«Шестопалова проти України»: Законні сподівання Заявниці на розгляд її позову по суті не було виправдано внаслідок суперечливих вказівок національних судів щодо юрисдикції справи (ст. ст. 6 Конвенції, заява №55339/07 від 21.12.2017 р.)

Фабула судового акта: Заявниця, громадянка України Д.З. Шестопалова, звернулася до ЄСПЛ, стверджуючи, що національні суди позбавили її права на доступ до суду, не розглянувши її позовну заяву по суті.

Заявниця обіймала посаду директора одного з центрів при управління міської ради. Під час реорганізації центру Заявницю було звільнено із займаної посади. Після реорганізації на схожу посаду було призначено іншу особу. Заявниця звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди. Суд відмовив Заявниці, посилаючись на те, що на посаду директора було призначено більш досвідченого кандидата. Заявниця оскаржила вказане рішення, проте суд апеляційної інстанції залишив його без змін. Під час касаційного оскарження Верховний Суд України встановив, що з огляду на статус Заявниці як державного службовця справа взагалі не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства і скасував рішення судів першої та апеляційної інстанції.

З урахуванням роз’яснення Верховного Суду України, Заявниця повторно звернулася до суду ( в порядку адміністративного судочинства). Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Натомість, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справа не підлягала розгляду в порядку адміністративного судочинства, і закрив провадження у справі. Суд касаційної інстанції не допустив справу Заявниці до провадження у Верховному Суді України.

Заявниця втретє звернулася до суду з позовом, проте його було залишено без розгляду.

Під час розгляду справи ЄСПЛ підкреслив, що «право на суд» є ширшим, ніж «право на доступ до суду». Право на доступ до суду буде ефективним лише тоді, коли супроводжуватиметься наявністю реальної можливості реалізувати його. У вказаній справі на перший погляд (з процесуальної точки зору) Заявниця реалізувала своє право на доступ до суду. Проте, її вимоги так і не було розглянуто по суті.

ЄСПЛ наголосив, що з огляду на статус Верховного Суду України як найвищого національного судового органу, його повноваження, Заявниці мала усі підстави вважати, що визначену ним юрисдикцію її справи (адміністративну), не буде поставлено під сумнів іншими судами. Проте, Вищий адміністративний суд України не врахував рішення Верховного Суду України. Таким чином, питання щодо юрисдикції справи не було вирішено національними судами швидко і ефективно, як це вимагає стаття 6 Конвенції.

ЄСПЛ встановив, що Заявниця вжила всіх можливих заходів для розгляду її справи, проте після отримання рішення суду касаційної інстанції в порядку адміністративного судочинства, вона фактично не могла сподіватися на розгляд її справи національними судами. ЄСПЛ вирішив, що подібна ситуація є рівноцінною відмові в доступу до правосуддя.

З огляду на вказане, ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції. Інші скарги Заявниці було відхилено як необґрунтовані.

Аналізуйте судовий акт: «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sossoulivka v. Ukraine), заява № 37878/02

«Лойен проти Франції» (Loyen v. France), заява № 46021/99

«Белле проти Франції» (Bellet v. France), від 04.12.1995

Рішення у справі «Шестопалова проти України»
(Заява № 55339/07)

СТРАСБУРГ
21 грудня 2017 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шестопалова проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Нона Цоцорія (), Голова,
Сіофра О’Лірі (),
Лятіф Гусейнов (), судді,
та Анна-Марія Дуге (), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 листопада 2017 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 55339/07), яку 19 листопада 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Данута Збігневна Шестопалова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення її права на доступ до суду.

4. 27 травня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1971 році та проживає у м. Мелітополі.

6. У період з 2004 по 2006 рік заявниця обіймала посаду директора Центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян Управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради (далі - Центр). 21 квітня 2006 року її було звільнено в рамках процесу реорганізації Центру. Згодом на посаду, аналогічну обійманій раніше заявницею, було призначено іншу особу.

7. У травні 2006 року заявниця звернулася до Мелітопольського міськрайонного суду (далі - Мелітопольський суд) з цивільним позовом про поновлення на роботі, виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. 24 жовтня 2006 року суд залишив позов заявниці без задоволення. Він встановив, що Центр запропонував заявниці іншу посаду, проте вона відхилила цю пропозицію, та що на посаду директора Центру було призначено більш досвідчену особу. Розглянувши апеляційну скаргу заявниці, 07 грудня 2006 року Апеляційний суд Запорізької області залишив без змін рішення від 24 жовтня 2006 року. Заявниця подала наступну скаргу, та 22 серпня 2007 року Верховний Суд України скасував ці рішення й передав справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Він постановив, що справа мала розглядатись в порядку адміністративного судочинства, оскільки вона стосувалась спору щодо проходження державної служби.

8. Відповідно заявниця звернулась із адміністративним позовом до Мелітопольського суду, який 21 лютого 2008 року знов ухвалив постанову не на її користь з підстав, аналогічних наведеним у його рішенні від 24 жовтня 2006 року. Заявниця подала апеляційну скаргу, та 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував цю постанову й закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатись в порядку цивільного судочинства, тому що заявниця не була державним службовцем. 02 березня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив цю постанову без змін. 14 квітня 2011 року той самий суд залишив без задоволення заяву заявниці про перегляд ухвали від 02 березня 2011 року та відмовив в допуску до провадження Верховного Суду України.

9. 28 березня 2011 року заявницею знов було подано цивільний позов про поновлення на роботі, виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. 04 серпня 2011 року Мелітопольський суд залишив без розгляду цивільний позов заявниці оскільки вона неодноразово клопотала про відкладення попередніх судових засідань у її справі без поважних причин. 05 жовтня 2011 року Апеляційний суд Запорізької області залишив без змін ухвалу суду першої інстанції.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

10. Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 125

«Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується [чинним] законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.

Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.».

B. Цивільний процесуальний кодекс (у редакції, чинній на момент подій справи)

Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

«1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

2) інших [видів] правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого [виду] судочинства.».

C. Кодекс адміністративного судочинства (у редакції, чинній на момент подій справи)

Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

«1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановленихКонституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

11. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди не розглянули по суті її позов про поновлення на роботі та позбавили її права на доступ до суду. Відповідна частина цього положення передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

A. Доводи сторін

12. Уряд стверджував, що закриття адміністративними судами провадження у справі заявниці не може вважатись остаточним вирішенням її справи, а також жодним чином не може розглядатись як таке, що позбавило заявницю її права на доступ до суду. Згідно з твердженнями Уряду заявниця мала подати новий цивільний позов. Уряд зазначає, що вона зробила це 28 березня 2011 року, проте національні суди залишили без розгляду її цивільний позов через її поведінку, оскільки вона неодноразово клопотала про відкладення судових засідань у її справі без поважної причини. Уряд також зазначив, що вона не оскаржувала ухвал Верховного Суду та не продемонструвала зацікавленості у подальшому розгляді її справи. Відповідно Уряд вважав, що заявниця не вичерпала доступні їй національні засоби юридичного захисту. Уряд додав, що у будь-якому випадку ця скарга була явно необґрунтованою, оскільки заявниця не продемонструвала зацікавленості у новому розгляді її цивільного позову.

13. Заявниця відповіла, що її клопотання про відкладення судових засідань було обґрунтованими, та що залишивши її цивільний позов без розгляду, національні суди не розглянули по суті її вимогу щодо поновлення на роботі та, таким чином, позбавили її права на доступ до суду. Вона також зазначила, що не оскаржувала ухвалу від 05 жовтня 2011 року, оскільки її не було повідомлено про відповідне рішення.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

14. Суд доходить висновку, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту у справі заявниці тісно пов’язане з суттю її скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Відповідно воно має бути долучено до суті справи.

15. Суд вважає, що скарга заявниці щодо стверджуваної відсутності доступу до суду не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

16. Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 втілює «право на суд», за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (див., зокрема, рішення у справах «Белле проти Франції» (Bellet v. France), від 04 грудня 1995 року, пункт 36, Серії A № 333B; «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sossoulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, пункт 50, від 28 лютого 2008 року, та наведені в них посилання).

17. Суд також нагадує, що його завдання не полягає у вирішенні питання, чи мають національні суди юрисдикцію розглядати справу по суті або встановлювати, який з судів має юрисдикцію розглядати скарги заявниці по суті (див. згадане рішення у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sossoulivka v. Ukraine), пункт 51).

18. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони, зрештою, не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані.

19. Суд також вважає, що у цій справі національні суди наводили суперечливі вказівки щодо того, який суд мав юрисдикцію розглядати позов заявниці по суті.

20. Зокрема Суд зазначає, що Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. З огляду на те, що Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів.

21. У цьому контексті Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення питань, пов’язаних із юрисдикцією (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Лойен проти Франції» (Loyen v. France), заява № 46021/99, від 06 квітня 2000 року).

22. У світлі зазначеного Суд відхиляє твердження Уряду, що закриття адміністративними судами провадження у справі заявниці не може вважатись остаточним вирішенням її справи. Суд зазначає, що заявниця вже вжила всі необхідні дії для розгляду її позовної заяви національними судами як в рамках цивільного, так і адміністративного провадження. У той момент, коли заявниця отримала ухвалу Вищого адміністративного суду від 02 березня 2011 року, якою було відмовлено у розгляді по суті її позовної заяви та знов передано її до юрисдикції цивільних судів, вона вичерпала свої варіанти спроб звернутися до національних судів.

23. Суд посилається на згадану справу «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sossoulivka v. Ukraine), в якій він встановив, що аналогічна ситуація становила відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1статті 6 Конвенції.

24. Наведених міркувань достатньо для Суду, щоб прийти до висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

25. Відповідно попереднє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 12), яке раніше було долучено до суті справи (див. пункт 14), має бути відхилено.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

26. Суд розглянув решту скарг заявниці та вважає, що з огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

27. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно допідпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

29. Заявниця вимагала 200000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

30. Уряд стверджував, що сума, яку вимагала заявниця, була надмірною.

31. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявниці 1500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

32. Заявниця також вимагала 467,85 грн (15 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, яких вона зазнала під час провадження у Суді.

33. Уряд частково заперечив проти суми, яку вимагала заявниця, як необґрунтованої. Зокрема, він стверджував, що з наданих квитанцій витрати становили лише 340 грн (10 євро), та просив Суд відхилити решту вимог заявниці.

34. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за належне присудити 15 євро компенсації витрат, понесених під час провадження в Суді.

C. Пеня

35. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до суті попереднє заперечення Уряду.

2. Оголошує прийнятною заяву в частині, що стосується права на доступ до суду, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявниці на доступ до суду, і, відповідно, відхиляє попереднє заперечення Уряду.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1500 євро (одна тисяча п’ятсот євро) в якості відшкодування моральної шкоди та 15 євро (п’ятнадцять євро) в якості компенсації судових та інших витрат, ці суми мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 грудня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.