ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 916/144/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранець О.М. - головуючий, Стратієнко Л.В., Студенець В.І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Лавриненко Л.В., Аленіна О.Ю., Філінюка І.Г.

від 22.01.2019

за позовом Міністерства оборони України

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Контрактова",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - Державне підприємство Міністерства оборони України "Одеський автомобільний ремонтний завод",

за участю заступника військового прокурора Одеського гарнізону Південного регіону України,

про визнання недійсним договору

за участю представників:

позивача: Спорий І.Г.

відповідача-1: Ярошенко Д.В.

відповідача-2: не з'явився

третьої особи: не з'явився

прокуратури: Коркішко В.М.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У січні 2017 року Міністерство оборони України звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Контрактова" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015, укладеного між відповідачами.

Позовні вимоги мотивовані тим, що зазначений договір за своєю правовою природою є договором факторингу та в частині суб'єктного складу сторін суперечить статтям 1077, 1079 Цивільного кодексу України та статтям 4, 5, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки новий кредитор - відповідач-1, який за договором є фактором, не мав станом на дату укладення спірного договору та не має спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення фінансових послуг, у зв'язку з чим не має права надавати фінансові послуги та бути фактором у спірному договорі.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Відповідно до наявного в матеріалах справи Статуту Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод" у редакції наказу Міністра оборони України № 508 від 04.09.2007, Державне підприємство "Одеський автомобільний ремонтний завод" засноване на державній власності, діє як державне унітарне комерційне підприємство та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Державне підприємство "Одеський автомобільний ремонтний завод" створено з метою одержання прибутку, виконання державного замовлення Міністерства оборони України з ремонту озброєння та військової техніки, замовлень інших контрагентів, юридичних та фізичних осіб України та інших держав з ремонту та виготовлення продукції загально-технічного та іншого призначення; виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг для потреб національної економіки; іншої діяльності, яка не суперечить чинному законодавству України.

05.09.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Контрактова", як замовником, та Державним підприємством "Одеський автомобільний ремонтний завод", як виконавцем, був укладений договір № 50, відповідно до умов якого виконавець прийняв на себе зобов'язання на свій ризик за завданням замовника виготовити напівпричепи - контейнеровози (товар) згідно зі специфікацією, вказаною у пункті 1.2. цього договору та передати їх у власність замовника, а останній зобов'язався прийняти та оплатити товар.

Згідно з пунктом 1.3. договору ціна цього договору становить 1 687 500,00 грн з ПДВ.

Відповідно до підпунктів 2.3.1. та 2.3.2. пункту 2.3. договору замовник зобов'язався протягом п'яти календарних днів з моменту укладення цього договору сплатити на користь виконавця авансовий платіж у розмірі 675 000,00 грн шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок виконавця, а протягом трьох днів з моменту передачі товару від виконавця до замовника за актом прийому-передачі сплатити виконавцю грошові кошти в сумі 1 012 500,00 грн шляхом безготівкового їх перерахування на поточний рахунок виконавця за умови, що товар, переданий замовнику, належної якості та відповідає специфікації, встановленій в пункті 1.2. цього договору.

22.09.2008 між сторонами договору підписана додаткова угода № 1 до договору № 50 від 05.09.2008, якою сторони виклали підпункти 2.3.1. - 2.3.4. пункту 2.3. договору в іншій редакції, відповідно до якої замовник зобов'язався:

- протягом п'яти календарних днів з моменту укладення цього договору сплатити на користь виконавця авансовий платіж у розмірі 675 000,00 грн шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок виконавця, вказаний у розділі "Реквізити та підписи сторін" цього договору (підпункт 2.3.1.);

- протягом двадцяти календарних днів з моменту укладення цього договору сплатити на користь виконавця авансовий платіж у розмірі 405 000,00 грн шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок виконавця (підпункт 2.3.1.1.);

- протягом трьох календарних днів з моменту передачі товару від виконавця до замовника за актом прийому-передачі сплатити виконавцю грошові кошти в сумі 607 500,00 грн шляхом їх безготівкового перерахування на поточний рахунок виконавця за умови, що товар, переданий замовнику, належної якості та відповідає специфікації, встановленій в пункті 1.2. цього договору (підпункт 2.3.2.).

28.10.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Контрактова" та Державним підприємством "Одеський автомобільний ремонтний завод" була підписана угода про розірвання договору № 50 від 05.09.2008, у пункті 2 якої сторони передбачили, що виконавець протягом трьох днів з моменту укладення цієї угоди повертає замовнику отриманий авансовий платіж на загальну суму 1 080 000,00 грн.

Господарський суд Одеської області рішенням від 27.01.2009 у справі № 13/178-08-5061 задовольнив позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Контрактова" до Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод" та стягнув з Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод" 1 080 000,00 грн заборгованості за договором № 50 від 05.09.2008.

21.09.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Контрактова", як первісним кредитором, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд", як новим кредитором, був укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно до пунктів 1, 2 якого первісний кредитор в порядку та на умовах, визначених цим договором, відступає новому кредитору, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору за договором № 50 від 05.09.2008, укладеним між первісним кредитором та Державним підприємством "Одеський автомобільний ремонтний завод" (боржник), а саме: право сплатити заборгованості в сумі 1 080 000,00 грн.

Згідно з пунктом 4 договору про відступлення права вимоги сума цього договору складає 702 000 грн, яку новий кредитор сплачує первісному кредитору в день укладення цього договору.

На виконання умов цього договору Товариство з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд" за платіжним дорученням № 256 від 21.09.2015 перерахувало Товариству з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Контрактова" грошові кошти в сумі 702 000 грн.

Господарський суд Одеської області ухвалою від 22.09.2015 у справі № 1-23-32/135-08-4825 про банкрутство Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод" в порядку статті 25 Господарського процесуального кодексу України в редакції, яка була чинною на час винесення відповідної ухвали, здійснив заміну кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Контрактова" його правонаступником - Товариством з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд".

17.01.2017 Міністерство оборони України звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Контрактова" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015, укладеного між відповідачами, обґрунтовуючи вимоги тим, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу та суперечить статтям 1077, 1079 Цивільного кодексу України та статтям 4, 5, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки новий кредитор - відповідач-1, який за спірним договором є фактором станом на дату укладення спірного договору не мав і не має спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення фінансових послуг, у зв'язку з чим не має права надавати фінансові послуги, бути фактором у спірному договорі та не мав достатніх повноважень на укладення спірного договору.

3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.

Господарський суд Одеської області рішенням від 08.11.2018 відмовив у задоволенні позову повністю.

Місцевий господарський суд виходив з того, що відповідно до положень чинного законодавства, зокрема норм статей 55, 73, 74, 136, 137 Господарського кодексу України, позивач у справі - Міністерство оборони України, до сфери управління якого належить Державне підприємство "Одеський автомобільний ремонтний завод", не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність зазначеного підприємства, яке в розумінні наведених норм закону та Статуту є суб'єктом господарювання, суб'єктом підприємницької діяльності, яке здійснює господарську діяльність, має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім належним йому на праві господарського відання майном. За висновком суду підстави для визнання недійсним укладеного між відповідачами у справі договору відступлення права вимоги від 21.09.2015 відсутні, оскільки договір за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги, ознак договору факторингу не містить.

Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 22.01.2019 скасував рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2018. Позов задовольнив та визнав недійсним договір про відступлення права вимоги від 21.09.2015, укладений між відповідачами у справі.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши положення статей 1077, 1078 Цивільного кодексу України, розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 23" від 06.02.2014 № 352, правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 щодо характерних ознак договору факторингу, дійшов висновку про те, що спірний договір про відступлення права вимоги від 21.09.2015 за своєю правовою природою є договором факторингу, оскільки розмір відступленої первісним кредитором за договором грошової вимоги на 378 000,00 грн перевищує ціну її відступлення та така різниця між сумою відступленої грошової вимоги і вартістю її придбання новим кредитором є дисконтом. У зв'язку з цим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спірний договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки за суб'єктним складом договір суперечить статті 1079 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини 1 статті 1, пункту 11 частини 1 статті 4 та частині 1 статті 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", як такий, що укладений відповідачем-1 як фактором, який не включений до Державного реєстру фінансових установ, не має статусу фінансової установи та не мав право здійснювати факторингові операції.

Крім того, суд дійшов висновку про те, що Міністерство оборони України має право на звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015, стороною якого воно не є, оскільки предметом цього договору є право вимоги за зобов'язаннями суб'єкта господарювання, який перебуває у сфері управління позивача, а позивач відповідно до абзацу 2 пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 671 від 26.11.2014, є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі відповідач-1 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд" просить постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2018 залишити в силі.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на неправильне застосування господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. За твердженням скаржника, суд апеляційної інстанції:

- дійшов помилкового висновку про те, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, оскільки неправильно застосував норми, закріплені у статтях 73, 512 - 519, 1077, 1084 Цивільного кодексу України та статтях 47, 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність" та помилково застосував Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", який за сферою його дії не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, в яких сторони не є фінансовими установами. За твердження скаржника суд апеляційної інстанції не врахував те, що правова природа договору факторингу полягає в тому, що він є договором фінансування, а відступлення права вимоги є лише наслідком та складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування, а грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану останнім фінансову послугу. Суд не врахував, що жодна із сторін спірного договору не передала грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а спірний договір не мав такої характерної для договору факторингу ознаки, як отримання прибутку.

- дійшов помилкового висновку про те, що Міністерство оборони України має право на звернення до суду з позовом у цій справі, оскільки не врахував, що спірний договір не змінює правовий режим майна боржника (третьої особи у справі), не порушує господарську компетенцію позивача, який не є стороною спірного договору, за спірним договором відчуження майна боржника не відбувається. Також суд не врахував судову практику у спорах, які виникають із зобов'язальних правовідносин державних комерційних підприємств, згідно з якою у таких правовідносинах орган, уповноважений управляти майном державного підприємства не може бути навіть третьою особою у справі, оскільки рішення в такому господарському спорі не може вплинути на його права чи обов'язки, а враховуючи те, що майнова вимога до боржника, яка була передана за спірним договором відступлення права вимоги, виникла з договору № 50 від 05.09.2008, тобто із зобов'язальних правовідносин боржника, то відповідно відступлення права вимоги за цим договором не порушує прав та інтересів Міністерства оборони України.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

У відзиві на касаційну скаргу Міністерство оборони України просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 залишити без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є незаконними та необґрунтованими, не спростовують правильних висновків суду апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції в повному обсязі дослідив матеріали справи, прийняв правильне рішення відповідно до норм чинного законодавства.

Відповідач-2 та третя особа відзив на касаційну скаргу не надали.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського та суду апеляційної інстанцій.

Касаційний господарський суд, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до частини 1 статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 та статті 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Відповідно до статті 350 Господарського кодексу України банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно зі статтею 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 352 від 06.02.2014 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Отже, аналіз статей 512, 1077 Цивільного кодексу України свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб'єктним складом правочинів, за метою їх укладення.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі статтею 1078 Цивільного кодексу України може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

При розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг згідно з пунктом 3 частини 1 статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Відмінність зазначених договорів за суб'єктним складом полягає в тому, що відповідно до статей 2, 512 - 518 Цивільного кодексу України за договором відступлення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Аналіз частини 1 статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України, частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" свідчить про те, що суб'єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частини 2 статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частини 3 статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні пункту 11 частини 1 статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина 3 статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16.

Врахувавши викладене, зокрема зазначену правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018, апеляційний господарський суд правильно зазначив, що характерними ознаками договору факторингу є те, що:

- йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);

- його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

- метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

- відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

- вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

Як встановили суди попередніх інстанцій, предметом спірного договору є відступлення права грошової вимоги до Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод", а саме: право стягнення заборгованості за договором № 50 від 05.09.2008, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Контрактова" (первісний кредитор) та Державним підприємством "Одеський автомобільний ремонтний завод" (боржник), у розмірі 1 080 000,00 грн, а ціна цього договору (вартість права вимоги, яке відступається) встановлена сторонами у розмірі 702 000,00 грн.

Врахувавши зазначені обставини, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за спірним договором, перевищував ціну її відступлення на 378 000 грн, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції, врахувавши зазначені вище висновки Верховного Суду, на відміну від місцевого господарського суду, дійшов правильного висновку про те, що укладений між відповідачами у справі спірний договір про відступлення права вимоги від 21.09.2015 за своєю правовою природою є договором факторингу (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги), оскільки за спірним договором відповідач-1 як новий кредитор фактично набув право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором. При цьому сама по собі назва спірного договору не змінює його правової природи.

Наведеним спростовуються твердження відповідача-1 в касаційній скарзі щодо помилковості висновків апеляційного господарського суду про те, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу.

Крім того, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд", як новий кредитор за спірним договором, виступає фактором за договором, яким відповідно до частини 3 статті 1079 Цивільного кодексу України може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

При цьому, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. Відповідно до частин першої, другої статті 7 зазначеного Закону юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі, якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Частиною 1 статті 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Однак, як встановив суд апеляційної інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд" не є фінансовою установою, належні та допустимі докази його включення до Державного реєстру фінансових установ в матеріалах справи відсутні.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши положення наведених вище норм чинного законодавства, правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 щодо характерних ознак договору факторингу, дійшов правильного висновку, на відміну від місцевого господарського суду, про те, що спірний договір, який за своєю правовою природою є договором факторингу, укладений з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки за суб'єктним складом договір суперечить статті 1079 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини 1 статті 1, пункту 11 частини 1 статті 4 та частині 1 статті 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", як такий, що укладений відповідачем-1 як фактором, який не включений до Державного реєстру фінансових установ, не є фінансовою установою та не мав право здійснювати факторингові операції.

Касаційний господарський суд вважає безпідставними посилання відповідача-1 в касаційній скарзі на те, що Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" за сферою його дії не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, в яких сторони не є фінансовими установами та не бере до уваги твердження скаржника про помилкове застосування цього Закону судом апеляційної інстанції, оскільки відповідно до частини 1 статті 2 зазначеного закону він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг. Тобто цей Закону є спеціальним для застосування у правовідносинах, що виникли між сторонами зокрема внаслідок надання такої фінансової послуги як факторинг та на підставі договору факторингу, яким за своєю правовою природою у цій справі є спірний договір.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав.

Частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до наведених норм матеріального права вимога про визнання правочину недійсним може бути пред'явлена особами, визначеними у Цивільному кодексі України та інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів, а саме: однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною (не стороною правочину), тобто права або інтереси яких були порушені укладенням спірного правочину.

При цьому, Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач у справі - Міністерство оборони України не є стороною спірного договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015.

Стаття 15 Цивільного кодексу України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній станом на 17.01.2017 - на дату звернення Міністерства оборони України з позовом у цій справі до господарського суду, підприємства, установи, організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України в чинній редакції право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, виходячи з норм матеріального права, зокрема статті 55 Конституції України , статей 15, 16 Цивільного кодексу України, та зазначених норм процесуального права, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту та необхідними умовами захисту прав та охоронюваних інтересів особи, яка звертається до суду.

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, позивач, звертаючись до суду з позовною заявою, відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України зобов'язаний довести наявність порушених його прав та законних інтересів, а суд, у свою чергу, має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача.

Суд зазначає, що лише встановивши наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Місцевий господарський суд, керуючись положеннями статей 55, 73, 74, 136, 137 Господарського кодексу України, дійшов висновку про те, що позивач у справі - Міністерство оборони України, до сфери управління якого належить Державне підприємство "Одеський автомобільний ремонтний завод", не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність зазначеного підприємства, яке в розумінні наведених норм закону та Статуту є самостійним суб'єктом господарювання, суб'єктом підприємницької діяльності, яке здійснює господарську діяльність, має відокремлене майно і самостійно несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна.

Однак, зазначений висновок хоч і є правильним, однак за своєю суттю не є висновком про відсутність у Міністерства оборони України права на звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015, стороною якого воно не є.

Касаційний господарський суд зазначає, що обставини наявності у Міністерства оборони України права на звернення до суду із зазначеним позовом не були досліджені судом першої інстанції належним чином.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги Міністерства оборони України у цій справі, дійшов висновку про те, що Міністерство оборони України має право на звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015, стороною якого воно не є, оскільки встановив, що предметом цього договору є право вимоги за зобов'язаннями суб'єкта господарювання - Державного підприємства "Одеський автомобільний завод", який перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, яке в силу абзацу 2 пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 671 від 26.11.2014, є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва.

Однак, суд апеляційної інстанції, встановивши наявність у Міністерства оборони України права на звернення до суду з цим позовом, не з'ясував чи існує у Міністерства оборони України, яке звернулось до господарського суду з позовом у цій справі, порушене, невизнане чи оспорене суб'єктивне матеріальне право та/або законний інтерес, на захист яких подано позов, в чому полягає порушення, невизнання чи оспорення прав та/або інтересів позивача зокрема спірним договором, укладеним між відповідачами у справі, та, відповідно чи підлягає захисту порушене (невизнане чи оспорене) право та/або інтерес в судовому порядку.

Не встановив зазначених обставин і місцевий господарський суд, який лише зазначив про те, що суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, однак, не дослідив вказаних обставин та не зробив відповідних висновків щодо наявності у позивача порушеного права чи інтересу та в чому полягає їх порушення прав невизнання чи оспорення.

Звертаючись до господарського суду з позовом у цій справі, Міністерство оборони України у позовній заяві зазначило про те, що спірний договір порушує його права, оскільки за спірним договором про відступлення права вимоги у відповідача-1 - Товариства з обмеженою діяльністю "Дартосбуд" виникло право вимоги до Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод" на суму 1 080 000,00 грн. Враховуючи те, що майновий комплекс Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод" є державною власністю та перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, як центрального органу виконавчої влади, а також враховуючи відсутність необхідних коштів на рахунках цього Державного підприємства, то, на думку Міністерства оборони України, вимоги Товариства з обмеженою діяльністю "Дартосбуд" можуть бути задоволені лише за рахунок майна Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод", що в свою чергу негативно вплине на права та законні інтереси Міністерства оборони України, як уповноваженого органу управління цим майном.

Однак, суди попередніх інстанції не надали оцінку доводам позивача, наведеними в обґрунтування позовних вимог, зокрема твердженням про те, в чому на думку позивача полягає порушення його прав та інтересів, не перевірили чи ґрунтуються зазначені доводи на фактичних обставинах чи є лише його власними припущеннями, не встановили з достовірністю, в чому полягає порушення прав та інтересів Міністерства оборони України внаслідок укладення спірного договору, яким чином договір впливає на права та інтереси позивача

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не дають суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Встановлення обставин справи, оцінка доказів виходить за межі розгляду справи в порядку касації.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з частинами 3, 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надали оцінку всім доводам та запереченням учасників справи, не дослідили всіх наявних в матеріалах справи доказів, враховуючи межі розгляду справи в суді касаційної інстанції, Касаційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2018 та постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду врахувати викладене вище, усунути допущені недоліки, всебічно і повно з'ясувати всі обставини справи, дійсні права та обов'язки сторін, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дослідивши докази, надані сторонами на підтвердження обставин, що мають значення у справі, у разі необхідності - витребувати нові докази та правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини і в залежності від встановленого вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права.

Також під час нового розгляду справи суду слід відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України слід врахувати висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.10.2018 у справі № 916/2005/17 про порушення прав та обов'язків Міністерства оборони України внаслідок укладення договору відступлення права вимоги до боржника, який перебуває у сфері управління Міністерства оборони України.

9. Судові витрати

Відповідно до статті 315 Господарського процесуального кодексу України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа передається на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл судових витрат у справі, в тому числі, й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд - ,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дартосбуд" задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2018 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 у справі № 916/144/17 скасувати.

3. Справу № 916/144/17 передати на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді Л. Стратієнко

В. Студенець