ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 червня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кравченко Світлана Вікторівна, про визнання договору дарування недійсним та поновлення права власності на квартиру за заявою ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2013 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір дарування від 22 серпня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_10, поновити його право власності на квартиру АДРЕСА_1 та анулювати реєстрацію права власності відповідача на вказану квартиру.

На обґрунтування вимог позивач посилався на те, що є людиною похилого віку, має тяжкі хронічні захворювання, неодноразово перебував на лікуванні в умовах стаціонару. Позивач зазначав, що під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних для нього умовах він за рекомендацією своєї сестри уклав зазначений договір, однак відповідач відмовляється добровільно його розірвати.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 5 червня 2014 року, позов ОСОБА_9 задоволено: визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 22 серпня 2011 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кравченко С.В., який був зареєстрований ОСОБА_10 у комунальному підприємстві «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Харківське міське БТІ») 12 вересня 2011 року; поновлено право власності ОСОБА_9 на зазначену квартиру.

Додатковим рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 13 травня 2014 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_10 відхилено, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 5 червня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року ОСОБА_10 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та ухвалення нового рішення, яким просить відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_9 з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 233 та 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Для прикладу наявності неоднакового застосування норм матеріального права ОСОБА_10 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року та 16 жовтня 2013 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, в яких зазначені норми застосовано по - іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон №192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_9 та його дружині ОСОБА_12 Указану квартиру за нотаріально посвідченим договором від 22 серпня 2011 року ОСОБА_9 подарував ОСОБА_10

Позивач є людиною похилого віку, страждає тяжкими хронічними захворюваннями та за 12 днів до укладання спірного договору перебував на стаціонарному лікуванні. Так само хворою людиною є його дружина ОСОБА_12, яка протягом 2011 року неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні.

Вони з дружиною проживають одні, оскільки діти позивача від попереднього шлюбу перебувають за межами України. Відповідач лікар за фахом, є його далекою родичкою, допомагала позивачу та його дружині у їх лікуванні. Суд апеляційної інстанції також установив, що договір ОСОБА_9 уклав у зв'язку з тяжкими захворюваннями його і дружини та з метою догляду за ними.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суди виходили з того, що укладення позивачем договору дарування сталося під впливом тяжких для нього обставин і на вкрай невигідних для нього та дружини умовах. Його волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування про безоплатне передання квартири у власність, а тому відповідно до статті 233 ЦК України договір підлягає визнанню недійсним.

Разом з тим у наведених судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року та 11 вересня 2013 року суд касаційної інстанції виходив з того, що з урахуванням природи договору дарування такі договори належать до безоплатних правочинів, за їх умовами обдаровувані не мають перед дарувальником будь-яких зобов'язань матеріального характеру, тому вони не можуть бути визнані недійсними на підставі статті 233 ЦК України.

Такі ж висновки зроблено і в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203 та 233 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає його внутрішній волі.

Статтею 233 ЦК України не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи, зокрема, договору дарування.

Отже, суд касаційної інстанції у справі, що переглядається, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, обґрунтовано керувався тим, що оспорюваний договір було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивача умовах, а тому під час укладення цього договору волевиявлення ОСОБА_9 не відповідало його внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення у справі, яка переглядається, правильно застосував статті 203, 215, 233, 717 ЦК України, тому передбачені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судового рішення відсутні.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3605 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Закону №192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко