10 видатних судових актів 2018 року у галузі кримінально-процесуального права за версією ресурсу «Протокол»!

У 2018 році ми звичайно не залишаємо поза увагою проблемні питання кримінально-процесуального та кримінального права, зокрема застосування на практиці нових інститутів під час кримінального процесу. В цьому дайджесті Ви зможете побачити новітні судові рішення, які допоможуть Вам у майбутньому. Тексти усіх цих рішень із описом фабули знаходяться у розділі ресурсу «Цікаві судові рішення».

Отже насолоджуйтесь, «Протокол» пропонує!

ДАЙДЖЕСТ: Трудові спори у 2018 році. 10 рішень суду від ресурсу "Протокол", які стануть Вам у нагоді!

10 судових справ про делікти та відшкодування шкоди, які є найбільш істотними у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

Житлові спори! 10 судових рішень, які визначають практику у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

Право власності священне! 10 пам’ятних рішень суду про захист власності за версією ресурсу «Протокол» у 2018 році!

Да прибудет с Вами СИЛА! 10 судових баталій з фіскалами 2018 року за версією ресурсу «Протокол»!

Земля найважливіший актив! 10 класних рішень суду 2018 року у земельних справах за версією ресурсу «Протокол»!

1. Верховний Суд роз'яснює які документи підтверджують повноваження захисника у кримінальному провадженні.

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у постанові, яка пропонується увазі читачів, надав ретельний аналіз законодавчих норм, що регламентують питання підтвердження повноважень захисника у кримінальному процесі. При цьому Верховний Суд нагадав, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо - на додаток до документу, передбаченого пунктом 1 (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю), - захисник надав хоча б один з документів, передбачених п. 2 ч. 1 цієї статті. Встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред'явлення захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається.

Верховний Суд також зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, а документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Тобто ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом.

Отже рішення апеляційного суду про повернення заявнику його апеляційної скарги в зв'язку з тим, що вона подана особою, яка не має право на апеляційне оскарження, є помилковим, а висновок про те, що захисник на підтвердження своїх повноважень крім копії свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю та договору з обвинуваченим про надання правової допомоги, повинен був надати також і ордер, - є хибним.

Аналізуйте судовий акт: Надання захисником хоча б одного з документів - ордеру, договору про надання правової допомоги, довіреності, за наявності свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю підтверджує його повноваження (ВС/ККС, № 752/11464/16-к, 06.02.18)

2. Якщо хоч один із співласників квартири згоден, місце події злочину проводиться без дозволу суду.

Особу визнано винною та засуджено до 7 років позбавлення волі за ст. 115 КК України – «умисне вбивство» скоєне внаслідок декількох ударів ножом потерпілого. Традиційно адвокат намагався знайти процесуальні порушення слідчого та визнати докази, якими підтверджувалася вина засудженого, і які були отримані внаслідок огляду місця події злочину, недопустимими. Зокрема, апеляційна скарга адвоката на вирок звертала увагу суду апеляційної інстанції, що огляд квартири де відбувся злочин у порушення ст. ст. 223, 237 КПК України проводився слідчим без дозволу суду та без дозволу усіх співвласників цієї квартири. Далі, адвокат планував розвивати "ідею" самооборони засудженим, яка призвела до вбивства людини.

Проте, суд апеляційної інстанції відхилив таку апеляційну скаргу, залиш вирок без змін і зазначив наступне.

Слідчий не повинен звертатися до суду із клопотанням на отримання дозволу на огляд квартири, як місця події злочину, якщо має згоду хоча б одного із співвласників квартири. Згода іншого чи усіх - НЕ потрібна. У матеріалах провадження є письмова згода одного із співвласників на такий огляд, і сам огляд проводився у присутності цього співвласника хоча і у нічний час. Отже, отримані докази - протокол огляду місця події та похідні від нього висновки експертиз вилучених матеріалів біологічного походження та речові докази - є допустимими.

Аналізуйте судовий акт: Згоди одного із співвласників квартири на огляд місця події злочину достатньо для слідчого для проведення такого огляду БЕЗ дозволу суду, а докази отримані під час огляду є допустимими (Апеляційний суд Запорізької області від 15 січня 2018р.)

3. Нероз’яснення підозрюваному права щодо відмови свідчити проти себе під час проведення слідчої дії є підставою для визнання доказу недопустимим

Відповідно до норм статті 86 Кримінального процесуального кодексу Українидоказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Одночасно відповідно до ч. 1, п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод у разі отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права.

У даній справі апеляційним судом постановлено виправдувальний вирок стосовно особи, яка обвинувачувалась за ст. 119 КК України з зв’язку із визнанням недопустимим протоколу слідчого експерименту, проведено за участі підозрюваного та висновку судово-медичної експертизи ,яку було проведено з урахуванням даних отриманих під час проведення зазначеної слідчої дії.

Вказане рішення було оскаржено прокурором у касаційному порядку.

Касаційний кримінальний суд підтримав позицію суду апеляційної інстанції та вказав, що відповідно до положень процесуального закону недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Згідно матеріалів справи з участі підозрюваного проведено слідчий експеримент, за результатами якого складено протокол. В протоколі зазначено, що підозрюваному роз'яснені права, передбачені статтями 66, 67 КПК України, та попереджено про кримінальну відповідальність передбачену статтями 384, 385 КК України.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що диспозиції зазначених статей Кримінального кодексу України стосуються інших учасників судового розгляду, а головне те, що права особи в статусі підозрюваного визначені в ст. 42 КПК України, взагалі роз'яснені не були.

Процесуальним законом визначений обов'язок суду визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння як отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, що у наслідку має визнання таких доказів недопустимими.

Але право відмовитися давати показання підсилене обов'язками бути про нього повідомленим, оскільки право мовчати і не свідчити проти самого себе вимагає не тільки того, щоб особу не примушували це робити, а й того, щоб її негайно і достатнім чином повідомили про це право; до того ж, існування цього обов'язку належить окремо виділити у контексті права не свідчити проти самого себе і права мовчати..

На підставі чого судом апеляційної інстанції протокол слідчого експерименту обґрунтовано визнано недопустимим доказом на підставі п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК України у зв'язку з істотним порушенням прав.

Аналізуйте судовий акт: Нероз’яснення підозрюваному права щодо відмови свідчити проти себе під час проведення слідчої дії є підставою для визнання доказу недопустимим (ВС/ККС № 586/1121/16-к від 03.07.2018)

4. Розсекречення матеріалів НСРД є ОБОВ’ЯЗКОМ сторони обвинувачення та його проведення НЕ потребує окремого клопотання з боку захисту.

Нормами статті 290 Кримінального процесуального кодексу України визначено, що сторони кримінального процесу зобов’язано здійснити відкриття іншій стороні усіх матерів кримінального провадження, які були зібрані ними під час досудового розслідування.

При цьому законодавець у частині 12 згаданої статті чітко зазначив про те, що якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

У даній справі слідчого органів внутрішніх справ засуджено за ч. 3 ст. 368 КК України.

Апеляційним судом вирок суду залишено без зміни.

На вказані рішення стороною захисту було подано касаційну скаргу, яку обґрунтовано тим, що з огляду на істотні порушення вимог процесуального закону через відсутність в матеріалах провадження постанови прокурора про контроль за вчиненням злочину та невідкриття стороні захисту всіх матеріалів всупереч вимогам ст. 290 КПК України, а саме ухвал слідчого судді апеляційного суду.

В свою чергу Касаційний кримінальний суд із такими доводами сторони захисту погодився і вказав, що всупереч нормам ст. 290 КПК України апеляційний суд послався на те, що факт проведення негласної (розшукової) слідчої дії у виді аудіо-, відеоконтролю особи ніким не оспорювався, та не порушувалось питання перед судом про зняття з них грифу секретності. Невідкриття матеріалів сторонами в порядку ст. 290 КПК України є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як доказів. Відкриттю в обов'язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій, що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів.

При цьому процесуальний закон не покладає на сторону захисту подавати будь-які клопотання щодо такого відкриття, такий обов'язок відкрити матеріали, а саме як в даному випадку процесуальні документи щодо проведення негласних слідчих дій, покладається на сторону обвинувачення.

Аналізуйте судовий акт: Розсекречення матеріалів НСРД є ОБОВ’ЯЗКОМ сторони обвинувачення та його проведення НЕ потребує окремого клопотання з боку захисту (ККС № 544/12215/15-к від 25.07.2018)

5. Постанови про проведення НСРД із грифом обмеження мають бути відкриті захисту та долучені до матеріалів справи, інакше отримані на їх підставі докази - є недопустимими.

Без перебільшення знакова постанова ВС, яка абсолютно конкретно тлумачить статус постанов прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій із грифом обмеження. Тлумачення просте: такі постанови ні чим не відрізняються від інших матеріалів досудового розслідування, і як усі інші матеріали досудового розслідування ці постанови незважаючи на гриф повинні бути залучені до матеріалів провадження та відкриті захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України.

Якщо постанови про проведення НСРД не будуть долучені до матеріалів провадження та відкриті стороною обвинувачення на стадії закінчення досудового розслідування, то докази отримані на підставі цих постанов є недопустимими на підставі ст. 86 КПК України. Тобто суд не може посилатися на такі недопустимі докази при ухваленні судового рішення.

Все інше, зокрема гриф обмеження чи інші грифи секретності, щодо постанов про проведення НСРД, не мають значення.

Так, у цій справі хлопця, звинуватили у скоєнні злочину, передбаченого ст. 307 КК України. Обвинувачений себе винним не визнав. У матеріалах кримінального провадження містилося багато доказів його провини, проте всі вони були отримані на підставі постанов прокурора про проведення НСРД.

Суд першої інстанції ухвалив виправдувальний вирок. Суд виправдав обвинуваченого посилаючись саме на недопустиме порушення кримінального закону, тобто на порушення ст. ст. 290, 86 КПК України.

Суд апеляційної інстанції скасував виправдувальний вирок і ухвалив обвинувальний вирок. Суд касаційної інстанції скасував обвинувальний вирок і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зокрема ВС підкреслив неправильність позиції суду апеляційної інстанції про таке. «На час відкриття матеріалів постанови прокурора про проведення стосовно ОСОБА_2 негласних слідчих дій мали гриф обмеження та не могли бути долучені до матеріалів провадження. Крім того, постанови, як форма вираження процесуального рішення прокурора, відповідно до ст. 84 КПК України, не є доказом. Перевірка законності підстав для надання дозволу на проведення стосовно особи негласних слідчих дій віднесено до компетенції слідчого судді апеляційного суду, а не місцевого.»

Отже, постанова про проведення НСРД є і процесуальною формою вираження рішення прокурора, і доказом в розумінні ст. 84 КПК України. Оцінюючи цей документ суд може дійти висновку, чи були у органу досудового розслідування наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів, результати яких виступають доказами у кримінальному провадженні.

Якщо така позиція колегії суддів Другої судової палати ККС/ВС «встоїть» у Великій Палаті Верховного Суду, то у майбутньому це кардинально змінить як усю судову практику з приводу допустимості доказів, так і саму роботу правоохоронних органів.

Аналізуйте судовий акт: Постанови про проведення НСРД із грифом обмеження мають бути відкриті захисту та долучені до матеріалів справи, інакше отримані на їх підставі докази - є недопустимими (ВС/ККС у справі № 748/3070/15-к, від 12 квітня 2018 р.)

6. Положення ст. 23 КПК України автоматично висувають вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли мова йде про скасування виправдувального вироку.

В цій кримінальній справі Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду аналізував ситуацію, пов’язану із винесенням обвинувального вироку апеляційним судом. Як видно з матеріалів справи, апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора, частково дослідив докази у кримінальному провадженні і дійшов висновку про обґрунтованість доводів вказаної скарги, внаслідок чого визнав двох підсудних винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 240 КК України.

Між тим, суд першої інстанції на підставі зібраних та перевірених у судовому порядку доказів, з урахуванням показань обвинувачених, показань свідків та інших доказів наявних у кримінальному провадженні, дійшов висновку про недоведеність винуватості підсудних у вчиненні.

Скасовуючи обвинувальний вирок і призначаючи новий апеляційний розгляд справи, Верховний Суд, зокрема, зазначив, що положення ст. 23 КПК України необхідно розглядати як такі, що автоматично висувають вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли мова йде про скасування виправдувального вироку. Адже пунктом 16 ч. 1 ст. 7 та ст. 23 КПКзадекларовано принцип безпосереднього дослідження доказів.

Якщо апеляційний суд вбачає, що доводи апеляційної скарги учасника кримінального провадження в частині неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК України) та/або невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, остання здійснюється шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК України, що включає безпосереднє дослідження та оцінку доказів щодо таких обставин.

Аналізуйте судовий акт: Положення ст. 23 КПК України автоматично висувають вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли мова йде про скасування виправдувального вироку (ВС/ККС, Справа №164/1509/15-к, 05.07.18)

7. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише до основного покарання.

Апеляційна практика тобто процентне співвідношення скасованих та змінених судових рішень за апеляціями прокурорів до рішень, переглянутих за апеляціями інших учасників процесу завжди був, є та мабуть буде одним із основних показників діяльності державного обвинувача.

Однак дуже часто подання апеляцій прокурорами носить формальний характер, а тому такий перегляд жодним чином не впливає ані на законність судових рішень ані сприяє оперативності здійснення правосуддя.

Згідно положень ч. 3 ст. 75 КК України у випадках, передбачених частинами першою, другою цієї статті, суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки. Тривалість іспитового строку та обов'язки, які покладаються на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, визначаються судом.

В свою чергу стаття 77 КК України чітко вказує, які додаткові міри покарання застосовуються у разі звільненні від основного покарання.

Тобто з аналізу вказаних статей однозначно випливає те, що стаття 75 КК Україниможе застосовуватись виключно до основних покарань.

У даному випадку особу, яка вчинила злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК Українизасуджено до позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами.

При цьому судом у вироку не вказано, від якого саме покарання звільнено особу – від основного, додаткового або від обох.

Це і стало підставою для подання прокурором апеляційної скарги.

Задовольняючи вказану скаргу апеляційний суд вказав, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 374 КПК в резолютивній частині обвинувального вироку має зазначатись покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом.

Із врахуванням такої позиції апеляційний суд зазначив, що у разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК із застосуванням додаткових покарань (крім конфіскації майна) суд у резолютивній частині вироку повинен чітко вказати, що таке звільнення стосується тільки основного покарання, а додаткове має обов'язково виконуватися.

Аналізуйте судовий акт: Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише до основного покарання або що не зробиш для покращання апеляційної практики (№346/4258/17 від 05.02.2018)

8. З’явлення із зізнанням написане вже після затримання обвинуваченого у справі є недопустимим доказом для суду.

З’явлення із зізнанням або як раніше це називали явка з повинною є звичайно відповідно до ст. 66 КК України обставиною, яка пом’якшує покарання але не більше. Якщо протягом століть у кримінальному процесі суд розглядав це як беззаперечний доказ винуватості злочинця, то тепер це лише обставина у справі.

Так, вироком суду першої інстанції особу було засуджено за ч. 3, ст. 307 КК України до 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Ухвалою суду апеляційної інстанції вирок залишено без змін.

Засуджений подав касаційну скаргу, в якій наполягав на тому, що явка з повинною була отримана від нього працівниками правоохоронних органів під фізичним та психологічним впливом і тому не може бути допустимим доказом у справі. Цікаво, що прокурор частково погоджувався з цим і просив ВС виключити з мотивувальної частини вироку, як доказ, посилання на явку засудженого з повинною.

ВС на цьому не зупинився і прийшов до логічного висновку, що явка з повинною особи не може відбутися після її затримання, що підтверджувалося матеріалами справи. Водночас сама по собі явка з повинною є позасудовими показаннями особи, тому взагалі не є допустимим доказом у суді, оскільки суд вважає доказовими лише ті показання, які отримані ним під час судового засідання.

ВС скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з приписом надати правильно оцінку тому що було назване «явкою з повинною» та чи може це вважатися допустимим доказом винуватості засудженого при ухваленні вироку.

Аналізуйте судовий акт: З’явлення із зізнанням написане вже після затримання обвинуваченого у справі є недопустимим доказом для суду (ВС/ККС у справі № 359/6489/13-к від 17 квітня 2018 р.)

9. Кримінальне провадження є таким, що здійснюється у формі приватного обвинувачення у разі, якщо не містить обтяжуючих обставин викладених у диспозиції відповідної статті КК.

Частиною 1 статті 477 Кримінального процесуального кодексу Українивизначено ряд кримінальних правопорушень за якими кримінальне провадження розпочинається лише за заявою потерпілого (кримінальні провадження в формі приватного обвинувачення).

При цьому норма вказаної статті у більшості випадків як ознаку за якою кримінальне провадження можна віднести до такого, що здійснюється у формі приватного обвинувачення передбачає відсутність обтяжуючих обставин.

Проте законодавцем в нормах кримінального процесуального закону поняття «обтяжуючі обставини» не висвітлено.

У даному випадку особу засуджено за ч. 1 ст. 122, ч. 3 ст. 296 КК України тобто за нанесення тілесних ушкоджень та хуліганство.

Під час розгляду справи судом першої інстанції потерпілий за злочином, передбаченим ч. 1 ст. 122 КК України від обвинувачення відмовився, що є підставою для закриття кримінального провадження на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України (відмова потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення).

Не зважаючи на це таке рішення судом прийнято не було та з таким рішенням погодився і апеляційний суд.

На вказані рішення засудженим було подано касаційну скаргу з тих мотивів, що кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення за ч. 1 ст. 122 КК було порушено всупереч ч. 4 ст. 26 КПК без заяви потерпілого, котрий у ході розгляду справи порушував питання про закриття кримінального провадження у зв'язку з відмовою від обвинувачення, та якому неправомірно було відмовлено.

Переглядаючи зазначені рішення Касаційний кримінальний суд встановив незаконність постановлених судами рішень та задовольняючи касаційну скаргу засудженого вказав наступне.

Згідно зі ст. 477 КПК України кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочато слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо певних кримінальних правопорушень, перелік яких зазначено в цій статті. Зокрема, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 122 КК, зазначене в п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження без обтяжуючих обставин.

При цьому для визнання кримінального провадження таким, що здійснюється у формі приватного обвинувачення застереження у ст. 477 КПК щодо обтяжуючих обставин стосується викладених у диспозиції статті Особливої частини КК кваліфікуючих ознак конкретного правопорушення і не поширюється на передбачені ч. 1 ст. 67 КК обставини, які обтяжують покарання.

Проте місцевий суд, посилаючись на вчинення засудженим злочину у стані алкогольного сп'яніння, тобто за його думкою обтяжуючої обставини, хоча остання є обставиною, що обтяжує покарання, дійшов висновку, що таке правопорушення не відноситься до категорії справ приватного обвинувачення, і відмовив у задоволенні згаданого клопотання, а в подальшому постановив обвинувальний вирок, яким засудив винну особу за ч. 1 ст. 122 КК України.

Аналізуйте судовий акт: Кримінальне провадження є таким, що здійснюється у формі приватного обвинувачення у разі, якщо не містить обтяжуючих обставин викладених у диспозиції відповідної статті КК (ВС/ККС № 750/7366/15-к від 16.10.2018)

10. Залишення судом не перевіреними заяв засудженого про застосування щодо нього фізичного та психологічного тиску є істотним порушенням закону та підставою для нового розгляду.

Особу засуджено за ч.3. ст. 187 КК Українидо 8 років позбавлення волі із конфіскацію майна. Суд апеляційної інстанції залишив вирок суду першої інстанції без змін. Суд касаційної інстанції скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Засудженим під час досудового розслідування були написані зізнавальні показання. В суді першої інстанції засуджений себе винним не визнав і заявив, що проти нього працівниками поліції були застосовані заходи фізичного та психологічного тиску. Внаслідок чого засуджений себе сам обмовив. Суд першої інстанції проігнорував цю заяву та ухвалив обвинувальний вирок.

Заява засудженого про тиск була також одним із обґрунтувань апеляційної скарги. Засуджений наполягав на ретельній перевірці цим судом його заяви про тиск, проте цей суд назвав таку заяву безпідставною і фактично перевірку не провів.

ВС підкреслив, що залишення без процесуальної уваги заяв обвинуваченої особи про фізичний та психологічний тиск є істотним порушенням кримінального процесуального закону відповідно до ст. 419 КПК України і має наслідком скасування ухвали на підставі частини 1, ст. 438 КПК України.

Так, для справжньої перевірки заяви засудженого необхідно було щонайменше його допитати особисто, як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції. Бажано також було допитати працівників поліції, на яких вказував засуджений. У справі містилися постанови про порушення кримінального провадження у відношенні працівників поліції, які здійснювали тиск на засудженого. І хоча ці провадження, як повідомило обвинувачення, і були закриті та неоскаржені засудженим, суд повинен був дати оцінку цим фактам. Отже, ретельна перевірка судом проведена не була, тому апеляційний розгляд суд касаційної інстанції вважає неповним.

При новому апеляційному розгляді суду слід надати мотивовані відповіді на доводи апеляційної скарги, зокрема з приводу здійснення тиску на засудженого під час досудового розслідування.

Аналізуйте судовий акт: Залишення судом не перевіреними заяв засудженого про застосування щодо нього фізичного та психологічного тиску є істотним порушенням закону та підставою для нового розгляду (ВС/КЦС від 21 червня 2018р. у справі № 532/47/16-к)

НАСАМКІНЕЦЬ:

1) Зразкова ухвала про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з правом внесення застави.

Детально розписана, абсолютно зрозуміла та така що не допускає множинного трактування ухвала слідчого судді про обрання запобіжного заходу підозрюваному винесена дійсно із правильним застосуванням духу статей 177 та 183 КПК України. Згадано також і практику ЕСПЛ та ст. 178 КПК України , які слід не забувати при вирішенні такого питання.

Зокрема підозрюваному судом роз’яснено, що для підтвердження внесення застави у визначеному розмірі, державному органу виконання покарань необхідно надати оригінал платіжного документу з відміткою банку . Інакше – залишишся за гратами.

Використовуйте на практиці при написанні відповідного клопотання або допомагаючи судді оформити саму ухвалу.

Аналізуйте судовий акт: Зразкова ухвала про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з правом внесення застави (Шевченківський районний суд м. Чернівці у справіі № 727/8445/17 від 29 серпня 2017р.)

2) ПО ЗАКОНУ САВЧЕНКО, ХОЧА І СКАСОВАНОМУ!

Нагадаємо, що 26 листопада 2015 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» (набрав чинності 24.12.2015), який зазвичай називають «законом Савченко». Основним положенням цього Закону є норма про зарахування судом строку попереднього ув’язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, у межах якого до особи було застосовано попереднє ув’язнення, з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі. Цей Закон застосовується до всіх осіб, щодо яких на момент набрання чинності цим Законом набрав законної сили обвинувальний вирок, покарання за яким не відбуто повністю.

Згідно заяви Голови Пенітенціарної служби України, станом на 11 лютого 2016 року 3 782 ув’язненим скорочено строки покарання у зв’язку із застосуванням Закону, а в майбутньому із 70 тис. ув’язнених під дію даного закону підпаде близько 44 тис., з них планується звільнення 3 тис. людей.

Але 21 червня 2017 року, набув чинності Закон України від 18 травня 2017 року № 2046-VIII «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення», яким передбачено, що попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день.

В умовах внесення до законодавства наведених змін та відсутності відповідної правової позиції Верховного Суду, суди по різному застосовували їх на практиці. З огляду на зазначене важливим став правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми ч. 5 ст. 72 КК України в редакції вказаного Закону України, що був сформований Об’єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 6.06.2018 за ініціативою Генеральної прокуратури України.

У цьому висновку суд наголосив, що ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону від 26.11.2015 № 838-VIIІ не застосовується після набрання 21.06.2017 чинності новою редакцією цієї норми. Попереднє ув’язнення зараховується у строк покарання із розрахунку один день такого ув’язнення за два дні позбавлення волі лише на час дії цього Закону.

Аналізуючи це досить складне питання з точки зору зворотної дії кримінального закону, Верховний Суд зазначив, що положення ч. 5 ст. 72 КК щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК, не можна вважати такими, що визначають «караність» або «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК.

Отже, якщо коротко, то Об’єднана палата ВС в постанові у справі № 180/746/16-к від 06.06.18 сформувала наступний правий висновок - попереднє ув’язнення зараховується у строк покарання із розрахунку один день такого ув’язнення за два дні позбавлення волі лише на час дії Закону від 26.11.2015 № 838-VIIІ, що втратив чинність.

Але з таким висновком не погодилась Велика Палата Верховного Суду, яка у справі № 663/537/17 від 29.08.2018 дійшла абсолютно протилежного висновку, а саме.

Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув'язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. В такому разі Закон № 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону № 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону № 2046-VIII як такого, що «іншим чином погіршує становище особи», відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається.

Аналізуйте судовий акт: Закон, відповідно до якого коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання був один день за два дні, незважаючи на втрату ним чинності, застосовується до осіб, що вчинили злочин до 20.06.17 (№ 663/537/17,29.08.18)

Джерело: юридичний ресурс "Протокол"