2017 рік: 10 найбільш цікавих рішень щодо спорів з банками за версією ресурсу «Протокол»!

10 видатних судових актів 2017 року у галузі кримінально-процесуального права за версією ресурсу «Протокол»!

2017 рік: 10 найбільш цікавих рішень у площині сімейних спорів за версією ресурсу «Протокол»!

10 судових справ про делікти та відшкодування шкоди, які є найбільш істотними у 2017 році за версією ресурсу «Протокол»!

1. Банк НЕ має право стягувати одночасно пеню і штраф за порушення позичальником грошових зобов’язань, оскільки подвійна цивільна відповідальність заборонена ст. 61 Конституції України.

Банк НЕ має право стягувати одночасно пеню і штраф за порушення позичальником грошових зобов’язань, оскільки Стаття 61 Конституції України передбачає однозначний принцип «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення», і це стосується не тільки кримінальної чи адміністративної відповідальності, а і цивільної. Поступово цей конституційний принцип, як норма прямої дії, став застосуватись судами на вищому рівні у спорах між позичальниками та кредиторами. Зокрема, 21 жовтня 2015р. у справі №6-2003цс15 Верховний Суд України підкреслив неможливість притягнення позичальника за порушення грошового зобов’язання до подвійної цивільної відповідальність у виді стягнення пені і штрафу одночасно.

Логіка суду проста та зрозуміла. Відповідно до ст. 549 ЦК України штраф та пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності – неустойкою, а також одним засобом забезпечення виконання зобов’язань (в даному випадку грошових). Отже, кредитору при притягненні позичальника до цивільної відповідальності через суд за порушення грошового зобов’язання слід обирати що стягувати: пеню чи штраф.

Аналізуйте судовий акт: Банк НЕ має право стягувати одночасно пеню і штраф за порушення позичальником грошових зобов’язань, оскільки подвійна цивільна відповідальність заборонена ст. 61 Конституції України (ВССУ від 31 травня 2017р. у справі № 756/2999/15-ц)

2. Якщо ФОП припинено після порушення справи у господарському суді, то провадження у такій справі НЕ припиняється, а борг стягується з фізичної особи за правилами господарського судочинства.

ВСУ унеможливив процесуальний виверт, який так полюбився адвокатами для затягування справ про стягнення боргів з фізичної особи – підприємця. Так, ФОП - боржник отримуючи позов оперативно припиняв свою діяльність і зазначені відомості вносились до ЕДР. У чергове судове засідання господарського суду приносився відповідний витяг з ЄДР, і суд як правило припиняв провадження у господарській справі на підставі пункту 1 ст. 80 ГПК України.

Так, було у цій справі, при цьому сторонами спору були два ФОПи. Предметом спору було стягнення заборгованості за договором оренди обладнання. Боржник ФОП після порушення справи у господарському суді припинився, і суд припинив провадження у справі. Суди апеляційної та касаційної інстанцій погодились з судом першої інстанції, в тому, що такий спір перестав був підвідомчий господарським судам і має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Проте, ВСУ скасував ці рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Зокрема ВСУ роз''яснив, що «у разі коли відповідна зміна статусу боржника відбулася після порушення провадження у справі, вона не тягне за собою наслідків у виді зміни підвідомчості такої справи і, відповідно, – припинення провадження у ній, оскільки на час порушення господарським судом такого провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду».

Окрім цього ВСУ підкреслив, що у випадку припинення ФОП, її господарські зобов’язання за укладеними договорами не припиняються, оскільки безпосередньо сама фізична особа не зникає і згідно ст. 52 ЦК України відповідає усім своїм майно за такими зобов’язаннями на загальних підставах.

Аналізуйте судовий акт: Якщо ФОП припинено після порушення справи у господарському суді, то провадження у такій справі НЕ припиняється, а борг стягується з фізичної особи за правилами господарського судочинства (ВСУ від 9 серпня 2017р. у справі № 3-788гс17)

3. Якщо договором поруки передбачений строк її дії «до повного припинення зобов’язань боржника», то строк «чинності поруки» все одно складає шість місяців з моменту обов’язку боржника виконати основне зобов’язання.

Намагання банків та інших кредиторів знайти універсальне формулювання для умов договору поруки щоб відійти від шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя з дня настання строку виконання основного зобов’язання боржником передбаченого ст. 559 ЦК України не заохочується Верховним Судом.

Така поширена серед банківських договорів умова строку чинності поруки як «до повного припинення/виконання зобов’язань боржника», яка при цьому ще й розповсюджується на всі подальші додаткові договори та зміни, НЕ працює. ВСУ підкреслює – все одно шість місяців.

В цій справі ВСУ розтлумачує поняття «строк чинності поруки», зокрема для грошового зобов’язання, яке повинно повертатись боржником частинами протягом визначеного кредитним договором строку. Так, кредитор у випадку порушення боржником умов кредитного договору має право пред’явити вимогу до поручителя протягом шести місяців з моменту виникнення у боржника обов’язку сплатити черговий/періодичний платіж. Якщо, такої вимоги кредитором не пред’явлено, то припиняється порука лише до несплаченої боржником частини грошового зобов’язання, а не іншої частини зобов’язання, яка залишилась до сплати.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-1009цс17: Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання.

Аналізуйте судовий акт: Якщо договором поруки передбачений строк її дії «до повного припинення зобов’язань боржника», то строк «чинності поруки» все одно складає шість місяців з моменту обов’язку боржника виконати основне зобов’язання (ВСУ, 14.06.2017р., № 6-1009цс17)

4. Розмір неустойки НЕ МОЖЕ значно перевищувати розмір збитків та при її стягненнні застосовуються принципи розумності та справедливості.

Це судове рішення, на мою думку, повністю відповідає як духу закону та і принципам справедливості, які є невід'ємною частиною цивільного права.

Аналізуйте судовий акт: Розмір неустойки НЕ МОЖЕ значно перевищувати розмір збитків та при її стягненнні застосовуються принципи розумності та справедливості (ВССУ у справі № 755/20081/15 від 26.06.2017)

5. Принципи розумності та справедливості при застосуванні штрафних санкцій за несвоєчасне погашення кредиту все ж працюють. Суд зменшив розмір пені з 388 542 грн до 20 000 грн.

Оформляючи кредит в будь-якому банку, важко відразу припустити, що його погашення стане непосильним тягарем. Підписуючи кредитний договір, позичальник іноді залишає без уваги пункт про штрафні санкції за прострочення платежів. Та й банк не поспішає розповідати володареві позики, які штрафні санкції за кредитом передбачає дана угода. Нараховані банком пеня і штрафи за кредитом стають для позичальника справжнім шокуючим сюрпризом, адже в разі тривалого прострочення розмір штрафів може перевищувати навіть загальну суму боргу. Чи законні такі неадекватні нарахування, і чи можливо зменшити суму штрафів в суді ? Ця судова справа саме про це.

Аналізуйте судовий акт: Принципи розумності та справедливості при застосуванні штрафних санкцій за несвоєчасне погашення кредиту все ж працюють. Суд зменшив розмір пені з 388 542 грн до 20 000 грн (справа № 727/6829/15-ц, 13.09.17)

6. Кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону.

Так склалось, що найчастіше банки надають кредити лише за умови придбання послуги з його обслуговування. Проте відповідно до абзацу 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку як обов’язкову умову надання банківських послуг. Ця судова справа, розглянута вищою судовою інстанцією, саме про це.

Рішенням районного суду позов позичальниці кредитних коштів був задоволений частково, - визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У задоволенні зустрічного позову Банка про стягнення заборгованості за кредитним договором в сумі 105 тис. 281 грн 41 коп. відмовлено.

Позовні вимоги ґрунтувались на тому, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання.

Рішенням апеляційного суду, залишеним без змін ВССУ, зазначене рішення в частині позову позичальниці про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору було скасовано, в позові відмовлено, а зустрічний позов –задоволено, стягнуто на користь Банка зазначені кошти

Крапку в цій справі поставив Верховний Суд України, скасувавши рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій. Рішення ж районного суду в частині задоволення позову про визнання пункту кредитного договору недійсним ВСУ залишив в силі.

Рішення ВСУ обґрунтовано наступними приписами чинного законодавства та міркуваннями:

- споживач є вразливою стороною договірних відносин, тому законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року;

- положеннями абзацу третього ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону;

- умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною;

- встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними;

- задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору.

ВСУ не формував у цій справі окремої правової позиції. Разом з цим, ця справа є приводом згадати іншу справу, - № 6-1746цс16, в який така позиція була викладена. В ній, зокрема, зазначається:

«Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним».

Аналізуйте судовий акт: Кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону (справа № 6-2071цс16, 06.09.17)

7. Неоформлення спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на нерухоме іпотечне майно НЕ захищає від позову кредитора і стягнення боргу.

Позичальник і власник будинку, який перебуває в іпотеці, помер. У виконавчій службі на виконанні залишилось рішення суду, де відповідачем був померлий, про стягнення боргу: заборгованості за кредитом, пені, судових витрат. Банк звернувся до суду із заявою про заміну сторони у виконавчому проваджені на спадкоємця (у справі їх декілька). Проте у матеріалах справи були відсутні відомості про те, хто зі спадкоємців прийняв спадщину, про обсяг одержаного у спадщину майна, про частки спадкоємців у спадковому майні, зокрема у будинку, який перебуває в іпотеці. З цих підстав суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій відмовили у задоволенні заяви про визначення нового боржника – спадкоємця.

ВСУ був іншої думки і відправив справу на новий розгляд. Цікаво, що не оформлюючи на себе спадкове майно, спадкоємці продовжували ним користуватись і проживати в іпотечному будинку. Тобто, має місце ще одна схема ухилення від повернення боргу.

ВСУ підкреслив, що спадкоємець не має право, а зобов’язаний відповідно до статті 1297 ЦК України звернутись до нотаріуса за свідоцтвом про право власності на спадщину на нерухоме майно. Бездіяльність спадкоємця із виконання такого обов’язку не підтверджує його відмову від спадщини, не рятує від успадкування боргів та не захищає від позову кредитора та стягнення спадкового іпотечного майна.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-2962цс16: Згідно із частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування») та оформлення спадщини (глава 89 цього Кодексу «Оформлення права на спадщину»).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п’ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоч отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця такого свідоцтва не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора.

Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого статтею 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця.

Оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредиту входять до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми. Саме на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України кредитор заявив вимоги до спадкоємців.

Так, згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен зі спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.

Разом з тим положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред’явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки – це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб’єктивне право.

Аналізуйте судовий акт: Неоформлення спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на нерухоме іпотечне майно НЕ захищає від позову кредитора і стягнення боргу (ВСУ у справі № 6-2962цс16 від 12 квітня 2017р.)

8. Наявність судового рішення про стягнення боргу за договором позики не припиняє нарахування санкцій за ст. 625 ЦК України.

Правовий аналіз норм статей 525, 526, 599, 611, 625 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором позики, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченої статтею 625 цього Кодексу.

Аналізуйте судовий акт: Наявність судового рішення про стягнення боргу за договором позики не припиняє нарахування санкцій за ст. 625 ЦК України (ВСУ у справі № 6-2311цс16 від 22 березня 2017р.)

9. Поручитель за кредитом не є споживачем банківських послуг, а тому спори між банками та поручителями у кредитних правовідносинах підвідомчі третейським судам.

Банківська установа звернулуся до суду із заявою про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду, яким з фізичної особи-поручителя за кредитним договором було стягнуто заборгованість за кредитом.

Судом першої інстанції, з яким погодились апеляційний суд міста та ВССУ, відмовив у такій видачі мотивуючи це тим, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» останнім не підвідомчі справи про стягненням заборгованості за споживчим кредитом.

Проте, ВСУ переглядаючи вказані рішення зробив дещо дивний висновок.

Так на думку Верховного Суду України відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Згідно ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку, а такому такий вид зобов'язання є похідним від зобов'язання основного.

Тому поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача, оскільки договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.

Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому в цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1718цс17: Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору.

Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача.

Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.

Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду.

Аналізуйте судовий акт: Поручитель за кредитом не є споживачем банківських послуг, а тому спори між банками та поручителями у кредитних правовідносинах підвідомчі третейським судам (№ 6-1718цс17 від 15.10.2017)

10. Нарахування підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення позичальником кредитних зобов’язань НЕ вважається неустойкою, тому при стягненні цієї суми застосовується загальний строк позовної давності.

Банки у кредитних договорах встановлюють різні способи додаткового заробітку особливо у випадку порушення позичальником строків виплати кредитних платежів. Так окрім звичайних відсотків за користування кредитними коштами банк часто встановлює підвищені відсотки за користування кредитними коштами, які нараховуються у випадку порушення позичальником зобов’язань передбачених кредитним договором.

Водночас у судовій практиці поки що немає єдиної думки з приводу того, до якого засобу забезпечення зобов’язання слід віднести право банку нарахувати позичальнику підвищені відсотки за порушення умов кредитного договору. Іноді суд визначає підвищені відсотки як неустойку відповідно до ст. 550 ЦК України, а іноді як інший договірний засіб забезпечення виконання зобов’язань відповідно до ст. 546 ЦК України.

Визначення правової природи підвищених відсотків набуває важливого значення для позичальника при стягненні. Адже на неустойку розповсюджується спеціальний строк позовної давності згідно ст. 258 ЦК України, а на інший засіб забезпечення зобов’язання – загальний згідно ст. 257 ЦК України.

Отже, банку вигідно щоб підвищені відсотки були договірним засобом забезпечення виконання кредитних зобов’язань, а позичальнику щоб - неустойкою. А далі читайте правову позицію ВСУ у цій справі…

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСу у справі №6-1964цс16: Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.

При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит.

Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань.

Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності.

Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк.

Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору.

Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня).

Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству.

Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки.

Аналізуйте судовий акт: Нарахування підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення позичальником кредитних зобов’язань НЕ вважається неустойкою, тому при стягненні цієї суми застосовується загальний строк позовної давності (ВСУ від 18 жовтня 2017 року №6-1964цс16)

НАСАМКІНЕЦЬ:

1) Іпотека не припиняється у будь-якому випадку, якщо зобов’язання не виконане, зокрема у випадку визнання недійсним аукціону на підставі якого право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до третьої особи.

Ініціатори доведення «припинення іпотеки» в цій справі, що називається намагались «вхопити момент», і в перших трьох інстанціях їм це вдалось. Проте ВСУ був іншої думки: при перевірці законності припинення іпотеки судам слід перш за все перевіряти, а чи виконане кредитне (основне) зобов’язання, а вже потім все інше.

Так, ТОВ «Омбілік-Трейд» для забезпечення кредитного зобов’язання передало в іпотеку банку квартиру, а пізніше внаслідок банкрутства через аукціон власником іпотечного майна стала компанія ОMBILIC LIMITED, яка в свою чергу продала цю квартиру фізичній особі. Таким чином, власник квартири змінився три рази.

Стаття 17 ЗУ «Про іпотеку» містить перелік підстав для припинення іпотеки, одна з яких реалізація предмету іпотеки відповідно до вимог ЗУ «Про іпотеку», зокрема з аукціону. Водночас діють статті 526, 599 ЦК України, які передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним.

Відповідачі надали у справу рішення суду, що вступило у законну силу, яким визнано недійсним аукціон, під час якого відбулась реалізація іпотечного майна, і на підставі якого право власності на спірну квартиру перейшло від первісного іпотекодавця до ТОВ «Омбілік-Трейд». Таким чином, підстава для припинення іпотеки на момент розгляду спору вже не існує, іпотека не припинилась і залишається до усіх наступних власників іпотечного майна після ТОВ «Омбілік-Трейд» до моменту належного виконання кредитного зобов’язання.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-130цс17: Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним.

Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня.

Аналізуйте судовий акт: Іпотека не припиняється у будь-якому випадку, якщо зобов’язання не виконане, зокрема у випадку визнання недійсним аукціону на підставі якого право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до третьої особи (ВСУ, 1.03.17 № 6-130цс17)

2) Сплив строку позовної давності не припиняє зобов’язання, в тому числі іпотеку, навіть при наявності відмовного рішення суду про задоволення вимоги кредитор.

Дивне, суперечливе, якщо не парадоксальне рішення ВСУ та правова позиція голови ВСУ Романюка Я. М. Тезис наступний: «якщо строк позовної давності сплив і боржник заявив про це, то стягнути борг або предмет іпотеки через суд неможливо, проте кредитне та іпотечне зобов’язання продовжує діяти.» Виникає питання: то як тоді позбавитись іпотеки, зокрема усіх обтяжень, та вільно розпоряджатись іпотечним майном? І така позиція ВСУ при наявності відмовного рішення суду про задоволення вимог кредитора із підстав спливу строку позовної давності. Тобто, тепер кошти та нерухомість з тебе примусово не стягнуть, проте і ти як власник доки не розрахуєшся, жодних операцій з іпотечним майном вчинити не зможеш. Банк не дозволить. Мабуть день, коли ВСУ ухвалив таке рішення усі банки будуть шанувати як «Божу благодать.»

Аналізуйте судовий акт: Сплив строку позовної давності не припиняє зобов’язання, в тому числі іпотеку, навіть при наявності відмовного рішення суду про задоволення вимоги кредитор (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-786цс17)

3) Укладання договору купівлі-продажу предмета іпотеки здійснюються іпотекодержателем від свого імені лише в тому випадку, коли іпотечний договір передбачає таке його право.

Ця судова справа заслуговує на увагу тому, що стосується досить болючої теми застосування банками існуючих способів задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора, зокрема, - згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Особливе значення при цьому має та обставина, що за змістом норми закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені лише в тому випадку, коли іпотечний договір передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки від свого імені. Це передбачається статтею 38 ЗУ "Про іпотеку".

Отже такий спосіб задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора можливий лише у випадку, коли в іпотечному договорі прямо зазначено права іпотекодержателя діяти самостійно.

Між позивачкою та банком (відповідач) було укладено кредитний договір, відповідно якого банком було надано позивачці кредит в сумі 900 тис. грн. У забезпечення виконання зобов'язань між ними також було укладено договір іпотеки, за яким позивачкою було передано в іпотеку земельну ділянку та житловий будинок загалною вартістю 2 053 574 грн.

Судовому спору передувало отримання позивачкою електронного повідомлення про усунення порушень щодо погашення заборгованості за вказаним кредитним договором та попередження щодо звернення стягнення на нерухоме майно, яке вона не сприйняла як належне, оскільки останнє, на її думку, не містило підпису працівника банку, оформлено не на бланку, а тому вона не вживала заходів щодо погашення заборгованості.

В подальшому позивачка дізналась про укладення банком договору купівлі-продажу вказаних житлового будинку та земельної ділянки, що були предметом договору іпотеки.

Предметом позову стало визнання недійсними договорів купівлі-продажу предмету іпотеки житлового будинку та земельної ділянки, що за твердженням позивачки, були укладені без відповідного про це попередження та за ціною, яка не узгоджувалась з нею та проведена з явним заниженням реальної вартості.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги залишено без задоволення. Судами досліджувались обставини направлення позивачці повідомлення про усунення порушень щодо погашення заборгованості за вказаним кредитним договором та попередження щодо звернення стягнення на нерухоме майно.

При цьому суди зазначили, що електронне повідомлення було сформовано та направлено на адресу позивачки через відділення «УКРПОШТА», яке отримано позивачкою особисто. Вказане електронне повідомлення містило також попередження про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки шляхом його продажу на підставі договору купівлі-продажу згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в договорі іпотеки.

З цими рішеннями також погодився і ВССУ, який, зокрема зазначив таке.

Установивши, що позасудовим способом звернення стягнення на заставлене майно банком, як іпотекодержателем, обрано продаж майна від свого імені, суди першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано залишили без задоволення вимоги щодо визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, а посилання скаржника на неузгодження ціни продажу не є підставою для застосування наслідків недійсності правочину, оскільки боржник має право на відшкодування різниці між ціною продажу предмету іпотеки та звичайною ціною на нього.

Довідка: подібний підхід до вирішення цієї судової справи узгоджується з Правовим висновком у справі за № 6-3034цс16, що сформований ВСУ в постанові від 5 квітня 2017 року.

Аналізуйте судовий акт: Укладання договору купівлі-продажу предмета іпотеки здійснюються іпотекодержателем від свого імені лише в тому випадку, коли іпотечний договір передбачає таке його право (ВССУ, справа № 748/3600/15-ц, 06.03.17)

Джерело: Інформаційно-правовий інтернет-ресурс "Протокол"