моменту їх державної реєстрації, яка відбулась 15 березня 2012 року, тобто до 15 березня 2017 року. Однак, за твердженнями позивача, у 2016 році йому не було виплачено орендну плату, допоки позивач не підписав новий договір оренди, у якому не було зазначено дату його укладення. При цьому ОСОБА_3 указує, що представник третьої особи пояснив йому, що договір підписано на майбутнє та з можливістю змінити його умови.

Отже, позивач, оскаржуючи реєстраційні дії щодо договорів оренди землі, фактично не погоджується із правомірністю їх укладення, та реалізовує намір на їх розірвання.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що після укладення договорів оренди землі від 22 вересня 2016 року у третьої особи (ТОВ «Сільськогосподарське підприємство «Басматі») виникло речове право, а саме право оренди земельних ділянок.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст.16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Також Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне звернути увагу, що відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України (у редакції станом на момент реєстрації зазначеного договору) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Крім того, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент вчинення реєстраційних дій) державній реєстрації прав підлягають речові права, похідні від права власності, зокрема, право оренди (суборенди) земельної ділянки.

При цьому, п. 1 ч. 1 ст. 2 цього Закону визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що звертаючись з цим позовом, ОСОБА_3 шляхом визнання протиправними дій відповідача, фактично має намір в судовому порядку визнати недійсними договори оренди, укладені з ТОВ.

Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу державної влади, а стосується захисту його приватних інтересів, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю в порядку адміністративного судочинства. При цьому зазначає, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та зауважує, що під час вирішення такого спору з'ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття права оренди земельної ділянки, у зв'язку з чим зазначені вимоги є приватноправовими.

Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на договір оренди земельної ділянки (позивач стверджує про наявність у нього права оренди на цю ж земельну ділянку)

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа  №820/3668/16, провадження № 11-1049апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977427

Спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

Під час вирішення такого спору з'ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття права оренди земельної ділянки.

У липні 2016 року звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 січня 2016 року, індексний номер 27943835, на договір оренди земельної ділянки, виданий 28 грудня 2015 року (далі - рішення від 26 січня 2016 року).

На обґрунтування позовних вимог ПП зазначило, що в травні 2008 року позивач з громадянкою ОСОБА_5 уклали договір оренди земельної ділянки площею 4,3441 га, кадастровий номер НОМЕР_1, строком на 10 років, який зареєстрували згідно з чинним на той час порядком. У зв'язку зі змінами у законодавстві щодо порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень позивач у червні 2016 року звернувся до Відділу з питань надання адміністративних послуг районної державної адміністрації області із запитом щодо надання інформації стосовно проведення державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, укладеного між позивачем та ОСОБА_5

Згідно з наданою позивачу інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивач дізнався, що на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 зареєстровано право власності, а також інше речове право за ОСОБА_4 і ТОВ (договір оренди від 28 грудня 2015 року між ТОВ і ОСОБА_4), внесені відповідно до рішення від 26 січня 2016 року.

Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням права позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідачем зареєстроване аналогічне право на ту саму земельну ділянку.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження № 12-58гс18).

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ТОВ і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються окрім вимог про скасування оспорюваного рішення також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постановах, зокрема, від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), від 7 листопада 2018 року у справі № 821/406/17 (провадження № 11-962апп180) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від них.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про закриття провадження у цій справі, оскільки спір у ній є спором про право цивільне, незважаючи на участь у ньому суб'єкта публічного права. Під час вирішення такого спору з'ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття права оренди земельної ділянки, у зв'язку із чим зазначені вимоги є приватноправовими та підлягають розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України.

Скасування державної реєстрації договору емфітевзису (права користування) земельної ділянки; зобов'язання державного реєстратора вчинити дії з виключення (скасування) з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про державну реєстрацію іншого речового права ТОВ на земельну ділянку

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 805/34/18-а, провадження № 11-1085апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78628291

Спір, в якому позивач, оскаржуючи рішення державного реєстратора, фактично обґрунтовує позовні вимоги наявністю в нього права оренди і відсутністю такого права в іншої особи, не є спором між учасниками публічно-правових відносин оскільки відповідач, приймаючи рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин з позивачем.

Оскарження рішення про державну реєстрацію права користування спірною земельною ділянкою за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано право оренди щодо того ж самого нерухомого майна

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин оскільки відповідач, приймаючи рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин з позивачем.

Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій, які він повинен здійснювати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, що виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.

У цій справі позивач, оскаржуючи рішення державного реєстратора, фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю в нього права оренди і відсутністю такого права в іншої особи.

Так, у раніше ухваленій постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про скасування рішення державного реєстратора, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки за третьою особою має розглядатися як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо цієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у ЄДР. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права користування спірною земельною ділянкою за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано право оренди щодо того ж самого нерухомого майна. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від того, чи буде залучатися до участі у справі орендодавець (фізична особа), як відповідач.

Скасування рішення РДА про державну реєстрацію за права оренди земельних ділянок; рішення реєстраторів, якими відмовлено в реєстрації права оренди вказаних земельних ділянок за позивачем

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 814/337/18, провадження № 11-781апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79112756

Оскарження рішень про державну реєстрацію права оренди спірних земельних ділянок за третьою особою, так само як і оскарження рішень реєстраторів про відмову в реєстрації цих земельних ділянок за ПП, є захистом прав позивача на оренду земельних ділянок від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

З огляду на суб'єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від того, чи буде залучений до участі у справі орендодавець (фізична особа) як відповідач.

Виникнення спірних правовідносин обумовлено не стільки незгодою позивача з рішеннями відповідачів як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки з правом ОСОБА_7 на оренду вказаних земельних ділянок, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування договору оренди спірних земельних ділянок, укладеного між ОСОБА_8 і ОСОБА_7, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим.

Оскарження рішень про державну реєстрацію права оренди спірних земельних ділянок за третьою особою, так само як і оскарження рішень реєстраторів про відмову в реєстрації цих земельних ділянок за ПП, є захистом прав позивача на оренду земельних ділянок від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від того, чи буде залучений до участі у справі орендодавець (фізична особа) як відповідач.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 та 18 вересня 2018 року у справах № 823/2042/16 та № 823/218/17.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Скасування рішення РДА щодо реєстрації  права оренди земельної ділянки (позивач – особа, яка вважає себе орендарем цієї ж земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 814/1697/17, провадження № 11-900апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79298361

Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також з огляду на факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного з іншою особою, цей спір не є публічно-правовим.

Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди спірної земельної ділянки за третьою особою є захистом права позивача на оренду земельної ділянки від його порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

З огляду на суб'єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від того, чи буде залучений до участі у справі в якості відповідача орендодавець (фізична особа).

У серпні 2017 року ПП «ВКП «Каро» звернулося до суду з позовом до Врадіївської РДА, в якому просило скасувати рішення відповідача від 09 серпня 2016 року № 30846135.

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що 16 серпня 2006 року між ОСОБА_6 і ПП «ВКП «Каро» укладено договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_6 надав, а позивач прийняв у строкове платне користування для сільськогосподарських потреб земельну ділянку загальною площею 5,48 га, яка знаходиться в межах території Сільради. Додатковою угодою від 06 липня 2010 року сторони змінили розмір орендної плати та погодили продовжити строк дії договору оренди землі від 16 серпня 2006 року до 31 грудня 2020 року. Договір та додаткова угода від 06 липня 2010 року пройшли державну реєстрацію в Реєстраційній службі Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області, про що державним реєстратором прийнято рішення від 12 грудня 2015 року за індексним номером 27027347. 26 квітня 2016 року між ОСОБА_4 і ПП «Веселий Роздол» укладено договір оренди вищезазначеної земельної ділянки строком на 10 років. 09 серпня 2016 року відповідачем прийнято рішення, індексний номер 30846135, про державну реєстрацію за ПП «Веселий Роздол» права оренди земельної ділянки. На думку позивача, Врадіївська РДА в порушення вимог законодавства при реєстрації договору від 26 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 і ПП «Веселий Роздол», не перевірила чи зареєстровано право оренди на земельну ділянку за іншими особами, чим порушила права та законні інтереси ПП «ВКП «Каро» на право оренди земельної ділянки, допустивши подвійну реєстрацію відповідного права.

Як установлено матеріалами справи, ПП «ВКП «Каро» звернулося до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного, на думку позивача, права користування земельною ділянкою, розташованою в межах території Сільради. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що 26 квітня 2016 року між ОСОБА_4 та ПП «Веселий Роздол» укладено договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 строком на 10 років, на підставі якого 09 серпня 2017 року Врадіївською РДА прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 30846135, яким зареєстровано право оренди спірної земельної ділянки за ПП «Веселий Роздол».

Таким чином, виникнення спірних правовідносин обумовлено не стільки незгодою позивача з рішенням РДА як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки з правом оренди ПП вказаною земельною ділянкою, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно із пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також з огляду на факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ОСОБА_4 та ПП, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим.

Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди спірної земельної ділянки за третьою особою є захистом права позивача на оренду земельної ділянки від його порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від того, чи буде залучений до участі у справі в якості відповідача орендодавець (фізична особа).

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 та 18 вересня 2018 року у справах № 823/2042/16 та № 823/218/17 відповідо.

Скасування рішення про державну реєстрацію права власності на гараж та зобов'язання внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідний запис про скасування державної реєстрації права власності

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 809/874/14, провадження № 11-994апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79298379

Виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю набуття третьою особою у справі права власності на об'єкт нерухомого майна, що стало підставою для оскарження реєстрації права власності на це майно. Тобто предметом розгляду в цій справі є законність набуття особою права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Оскільки позовні вимоги заявлено на захист порушеного, на його думку, права власності на земельну ділянку, а на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень у третьої особи виникло речове право, правомірність набуття якого оспорює позивач, то цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч положенням Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (далі - Порядок № 703), відповідач здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на гараж без документа про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію та документа, що посвідчує речове право заявника на земельну ділянку, витягу з Держаного земельного кадастру про земельну ділянку, а також без документа, що підтверджує викуп гаража членом Кооперативу. Оскільки гараж розташований на земельній ділянці, що належить ТОВ на праві приватної власності, то рішення відповідача підлягає визнанню недійсним, а державна реєстрація скасуванню шляхом внесення відповідних записів до Реєстру.

Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю набуття третьою особою у справі права власності на об'єкт нерухомого майна, що стало підставою для оскарження реєстрації права власності на це майно. Тобто предметом розгляду в цій справі є законність набуття особою права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення судами першої та апеляційної інстанцій рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Оскільки позовні вимоги заявлено ТОВ на захист порушеного, на його думку, права власності на земельну ділянку, а на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень у третьої особ