Чи може електропіч вивезена з Криму нести потенційну загрозу національній безпеці України? (ВС/КАС у справі № 826/9502/16 від 04.02.2021)

Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акту: 2014 р. став важким для України у всіх проявах, особливо це стосувалось цілісності території нашої держави.

Наразі АРК визнана територією, що тимчасово окупована. Виходячи із такого формулювання, закріпленому на законодавчому рівні, можна припустити, що влада України все ще має надію на «повернення» своїх територій. А поки «тимчасовість» триває, владою прийнято ряд Законів, що врегульовує порядок взаємодії з Кримом та його громадянами.

Громадяни України, що вирішили виїхати з Криму на материкову територію отримали статус осіб, яка переміщуються з тимчасово окупованої території України.

Позивачка пересікала кордон і виїжджала із Криму, однак отримала відмову у пропуску через митний кордон України, з тих підстав, що переміщувала «незаконно» власні електропіч та електросушарку.

У зв’язку із цією ситуацією позивачка звернулась до суду із вимогою визнати постанову КМУ від 16.12.2015 №1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію» незаконною повністю та скасувати її.

Оскільки даний правовий акт порушує її право, як внутрішньо переміщеної особи, вільно володіти, користуватись та розпоряджатись власним рухомим майном (уживаною побутовою технікою позивачки до окупації). Адже, переміщення її речей не несе загрози безпеці держави, громадському порядку або здоров`ю населення України.

Суди перших двох інстанцій позов задовольнили частково. Визнали незаконним і нечинним п. 1 постанови КМУ № 1035.

ВС справа розглянута лише через 4 роки, однак, суд касаційної інстанції залишив рішення без змін, а скаргу КМУ - без задоволення.

Вирішуючи спір, суд встановив, що постанова № 1035 прийнята КМУ на виконання положень пп. 4 п. 12.4 ст. 12 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», яким визначено, що під час тимчасової окупації поставки товарів на територію (з території) ВЕЗ «Крим» здійснюються з урахуванням того, що КМУ має право тимчасово обмежити поставки окремих товарів (робіт, послуг) та/або під окремими (всіма) митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію. Однак, таке рішення приймається виключно з метою забезпечення безпеки держави, збереження громадського порядку та охорони здоров`я населення України.

Разом з тим, згідно із преамбулою, даний Закон є спеціальним і його норми визначають особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України згідно зі ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», створюють вільну економічну зону «Крим» та врегульовують інші аспекти правових відносин між фізичними і юридичними особами, які знаходяться на тимчасово окупованій території або за її межами.

Відповідно до п. 13.1 ст. 13 ЗУ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», об’єкти права приватної, державної та комунальної власності, розташовані на тимчасово окупованій території України, залишаються у власності осіб, які мали такі об’єкти у власності (користуванні) на початок тимчасової окупації.

При цьому, внутрішньо переміщена особа, зокрема, має право на сприяння у переміщенні її рухомого майна (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»).

За приписами ст. 14 цього Закону внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

З урахуванням зазначеного, Верховний Суд дійшов до висновку, що спеціальними правовими нормами, які регулюють особливості економічної діяльності на тимчасово окупованій території України та особливості захисту прав та охоронюваних законом інтересів внутрішньо переміщених осіб, передбачено гарантію захисту права власності осіб на об’єкти, розташовані на тимчасово окупованій території України, а також сприяння у переміщенні рухомого майна, належного внутрішньо переміщеним особам.

До того ж, Закон наділив КМУ повноваженнями тимчасово обмежувати під час тимчасової окупації саме поставки окремих товарів (робіт, послуг), тобто постачання останніх у межах господарської діяльності відповідних суб`єктів, натомість, позбавлений на встановлення обмежень, згідно з вказаними положеннями, щодо переміщення особистих речей фізичними особами, які не є суб`єктами господарювання.

Верховний Суд констатував, що суб’єкт нормотворчості не повинен порушувати права особи внаслідок прийняття «неоднозначних» нормативно-правових актів.

Отже, електропіч завозити на територію України все ж таки можна, безпеці України більше нічого не загрожує.

Аналізуйте судовий акт: ФОП - єдиноподатник з пропискою в АР Крим: податковий борг (ВС/КАС від 26 червня 2018 р. у справі №819/1697/16)

Відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району АТО, не може бути підставою для невиплати позивачу страхових виплат (ВП ВС,справа № 243/3505/16-ц, 20.09.18)

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не посвідчує право користування житлом за адресою, зазначеною у цій довідці (ВС/КАС у справі № 826/319/17 від 20 березня 2019 р.)

Перевірки ВПО за місцем їх проживання є дискримінаційними, а тому НЕЗАКОННИМИ (ВС/КАС № 826/12123/16 від 20.12.2018)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 826/9502/16

адміністративне провадження № К/9901/33828/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Шарапи В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2017 (головуючий суддя: Мазур А.С., судді: Балась Т.П., Літвінова А.В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2017 (головуючий суддя: Кузьмишина О.М., судді: Глущенко Я.Б., Шелест С.Б.) у справі №826/9502/16 за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1035 незаконною ,

В С Т А Н О В И В:

21.06.2016 ОСОБА_1 (далі - позивачка або ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), у якому просила:

визнати постанову Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію» незаконною та такою, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили (Конституції України, Закону України «Про захист прав внутрішньо переміщених осіб», Протоколу Першого до Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод) повністю, та скасувати її (з урахуванням уточненого адміністративного позову від 15.11.2016).

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що постанова Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію» (далі - Постанова КМУ №1035) перешкоджає позивачці, як внутрішньо переміщеній особі, вільно володіти, користуватись та розпоряджатись власним майном, а саме: внаслідок заборони переміщення такого майна з тимчасово окупованої території на іншу територію України, що порушує гарантоване приписами Закону України від 12.08.2014 №1636-VII «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон №1636-VII) та частиною 1 статті 9 Закону України від 20.10.2014 №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII) право на переміщення рухомого майна, належного внутрішньо переміщеній особі, та його збереження.

Також, за твердженням позивачки, відповідачем жодним чином не обґрунтовано з якою саме метою приймається даний нормативно-правовий акт, тобто в чому саме полягає загроза безпеці держави, громадському порядку або здоров`ю населення переміщенням громадянами особистих речей з території Автономної Республіки Крим на материкову частину України, необхідність чого обумовлена метою Закону № 1636-VII.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2017 позовні вимоги задоволено частково.

Визнано незаконним пункт 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію».

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2017 апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2017 змінено.

Викладено пункт другий резолютивної частини вказаної постанови в наступній редакції:

«Визнати незаконним та нечинним пункт 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію»

В решті постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2017 залишено без змін.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшли висновку, що прийнявши пункт 1 Постанови №1035, Кабінет Міністрів України вийшов за межі наданих йому повноважень. Також суд апеляційної інстанції наголосив, що вказані положення суперечать приписам пункту 13.1 статті 13 Закону №1636-VII та частині 1 статті 9 Закону № 1706-VII.

Водночас суд апеляційної інстанції наголосив, що відповідач не надав належних доказів, які б обґрунтовували наявність суспільного (державного) інтересу та легітимної мети в обмеженні перевезення особистих речей позивачки з тимчасово окупованої території на іншу територію України.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що представник Кабінету Міністрів України в даному конкретному випадку не обґрунтував свою позицію, з яких саме підстав право позивачки на перевезення особистих речей має бути обмежене Постановою №1035, і в чому конкретно полягає загроза національній безпеці та/або громадському порядку у випадку переміщення через кордон позивачкою особистих речей

Проаналізувавши рішення суду у справі №826/27712/15, суд апеляційної інстанції встановив, що підстави для звернення до суду як і самі обґрунтування у справі №826/9502/16 та №826/27712/15 не є тотожними, а отже такі посилання апелянта є необґрунтованими.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, 13.07.2017 відповідач звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позову.

Відповідач вважає, що рішення судів попередніх інстанцій були прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, судами неповно з`ясовані всі обставини, що мають значення для справи та висновки є передчасними.

З покликанням на статтю 12 Закону №1636-VII, якою передбачено, що Кабінет Міністрів України наділений правом тимчасово обмежити поставки окремих товарів (робіт, послуг), скаржник вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідач, приймаючи оскаржувану постанову, вийшов за межі наданих йому повноважень.

Також скаржник не погоджується з позицією судів попередніх інстанцій щодо порушення оскаржуваною постановою норм статті 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 та права власності позивачки.

Водночас стверджує, що суди попередніх інстанцій не дослідили обставини щодо того чи відповідає втручання у право власності третьої особи принципу правової визначеності або законності, чи переслідує це втручання легітимну мету в суспільних або загальних інтересах , чи є таке втручання пропорційним, тобто чи забезпечується при цьому справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.09.2017 відкрито касаційне провадження у справі.

15.12.2017 розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03.10.2017 №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України ) та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29.07.2020 задоволено заяви суддів Шишова О.О., Дашутіна І.В., Яковенко М.М., які входять до складу судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян, про самовідвід.

В порядку статті 31, пункту 15 КАС України визначений наступний склад суду: головуючий суддя - Чиркін С.М., судді: Бевзенко В.М., Шарапа В.М.

Від позивачки відзиву на касаційну скарги не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Ухвалою Верховного Суду від 03.02.2021 справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з`ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судом, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та встановив таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно інформації, яку містить довідка від 14.09.2015 №5125000844, ОСОБА_1 є особою, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.

За змістом картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення від 12.09.2016 №508050700/2016/00392, у відповідності до якої м-/п «Херсон-центральний» відмовлено ОСОБА_1 у пропуску через митний кордон України з причини порушення пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1035, оскільки остання переміщує через митний кордон України товари, а саме: електричну духовку «luxell» - LX3520 - 1 шт., електросушилку MRT765 - 1 шт., які вже були у використанні, що не відносяться до особистих речей громадян, визначених у частині 1 статті 370 Митного кодексу України.

З огляду на зазначене, позивачка вважає, що внаслідок прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови №1035 порушуються її права, у зв`язку з чим звернулася до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень визначені у положеннях статті 171 КАС України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 171 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (частина 2 статті 171 КАС України).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Кабінетом Міністрів України із посиланням на пункт 4 пункту 12.4 статті 12 Закону № 1636-VII прийнято оскаржувану Постанову №1035.

Пункт 1 Постанови № 1035 викладено в наступній редакції:

1. Заборонити на період тимчасової окупації поставки товарів (робіт, послуг) під всіма митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію, за винятком:

особистих речей громадян, визначених частиною першою статті 370 Митного кодексу України (крім товарів, визначених пунктом 24 частини першої зазначеної статті), що переміщуються у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі;

соціально значущих продуктів харчування, що переміщуються громадянами, сумарна фактурна вартість яких не перевищує еквівалент 10000 гривень та сумарна вага яких не перевищує 50 кілограмів на одну особу, за переліком згідно з додатком.

Установити, що положення абзацу третього цього пункту застосовується у разі, коли особа, яка ввозить товари на тимчасово окуповану територію України, в`їжджає на зазначену територію не частіше одного разу протягом однієї доби.

Згідно із пунктом 2 Постанови № 1035 дія цієї постанови не поширюється на:

поставку електричної енергії з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію, що здійснюється відповідно до рішення Ради національної безпеки та оборони України;

поставку з тимчасово окупованої території на іншу територію України товарів, що мають стратегічне значення для галузей економіки та безпеки держави, за підтвердженням Міністерства економічного розвитку і торгівлі;

ввезення на тимчасово окуповану територію гуманітарної допомоги, яка надається міжнародними гуманітарними організаціями згідно з переліком, затвердженим Міністерством соціальної політики.

В якості додатку до Постанови №1035 затверджено Перелік соціально значущих продуктів харчування.

Вважаючи вказану Постанову №1035 незаконною та такою, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили - Конституції України, Закону № 1706-VII, Протоколу Першого до Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод, - а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивачка звернулася з позовом до суду.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачка є особою, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, та якій відмовлено у пропуску через митний кордон України з причини порушення пункту 1 Постанови №1035, оскільки остання переміщує через митний кордон України товари, а саме: електричну духовку «luxell» - LX3520 - 1 шт., електросушилку MRT765 - 1 шт., які вже були у використанні, що не відносяться до особистих речей громадян, визначених у частині 1 статті 370 Митного кодексу України.

Отже, позивачка є суб`єктом до якої застосовано оскаржуваний нормативно-правовий акт.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди мали перевірити, чи прийнято спірну Постанову №1035 на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, добросовісно, пропорційно.

Згідно із статтею 1 Закону України 15.04.2014 № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII), тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 вищезазначеного закону, для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається, зокрема, сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

Згідно із статтею 13 Закону № 1207-VII передбачено, що особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території визначаються законом.

За змістом частини 1 статті 113, статті 116, частини 1 статті 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України, серед іншого, забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною 1 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Відповідно до підпунктів 1, 2 частини 1 статті 10 Закону № 1706-VII, Кабінет Міністрів України: координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону; забезпечує проведення моніторингу внутрішнього переміщення осіб, спрямовує діяльність органів виконавчої влади на усунення обставин (умов), що сприяли внутрішньому переміщенню осіб, захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, сприяння поверненню таких осіб до залишеного місця проживання та їх реінтеграції.

Постанова №1035 прийнята Кабінетом Міністрів України на виконання положень підпункту 4 пункту 12.4 статті 12 Закону № 1636-VII, якими визначено, що під час тимчасової окупації поставки товарів на територію (з території) ВЕЗ «Крим» здійснюються з урахуванням того, що Кабінет Міністрів України має право тимчасово обмежити поставки окремих товарів (робіт, послуг) та/або під окремими (всіма) митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію.

Таке рішення: а) приймається виключно з метою забезпечення безпеки держави, збереження громадського порядку та охорони здоров`я населення України; б) набирає чинності не раніше ніж через 30 календарних днів після його оприлюднення; в) не може призводити до порушення норм Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», іншого антимонопольного законодавства України у частині, що поширюється на покупців таких товарів (робіт, послуг) на іншій території України.

Водночас згідно із преамбулою Закон № 1636-VII є спеціальним законом, норми якого визначають особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України згідно із статтею 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», створюють вільну економічну зону «Крим» (далі по тексту - ВЕЗ «Крим») та врегульовують інші аспекти правових відносин між фізичними і юридичними особами, які знаходяться на тимчасово окупованій території або за її межами.

Отже, Закон № 1636-VII та прийняті на його виконання нормативні акти мають застосовуватись з урахуванням, у тому числі, вимог статті 13 Закону № 1207-VII.

Водночас пунктом 13.1 статті 13 Закону №1636-VII передбачено, що об`єкти права приватної, державної та комунальної власності, що розташовані (знаходяться) на тимчасово окупованій території України, залишаються у власності осіб, які мали такі об`єкти у власності (користуванні) на початок тимчасової окупації.

Частиною 1 статті 9 Закону № 1706-VII визначено, що внутрішньо переміщена особа, зокрема, має право на сприяння у переміщенні її рухомого майна.

За приписами статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

За такого правового регулювання Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спеціальними правовими нормами, які регулюють особливості економічної діяльності на тимчасово окупованій території України та особливості захисту прав та охоронюваних законом інтересів внутрішньо переміщених осіб, передбачено гарантію захисту права власності осіб на об`єкти, розташовані на тимчасово окупованій території України, а також сприяння у переміщенні рухомого майна, належного внутрішньо переміщеним особам.

За позицією відповідача, Постанова №1035 прийнята Кабінетом Міністрів України на виконання приписів підпунктів 4 пункту 12.4 статті 12 Закону №1636-VII.

Отже, згідно підпункту 4 пункту 12.4 статті 12 Закону №1636-VII Кабінету Міністрів України надано право під час тимчасової окупації тимчасово обмежувати саме поставки окремих товарів (робіт, послуг) та/або під окремими (всіма) митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію.

Водночас стаття 14 Закону №1706-VII захищає права внутрішньо переміщеної особи на рівні з іншими громадянами України.

За змістом частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Сторонами договору поставки можуть бути суб`єкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу (ч. 3 ст. 265 Господарського кодексу України).

Суб`єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (частина 2 статті 55 Господарського кодексу України).

Отже, проаналізувавши норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що поставкою є домовленість суб`єктів господарювання щодо реалізації товару для його використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням.

Так, суди попередніх інстанцій правильно звернули увагу, що ані у змісті оскаржуваної Постанови №1035, ані у змісті Закону №1636-VII та Закону № 1706-VII, які містять спеціальні норми регулювання спірних правовідносин, не визначено поняття «поставка», яке використовується та мало б відмінне від загальнопоширеного визначення терміну «поставка», наведеного вище.

Водночас зазначені закони не наділяють відповідача правом у спосіб, визначений у пункті 1 Постанови №1035, обмежувати право власності внутрішньо переміщеної особи.

Верховний Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, що приписами підпункту 4 пункту 12.4 статті 12 Закону №1636-VII Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями тимчасово обмежувати під час тимчасової окупації саме поставки окремих товарів (робіт, послуг), тобто постачання останніх у межах господарської діяльності відповідних суб`єктів, натомість, позбавлений на встановлення обмежень, згідно з вказаними положеннями, щодо переміщення особистих речей фізичними особами, які не є суб`єктами господарювання.

Частиною 1 статті 370 Митного кодексу України, особистими речами вважаються: 1) товари особистої гігієни та індивідуальні косметичні засоби у кількості, що забезпечує потреби однієї особи на період поїздки; 2) одяг, білизна, взуття, що мають суто особистий характер, призначені виключно для власного користування і мають ознаки таких, що були у користуванні; 3) особисті прикраси, у тому числі з дорогоцінних металів та каміння, що мають ознаки таких, що були в користуванні; 4) індивідуальне письмове та канцелярське приладдя; 5) один фотоапарат, одна кіно-, відеокамера разом з обґрунтованою кількістю фото-, відео-, кіноплівок та додаткового приладдя; 6) один переносний проектор та аксесуари до нього разом з обґрунтованою кількістю діапозитивів та/або кіноплівок; 7) бінокль; 8) переносні музичні інструменти у кількості не більше двох штук; 9) один переносний звуковідтворювальний пристрій (у тому числі магнітофон, диктофон, програвач компакт-дисків тощо) з обґрунтованою кількістю плівок, платівок, дисків; 10) один переносний радіоприймач; 11) стільникові (мобільні) телефони у кількості не більше двох штук, пейджери; 12) один переносний телевізор; 13) переносні персональні комп`ютери у кількості не більше двох штук і периферійне обладнання та приладдя до них; флеш-карти у кількості не більше трьох штук; 14) одна переносна друкарська машина; 15) калькулятори, електронні книжки у кількості не більше двох штук; 16) індивідуальні вироби медичного призначення для забезпечення життєдіяльності людини та контролю за її станом з ознаками таких, що були в користуванні; 17) звичайні та/або прогулянкові дитячі коляски у кількості, що відповідає кількості дітей, які перетинають кордон разом із громадянином, а у разі відсутності дітей - у кількості не більше однієї штуки; 18) одна інвалідна коляска на кожного інваліда, який перетинає митний кордон України, а у разі відсутності такої особи - у кількості не більше однієї штуки; 19) лікарські засоби, що переміщуються (пересилаються) через митний кордон України в порядку та обсягах, визначених Кабінетом Міністрів України; 20) годинники у кількості не більше двох штук; 21) 0,5 літра туалетної води та/або 100 грамів парфумів; 22) спортивне спорядження - велосипед, вудка рибальська, комплект альпіністського спорядження, комплект спорядження для підводного плавання, комплект лиж, комплект тенісних ракеток, дошка для серфінгу, віндсерфінгу, комплект спорядження для гольфу, інше аналогічне спорядження, призначене для використання однією особою; 23) спеціальне дитяче харчування для дітей, хворих на фенілкетонурію або інше захворювання, що потребує спеціального харчування, яке не виробляється (не реалізується) в Україні, що переміщується (пересилається) через митний кордон України в порядку та обсягах, визначених Кабінетом Міністрів України; 24) інші товари, призначені для забезпечення повсякденних потреб громадянина, перелік і гранична кількість яких визначаються законами України.

Згідно переліку не дозволяється фізичним особам, як внутрішньо переміщеним, переміщати таке рухоме майно, зокрема, як особиста побутова техніка, що і намагалась зробити позивачка.

Верховний Суд звертає увагу на нормотворчу техніку пункту 1 оскаржуваної Постанови №1035.

Так, пункт 1 сформульовано наступним чином «заборонити на період тимчасової окупації поставки товарів (робіт, послуг) під всіма митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію, за винятком:

особистих речей громадян, визначених частиною першою статті 370 Митного кодексу України (крім товарів, визначених пунктом 24 частини першої зазначеної статті), що переміщуються у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі;

соціально значущих продуктів харчування, що переміщуються громадянами, сумарна фактурна вартість яких не перевищує еквівалент 10000 гривень та сумарна вага яких не перевищує 50 кілограмів на одну особу, за переліком згідно з додатком.

Установити, що положення абзацу третього цього пункту застосовується у разі, коли особа, яка ввозить товари на тимчасово окуповану територію України, в`їжджає на зазначену територію не частіше одного разу протягом однієї доби.».

Отже, безпосередній словесний, логіко-граматичний та юридичний аналіз конструкцій вищезазначених норм свідчить про обмеження перевезення особистих речей громадян переліком, визначеним частиною першою статті 370 Митного кодексу України, а саме пунктами 1-23 частини 1, оскільки пункт 24 частини 1 цієї статті, який передбачає інші товари, призначені для забезпечення повсякденних потреб громадянина, перелік і гранична кількість яких визначаються законами України, також під забороною.

За такого правового регулювання та встановлених обставин, беручи до уваги, що оскаржувана Постанова №1035 спрямована на врегулювання правовідносин щодо постачання товарів (робіт, послуг) у межах господарської діяльності відповідних суб`єктів, перелічені винятки не повинні бути викладенні таким чином, що застосування зазначених правових норм призводить до обмеження переміщення будь-яких особистих речей фізичними особами (в тому числі і техніки, яка була у користуванні), які не є суб`єктами господарювання.

Верховний Суд констатує, що суб`єкт нормотворчості не повинен порушувати права особи внаслідок прийняття "неоднозначних" нормативно-правових актів.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

З огляду на вищенаведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що прийнявши пункт 1 Постанови №1035, Кабінет Міністрів України вийшов за межі наданих йому повноважень, а вказані положення суперечать приписам пункту 13.1 статті 13 №1636-VII та частині 1 статті 9 Закону № 1706-VII.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Київським апеляційним адміністративним судом розглядалася справа №826/27712/15, в якій предметом оскарження був пункт 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 року №1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію». За результатами перегляду ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2016 року у визнанні вказаної Постанови протиправною та її скасуванні відмовлено.

Проте, як правильно встановлено судами попередніх інстанцій підстави для звернення до суду як і самі обґрунтування у справі №826/9502/16 та №826/27712/15 не є тотожними, а отже такі посилання відповідача є необґрунтованими.

Верховний Суд наголошує, що позивачка має право вільно володіти своїм майном, що узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі-Першого протоколу до Конвенції), яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану, оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

В Україні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

Право приватної власності разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод - головний обов`язок України як демократичної, правової держави.

Суд враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини.

Стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997, передбачає захист права власності.

Невід`ємною частиною положень цієї статті є практика Європейського суду з прав людини, яка виробила критерії правомірності позбавлення власника його майна в інтересах суспільства (справа «Зубко та інші проти України»).

Зокрема, позбавлення власника його майна повинно мати правомірну мету в «суспільному інтересі» (a legitimate aim «in the public interest»), обрані засоби мають бути належними (спроможні досягти мети в принципі) і пропорційними, що передбачає, зокрема, компенсацію при примусовому відчуженні (проте вимога щодо повної компенсації відсутня). Позбавлення власника його майна також має бути законним, а саме, відповідати не лише нормативно-правовим актам, а і принципу верховенства права, положенням Конвенції; складовою принципу «законності» є принцип «правової визначеності», що передбачає обов`язок органів влади при обмеженні права діяти відповідно до відомих (прозорих) та достатньо визначених правил («передбачуваних» з точки зору застосування), що виключають свавілля (вибірковість та непередбачуваність дій).

У той же час позбавлення права на володіння своїм майном на погляд суду у спірних правовідносинах, не відповідає жодному з цих критеріїв.

Разом з цим, у відповідності до частини 11 статті 171 КАС України резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

З наведеної норми вбачається, що в разі задоволення позову про визнання незаконним нормативно-правового акта, суд визнає такий акт нечинним.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення вимог позивачки є правильними, а прийнятті рішення є законними і обґрунтованим.

Водночас з урахуванням вимог частини 11 статті 171 КАС України є доречними внесені апеляційним судом зміни до рішення суду першої інстанції щодо визнання нечинним пункту 1 оскаржуваної постанови.

Доводи касаційної скарги не містять належних та об`єктивно обумовлених міркувань, які б спростовували наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій, та є аналогічними тим, які зазначені в запереченні на позовну заяву та в поданій відповідачем апеляційній скарзі. Проте, таким доводам, з огляду на вищенаведені висновки, судами попередніх інстанцій надано належну правову оцінку з дотриманням норм матеріального права.

За змістом частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2017 зі змінами (в редакції постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2017) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2017 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду С.М. Чиркін

В.М. Бевзенко

В.М. Шарапа

1200
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0