Ухвала КЦС ВП від 27.04.2020 року у справі №672/1389/18

Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 672/1389/18

провадження № 61-7175св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Городоцький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, Державне підприємство "СЕТАМ", ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Заболотного Антона Миколайовича на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року у складі судді Сакенова Ю. К. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2020 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Городоцького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - Городоцький РВ ДВС), Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ"), ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання прилюдних торгів та їх результатів недійсними, посилаючись на те, що з 10 лютого 2007 року вона перебувала із ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 16 серпня 2016 року. За час перебування у шлюбі подружжя придбали (збудували) нерухоме майно, в тому числі двоповерхову будівлю, яка складається з житлового будинку, шиномонтажу та магазину, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4 відповідно. Зазначене майно знаходиться на земельній ділянці площею 0,0310 га, яка на підставі договору дарування належала на праві особистої власності ОСОБА_3, проте в силу принципу цілісності об'єкта нерухомості із землею, на якій цей об'єкт розміщений, також є спільною сумісною власністю подружжя. У вересні 2015 року вона звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя. Ухвалою Городоцького районного суду Хмельницької області від 03 грудня 2015 року в цивільній справі № 672/1212/15-ц з метою забезпечення її позову було заборонено вчиняти будь-які дії щодо відчуження та реалізації будь-яким способом майна, яке належить ОСОБА_5. На виконання вказаної ухвали суду 04 грудня 2015 року державний виконавець Городоцького РВ ДВС відкрив виконавче провадження № 49559673 і виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження, а 26 січня 2016 року державний реєстратор вніс до державного реєстру відомості про обтяження за № ~organization0~. Однак 21 вересня 2018 року під час розгляду справи № 672/1212/15-ц їй стало відомо, що все спірне нерухоме майно вибуло з власності подружжя у зв'язку з його реалізацією на електронних торгах. Згідно з протоколом від 11 березня 2016 року № 147566 переможцем торгів визначено ОСОБА_2, який став новим власником двоповерхової будівліта земельної ділянки. В подальшому нею з'ясовано, що спірне майно було відчужене під час виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду від 08 грудня 2015 року у справі № 686/23150/15-ц, яким стягнуто із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 борг за договором позики в розмірі 935
283,35 грн. Вважає, що електронні торги проведено з порушенням її прав як співвласника реалізованого нерухомого майна, яке перебувало під забороною відчуження на підставі чинної ухвали суду. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними електронні торги, проведені 11 березня 2016 року за допомогою Системи електронних торгів арештованим майном, з реалізації майна, належного ОСОБА_3, а саме - двоповерхової будівлі, яка складається з: шиномонтажу, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 101,6 кв. м; магазину, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 41,8 кв. м; житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 111 кв. м; земельної ділянки площею 0,0310 га, кадастровий номер 6821210100:03:004:0046, державний акт на право власності на земельну ділянку від 10 грудня 2010 року серія ЯЛ № 351599; визнати недійсним протокол проведення електронних торгів від 11 березня 2016 року № 147566 з реалізації майна, належного ОСОБА_3; визнати недійсним акт проведення електронних торгів від 22 березня 2016 року, складений старшим державним виконавцем Городоцького РВ ДВС Токарською О. І. при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження від 13 січня 2016 року № 49806022.

Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року позов задоволено. Визнано недійсними електронні торги, проведені між продавцями - Городоцьким РВ ДВС, ДП "СЕТАМ" з однієї сторони, та покупцем - ОСОБА_2, з іншої сторони, за допомогою Системи електронних торгів арештованим майном, від 11 березня 2016 року з реалізації майна, належного ОСОБА_3, а саме: двоповерхової будівлі, яка складається з: шиномонтажу, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 101,6 кв. м; магазину, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 41,8 кв. м; житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 111 кв. м; земельної ділянки площею 0,0310 га, кадастровий номер undefined, державний акт на право власності на земельну ділянку від 10 грудня 2010 року серія ЯЛ № 351599. Визнано недійсним протокол проведення електронних торгів від 11 березня 2016 року № 147566, проведених 11 березня 2016 року за допомогою Системи електронних торгів арештованим майном, з реалізації майна, належного ОСОБА_3. Визнано недійсним акт проведення електронних торгів від 22 березня 2016 року, складений старшим державним виконавцем Городоцького РВ ДВС Токарською О. І., при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження від 13 січня 2016 року № 49806022 щодо реалізації належного ОСОБА_3 нерухомого майна. Повернуто всіх учасників правовідносин, які склалися у процесі здійснення виконавчих дій в межах зведеного виконавчого провадження від 13 січня 2016 року № 49806022 щодо реалізації належного ОСОБА_3 нерухомого майна, у стан, який передував проведенню прилюдних торгів. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в разі будівництва подружжям на земельній ділянці житлового будинку, право спільної сумісної власності на який виникає в обох з подружжя, відповідне право виникає в них і на земельну ділянку, відведену для будівництва будинку. Оскільки реалізоване на електронних торгахмайно було придбане під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі, то це майно вважається спільною сумісною власністю подружжя. Вчинення будь-яких дій з продажу майна під час дії ухвали суду про заборону відчуження є таким, що не відповідає закону, порушуює встановлений публічний порядок щодо обов'язковості виконання судових рішень та правового режиму забезпечення позову.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2020 року апеляційні скарги Городоцького РВ ДВС, ОСОБА_2, ДП "СЕТАМ" залишено без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задоволено частково. Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення посилання суду на абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а з резолютивної частини - "Повернути всіх учасників правовідносин, які склалися в процесі здійснення виконавчих дій в межах зведеного виконавчого провадження від 13 січня 2016 року № 49806022, щодо реалізації належного ОСОБА_3 нерухомого майна у стан, який передував проведенню прилюдних торгів". В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Під час примусової реалізації спірного майна державний виконавець не з'ясував сімейний стан боржника та не встановив, чи було придбане майно в період перебування ОСОБА_3 у шлюбі та чи мають інші особи право на нього. Відчуження під час дії заборони всього нерухомого майна, частка в якому належить позивачу, порушує права останньої та є підставою для визнання електронних торгів недійсними. Разом з тим, оскільки позивач не була стороною електронних торгів, то суд безпідставно застосував до спірних правовідносин положення абзацу 2 частини 1 статті 216 ЦК України, за змістом якого у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Заболотний А. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначив, що суди не врахували правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11, про те, що продаж майна на прилюдних торгах, проведених з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів, як добросовісного набувача, в якого майно не може бути витребувано за будь-яких умов. Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У липні 2020 року ОСОБА_3 та ДП "СЕТАМ" також подали відзиви (пояснення) на касаційну скаргу, в яких просили її задовольнити, посилаючись на те, що оскаржувані заявником судові рішення є незаконними та необґрунтованими.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року, якою відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2020 року, витребувано матеріали цієї справи з Городоцького районного суду Хмельницької області.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Заболотного А. М.

08 липня 2020 року справа № 672/1389/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року клопотання ОСОБА_3 про відмову від касаційної скарги задоволено. Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2020 року в цій справі закрито.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 04 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

За положеннями статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Судами встановлено, що з 10 лютого 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 16 серпня 2016 року.

За час перебування у шлюбі подружжя придбали (збудували) нерухоме майно, а саме двоповерхову будівлю, яка складається з: житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 111 кв. м; шиномонтажу, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 101,6 кв. м; магазину, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 41,8 кв. м.

Зазначені об'єкти нерухомості знаходяться на земельній ділянці площею 0,0310 га по АДРЕСА_2, яка до зведення на ній спільного майна подружжя належала ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 21 липня 2008 року № 2569.

Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Статтею 63 CК України встановлено рівність прав дружини та чоловіка на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 CК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Городоцького районного суду Хмельницької області з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, зокрема двоповерхової будівлі, яка складається з: житлового будинку, шиномонтажу та магазину, розташованих на земельній ділянці площею 0,0310 га по АДРЕСА_1.

Ухвалою Городоцького районного суду Хмельницької області від 03 грудня 2015 року в цивільній справі № 672/1212/15-ц з метою забезпечення позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя було заборонено вчиняти будь-які дії щодо відчуження та реалізації будь-яким способом майна, яке належить ОСОБА_5, в тому числі спірного нерухомого майна. Ухвала підлягала негайному виконанню.

04 грудня 2015 року Городоцький районний суд Хмельницької області направив на адресу Городоцького РВ ДВС та Реєстраційної служби Городоцького районного управління юстиції в Хмельницькій області копії вищевказаної ухвали про забезпечення позову від 03 грудня 2015 року для виконання.

04 грудня 2015 року старшим державним виконавцем Городоцького РВ ДВС Токарською О. І. було відкрито виконавче провадження № 49559673 з виконання ухвали суду від 03 грудня 2015 року і цього ж дня винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

На виконання вказаної ухвали суду 26 січня 2016 року державним реєстратором Реєстраційної служби Городоцького районного управління юстиції в Хмельницькій області Косінським А. В. було внесено до Державного реєстру речових прав відомості про обтяження майна за № ~organization1~.

Судами також встановлено, що в Городоцькому РВ ДВС перебувало зведене виконавче провадження № 49806022 від 13 січня 2016 року з примусового виконання виконавчих листів № 686/23150/15-ц, виданих на підставі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 08 грудня 2015 року, яким стягнуто із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 борг за договором позики в розмірі 935 283,35 грн та судовий збір в сумі 6 090 грн. В межах цього провадження накладено арешт на майно боржника.

У процесі здійснення виконавчого провадження державна виконавча служба подала до ДП "СЕТАМ" заявку на реалізацію арештованого нерухомого майна - двоповерхової будівлі, яка складається з житлового будинку, шиномонтажу та магазину, а також - земельної ділянки площею 0,0310 га по АДРЕСА_1.

11 березня 2016 року ДП "СЕТАМ" провело електронні торги, на яких реалізувало спірне майно за ціною 1 139 995 грн. Переможцем торгів визнано учасника ОСОБА_2, про що свідчать протокол проведення електронних торгів № 147566 та акт проведення електронних торгів від 22 березня 2016 року, затверджений начальником Городоцького РВ ДВС.

Право власності за переможцем електронних торгів зареєстровано на підставі рішення приватного нотаріуса Городоцького районного нотаріального округу Хмельницької області Шаповал Л. В., яку постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2016 року у справі № 822/1540/16 було зобов'язано видати ОСОБА_2 свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Відповідно до частини 2 статті 16, частини 1 статті 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених частини 2 статті 16, частини 1 статті 215 ЦК України, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України "Про виконавче провадження".

Згідно зі статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження", іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження", а також рішеннями, які відповідно до статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" підлягають примусовому виконанню.

~law76~ визначав загальні правові основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання та компетенцію, а також учасників виконавчого провадження, закріплював їхні права та обов'язки, у тому числі право стягувачів і боржників та інших учасників виконавчого провадження на оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця та порядок цього оскарження (~law77~).

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак, є правочином.

Зазначений висновок узгоджується з положеннями статей 650, 655, частиною 4 статті 656 ЦК України, які відносять публічні торги до договорів купівлі-продажу.

Таким чином, відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, а тому така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами 1 -3 , 6 статті 203 ЦК України (частина 1 статті 215 ЦК України).

Разом з тим, оскільки за змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил їх проведення.

Відповідно до ~law78~ реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в ~law79~, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Аналіз положень ~law80~ свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна.

Відповідно до вищенаведених правових норм державний виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими державною виконавчою службою укладається відповідний договір.

Статтею 355 ЦК України передбачено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності).

Згідно з ~law81~ стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Відповідно до статті 377 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, крім випадків, установлених законом.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статті 377 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16 викладено правовий висновок про те, що при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, чи мало місце порушення вимог порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

У постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 668/5633/14-ц також викладено правовий висновок про те, що головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів, повинні бути й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15, від 29 червня 2016 року у справах № 6-370цс16 та № 6-547цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-231цс17.

У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі № 212/12256/14-ц (провадження № 61-15094св18) вказано, що підставою для визнання торгів недійсними відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України позивач зазначила недодержання державним виконавцем і ДП "Інформаційний центр" під час проведення прилюдних торгів норм ~law82~ та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, який діяв на час виникнення спірних правовідносин (далі - Тимчасовий порядок), щодо визначення об'єкта цих торгів, у результаті яких відбулося відчуження всієї спірної квартири, зокрема, частки, яка належить позивачу, чим порушені її права. Державний виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з'ясовувати, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами та чи мають право на користування даним майном інші особи, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Аналізуючи зміст норм права: статей 177, 179, 181, 182, 183, 186, 188, 190, 191 ЦК України, які визначають поняття речі як об'єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної й неподільної залежно від можливості поділу або виділу частки з об'єкта нерухомого майна; ~law83~ щодо підготовки і проведення прилюдних торгів; статті 1 Тимчасового порядку, яка визначає поняття лота як одиниці майна, що виставляється для продажу на електронних торгах, слід дійти висновку про те, що об'єктом реалізації з електронних торгів (лотом) могло бути нерухоме майно, яке є об'єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об'єкт власності). Як встановлено судами, реалізації на електронних торгах підлягала частка боржника в спірному житлі, а не вся квартира, яка належить боржнику та позивачу на праві спільної сумісної власності. Однак в цій справі частка боржника в спірній квартирі не була виділена, тобто не набула статусу самостійного об'єкта нерухомості в передбаченому законом порядку, тому не могла бути реалізована з електронних торгів. Отже, реалізація всієї квартири, в якій знаходиться і частка позивача, не відповідає вимогам закону. З урахуванням викладених обставин та норм права, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо визнання недійсними прилюдних торгів та протоколу, складеного за їх наслідками. При цьому, суд апеляційної інстанції спростував доводи відповідача про відсутність порушень прав позивача унаслідок продажу спірної квартири, вказавши про відсутність вимог позикодавця до позивача як до солідарного боржника за договором позики.

В постанові від 17 березня 2020 року у справі № 274/4841/17 (провадження № 61-8937св19) Верховний Суд зазначив, що статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що також узгоджується зі статями 18, 153, 157 ЦПК України, поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини 3 статті 151 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), частини 2 статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом України у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 та від 01 лютого 2017 року у справі № 6-2360цс16. Встановивши, що на час проведення електронних торгів автомобіль, який належав боржнику та позивачу як подружжю на праві спільної сумісної власності, перебував під арештом на підставі ухвали суду про забезпечення позову, апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання недійсними електронних торгів.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 , 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частин 1 , 6 статті 81 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що спірне нерухоме майно належало ОСОБА_1 та її колишньому чоловіку (боржнику у виконавчому провадженні) на праві спільної сумісної власності і зазначена презумпція ОСОБА_3 не була спростована при розгляді цієї справи, а також те, що на час проведення електронних торгів вказане майно перебувало під забороною відчуження та реалізації на підставі чинної ухвали Городоцького районного суду Хмельницької області від 03 грудня 2015 року про забезпечення позову у цивільній справі № 672/1212/15-ц, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання недійсними електронних торгів з реалізації спірного майна.

При цьому апеляційний суд правильно виходив з того, що оскільки частка боржника в спірному майні не була виділена, тобто не набула статусу самостійного об'єкта нерухомості в передбаченому законом порядку, то вона не могла бути реалізована з електронних торгів. Отже, реалізація всього майна, в якому знаходилася і частка позивача, не відповідає вимогам закону та порушує її права як співвласника нерухомості.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11, про те, що продаж майна на прилюдних торгах, проведених з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів, як добросовісного набувача, в якого майно не може бути витребувано за будь-яких умов, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду України від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11 зазначено, що скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій і відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна, Вищий господарський суд України виходив з того, що продаж майна на прилюдних торгах, проведених з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів як добросовісного набувача, у якого майно не може бути витребуване власником за будь-яких умов у силу частини 2 статті 388 ЦК України. Однак, на думку Верховного Суду України, вказаний висновок Вищого господарського суду України ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та суперечить висновкам цього ж суду в інших за змістом судових рішеннях у подібних правовідносинах, зокрема у справах № 15/274 (5/158) та № 3/253-06. Частина 2 статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.

Отже, в касаційній скарзі заявником фактично наведено зміст висновку Вищого господарського суду України, постанова якого була скасована Верховним Судом України у зв'язку з неправильним тлумаченням та застосуванням частини 2 статті 388 ЦК України.

Крім того, у справі № 3-98гс11 вирішувалося питання про витребування майна з чужого незаконного володіння з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України, тому висновки щодо застосування норм права, які викладені у вищевказаній постанові Верховного Суду України, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається (неоднаковий предмет позову та різне матеріально-правове регулювання).

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки, з урахуванням встановлених в цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а заявник не зазначив, щодо якої саме норми матеріального права відсутній висновок Верховного Суду. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина 2 статті 410 ЦПК України).

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, їх висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у вищезгаданих постановах від 29 серпня 2019 року у справі № 212/12256/14-ц (провадження № 61-15094св18) та від 17 березня 2020 року у справі № 274/4841/17 (провадження № 61-8937св19).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Разом з тим Верховний Суд не може погодитися з висновком місцевого суду про те, що відчуження майна з прилюдних торгів, яке належить до угод купівлі-продажу, відбулося з порушенням встановленого публічного порядку, з огляду на таке.

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 наведено такі висновки щодо застосування норм права.

Стаття 228 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, котрі є серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Відповідно до статті 178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

Оборотоздатність об'єктів цивільних прав означає допустимість здійснення правочинів і інших дій, спрямованих на їхню передачу в межах цивільно-правових відносин. Залежно від цього всі об'єкти розділені на три групи: вільні в обороті, обмежені і вилучені з обороту.

За загальним правилом об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися (продаватися, даруватися, обмінюватися, тощо) або переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва без будь-яких заборон чи обмежень, або іншим способом. Винятки із цього правила можуть встановлюватися законом стосовно повного вилучення об'єктів з обороту у встановленому порядку для обмеження їхнього обороту.

Вилученими з цивільного обороту вважаються об'єкти, що не можуть бути предметом угод і іншим способом переходити від одного до іншого в межах цивільно-правових відносин. Такі об'єкти повинні бути прямо зазначені в законі.

Обмеження оборотоздатності полягає в тому, що окремі об'єкти можуть належати лише визначеним учасникам цивільного обороту або їхнє придбання і (чи) відчуження допускається тільки на підставі спеціальних дозволів. Види таких об'єктів визначаються в порядку, встановленому законом. Це означає, що в законі повинні передбачатися вихідні критерії належності об'єктів до обмежено оборотоздатних і вказуватися державні органи, уповноважені визначати конкретні їхні види.

У справі, яка переглядається, місцевий суд залишив поза увагою те, що оспорювані електронні торги є самостійним цивільно-правовим договором, зміст якого полягає в передачі майна покупцю (переможцю торгів) зі сплатою останнім певної грошової суми. Забезпечення судом позову у вигляді накладення арешту (заборони відчуження) на об'єкт нерухомого майна не означає, що цей об'єкт у порядку, встановленому законом, належав до обмежено оборотоздатного майна або набув правового режиму майна, обмеженого в цивільному обороті.

Отже, відсутні підстави вважати, що оспорюванні електронні торги були спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження чи незаконне заволодіння майном фізичної особи або посягали на суспільні, економічні та соціальні основи держави, тобто є такими, що порушують публічний порядок, а отже, й нікчемними в силу закону.

В розумінні статті 215 ЦК України правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом (забороною відчуження), може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, яка, зокрема має власний інтерес вимагати такого визнання з метою забезпечення для неї можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі.

З огляду на викладене Верховний Суд визнає помилковим посилання місцевого суду на те, що відчуження спірного майна з прилюдних торгів, яке належить до угод купівлі-продажу, відбулося з порушенням встановленого публічного порядку. Однак зазначений недолік не вплинув на правильність правового результату вирішення справи, а тому не може бути підставою для скасування правильного по суті і законного рішення суду першої інстанції з одних лише формальних міркувань (частина 2 статті 410 ЦПК України).

Згідно з частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Заболотного Антона Миколайовича залишити без задоволення.

Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2019 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук