Ухвала КАС ВП від 23.02.2021 року у справі №814/3471/14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 814/3471/14

адміністративне провадження № К/9901/4424/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Данилевич Н. А., Шевцової Н. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Миколаївської області, прокурора Миколаївської області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення від 21 жовтня 2014 року № 1282к, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Миколаївської обласної прокуратури на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року (суддя Гордієнко Т. О.) та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року (головуючий суддя Домусчі С. Д., судді: Семенюк Г. В., Шляхтицький О. І.),

І. Суть спору

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до Прокуратури Миколаївської області (перейменовано у Миколаївську обласну прокуратуру), прокурора Миколаївської області, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення від 21 жовтня 2014 року № 1282к, поновити на посаді, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача є протиправним з огляду на порушення гарантованого Конституцією України права на працю, ст. 58 та 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може відповідати за діяння, які станом на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, а юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Також позивачем вказано на те, що звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема, відповідно до яких люстрація повинна бути обмежена тільки тими посадами, стосовно яких існують підстави вважати, що особа, яка їх обіймає, може їх використати з метою створення суттєвих загроз правам людини або демократії і тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані; якщо держава застосовує люстраційні заходи, вона повинна забезпечити дотримання всіх процесуальних гарантій у відповідності до Конвенції в тій частині, яка стосується проведення таких заходів.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи.

Починаючи з 10 серпня 1994 року ОСОБА_1 працював на різних посадах в органах прокуратури Миколаївської області. З 27 січня 2011 року по 31 березня 2011 року позивач обіймав посаду заступника прокурора Миколаївської області, з 01 квітня 2011 року по 24 січня 2013 року - посаду першого заступника прокурора Миколаївської області.

Наказом Прокуратури Миколаївської області від 21 жовтня 2014 року № 1282к на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 Закону України "Про прокуратуру", п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади прокурора прокуратури міста Миколаєва Миколаївської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до довідки прокуратури Миколаївської області від 20 листопада 2014 року № 18-230вих-14 та від 11 червня 2020 року № 18-281вих-20 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 392,47 грн.

Також, відповідно до наданих Головним управлінням ДПС у Миколаївській області відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДФС України про суми виплачених доходів, після звільнення, позивач інших доходів, ніж пенсія, не отримував.

Уважаючи наказ про звільнення протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року, позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Прокуратури Миколаївської області від 21 жовтня 2014 року № 1282к про звільнення старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади прокурора прокуратури м.

Миколаєва Миколаївської області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора прокуратури м. Миколаєва Миколаївської області з 22 жовтня 2014 року. Стягнуто з Прокуратури Миколаївської області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 22 жовтня 2014 року по 18 серпня 2020 року у сумі 562
409,51 грн, без врахування середньої заробітної плати за один місяць, що підлягає негайному виконанню. Стягнуто з Прокуратури Миколаївської області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за один місяць в розмірі 9 026,81 грн.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що звільнення позивача у даній справі здійснено лише на підставі того, що він працював на певній посаді у відповідний період, встановлення конкретних функцій, які він виконував, та їх зв'язку з антидемократичними тенденціями та подіями, що відбулися в зазначений період, не встановлено, до позивача застосована міра колективної відповідальності, а тому оскаржуваний наказ є протиправним і підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді, з якої його звільнено. При цьому, при визначенні середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції застосував положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, зокрема пунктів 2,8 даного Порядку та стягнув з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 жовтня 2014 року по 18 серпня 2020 року у сумі 571 436,32 грн, виходячи з середньоденної заробітної плати в розмірі 392,77 грн та 1456 робочих днів вимушеного прогулу.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі п. 1 ч. 4 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі Миколаївська обласна прокуратура просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове про відмову у задоволенні позову.

На обґрунтування своєї позиції скаржник посилається на те, що Закон України "Про очищення влади" є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. З огляду на те, що жодних роз'яснень з приводу його застосування Конституційним Cудом України не надано, то встановивши, що позивач підпадає під норми ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", його було звільнено з посади на цій підставі. Відповідач стверджує, що Прокуратура Миколаївської області при виданні спірного наказу діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано.

Також скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень, неправильно застосовано норми матеріального права, яке полягає у неправильному застосуванні до вказаних правовідносин частини З статті 1, пунктів 3,7,8 частини 1 статті З, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади", у застосуванні до вказаних правовідносин Конституції України, яка не підлягала застосуванню. Предметом спору у справі є законність наказу про звільнення позивача з публічної служби на підставі КЗпП України, у зв'язку із застосуванням до нього обмежень, передбачених ст. 1,3 Закону України "Про очищення влади", справа щодо конституційності деяких положень якого розглядається Конституційним Судом України з 2015 року. Остаточне рішення до цього часу не прийнято. При цьому провадження у цих справах відкрито, у тому числі, за трьома конституційними поданнями Верховного Суду України.

Водночас судами застосовано ст. 61 Конституції України, ст. 235 КЗпП України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 800/186/17 (постанова від 31 січня 2019 року), а також у справі № 800/235/17 (постанова від 21 травня 2020 року) щодо застосування Закону України "Про очищення влади" у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування Закону України "Про очищення влади" для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.

Позивачем відзив на касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Статтею 8 Основного Закону України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частина 2 ст. 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України).

За змістом ст. 43 Основного Закону України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За приписами ч. 2 ст. 61 Конституції України установлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Частина 2 ст. 2 КАС України визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Пунктом 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади". У випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади в порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади" (ч. 2 ст. 36 КЗпП України).

Відповідно до ст. 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" (далі - ~law56~) очищення влади (люстрація) - це встановлена ~law57~ або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (~law58~).

Протягом десяти років із дня набрання чинності ~law59~ посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ~law60~, а також особи, які не подали у строк, визначений ~law61~, заяви, передбачені ~law62~ (~law63~).

~law64~ визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до яких віднесено посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України (~law65~).

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені ~law66~.

Згідно з ~law67~ заборона, передбачена ~law68~, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Підпунктом 1 п. 2 розд. "Прикінцеві та перехідні положення" ~law69~ визначено, що впродовж 10 днів з дня набрання чинності ~law70~ керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ~law71~, на основі критеріїв, визначених ~law72~, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

~law73~ був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м.

Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6,8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" № 1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));

- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" № 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Згідно з ч. 1, 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2,4,7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

У відповідності до ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Частини 1,2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року, передбачають, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Статтею 2 Конвенції від 25 червня 1958 року № 111 "Про дискримінацію в галузі праці та занять" (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

VІІ. Висновки Верховного Суду

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (ч. 1 ст. 341 КАС України).

Судами попередніх інстанцій установлено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із звільненням позивача з займаної посади прокурора прокуратури м.

Миколаєва Миколаївської області з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Спірний наказ прийнятий на підставі Довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1. При цьому, підставою для видання спірного наказу про звільнення позивача з займаної посади став факт перебування останнього на посадах, які віднесені до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені Законом України "Про очищення влади".

За результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій визнали обґрунтованими позовні вимоги та дійшли висновку, що таке звільнення позивача є протиправним.

Як вже вище було зазначено, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади".

Очищення влади (люстрація) - це встановлена Закон України "Про очищення влади" або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (~law81~).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (~law82~).

Протягом десяти років із дня набрання чинності ~law83~ посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ~law84~, а також особи, які не подали у строк, визначений ~law85~, заяви, передбачені ~law86~ (~law87~).

Системний аналіз положень п. 8 ч. 1 ст. 3 у взаємозв'язку із ч. 3 ст. 1 та п. 2 розд. "Прикінцеві та перехідні положення" ~law88~ дає підстави для висновку, що заборони, встановлені ~law89~, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Також із аналізу цих норм убачається, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, передбачених ~law90~, або посад (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення в цей період з відповідної посади за власним бажанням, незалежно від того, чи сприяла особа своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України, протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи будь-якої індивідуальної дії чи зв'язку особи з антидемократичними подіями.

Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності норм ~law91~ приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.

Питання конституційності положень Закону у їх взаємозв'язку із частиною третьою ст. 1 та п. 2 розд. "Прикінцеві та перехідні положення" ~law92~ на відповідність положенням статті 38, частини 2 статті 61, частини 1 статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади", Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7,8,9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади", Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади".

На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вказаного конституційного провадження не ухвалено.

Підставою касаційного оскарження в даній справі є неврахування судами попередніх інстанцій висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 800/186/17 (постанова від 31 січня 2019 року), а також у справі № 800/235/17 (постанова від 21 травня 2020 року) щодо застосування Закону України "Про очищення влади" у подібних правовідносинах, що відповідає п. 1 ч. 4 ст. 328 КАС України.

Переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, колегія суддів зазначає таке.

Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація як законодавче обмеження за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

Крім іншого, у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17 остання зазначила, що мета застосування Закону України "Про очищення влади" для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і прав людини.

Верховний Суд визнав висновки викладені в рішенні Верховного Суду від 18 вересня 2018 року та постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, застосовними і у справі № 817/3431/14 ( № К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених ~law99~.

Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (~law100~, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв.

По-перше, провина особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Водночас необхідно враховувати, що застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов'язані відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів ~law101~.

У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі ~law102~ становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

За оцінкою Європейського суду з прав людини застосування до заявників заходів на підставі ~law103~ мало дуже серйозні наслідки для їх здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).

У вказаній справі Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі ~law104~, проте продовжив розгляд скарг, презюмуючи, що цілі ~law105~ можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд з прав людини зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм критеріям, розробленим практикою Європейського суду з прав людини у справі "Полях та інші проти України", Суд указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених ~law106~ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).

Європейський суд з прав людини підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений ~law107~, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Отже, заборона перебування на зазначених у ~law108~ посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що указує на невідповідність такої заборони меті й принципам ~law109~, визначеним у його частині другій статті 1.

Водночас у справі, що переглядається судом в порядку касаційного провадження, до позивача також застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі ~law110~, законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у рішенні "Полях та інші проти України", а також Верховним Судом у рішенні від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 ( № К/9901/1400/18).

За цих обставин, Верховний Суд уважає наявними підстави для урахування указаних висновків і при вирішенні цього спору.

Отже, визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є обставини вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.

Проте, судами першої та апеляційної інстанцій на підставі матеріалів справи установлено, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача застосовані виключно на підставі довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України "Про очищення влади".

Водночас, довідка про результати вивчення особової справи не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ про звільнення позивача не містить обґрунтування того, що останній міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

При цьому, установлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки.

Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, до легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд уважає їх непропорційними, невиправданими та не такими, що є необхідними у демократичному суспільстві.

Отже, Верховний Суд уважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо протиправності застосування до позивача так званої "автоматичної" люстрації лише у зв'язку із наявністю факту перебування останнього на посадах, щодо яких установлена заборона Законом України "Про очищення влади".

Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у ~law113~ процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених ч. 3 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням ч. 2 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).

Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині 2 статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Прокуратури Миколаївської області від 21 жовтня 2014 року № 1282к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора прокуратури м. Миколаєва Миколаївської області та поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи Миколаївської обласної прокуратури щодо застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 235 КЗпП України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 800/235/17, викладеного в постанові від 21 травня 2020 року, оскільки жодних доводів, в чому саме рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині не відповідає висновкам Верховного Суду щодо застосування статті 235 КЗпП України, касаційна скарга не містить.

З урахуванням вищенаведеного Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій прийнято правильне по суті спору рішення у цій частині позовних вимог.

Рішення судів попередніх інстанцій в частині нарахування та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідачем не оскаржується, а тому не потребує перегляду судом касаційної інстанції в цій частині у силу частини 1 статті 341 КАС України, оскільки доводи та мотиви щодо зазначених позовних вимог в касаційній скарзі не викладені та не були підставою для відкриття касаційного провадження.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій у цій справі постановлено з додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до ст.350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених ст.350 КАС України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що оскаржуване судове рішення, переглянуте судом касаційної інстанції в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення судів попереднії інстанцій, то відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись ст. 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді Н. А. Данилевич

Н. В. Шевцова