Ситуація, у якій власник не може отримати дійсного відновлення своїх прав щодо незаконно відчуженого майна навіть за умов наявності ухвалених на його користь судових рішень, не тільки розмиває конституційний принцип непорушності права власності, але й не додає авторитету судовій системі, адже з точки зору «стороннього спостерігача» невілює значущість судового захисту.
«Зло – це невідповідність між тим,
що є, і тим, що має бути»
Г. Гегель
Денис Попков,
суддя Східного апеляційного господарського суду
1. Ситуація, у якій власник не може отримати дійсного відновлення своїх прав щодо незаконно відчуженого майна навіть за умов наявності ухвалених на його користь судових рішень, не тільки розмиває конституційний принцип непорушності права власності, але й не додає авторитету судовій системі, адже з точки зору «стороннього спостерігача» невілює значущість/ефективність судового захисту. Не буде перебільшенням твердження про те, що такий практично-соціальний ефект слід «очікувати» і у випадку, коли мало місце недостатня компетентність чи оперативність обраної самим власником процесуальної позиції та своєчасності надання доказів на її обґрунтування – формальна законність ухваленого рішення, але його практична невиконуваність або несправедливість мало сумісні із завданням господарського (та і інших видів) процесу, визначеним ч.1 ст.2 ГПК.
Принципи змагальності та диспозитивності господарського і цивільного процесів, а також приписи ч.2 ст.19 Конституції України сформували систему координат, у якій «відповідальність» за неспівпадіння між ідеально-бажаною реакцією на факт порушення прав і дійсними результатами судового провадження у динамічно-змінюваних пропорціях (у кожній конкретній справі) може «розподілятися» між потерпілим-позивачем (адже саме він визначає відповідача, спосіб судового захисту та надає докази в обґрунтування необхідності здійснення судового захисту), законодавцем (що запроваджує захисні та регуляторні норми, які мають відповідати фактичним реаліям відносин, усуваючи/ускладнюючи можливості для порушення), Верховним судом (касаційна інстанція здійснює офіційне тлумачення законів і формує правозастосовчі підходи, які мають балансувати між сталістю/передбачуваністю та постійною потребою «скорочувати» відстань між запровадженим у минулому приписом закону і складністю фактичних відносин, яка випереджає первісно закладені законодавцем моделі поведінки) та судом у конкретній справі, який і ухвалює рішення, що оцінюється сторонами та спільнотою за критеріями справедливості і ефективності. Звісно, до кола «відповідальних» суб’єктів можна було б віднести і органи примусового виконання судових рішень, бездіяльність (а інколи і надмірний формалізм) яких може позбавити сенсу всі попередні дії з захисту прав.
2. Розглянем у окресленій системі координат проблему повернення нерухомого майна власнику, між яким та умовно-кінцевим набувачем такого майна є ланцюг правочинів з відчуження (всіх відплатних, чи принаймні першого та останнього), який може бути додатково «обтяжений» окрім послідовної реєстрації такого майна за кожним його отримувачем ще й реєстрацією певних «будівельно-технічних» змін у такому майні (об’єднання до цього різних будівель під однією адресою, прибудова чи реконструкція тощо).
Усталено-узгоджений (на цей момент) підхід у такий ситуації вимагає від власника-позивача формулювання віндикаційного позову, належним відповідачем за яким слід вказати останнього набувача спірного майна, а також представити докази як вибуття такого майна з володіння поза своєї волі, так і недобросовісності набувача (для цілей обґрунтування пропорційності втручання у розумінні ст.1 Першого протоколу ЄКПЛ)[1] . Належне виконання позивачем цього кола завдань утворює у нього легітимні очікування на отримання виконуваного рішення на свою користь, але не усуває у повному обсягу проблематику ситуації.
3. Так, за існуючою конструкцією обов’язкових «елементів» правочину (умов його чинності), визначеною ст.203 ЦК, сам факт вчинення правочину його стороною за необхідністю передбачає наявність відповідного волевиявлення, спрямованого на реальне настання обумовлених правових наслідків, яке (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Встановлена ст.204 ЦК презумпція правомірності правочину, спростування якої за змістом ст.215 цього Кодексу здійснюється виключно або прямою вказівкою закону (нікчемний правочин), або чинним судовим рішенням (у всіх інших випадках), законодавцем розповсюджена на всі аспекти правочину (принаймні, застережень про інше не вказано), а тому цілком логічним виглядає теза, що за відсутністю спростування такої презумпції відносно здійсненого власником первісного відчуження спірного майна слід вважати, що воно відбулося за волею власника і згідно з п.1 ч.1 ст.346 ЦК припинило право власності такої особи на це майно, унеможлививши подальше висування позовних вимог на захист цього відсутнього права[2].
Блог