Постанова

Іменем України

05 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 755/3702/17

провадження № 61-10448св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) -акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2020 року в складі судді Савлук Т. В. та на постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2022 року в складі колегії суддів Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позову зазначало, що 30 березня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № k2u4AW01170264, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 23 020 дол. США терміном до 27 березня 2014 року. Виконання зобов`язань за цим договором забезпечено договором поруки від 30 березня 2007 року, укладеним між банком та ОСОБА_2 .

Оскільки позичальник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, а саме не здійснював щомісячне погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією та іншими витратами згідно умов договору, станом на 16 січня 2017 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 3 810,83 дол. США, погашення якої боржник та його поручитель проігнорували за направленими їм письмовими вимогами від 06 лютого 2017 року.

За таких обставин банк просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість у розмірі 3 810,83 дол. США, яка складається з:

1 733,16 дол. США - тіло кредиту;

1 669,25 дол. США - відсотки за користування кредитом;

158,42 дол. США - комісія за користування кредитом;

250 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

У червні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до суду зустрічний позов до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання припиненим зобов`язання за кредитним договором, визнання припиненими правовідносин за договорами поруки та застави, стягнення коштів.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що крім кредитного договору та договору поруки для забезпечення виконання зобов`язань позичальника 30 березня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 з письмової згоди ОСОБА_2 укладено договір застави рухомого майна № k2u4AW01170264, предметом якого є автомобіль марки «Opel», 2007 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1 . Під час дії кредитного договору позичальник належним чином виконував його умови, однак банк неправильно інформував боржника про розподіл щомісячних платежів, у зв`язку з чим позичальник сплатив зайві кошти на погашення кредиту.

Наданий банком розрахунок заборгованості містить недостовірні відомості, технічні помилки, суперечить умовам кредитного договору та розрахунковим касовим документам, а тому є неналежним доказом наявності заборгованості за кредитом. Зокрема, банк в порушення вимог закону та умов укладеного кредитного договору безпідставно збільшив тіло кредиту на 1 000 дол. США; не врахував внесені платежі за чотири місяці на загальну суму 1 410,49 дол. США; безпідставно збільшив розмір відсоткової ставки, який не погоджувався з позичальником; провів невірне нарахування пені; зарахував кошти в рахунок винагороди за обслуговування кредиту (комісії), що порушує права позивачів як споживачів банківських послуг.

Вказують, що кредит був повністю погашений 23 травня 2013 року платежем у розмірі 1 500 дол. США. Більше того, після цього виник надлишок сплачених коштів (переплата) в сумі 298 дол. США, але оскільки банк погрожував забрати автомобіль (предмет застави), позичальник здійснив ще шість платежів, які кредитор без відповідної підстави прийняв. Загалом переплата за кредитом складається з 3 298,04 дол. США та 872 дол. США незаконно утриманої після 16 жовтня 2011 року винагороди (комісії 0,31 %), що разом становить 4 170,14 дол. США, які у порядку статті 1212 ЦК України підлягають стягненню з банку.

Позивачі за зустрічним позовом уважають, що договір поруки від 30 березня 2007 року є припиненим на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на те, що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя. Відповідно до платіжних документів ОСОБА_1 виконав зобов`язання з погашення кредитної заборгованості та сплати пов`язаних з кредитом платежів відповідно до умов, передбачених кредитним договором, і це виконання прийняте кредитором, у зв`язку з чим відповідно до вимог статей 598 599 ЦК України є припиненими права і обов`язки сторін, що складають зміст зобов`язальних правовідносин за відповідним договором. Згідно із частиною першою статті 559, частиною першою статті 593 ЦК України з припиненням основного зобов`язання, забезпеченого заставою або порукою, також припиняється порука і право застави рухомого майна.

За таких обставини позивачі, просили:

визнати припиненими зобов`язання позичальника за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року у зв`язку з їх належним виконанням;

визнати припиненими правовідносини за договором поруки від 30 березня 2007 року та договором застави рухомого майна № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року;

стягнути з банку на користь позичальника безпідставно отримані кошти в розмірі 3 298,04 дол. США та незаконно утриману після 16 жовтня 2011 року винагороду на загальну суму 872 дол. США, що разом складає - 4 170,14 дол. США (за офіційним курсом НБУ станом на 08 червня 2017 року 109 280,24 грн).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2020 року в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено:

визнано припиненим зобов`язання за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 ;

визнано договір застави рухомого майна № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , припиненим;

визнано поруку за договором поруки № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , припиненою;

стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 4 170,14 дол. США як переплату за виконання зобов`язань за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 ;

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, не встановивши порушень умов кредитного договору та взявши до уваги факт виконання вимог банку щодо сплати заборгованості за кредитом, зробив висновок, що в процесі виконання умов договору банком допущено помилку в розрахунках, безпідставно та з порушенням вимог закону здійснено нарахування простроченої суми боргу за тілом кредиту, відсотками, ставка за якими була підвищена кредитором без згоди позичальника, та комісії (винагороди), що фактично призвело до надлишку сплачених коштів, які підлягають стягненню з кредитора на користь позичальника як безпідставно набуті, а тому суд уважав відсутніми підстави для стягнення кредитної заборгованості з відповідачів за первісним позовом.

Оскільки ОСОБА_1 безпідставно сплатив кошти на погашення кредитної заборгованості, районний суд вирішив стягнути з банку на користь позичальника зайво сплачені ним кошти у порядку статті 1212 ЦК України.

Визнавши факт повного виконання зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, суд уважав наявними підстави для припинення договору застави рухомого майна та договору поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 07 липня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково; рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2020 року змінено, четвертий абзац його резолютивної частини викладено в такій редакції:

визнати заставу за договором застави рухомого майна № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , припиненою;

в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції зробив правильний висновок про неправомірність рішення банку щодо збільшення відсоткової ставки за кредитом в односторонньому порядку, що узгоджується з позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 357/16547/15-ц (провадження № 61-33765св18). АТ КБ «ПриватБанк» мав право нараховувати передбачені договором відсотки лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним, а тому АТ КБ «ПриватБанк» неправомірно нарахувало відсотки за користування кредитом до 16 січня 2017 року в розмірі 1 697,16 дол. США;

банк безпідставно нарахував комісію за кредитне обслуговування у розмірі 158,42 дол. США, оскільки встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за надання фінансового інструменту та проведення додаткового моніторингу, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надавались позичальнику. При цьому банк нарахував, а відповідач сплатив цю комісію одноразово при отриманні кредиту у вигляді оплати винагороди банку за надання фінансового інструменту. Комісія в межах позовних вимог банку до стягнення не підлягає з тих підстав, що згідно з розрахунком банку та випискою за кредитним договором її нарахування здійснювалось після закінчення строку дії кредитного договору, в той час як кредитор позбавлений права нараховувати платежі, передбачені кредитним договором, після спливу визначеного цим договором строку кредитування. Крім того, відповідно до вимог Закону України «Про захист прав споживачів» умови кредитного договору № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року про нарахування комісії за обслуговування кредиту є нікчемними, а тому здійснені ОСОБА_1 платежі на погашення комісії, безпідставно нараховані банком на підставі нікчемних умов кредитного договору, підлягали зарахуванню у рахунок погашення інших платежів по кредиту;

банком не доведено достовірність нарахування пені на підставі пункту 4.1 кредитного договору, оскільки матеріали справи не містять доказів, що відповідачем порушено зобов`язання, передбачене цим договором, щодо своєчасної сплати щомісячних внесків на погашення кредиту. При цьому відповідачем було надано належні та допустимі докази (чеки, квитанції, виписки), які свідчать про відсутність порушеного зобов`язання на день закінчення дії кредитного договору;

при відхиленні аргументів банку про те, що під час дослідження кредитної заборгованості не взято до уваги сплачені банком страхові платежі на виконання умов кредитного договору, апеляційний суд зазначив, що докази на підтвердження вказаних обставин у встановленому законом порядку не були надані суду першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України такі докази не приймаються апеляційним судом, оскільки банк не навів об`єктивних причин неможливості їх подання суду першої інстанції;

встановивши відсутність заявленої суми заборгованості за кредитним договором станом на 16 січня 2017 року з урахуванням сплачених протягом всього періоду кредитування позичальником коштів, які кредитором неправомірно зараховувались на відшкодування витрат/збитків банку, прострочених пені, комісії (винагороди), збільшених відсотків та заборгованості за тілом кредиту, апеляційний суд погодився з висновком районного суду про відсутність підстав для солідарного стягнення кредитної заборгованості з відповідачів та як наслідок вважав обґрунтованим висновок суду про стягнення на користь ОСОБА_1 переплачених коштів за кредитом;

суд першої інстанції, встановивши наявність підстав для визнання припиненою застави, що виникла на підставі договору застави № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року, помилково визначив у резолютивній частині рішення такий спосіб захисту прав та інтересів позивача за зустрічним позовом як припинення договору застави рухомого майна, оскільки такий спосіб захисту порушених прав не передбачений чинним законодавством, а тому апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції шляхом викладення четвертого абзацу його резолютивної частини з вказівкою про визнання застави за договором застави рухомого майна № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року припиненою;

суд першої інстанції не врахував та не дав належної оцінки умовам договору поруки з метою встановлення строку дії поруки у відповідності до положень частини четвертої статті 559 ЦК України, проте, вказані порушення не призвели до неправильно вирішення справи в частині визнання поруки припиненою, адже згідно із частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. Зважаючи на встановлений факт виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором у повному обсязі та відсутності обґрунтованої заборгованості за ним, апеляційний суд зробив висновок про те, що зобов`язання за договором поруки від 30 березня 2007 року є припиненими на підставі частини першої статті 559 ЦК України.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, у якій просить їх скасувати як такі, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди:

безпідставно застосували до спірних правовідносин статтю 1212 ЦК України з огляду на договірний характер відносин, які склалися між банком та позичальником. Оскільки ОСОБА_1 вносив кошти на рахунок банку з метою погашення заборгованості за кредитним договором, який є дійсним, відсутні підстави уважати, що кошти у розмірі 4 170,14 дол. США отримані банком безпідставно;

взявши до уваги висновок додаткової експертизі від 31 жовтня 2019 року № 1296/19-72, не звернули увагу, що судовим експертом під час здійснення перерахунку заборгованості порушено умови кредитного договору;

не оцінили надані банком докази на підтвердження наявності у ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року;

не звернули увагу на умови кредитного договору, зазначені у пункті 7.1, відповідно до якого було передбачено обов`язкове страхування предмета застави, особистого страхування позичальника. На виконання вказаних умов банк сплатив за позичальника страхові платежі у розмірі 6 470,84 дол. США, які судом не було включено до розрахунку заборгованості;

неправильно встановили фактичні обставини справи, адже збільшення відсоткової ставки за кредитним договором відбулося 01 листопада 2008 року до внесення змін у статтю 1056-1 ЦК України, якою передбачено заборону зміни фіксованої відсоткової ставки за кредитним договором в односторонньому порядку. Надалі відсоткова ставка була зменшена, що свідчить про відсутність порушеного права позичальника. Крім того, ОСОБА_1 після підвищення відсоткової ставки тривалий час вносив кошти на погашення кредитної заборгованості, що свідчить про його згоду зі зміненими умовами договору;

не звернули увагу, що кредитний договір між сторонами укладено 30 березня 2007 року, до внесення змін у частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», тому умови договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту (комісії) є оспорюваними. Таким чином не включення комісії до суми кредитної заборгованості є помилковим, оскільки умови кредитного договору про встановлення комісії не є нікчемними;

неправильно застосували норми матеріального права, зробивши помилкові висновки про відсутність підстав для стягнення кредитної заборгованості на користь банку та як наслідок безпідставно задовольнили зустрічні позовні вимоги про визнання припинених зобов`язань між сторонами й стягнення з банку коштів.

У грудні 2022 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просив залишити її без задоволення, а судові рішення без змін. Указує, що аргументи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, зводяться до неправильного тлумачення відповідачем норм процесуального права.

Рух справи

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» передано на розгляд судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою; витребувано з районного суду справу № 755/3702/17; надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

30 листопада 2022 року матеріали справи № 755/3702/17 надійшли до Верховного Суду та передані судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного оскарження

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

В ухвалі Верховного Суду від 15 листопада 2022 року вказано, що касаційна скарга містить підставу касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України: суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року в справі № 607/3864/17, від 19 січня 2022 року в справі № 753/120/18, від 03 березня 2021 року в справі № 759/14741/19, від 26 вересня 2018 року в справі № 159/2146/15-ц, від 22 липня 2020 року в справі № 189/2109/18; суди не дослідили зібрані в справі докази.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 30 березня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № k2u4AW01170264, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит строком до 27 березня 2014 року у розмірі 23 020 дол. США на наступні цілі:

купівля автомобіля у сумі 16 218 дол. США шляхом перерахування на поточний рахунок автосалона АСФ «Бліц-Авто» АТ «УкрАвто» № НОМЕР_2 в АТ «Брокбізнесбанк»;

сплата страхових платежів за договором особистого страхування № K2U4LK00036848 від 30 березня 2017 року в момент оформлення кредиту у розмірі 162,18 дол. США шляхом перерахування на поточний рахунок страхової компанії «Інгострах»;

сплата платежів у випадках та згідно порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 договору в розмірі 6 470,84 дол. США;

сплата за реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень майна в розмірі 6,80 дол. США на поточний рахунок ДП «Інформаційний центр» МУЮ;

сплата відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 0,67% щомісячно на суму залишку заборгованості за кредитом;

винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 1 % від суми наданого кредиту у момент надання кредиту, 0,31% від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати;

відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п. 3.11 кредитного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 договору. Щомісячний платіж на погашення заборгованості за умовами договору склав 310,49 дол. США.

30 березня 2007 року для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір застави рухомого майна № k2u4AW01170264, відповідно до якого предметом застави є автомобіль марки «Opel», 2007 року випуску, легковий седан, кузов № НОМЕР_3 , державний номерний знак НОМЕР_1 . В цей же день між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки.

Відповідно до пункту 12 договору поруки порука за цим договором припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

06 лютого 2017 року (вих. № 30.1.0.0/2-70330К2U4L278) ПАТ КБ «ПриватБанк» направив на адресу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 вимогу щодо погашення заборгованості, повідомляючи про те, що існує прострочена заборгованість перед ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року у розмірі 5 415,37 дол. США та вимагав від позичальника та поручителя у 5-денний строк сплатити прострочену заборгованість за кредитним договором.

Відповідно до виписки з особового рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_4 за період з 30 березня 2007 року до 06 листопада 2017 року проведено погашення заборгованості за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року на загальну суму 29 226,53 дол. США.

Висновком судового експерта від 31 жовтня 2019 року №1296/19-72 встановлено, що:

згідно річної відсоткової ставки за користування кредитом - 8,04 %, з урахуванням щомісячної комісії - 51,30 дол. США розрахунково визначена сума передплати станом на 24 травня 2013 року складає - 363,33 дол. США, станом на 26 квітня 2014 - 3363,33 дол. США (без врахуванням суми 930,00 доларів США (29 квітня 2008 «страховка»);

сумою кредиту станом на 30 березня 2007 року є кошти в розмірі 16 549,16 дол. США, з яких: на купівлю автомобіля - 16 218 дол. США, сума страхових платіж за договором особистого страхування у момент оформлення кредиту - 162,18 дол. США, сума за реєстрацію в Державному реєстрації обтяження рухомого майна - 6,80 дол. США, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 1% у момент надання кредиту від суми коштів, перерахованих на автосалон - 162,18 дол. США;

згідно пункту 7.1 кредитного договору № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року річна відсоткова ставка складає 0,67 % на місяць, що становить відповідно 8,04% річних. В матеріалах справи наданих на дослідження, відсутні повідомлення банку щодо зміни розміру процентної ставки, що відповідно є змінами умов кредитного договору, при цьому матеріали справи не містять додаткової угоди, відповідно до якої сторони домовилися про новий розмір відсоткової ставки;

виписка ПАТ КБ «Приватбанк» з рахунку, відкритого на ім`я ОСОБА_1 , а також чеки (квитанції) банку виданих ОСОБА_1 є документами, що підтверджують розрахункові взаємовідносини за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості:

- по тілу кредиту

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року в справі № 159/2146/15 (провадження № 61-20113св18) зазначено, що: «колегія суддів вважає безпідставними посилання апеляційного суду, як на законність підстави для відмови у задоволенні позову банку на недоведення суми заборгованості, оскільки заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини друга, третя статті 212 ЦПК України 2004 року). Встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (частина перша статті 110 ЦПК України).

У справі, що переглядається, АТ КБ «ПриватБанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 березня 2007 року № k2u4AW01170264 у розмірі 3 810,83 дол. США, яка складається: 1 733,16 дол. США - тіло кредиту; 1 669,25 дол. США - відсотки за користування кредитом; 158,42 дол. США - комісія за користування кредитом; 250 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Зробивши висновок про недоведеність позовних вимог щодо заборгованості по тілу кредиту, апеляційний суд послався на висновок експерта № 1296/19-72 від 31 жовтня 2019 року, який проведений без включення в обрахунок заборгованості суми 6 470,84 дол. США на сплату страхових платежів, передбачених пунктами 2.1.3., 2.2.7. договору, встановив нікчемність умов кредитного договору щодо встановлення комісії, вказав на безпідставне нарахування відсотків поза межами строку кредитування та зазначив, що боржник і поручитель не були повідомлені про збільшення відсоткової ставки.

Поза увагою суду залишилося те, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами. Суди не врахували, що, встановивши факт існування між сторонами невиконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Під час перегляду рішення суду першої інстанції апеляційний суд не з`ясував розмір наданого позичальнику кредиту і як наслідок не встановив обставини щодо наявності (відсутності) заборгованості по тілу кредиту.

У пункті 2.1.3 кредитного договору від 30 березня 2007 року № k2u4AW01170264 визначено, що позичальник звертається до банку про надання йому кредиту на оплату чергових страхових платежів відповідно до договорів страхування, укладених відповідно до пункту 2.2.7 даного договору, і доручає банку щорічно перераховувати необхідну для цього суму коштів згідно договорів страхування. Перерахування кредитних коштів банк зобов`язується провадити у випадку не пред`явлення позичальником документів, що підтверджують сплату чергових страхових платежів за рахунок інших джерел до дат їхньої сплати, передбачених договорами страхування. Перерахування коштів на сплату чергових страхових платежів здійснюється в національній валюті України.

При цьому апеляційний суд не з`ясував дотримання сторонами виконання пунктів 2.1.3., 2.2.7 кредитного договору, що унеможливило встановлення фактичних обставин щодо розміру наданого банком кредиту та відповідно розміру кредитної заборгованості за кредитним договором, та дійшов передчасних висновків про недоведеність позовних вимог банку.Суд касаційної інстанції у силу положень частини першої статті 400 ЦПК України не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

- по відсотках

За змістом частини першої статті 1048 та частини першої статті 1049 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19 (провадження № 61-3732св22) зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу».

У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 202/3628/20 (провадження № 61-2378св22) зазначено, що якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У разі підвищення банком процентної ставки з`ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

У пункті 2.3.1 кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні кон`юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10 % у порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленого НБУ на момент укладення даного договору; зміні облікової ставки НБУ; зміні розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміні середньозваженої ставки по кредитах банків Україні і у відповідній валюті (по статистиці НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки.

За пунктом 2.3.2 кредитного договору за своїм розсудом банк має право зменшувати розмір процентної ставки до рівня, встановленого чинним законодавством. При цьому банк протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки надсилає письмове повідомлення позичальникові з наведенням зменшеного розміру процентної ставки й дати, з якої вона встановлюється, що є зміною умов даного договору.

Суди встановили, що у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення позичальника про збільшення процентної ставки із 01 листопада 2008 року, зокрема направлення та/або вручення ОСОБА_1 листа-повідомлення про збільшення процентної ставки за кредитом до 10,08 % річних із 01 листопада 2008 року, а в подальшому її зменшення до 9,58 % із 07 вересня 2010 року. У зв`язку з чим суди зробили правильний висновок про недотримання банком процедури повідомлення позичальника про зміну процентної ставки.

У постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 686/13446/15 (провадження № 61-18379св21) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18)».

Судами встановлено, що 30 березня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав йому кредит з строком повернення до 27 березня 2014 року.

Відтак, право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за користування кредитом припинилося 27 березня 2014 року, після цієї дати права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

З розрахунку заборгованості, наданого банком, апеляційний суд правильно встановив, що розмір відсотків розраховано до 16 січня 2017 року, тобто за період після спливу строку дії кредитного договору. При цьому вважаючи, що банк нараховував відсотки поза межами строку кредитування, апеляційний суд не встановив загальний залишок заборгованості або її відсутність за відсотками станом на 28 березня 2014 року.

- по комісії

Відповідно до пункту 7.1. кредитного договору № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року кредитні кошти надаються позичальникові зі сплатою за користування кредитом, зокрема, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1 % у момент надання кредиту від суми коштів, перерахованих на автосалон/виданих готівкою, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,31 % щомісяця в період сплати від суми наданих у кредит коштів при оформленні кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2. даного договору.

У пункті 36.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни: з 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті). Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

Апеляційний суд не звернув увагу, що кредитний договір № k2u4AW01170264 між сторонами укладено 30 березня 2007 року під час дії редакції Закону № 1023-XII, норми якого не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 не заявляв позовних вимог про визнання недійсними умов кредитного договору, якими передбачена сплата комісії. Підстав для нікчемності таких умов кредитного договору не встановлено.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах та зробив неправильний висновок про те, що внесені ОСОБА_1 платежі по комісії, які безпідставно нараховані банком на підставі нікчемних умов кредитного договору, підлягали зарахуванню у рахунок погашення загальної суми заборгованості.

- по пені

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549 551 611 ЦК України).

У пункті 4.1. кредитного договору зазначено, що при порушенні позичальником будь-якого зобов`язання, передбаченого пунктами 2.2.2, 2.2.3, 7.5 цього договору, банк має право нараховувати, а позичальник зобов`язується сплатити банку пеню у розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожен день прострочки. Сплата пені здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.

За наявності встановлення порушення позичальником зобов`язань, передбачених кредитним договором щодо своєчасної сплати щомісячних внесків в рахунок погашення кредиту, перевіряється наявність або відсутність підстав для нарахування пені на підставі пункту 4.1 кредитного договору.

В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення коштів

Вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення коштів залежить від встановлення обставин щодо розміру наданого банком кредиту та розміру сплачених коштів позичальником на виконання умов кредитного договору № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині позовних вимог банку до боржника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором та в частині позовних вимог ОСОБА_1 до банку про стягнення коштів підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до апеляційного суду.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання припиненими зобов`язань за договорами кредиту, поруки та застави

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20) зазначено, що: «згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див., наприклад, постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права треба оцінювати, виходячи з обставин справи, залежно від того, чи зумовить задоволення такої вимоги дійсний захист інтересу позивача (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 71)).

За інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень 1 вересня 2015 року Залізничний районний суд м. Львова постановив ухвалу про відкриття провадження у справі № 462/5579/15-ц (номер в реєстрі 53421277) за позовом банку до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитними договором, а 4 листопада 2016 року - ухвалу про зупинення провадження у тій справі до вирішення справи № 462/5368/16-ц (номер у реєстрі 62475894), ініційованої у жовтні 2016 року, тобто після того, як банк звернувся до суду з вимогою про стягнення заборгованості з позичальника та поручителя.

Після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів поручитель не може окремо ініціювати вирішення спору про визнання відсутності у кредитора права вимоги (про визнання поруки припиненою). Такий окремий позов не є належним способом захисту, а тому його не можна задовольнити. Наявність у поручителя відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування банком боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення коштів. Оскільки банк ініціював вирішення такого спору, поручитель може ефективно захистити своє право саме у справі № 462/5579/15-ц, заперечуючи проти позову кредитора, наприклад, через те, що порука припинилася. Для цього непотрібно заявляти зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора (про визнання поруки припиненою) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 62-63)). Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову поручителя у справі № 462/5368/16-ц.

Вказане є підставою для відмови у позові. Тому нема потреби оцінювати інші аргументи касаційної скарги (зокрема, щодо застосування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1539цс17) та відзиву на неї (зокрема, щодо застосування висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 липня 2019 року у справі № 758/13055/16-ц). З аналогічних мотивів відсутні підстави для врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 червня 2013 року у справі № 6-43цс13, від 25 вересня 2013 року у справі № 6-97цс13, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1161цс15 і від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, які застосували суди першої й апеляційної інстанцій. За наявності доводів про припинення поруки суд має їх оцінити у справі № 462/5579/15-ц, вирішуючи за вимогою банку питання про стягнення заборгованості з поручителя».

У справі, яка переглядається, банк звернувся з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та поручителя у березні 2017 року. Пред`явивши у червні 2017 року зустрічний позов про визнання зобов`язань за договорами кредиту, поруки та застави припиненими, позивачі обрали неналежний спосіб захисту, оскільки ефективний захист права може бути забезпечений у межах розгляду первісного позову банку про стягнення заборгованості. За таких обставин суди зробили помилковий висновок про задоволення зустрічного позову в частині вимог про припинення зобов`язань за договорами кредиту, поруки та застави. Тому оскаржені рішення у частині вказаних зустрічних позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року в справі № 359/10569/15 (провадження № 61-35861св18) та від 22 лютого 2023 року в справі № 202/3628/20 (провадження № 61-2378св22) дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню; постанова суду апеляційної інстанцій в частині позовних вимог банку про стягнення кредитної заборгованості та в частині зустрічних позовних про стягнення коштів підлягає скасуванню з направленням в цій частині справи на новий розгляд до апеляційного суду; рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про припинення зобов`язань за договорами кредиту, поруки та застави підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок: «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 402 412 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2022 року про відмову в задоволенні позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № k2u4AW01170264 від 30 березня 2007 року та в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення коштів скасувати. Справу в зазначеній частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2022 року в частині задоволення зустрічних позовних ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання зобов`язань за договором кредиту, застави рухомого майна та за договором поруки припиненими скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання зобов`язань за договорами кредиту, застави рухомого майна та за договором поруки припиненими.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 06 липня 2022 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук