15.05.2019
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Безальтернативність тримання під вартою порушує презумпцію невинуватості та призводить до свавільного застосування заходів примусу

Нещодавно Конституційний Суд розпочав розгляд справи щодо конституційності положення, яке передбачає безальтернативність тримання під вартою осіб, яких підозрюють у скоєнні окремих злочинів. Попри надзвичайну актуальність цього питання, КС не поспішає з рішенням. І пов’язано це, як убачається, із численними проблемами як політичного, так і правового характеру. (Джерело: ЗіБ)

Непродумана норма

На момент прийняття ч.5 ст.176 Кримінального процесуального кодексу основна мета, що лежала в основі законопроекту, була спрямована на унеможливлення уникнення відповідальності за скоєння злочинів проти національної безпеки та оборони, а також окремих злочинів проти громадської безпеки та громадського порядку. Адже в судовій практиці мали місце зловживання правом визначення застави за такі злочини. Проте, як і у переважній більшості випадків, поспішність законодавчої регламентації можливості застосування безальтернативного запобіжного заходу за скоєння окремих категорій злочинів свідчить про їх невідповідність нормам Конституції та практиці Європейського суду з прав людини.

Законодавча регламентація неможливості застосування іншого, крім тримання під вартою, запобіжного заходу за скоєння злочинів, передбачених стст.109—1141, 258—2585, 260, 261 Кримінального кодексу, фактично поставила наших співвітчизників в умови відсутності належного судового контролю за діяльністю органів досудового розслідування. Адже застосування запобіжного заходу за таких умов залежить від правової кваліфікації дій особи органом досудового розслідування. Якщо людину підозрюють у скоєнні окремих категорій злочинів, слідчий суддя не вправі визначити інший запобіжний захід, крім тримання під вартою. Причому навіть за наявності обставин, що уможливлюють застосування більш м’якого запобіжного заходу.

Відповідний проект був унесений Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради та поспішно прийнятий з огляду на політичну доцільність, зумовлену бажанням за будь-яку ціну притягнути до кримінальної відповідальності політичних опонентів. Цей намір також простежується у включенні норм про спеціальне досудове розслідування, змінах до порядку застосування спеціальної конфіскації, безальтернативності запобіжного заходу тощо. Проте, як свідчить практика, розправитися за допомогою цього закону з опонентами не вийшло. Водночас громадяни України, до яких застосовані його положення, стали заручниками політичної гри, відчувши на собі весь арсенал засобів впливу на політичних опонентів.

Недолугість норми ч.5 ст.176 КПК свідчить про низький професійний рівень авторів проекту. Адже колишній Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та команда «професіоналів» під його керівництвом не є фахівцями у сфері кримінального процесу. Як неодноразово наголошувалося, відсутність системного підходу до внесення змін до КПК, неврахування позиції науковців, а також юристів-практиків призводять до численних проблем у правозастосуванні та порушень прав людини.

Незабезпечення правового механізму захисту

У рішенні Конституційного Суду від 1.06.2016 №2-рп/2016 зазначено, що «держава, виконуючи свій головний обов’язок — утвердження та забезпечення прав і свобод людини (ч.2 ст.3 Конституції) — повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини».

З аналізу зазначених положень випливає, що застосування положень ч.5 ст.176 КПК зумовлює порушення права на належний механізм захисту прав і свобод особи, внаслідок чого ця норма суперечить ч.2 ст.3 Конституції.

Недотримання принципу пропорційності

Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори.

Зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені його історично досягнутим культурним рівнем. Всі ці елементи права характеризуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою відображена в Конституції. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи.

Справедливість — одна з основних засад права — є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських його вимірів. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється у рівності всіх перед законом, співмірності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

За змістом рішення КС від 25.01.2012 №3-рп/2012, одним з елементів верховенства права є принцип пропорційності, який означає, зокрема, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути розмірними з нею.

Для того щоб позбавлення волі не вважалося свавільним, застосування положень національного законодавства є недостатнім, воно також має бути необхідним за цих обставин (див. рішення ЄСПЛ від 27.02.2007 у справі «Нештяк проти Словаччини» та від 14.10.2010 у справі «Хайредінов проти України»). Адже тримання під вартою відповідно до пп.«с» п.1 ст.5 конвенції має відповідати принципу пропорційності (див. рішення у справі «Ладент проти Польщі»).

У цьому випадку принцип пропорційності вимагає, аби застосований до особи запобіжний захід був необхідним за конкретних обставин та було доведено, що менш суворі заходи не могли забезпечити досягнення поставленої мети.

Відповідно до положень ч.3 ст.176 КПК суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені обставини є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ризикам.

Однак змінами до ч.5 ст.176 КПК законодавець унеможливив дотримання принципу пропорційності у сфері застосування запобіжних заходів за скоєння певної категорії злочинів. Адже законодавча вимога щодо застосування виключно найсуворішого запобіжного заходу — тримання під вартою — фактично позбавляє суд можливості використання менш суворого запобіжного заходу з урахуванням принципу пропорційності.

Крім цього, аналізоване положення КПК порушує один з основоположних принципів верховенства права — справедливість. Адже позбавляє рівної можливості застосування більш м’якого запобіжного заходу до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у скоєнні певних злочинів, ступінь небезпечності яких є однаковим або навіть нижчим від тих, за скоєння яких така альтернатива передбачена.

Рівність та неприпустимість дискримінації

Рівність та неприпустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства.

Відповідно до положень стст. 1, 4 закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінацією є ситуація, за якої особа та/або група осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або такими, які припускаються, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну,

об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За змістом ч.5 ст.176 КПК, до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у скоєнні злочинів, передбачених стст.109—1141, 258—2585, 260, 261 КК, не може бути застосований будь-який інший запобіжний засіб, окрім тримання під вартою. Водночас до осіб, яких підозрюють чи обвинувачують у скоєнні інших злочинів такого ж ступеня тяжкості чи навіть тих, які за своїм ступенем є більшими, ніж зазначені у ч.5 ст.176 КПК (наприклад, умисне вбивство, застосування зброї масового знищення, геноцид), можуть бути застосовані альтернативні запобіжні заходи.

Отже, необхідність застосування виключно тримання під вартою до осіб, які скоїли окремі категорії злочинів, свідчить про дискримінацію порівняно з підозрюваними/обвинуваченими за скоєння злочинів такої ж тяжкості, однак не передбачених у ч.5 ст.176 КПК. Тобто ці положення є дискримінаційними, оскільки полягають в тому, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть застосовуватися до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у скоєнні злочинів, установлених у ч.5 ст.176 КПК.

Відповідно, ця норма зумовлює порушення рівності можливостей осіб, які перебувають в однаковій ситуації, при застосуванні запобіжного заходу за ознакою кваліфікації дій за певною статтею КК, що свідчить про невідповідність ч.5 ст.176 КПК ст.24 Конституції.

Право на звільнення під гарантії присутності

Право на свободу та особисту недоторканність є основоположним для забезпечення права на свободу від безпідставного затримання.

Окремі гарантії захисту прав затриманої особи регламентовано ст.29 Конституції. До них відносять: наявність вмотивованого рішення суду, негайне повідомлення про мотиви арешту та затримання,

роз’яснення прав затриманої особи, право на захист та правову допомогу, право на оскарження затримання. Цей перелік не є вичерпним, унаслідок чого для розкриття змісту цих гарантій необхідно враховувати положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ.

Пунктом 3 ст.5 конвенції передбачено додаткові гарантії захисту права на свободу. Зокрема, особа, яку затримано на законних підставах, має право на звільнення за наявності гарантії присутності на судових засіданнях.

У національному законодавстві мають діяти норми, які будуть узгоджуватися з практикою ЄСПЛ, згідно з якими при вирішенні питання про запобіжний захід у вигляді тримання під вартою національні суди мають виходити з переконливості та доведеності державними органами обґрунтування будь-якого періоду позбавлення волі, а норми, які визначають принцип обов’язковості тримання, повинні бути скасовані.

Проте реалізація ч.5 ст.176 КПК призводить до протиправного обмеження державою права особи на свободу та особисту недоторканність та порушує гарантію підозрюваної/обвинувачуваної особи бути звільненою під час провадження. Це пояснюється так.

Відповідно до ч.1 ст.177 КПК метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання певним діям. При цьому тримання під вартою є виключним заходом, який може бути застосовано до особи лише за умови наявності ризиків, установлених законом, що доведено стороною обвинувачення. В усіх інших випадках повинні застосовуватися альтернативні запобіжні заходи. Більше того, кожного разу, коли суд переглядає правомірність тримання особи під вартою, він зобов’язаний аналізувати наявність ризиків і у випадку їх відсутності змінити запобіжний захід на більш м’який.

Водночас положення ч.5 ст.176 КПК передбачають винятки у застосуванні будь-яких альтернативних запобіжних заходів. Це свідчить про незаконне позбавлення гарантій бути звільненим на час досудового розслідування та судового розгляду за наявності гарантії присутності на судових засіданнях.

Презумпція тримання під вартою

Відповідно до ч.1 ст.183 КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно тоді, коли прокурор доведе, що жоден інший не зможе запобігти ризикам, указаним у ст.177 КПК, крім випадків, передбачених ч.5 ст.176 цього кодексу.

За таких умов суд не повинен навіть оцінювати наявність цих ризиків. Фактично встановлюється презумпція необхідності тримання під вартою осіб, яких підозрюють у скоєнні певної категорії злочинів. Органу досудового розслідування достатньо кваліфікувати дії цієї особи за відповідною статтею, при цьому доводити наявність обставин, які унеможливлюють застосування більш м’якого запобіжного заходу, не потрібно. І це при тому, що відповідно до положень ч.3 ст.183 КПК слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених цим кодексом.

У ч.4 цієї статті визначено винятки: злочин із застосуванням насильства або порушення особою умов більш м᾽якого запобіжного заходу.

Тобто у випадку відсутності в КПК норми, яка передбачає неможливість застосування іншого, крім тримання під вартою, запобіжного заходу щодо осіб, яких підозрюють у скоєнні визначених ч.5 ст.176 КПК злочинів, за умови відсутності випадків, установлених у ч.4 ст.183 КПК, навіть у разі застосування найсуворішого запобіжного заходу суд зобов’язаний визначити розмір застави, достатній для виконання підозрюваним покладених на нього обов’язків.

Відповідно, реалізація ч.5 ст.176 КПК призводить до порушення конституційних прав громадян, оскільки позбавляє суд змоги оцінити конкретні обставини справи (похилий вік, стан здоров’я, утримання малолітніх дітей тощо) та унеможливлює застосування більш м’якого запобіжного заходу. Така ситуація створює лише ілюзію судового контролю під час застосування запобіжних заходів у провадженнях щодо злочинів, визначених у ч.5 ст.176 КПК.

Відповідно до практики ЄСПЛ тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (рішення у справах «Ідалов проти Росії»; «Гарицький проти Польщі»; «Храїді проти Німеччини»).

«Розумність строку тримання під вартою не може оцінюватись абстрактно. Вона має оцінюватися в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться у рішеннях національних судів, переконливості аргументів заявника, викладених у його клопотанні про звільнення» (п.79 рішення від 10.02.2011 у справі «Харченко проти України»).

Таким чином, ч.5 ст.176 КПК суперечить положенням ч.2 ст.3, чч.1, 2 ст.8, ч.1 ст.24, чч.1, 2 ст.29 Конституції, порушує принцип презумпції невинуватості та призводить до свавільного застосування правоохоронними органами заходів примусу.

Можна спрогнозувати, що ця норма буде визнана неконституційною. Проте скалічені долі людей, до яких вона була застосована, на жаль, так просто відновити не вдасться. Є надія, що у зв’язку зі зміною політичної кон’юнктури подібні правові механізми найближчим часом будуть застосовані до авторів цього закону та тих «законотворців», які його приймали. Тоді наступники пам’ятатимуть, що запроваджені ними норми та механізми захисту прав можуть бути випробувані на них самих. У такому разі подібних випадків законотворення вдалося б уникнути.

Автор статті:  Олег ТАТАРОВ, керуючий партнер АО «Татаров, Фаринник, Головко», д.ю.н., професор

2286
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Название события
Загрузка основного изображения
Выбрать изображение
Текст описание события: