Постанова

Іменем України

06 лютого 2020 року

м. Київ

справа №334/4230/16-ц

провадження № 61 - 37443св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Мартєва С.Ю., Петрова Є.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Запорізький завод «Перетворювач»,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 лютого 2018 року, ухвалене у складі головуючого судді Добрєва М.В., та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2018 року, ухвалену у складі колегії суддів Онищенка Е.А., Бєлки В.Ю., Кухаря С.В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, індексації заробітної плати, моральної шкоди та вихідної допомоги.

З урахуванням уточнень в обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 18 серпня 1983 року її було прийнято на роботу на посаду інженера - технолога ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач», де вона безперервно працювала 23 роки. 14 листопада 2006 року позивач була звільнена з посади директора по організації управління та адміністративно-соціальним питанням на підставі ч. 1 ст. 40 КЗпП України нібито відповідно до наказу про звільнення.

Позивач зазначила, що наказ про звільнення вона не підписувала та з ним не ознайомлювалась, причину свого звільнення не знає, трудову книжку їй не віддавали 10 років. Крім того, у день звільнення остаточний розрахунок з нею здійснено не було, вихідна допомога при звільненні не виплачена. Вказане спричинило моральну шкоду позивачу.

Позивач остаточно просила суд ( том1, а.с.1-9; 23-28):

- поновити її на посаді директора по організації управління та адміністративно-соціальним питанням Публічного акціонерного товариства «Запорізький завод «Перетворювач»;

- стягнути з ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач» на її користь суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 2166400, 00 грн, індексацію заробітної плати в розмірі 1616126,86 грн, моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн, вихідну допомогу у розмірі 12943,05 грн;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення її на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, індексації заробітної плати, моральної шкоди та вихідної допомоги;

- стягнути з ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач» на користь ОСОБА_1 усі судові витрати по справі.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 лютого 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2018 року рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 лютого 2018 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботісуди виходили з того, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з позовом відведений статтею 233 КЗпП України, а також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, індексації заробітної плати, моральної шкоди та вихідної допомоги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просив суд оскаржувані судові рішення скасувати, та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано з Ленінського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу №334/4230/16-ц .

У липні 2018 року справа №334/4230/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою те, що жодних доказів, які підтверджують те, що позивачу при звільненні надано наказ про звільнення та видано наручно трудову книжку під час розгляду справи надано не було.

Суди дійшли до помилкових висновків про те, що з позивачем проведено розрахунок по заробітній платі при незаконному звільнені.

Суди залишили поза увагою судову практику розгляду трудових спорів щодо відсутності обмежень будь-яким строком права на пред`явлення позову про стягнення заробітної плати.

Відзив ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач»на касаційну скаргу мотивовано тим, що документацію щодо руху трудових книжок за період, у який позивач працювала у відповідача було викрадено і з даного факту відповідач звертався до правоохоронних органів. Факт видачі трудової книжки відповідачем позивачу підтверджено наявними в матеріалах справи доказами. Суди дійшли правильного висновку про пропуск позивачем строку зі зверненням з вказаним спором, відведений статтею 233 КЗпП України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ПАТ «Запорізький завод«Перетворювач» та працювала на посаді директора по організації управління та адміністративно-соціальним питанням ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач».

14 листопада 2006 року ОСОБА_1 була звільнена з ПАТ «Запорізький завод «Перетворювач» у зв`язку із скороченням штату п. 1 ст. 40 КЗпП України згідно наказу № 492-к від 13 жовтня 2006 року.

ОСОБА_1 при звільненні було нараховані наступні суми: компенсація за невикористану відпустку у сумі 24150,00 грн, вихідна допомога при звільненні у зв`язку із скороченням штату у сумі 5151,08 грн, винагорода за роботу членом наглядової ради у сумі - 1180,56 грн, в загальному розмірі 30481,64 грн.

Належні при звільненні позивачці кошти були перераховані на картковий рахунок для виплати заробітної плати №0188913800, відкритий на ім`я ОСОБА_1 16 листопада 2006 року у сумі 24150,00 грн та 20 грудня 2006 року у розмірі 6331,64 грн ( том 1, а.с. 179-186).

ОСОБА_1 31 жовтня 2006 року прийнята на посаду начальника відділу якості ПАТ «Запорізький завод феросплавів».

14 листопада 2006 року ПАТ «Запорізький завод феросплавів» прийняв трудову книжку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (том 1, а.с.172-173).

Під час трудової діяльності ОСОБА_1 у ПАТ ««Запорізький завод феросплавів» до моменту її звільнення 16 лютого 2010 року трудова книжка перебувала у ПАТ «Запорізький завод феросплавів».

З копії трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 , що міститься в матеріалах пенсійної справи, вбачається, що оригінал трудової книжки надавався позивачкою після 14 листопада 2006 року в УПФУ в Дніпровському районі м. Запоріжжя для нарахування пенсії.

09 червня 2010 року ОСОБА_1 призначена на посаду директора ТОВ «АВЕРС УКРАЇНА» та відповідно загальнодоступних даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань з 07 червня 2010 року до теперішнього часу є керівником ТОВ «АВЕРС УКРАЇНА».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється законність звільнення, обов`язок доведення правомірності звільнення працівника покладається на роботодавця. Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16-ц.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботісуди виходили з того, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з позовом відведений статтею 233 КЗпП України, а також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, індексації заробітної плати, моральної шкоди та вихідної допомоги.

Окрім того, суди дійшли до висновків, що позивач знала та не могла не знати про звільнення 14листопада 2006 року, оскільки її трудова книжка, в якій був зроблений запис про звільнення , була їй видана, з якою вона вподальшому звернулась до ПАТ «Запорізький завод феросплавів», а згодом і до ТОВ «АВЕРС УКРАЇНА» для працевлаштування.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої та апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Стаття 233 КЗпП України встановлює, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, для встановлення моменту відліку вказаного строку слід встановити момент, коли ОСОБА_1 стало відомо або могло бути відомо про порушення її трудових прав.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилалась на те, що з наказом про звільнення від 14 листопада 2006 року її досі не ознайомлено , причина звільнення їй не повідомлена, а трудову книжку до моменту звернення до суду також видано не було.

Вказані доводи були спростовані під час розгляду справи.

Зокрема, судами було встановлено, що ОСОБА_1 31 жовтня 2006 року була прийнята на нову роботу на посаду начальника відділу якості ПАТ «Запорізький завод феросплавів».

14 листопада 2006 року ПАТ «Запорізький завод феросплавів» прийняв трудову книжку НОМЕР_1 ОСОБА_1 .

Під час трудової діяльності ОСОБА_1 у ПАТ «Запорізький завод феросплавів» до моменту її звільнення 16 лютого 2010 року трудова книжка перебувала у ПАТ «Запорізький завод феросплавів».

Враховуючи вказане, суди дійшли правильних висновків про те, що позивач знала та не могла не знати про звільнення 14 листопада 2006 року, оскільки її трудова книжка, в якій був зроблений запис про звільнення , була їй видана, з якою вона вподальшому звернулась до ПАТ «Запорізький завод феросплавів», а згодом і до ТОВ «АВЕРС УКРАЇНА» для працевлаштування.

Таким чином, доводи касаційної скарги відносно того, що суди залишили поза увагою те, що жодних доказів, які підтверджують те, що позивачу при звільненні надано наказ про звільнення та видано наручно трудову книжку під час розгляду справи надано не було не знайшли свого підтвердження та зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог ст. 400 ЦПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, судами встановлено, що ОСОБА_1 у листопаді 2006 року повинна була дізнатись про наявність наказу про звільнення її з посади директора по організації управління та адміністративно-соціальним питанням ПАТ «Завод «Перетворювач» від 14 листопада 2006 року.

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою у липні 2016 року, тобто після спливу більше ніж 9 років з моменту звільнення.

Заяви про поновлення строку з зазначенням причин поважності пропуску матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку відносно того, що ОСОБА_1 пропустила спеціальний строк визначений для звернення до суду за захистом порушеного трудового права, а тому у задоволенні позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення моральної шкоди, як похідної вимоги, слід відмовити.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Таким чином, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягується тільки у разі поновлення на роботі, як взаємопов`язані вимоги.

Оскільки позовна вимога про поновлення на роботі була заявлена ОСОБА_1 з пропуском спеціального місячного строку і в її задоволенні судом відмовлено через пропуск вказаного строку, тому і в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та його індексації задоволенню не підлягає через безпідставність.

Доводи касаційної скарги відносно того, що суди залишили поза увагою судову практику розгляду трудових спорів щодо відсутності обмежень будь-яким строком права на пред`явлення позову про стягнення заробітної плати не заслуговують на увагу, оскільки даний спір не стосується порушення роботодавцем законодавства про оплату праці під час перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах до моменту її звільнення, а стосується заробітної плати за час вимушеного прогулу після звільнення, що є взаємопов`язаною вимогою з поновленням на роботі.

Стосовно доводів касаційної скарги відносно того, що суди дійшли до помилкових висновків про те, що з позивачем проведено розрахунок по заробітній платі при незаконному звільнені, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в -статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Судами було встановлено, що нараховані при звільненні позивачці кошти перераховані на картковий рахунок для виплати заробітної плати №0188913800, відкритий на ім`я ОСОБА_1 16 листопада 2006 року у сумі 24150,00 грн та 20 грудня 2006 року у сумі 6331,64 грн.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача вихідної допомоги.

Аналізуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону, суди дотрималися принципу оцінки доказів в результаті чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи касаційної скарги не спростовують законності ухвалених судових рішень по справі та зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог ст. 400 ЦПК України не входять до повноважень Верховного Суду.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров