«Брайловська проти України»: Нечітке обґрунтування підстав для вилучення у Заявниці будинку стало підставою для висновку про незаконність втручання у її майнові права (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, заява № 14031/09, від 06.06.2019 р.)

Фабула судового акта: Заявниця, Р.М. Брайловська, стверджувала порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з незаконним позбавленням власності, а також порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю судового провадження у її справі.

У 1997 році Заявниця на підставі договору купівлі-продажу набула право власності на будинок у Ялті, який був збудований на початку 20 століття і перебував у муніципальній власності. Через 8 років майже усі будинки на вулиці, на якій розташовувався будинок Заявниці, викупила приватна компанія; в цей же час Ялтинська міська рада та її виконавчий комітет визнали будинок Заявниці таким, що перебуває у поганому технічному стані і є небезпечним. Рада уклала з компанією угоду, згідно якої Заявницю та власницю іншого будинку повинні були переселити у інше житло.

Суд скасував право власності Заявниці на право власності на будинок, відзначивши, що надане їй натомість житло було навіть дорожчим і мало більше кімнат, отже, інтерес Заявниці порушено не було.

Заявниця оскаржила рішення, відзначаючи, що суд під час вирішення її справи неправильно застосував положення законодавства, а позбавлення права власності було необґрунтованим, здійсненим без достатніх правових підстав. Заявницю також не було залучено до обрання форми відшкодування за її будинок, адже вона навіть не була стороною договору між радою і компанією. Суди апеляційної і касаційної інстанції відхилили скарги Заявниці.

Станом на 2018 р. будинок відреставровано і перетворено у приватний готель.

ЄСПЛ відзначив, що Заявницю було виселено із будівлі, власницею якої вона була, з причин незадовільного та небезпечного стану житла; право власності було скасоване судом, а Заявниця без її згоди стала власницею іншого житла. Оскільки факт позбавлення права власності не заперечувався жодною зі сторін, ЄСПЛ розглянув питання щодо виправданості такого заходу. Для того, щоб бути виправданим, позбавлення права власності має бути: 1) законним – здійсненим на підставі чіткого і передбачуваного у його застосуванні закону; 2) здійсненим у інтересах суспільства; 3) переслідувати легітимну мету.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що серед передбачених Цивільного кодексу України підстав для припинення права власності не зазначено незадовільного стану будівлі, а використані норми Житлового кодексу були застарілими і нечіткими у застосуванні. Проте суди не врахували доречні аргументи Заявниці і належним чином не обґрунтували правові підстави для позбавлення Заявниці майна. З огляду на вказане, втручання у майнові права Заявниці було здійснене без достатніх правових підстав, а отже, воно було незаконним. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З урахуванням обставин справи, ЄСПЛ також висловив сумнів щодо наявності реального суспільного інтересу позбавленні Заявниці її майна.

Скаргу Заявниці за статтею 6 Конвенції окремо розглянуто не було.

Аналізуйте судовий акт: «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96

«Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31101/96

«Скордіно проти Італії» (1) [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1) [GC]), заява № 36813/97

«Гуте Тудор Теодореску проти Румунії» (Guță Tudor Teodorescu v. Romania), заява № 33751/05,

«Плачковска проти Польщі»(Płaczkowska v. Poland), заява № 15435/04

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «БРАЙЛОВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF BRAYLOVSKA v. UKRAINE)

(Заява № 14031/09)

РІШЕННЯ

(По суті)

СТРАСБУРГ

06 червня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Брайловська проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 травня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 14031/09), яку 17 лютого 2009 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Раїса Михайлівна Брайловська
(далі – заявниця).

2. Заявницю представляв пан К. Терехов, юрист, який практикує у м. Москва. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконне позбавлення її майна та за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливий судовий розгляд її справи, оскільки національні суди не розглянули належним чином висунуті нею важливі аргументи щодо відсутності законних підстав для відчуження її майна.

4. 22 листопада 2017 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах «Неділенько та інші проти України» [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, «Лада проти України» [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року та «Гелетей проти України» [Комітет] (Geletey v. Ukraine) [Committee], заява № 23040/07, пункт 4, від 24 квітня 2018 року).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявниця народилася у 1938 році та проживає у м. Ялта, Автономна Республіка Крим.

7. 11 жовтня 1997 року, уклавши договір купівлі-продажу, заявниця стала власницею квартири № 2 за адресою вулиця Пушкінська, 1 у м. Ялта (далі – квартира на вулиці Пушкінській) у багатоквартирному будинку, збудованому до 1917 року (далі – будинок на вулиці Пушкінській), який перебував у комунальній власності. Квартира мала одну кімнату і площу 37,5 кв. м. Згідно з твердженнями заявниці вона не проживала у квартирі, а здавала її в оренду влітку, оскільки вона знаходилася в історичній частині центру міста, неподалік від пляжу.

8. На початку 2005 року всі квартири у будинку на вулиці Пушкінській за виключенням двох, які належали заявниці та К., придбала приватна будівельна компанія ТОВ «Зодіак-центр» (далі – компанія).

9. 22 вересня 2005 року виконавчий комітет Ялтинської міської ради (далі – виконавчий комітет) затвердив акт обстеження будинку на вулиці Пушкінській, складений створеною виконавчим комітетом міжвідомчою комісією. У акті було зазначено, що будівля та несучі конструкції перебували в аварійному стані. На підставі цього акту виконавчий комітет кваліфікував будівлю як небезпечну та встановив, що вона загрожувала обвалом (далі – рішення № 1349). Копій акту та рішення № 1349 Суду надано не було.

10. 05 жовтня 2005 року Ялтинська міська рада (далі – рада) та виконавчий комітет уклали з компанією договір, який передбачав, inter alia, що компанія придбає дві квартири для переселення заявниці та власниці іншої квартири з небезпечного будинку в обмін на набуття компанією права власності на кватири заявниці та іншої особи, а згодом на весь будинок (далі – договір). Рада та виконавчий комітет також зобов’язались вжити заходів для виселення заявниці з небезпечного будинку, надати компанії дозвіл на знесення будинку на вулиці Пушкінській та будівництво. Договір було затверджено на сесії ради 19 жовтня 2005 року. Згідно з твердженнями заявниці на той момент про договір їй відомо не було.

11. У незазначену дату в 2006 році рада затвердила генеральний план розвитку міста, який згідно з твердженнями заявниці передбачав, що будинок на вулиці Пушкінській підлягав реконструкції (відновленню) з надбудовою додаткового поверху. Копії цього плану Суду надано не було.

12. На виконання договору для переселення заявниці компанія придбала квартиру № 1 за адресою вулиця Соснова, 23 (далі – квартира на вулиці Сосновій) у м. Ялта. Квартира площею 57,7 кв. м складалася з двох кімнат та знаходилася далеко від центру м. Ялта. Рада та виконавчий комітет відмовилися прийняти квартиру до комунальної власності. У зв’язку з цим компанія звернулася до суду з позовом до ради та виконавчого комітету через невиконання ними умов договору. Рішеннями від 06 червня 2006 року та 10 жовтня
2006 року Господарський суд Автономної Республіки Крим та Севастопольський апеляційний господарський суд відповідно зобов’язали відповідачів виконати свої зобов’язання за договором.
22 березня 2007 року квартиру на вулиці Сосновій було прийнято до комунальної власності.

13. 31 травня 2007 року виконавчий комітет ухвалив рішення, яким, inter alia, запропонував заявниці квартиру на вулиці Сосновій. Копії відповідного рішення Суду надано не було.

14. Листом від 16 червня 2007 року виконавчий комітет звернувся до заявниці з проханням з’явитися до відповідного органу та отримати ордер на квартиру на вулиці Сосновій не пізніше 01 липня 2007 року. Заявниця не відповіла на пропозицію, оскільки вважала вимогу органів влади незаконною.

15. 17 липня 2007 року виконавчий комітет звернувся до Ялтинського міського суду з позовом про виселення заявниці та припинення її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській, її вселення до квартири на вулиці Сосновій і визнання за нею права власності на останню. Він посилався на статті 109, 110, 112 Житлового кодексу України та частину другу статті 321 Цивільного кодексу України як на законні підстави для позову (див. пункти 31 і 32). Зокрема, виконавчий комітет зауважив, що будинок на вулиці Пушкінській загрожував обвалом, і як орган, відповідальний за контроль за технічним станом будинків та відселення жителів з аварійних, він не бажав нести відповідальність за будь-які тяжкі наслідки, які могла спричинити небезпека будинку на вулиці Пушкінській.

16. 04 жовтня 2007 року Ялтинській міський суд задовольнив позов виконавчого комітету.

17. У незазначену дату Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі – апеляційний суд) направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що до провадження не була залучена рада, як власник квартири на вулиці Сосновій.

18. 04 квітня 2008 року рада вступила у справу як співпозивач та підтримала позовні вимоги виконавчого комітету.

19. 09 квітня 2008 року Ялтинській міський суд ухвалив рішення не на користь заявниці. Він припинив право власності заявниці на квартиру на вулиці Пушкінській, постановив виселити її та вселити до квартири на вулиці Сосновій, а також визнати за нею право власності на останню. Суд дійшов таких висновків: (а) сторони не оскаржували, що будинок на вулиці Пушкінській перебував у комунальній власності та на балансі комунального підприємства, і згідно з відповідним законодавством здійснення контролю за безпекою будинків незалежно від їхньої форми власності належало до компетенції виконавчого комітету; (b) виконуючи свій обов’язок, виконавчий комітет встановив, що будинок загрожував обвалом, ці висновки були дійсними та зацікавленими особами не оскаржувалися. Договір та рішення ради від 19 жовтня 2005 року, якою він був затверджений, також були дійсними; (с) відповідно до статті 112 Житлового кодексу України виконавчий комітет був зобов’язаний надати заявниці інше жиле приміщення, що він і зробив, проте заявниця відмовилася добровільно переселитися, не навівши причин; та (d) згідно із затвердженим радою договором будинок на вулиці Пушкінській підлягав знесенню, а не реконструкції, як стверджувала заявниця, тому її повернення до цієї власності було неможливим. Отже, вона мала бути виселена з цієї квартири з переселенням до іншої та з припиненням судом її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській відповідно до частини другої статті 346 Цивільного кодексу України.

20. Ялтинський міський суд також встановив, що квартира на вулиці Сосновій була належним відшкодуванням за квартиру заявниці на вулиці Пушкінській. У ній було більше кімнат та житлової площі, ніж у квартирі на вулиці Пушкінській, вона була благоустроєною та знаходилася в межах того самого міста. Суд також зазначив, що відповідно до договору купівлі-продажу 2005 року ринкова вартість квартири на вулиці Сосновій була більшою за початкову вартість усього будинку на вулиці Пушкінській. Отже, він дійшов висновку, що інтереси заявниці було повністю захищено.

21. Заявниця подала апеляційну скаргу, стверджуючи, inter alia, про незаконне позбавлення її власності. Зокрема, квартира на вулиці Пушкінській була її приватною власністю, а не державною, і тому наведені судом першої інстанції положення Житлового кодексу України були незастосовні в її ситуації та не могли бути підставою для припинення її права власності. Частина друга статті 346 Цивільного кодексу України містила відсильну норму, яка передбачала, що право власності могло бути припинено в «інших випадках, встановлених законом», проте, суд не вказав жодного положення законодавства, яке б передбачало цей «інший випадок». Вона також стверджувала, що позбавлення її квартири не переслідувало жодного суспільного інтересу, а лише приватні бізнес-інтереси, оскільки після її переселення право власності на її квартиру мало бути надано компанії. Навіть припустивши, що будинок перебував в аварійному стані, не існувало жодного належного рішення, яким би передбачалося його знесення. У зв’язку з цим заявниця посилалася на Постанову Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 року № 189, відповідно до якої питання про те, чи підлягали будинки знесенню або реконструкції, повинна була вирішувати обласна рада на підставі пропозиції міської ради, та зазначила, що надавши договором компанії дозвіл на знесення будинку, рада у такий спосіб перевищила свої повноваження. Вона також посилалася на затверджений через рік після укладення договору генеральний план розвитку міста, за яким будинок на вулиці Пушкінській підлягав реконструкції з надбудовою додаткового поверху, а не знесенню. Вона стверджувала, що, таким чином, її власність збережеться.

22. Крім того, заявниця стверджувала, що як власниця квартири на вулиці Пушкінській вона жодним чином не була залучена до обрання форми відшкодування за її квартиру. Вона не була стороною договору та на той момент взагалі не була поінформована про будь-які наміри щодо припинення її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській та її виселення. Згодом заявницю просто поставили перед фактом, що вона повинна переселитися до обраної для неї компанією квартири без її згоди. Запропонована квартира не була рівнозначною квартирі на вулиці Пушкінській та не становила відшкодування втрат заявниці у повному обсязі. Вона посилалася на розташування квартири на вулиці Сосновій, неможливість одержання прибутку від її здачі в оренду та її погані побутові умови. На підтвердження вона надала експертний висновок, що будинок на вулиці Сосновій, 23 знаходився в межах активного зсуву ґрунту, а для запобігання подальшому руйнуванню необхідно було провести термінові та вартісні будівельні роботи. Заявниця також оскаржувала справедливість використаних судом першої інстанції обрахунків, посилаючись на те, що безпосередньо перед визнанням будинку на вулиці Пушкінській аварійним компанія придбала у сусідів заявниці декілька квартир, які перебували у поганому стані, за дуже високою вартістю – набагато вищою за вказану радою вартість будинку. Насамкінець, вона стверджувала, що їй не могли надати право власності на квартиру на вулиці Сосновій проти її волі.

23. 17 червня 2008 року апеляційний суд залишив без змін рішення від 09 квітня 2008 року. Він повторив, що суд першої інстанції правильно встановив, що будинок на вулиці Пушкінській загрожував обвалом, і в цьому випадку відповідно до статті 112 Житлового кодексу України заявницю мали виселити, а виконавчий комітет мав надати їй інше жиле приміщення. Він зазначив, що виконавчий комітет виконав своє зобов’язання та рішенням від 31 травня 2007 року надав заявниці інше жиле приміщення.

24. Згодом апеляційний суд відхилив у зв’язку з необґрунтованістю аргумент заявниці, що вимоги виконавчого комітету порушили її майнові права. У зв’язку з цим він зазначив, що стаття 41 Конституції України дозволяла позбавлення майна як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та – як наголосив суд – за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. Він зазначив, що квартира на вулиці Сосновій відповідала вимогам статті 113 Житлового кодексу України та була більшою за квартиру на вулиці Пушкінській. Отже, переселення заявниці до цієї квартири не порушувало її прав і відповідало її власним інтересам, а її заперечення щодо цього були необґрунтованими.

25. 18 серпня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволення касаційної скарги заявниці.

26. Заявниця безуспішно намагалась відновити провадження за нововиявленими та винятковими обставинами.

27. 26 серпня 2008 року заявницю та її сина виселили з квартири на вулиці Пушкінській та надали документи, які підтверджували їхнє право власності на квартиру на вулиці Сосновій.

28. 09 липня 2009 року виконавчий комітет надав компанії право власності на кватиру на вулиці Пушкінській.

29. У 2018 році у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявниця поінформувала Суд, що будинок на вулиці Пушкінській, 1 не знесли, а реконструювали з надбудовою додаткового поверху, та перетворили на приватний готель.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

30. Стаття 41 Конституції України передбачає, inter alia, що ніхто не може бути протиправно позбавлений його власності. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

B. Цивільний кодекс України 2003 року

31. Відповідні положення Цивільного кодексу України передбачають:

Стаття 321. Непорушність права власності

«1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості...»

Стаття 346. Підстави припинення права власності

«1. Право власності припиняється у разі: (a) відчуження власником свого майна; (b) відмови власника від права власності; (c) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; (d) знищення майна; (e) викупу пам’яток історії та культури; (f) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; (g) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; (h) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; (i) реквізиції; (j) конфіскації; та (k) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.»

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

«1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.»

C. Житловий кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки [РСР] 1983 року

32. Відповідні положення Житлового кодексу Української РСР, які стосуються справи, передбачають:

Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 4. Житловий фонд

«Жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об’єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні … жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення). ...»

Стаття 5. Державний житловий фонд

«Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).»

Стаття 50. Вимоги, що ставляться до жилих приміщень

«Жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічних вимогам. ...»

РОЗДІЛ II. КОРИСТУВАННЯ ЖИЛИМИ ПРИМІЩЕННЯМИ В БУДИНКАХ ДЕРЖАВНОГО І ГРОМАДСЬКОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ
Стаття 109. Виселення з жилих приміщень

«Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. ...

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. ...»

Стаття 110. Виселення з наданням громадянам іншого благоустроєного жилого приміщення

«Громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо:

будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню;

будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом;

будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий. ...»

Стаття 112. Надання жилого приміщення у зв’язку з виселенням з будинків (жилих приміщень), що загрожують обвалом

«Якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, громадянам, виселюваним з цього будинку (жилого приміщення), інше благоустроєне жиле приміщення залежно від належності будинку надається виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів чи державною, кооперативною або іншою громадською організацією, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією – виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.»

Стаття 113. Вимоги, що пред’являються до благоустроєного жилого приміщення, яке надається у зв’язку з виселенням

«Надаване громадянам у зв’язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 цього Кодексу. ...

Громадянам, які займали окрему квартиру, повинно бути надано окрему квартиру. ...»

РОЗДІЛ VI. КОРИСТУВАННЯ ЖИЛИМИ ПРИМІЩЕННЯМИ В БУДИНКАХ (КВАРТИРАХ) ПРИВАТНОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ
Стаття 154. Контроль за утриманням будинків (квартир), що належать громадянам

«Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів здійснюють контроль за утриманням будинків (квартир), що належать громадянам.»

Стаття 155. Гарантії прав громадян, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру)

«Жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством Союзу Радянських Соціалістичних Республік [СРСР] і Української РСР.»

D. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 року № 189

33. Відповідно до статей 11 і 12 Постанови у випадку визнання будинку (жилого приміщення) невідповідним санітарним і технічним вимогам та непридатним для проживання місцева (міська) рада повинна внести до обласної ради пропозицію про використання будинку в інших цілях або про його знесення. На підставі наданих міською радою документів обласна рада має прийняти рішення щодо долі будинку.

E. Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» 2007 року
(далі – Закон України «Про застарілий житловий фонд»)

34. Цей закон визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади проведення комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду. У ньому передбачається, inter alia, поняття «суспільної потреби» у відповідному контексті, можливість відчуження майна та визначення відповідного порядку компенсації.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

35. Заявниця скаржилася на відсутність законних підстав та суспільного інтересу у відчуженні її квартири, а також ненадання їй належного відшкодування. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

A. Прийнятність

36. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала доступні національні засоби юридичного захисту. Зокрема, вона могла звернутися до суду із заявою про визнання недійсними рішення № 1349 і договору, або подати зустрічний позов про визнання недійсними зазначених документів у провадженні щодо її власності. Уряд надав копії судових рішень у двох справах з подібними фактами, в яких особи, які знаходились в ситуації, аналогічній ситуації заявниці, успішно оскаржили в судах рішення органів місцевого самоврядування щодо знесення будівлі та затвердження акту про аварійний стан будинку.

37. Заявниця стверджувала, що належним чином висунула всі відповідні аргументи під час провадження, яке прямо стосувалося її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській. Вона вважала це належним засобом, і що у такий спосіб дотрималася правила вичерпання засобів юридичного захисту.

38. Суд зазначає, що первинне твердження заявниці полягало в тому, що її незаконно позбавили власності. Рішення про позбавлення її власності суд ухвалив після розгляду позову ради до заявниці. Заявниця брала активну участь у провадженні та наводила свої аргументи в судах усіх інстанцій.

39. У цьому контексті та з огляду на те, що згадані Урядом рішення не позбавляли заявницю її власності, – що становило суть її скарги до Суду – їй не можна дорікнути невикористанням наведених Урядом можливостей.

40. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.

41. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

42. Заявниця скаржилася, що ухваливши рішення про її виселення та припинення її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській, національні суди порушили її майнові права. Вона посилалася на ті самі аргументи, які наводила у національних судах (див. пункти 21 і 22).

43. Уряд погодився, що припинення права власності заявниці на квартиру на вулиці Пушкінській та її виселення становили втручання в її право на мирне володіння своїм майном, проте стверджував, що втручання відповідало статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

44. По-перше, за загальним правилом органи влади користувалися ширшою свободою розсуду щодо громадської безпеки та містобудування.

45. По-друге, виселення заявниці із небезпечного будинку, який перебував у комунальній власності, передбачалося положеннями Житлового кодексу України, на який посилалися національні суди, та Законом України «Про застарілий житловий фонд». Небезпечність будівлі, у свою чергу, було встановлено рішенням № 1349, яке, як і інші норми національного законодавства, було у відкритому доступі. Отже, заявниця мала знати, що вона підлягала виселенню, оскільки рішення № 1349 було винесено та подальший договір було укладено ще у 2005 році. Ознак свавільного застосування національними судами відповідного законодавства не було.

46. По-третє, виселення переслідувало інтереси громадської безпеки, оскільки будинок на вулиці Пушкінській загрожував обвалом. Суди встановили, що відповідно до договору будинок підлягав знесенню, а не реконструкції, і тому повернення заявниці до квартири на вулиці Пушкінській було неможливим. Отже, її право власності на цю квартиру було припинено. Розбіжності між рішенням місцевої ради 2005 року про знесення будинку та генеральним планом розвитку міста 2006 року, на який посилалася заявниця, могли бути пояснені відсутністю координації між радою та комітетом і не вказували на будь-яку недобросовісність держави.

47. Сам факт надання компанії права власності на квартиру на вулиці Пушкінській не вказував на відсутність суспільного інтересу у цій ситуації. Компанія взяла на себе зобов’язання за власний кошт придбати квартиру для заявниці та знести небезпечний будинок, що дозволило би заощадити державні кошти та покращити зовнішній вигляд міста.

48. Зрештою, втручання у володіння заявницею її майном було пропорційним, оскільки вона отримала належне відшкодування. Інша квартира знаходилася у тому самому адміністративному районі м. Ялта, відповідала санітарним вимогам та була придатною для проживання в ній. Вона була більшою за квартиру на вулиці Пушкінській. Крім того, заявниця ніколи не зверталася до суду з позовом до ради або компанії з метою отримати відшкодування будь-якої матеріальної шкоди, зазнаної у зв’язку із втратою квартири на вулиці Пушкінській.

49. Заявниця підтримала свою скаргу. По-перше, її виселення з квартири на вулиці Пушкінській та припинення її права власності на неї були незаконними, оскільки не ґрунтувалися на положеннях законодавства, які передбачали таке відчуження майна. Наведені національними судами статті 110 і 112 Житлового кодексу України стосувалися виселення з будинків, які належали державі, та порядку проведення останнього, тоді як квартира на вулиці Пушкінській була її приватною власністю. Частина друга статті 346 Цивільного кодексу України була відсильною нормою, проте ані органи місцевого самоврядування м. Ялта, ані суди не вказали відповідний закон, який би передбачав позбавлення власності в її ситуації. У зв’язку з цим в законодавстві існувала прогалина.

50. По-друге, реального інтересу захисту громадської безпеки не існувало, а відчуження її майна не мало іншої причини, як забезпечення вигоди для приватної компанії. Якби інтерес захисту громадської безпеки був реальним, жителям дозволили б повернутися після закінчення ремонтних робіт. Зрештою, будинок не було знесено з міркувань безпеки, а відремонтовано відповідно до генерального плану розвитку міста, на який заявниця посилалася під час провадження в її справі, та перетворено на сучасний готель.

51. Органи місцевого самоврядування м. Ялта не повинні були вирішувати проблему відсутності коштів та старого житлового фонду шляхом незаконного втручання в її майнові права, якщо така проблема дійсно існувала.

52. Насамкінець, заявниця, як власниця квартири на вулиці Пушкінській, не давала своєї згоди на обмін власності, а органи влади незаконно надали їй квартиру на вулиці Сосновій та оформили її право власності на неї. Окрім того, що вона не вибирала це місце, переселення до іншої квартири покладало на неї надмірний тягар, оскільки вона була змушена сплачувати більші комунальні платежі за нову квартиру та не могла отримувати прибуток від надання нової квартири в оренду. Побутові умови в ній були неналежними та нерівнозначними умовам у квартирі на вулиці Пушкінській. Вона знаходилася далеко від центру м. Ялта, історичних пам’яток та пляжу. Вона знаходилась поблизу промислової зони. Інших квартир для переселення заявниці не пропонували, і вона взагалі не була залучена до цього процесу. Національні суди проігнорували її відповідний аргумент, у тому числі щодо неналежності даних про вартість квартири на вулиці Пушкінській та використаного методу обрахунку. Заявниця надала Суду фотографії будинку на вулиці Сосновій, які демонстрували, що будинок перебував у поганому стані, а на його стінах були тріщини.

2. Оцінка Суду

53. Ані під час провадження на національному рівні, ані у Суді (див. пункт 43) не оскаржувалося, що квартира на вулиці Пушкінській в будинку, який перебував у комунальній власності (див. пункти 19 і 43), була приватною власністю заявниці. Відповідно до рішення суду заявницю виселили з її приватної власності, оскільки будинок, в якому знаходилася її квартира, загрожував обвалом. Суд припинив право власності заявниці на її квартиру та визнав за нею право власності на іншу квартиру, придбану для неї без її згоди або участі приватною будівельною компанією, яка володіла рештою квартир у будинку. Згодом ця компанія набула право власності на відчужену у заявниці квартиру та будинок загалом.

54. Сторонами не оскаржується, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення.

55. Суд повторює, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (див., серед інших джерел, рішення у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [GC],
заява № 71243/01, пункт 94, від 25 жовтня 2012 року).

«На умовах, передбачених законом»

56. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (див., наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000‑I). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункти 58 – 62, ЄСПЛ 1999‑II). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 109).

57. У цій справі сторонами не оскаржувалося, що національні суди посилалися на статтю 41 Конституції України, статті 109, 110, 112 і 113 Житлового кодексу України та частину другу статті 346 Цивільного кодексу України, як на законні підстави для втручання у майнові права заявниці. Заявниця стверджувала, що ці положення не могли становити законні підстави, оскільки не передбачали позбавлення майна в її ситуації.

58. Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд має перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, які відповідають принципам Конвенції з точки зору їхнього тлумачення у світлі практики Суду (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1) [GC], заява № 36813/97, пункти 190 і 191, ЄСПЛ 2006‑V.)

59. Зазначені положення Житлового кодексу, які є частиною спадку радянської епохи та досі чинні в Україні, є частиною Розділу, який регулює користування жилими приміщеннями в будинкам державного та громадського житлового фонду та стосується, зокрема, виселення жильців з таких приміщень з наданням іншого жилого приміщення (див. пункт 32).

60. З огляду на факти Суд вважає сумнівним, що ці положення були достатньо чіткими, щоб зрозуміти, що вони стосувались будинків, в яких знаходилися приватні квартири, як у справі заявниці
(див. пункт 8). Проте він не вважає за необхідне вирішувати це питання, оскільки у будь-якому разі не вбачається, що будь-яке з цих положень передбачало припинення права власності у випадку виселення з будинку, який загрожував обвалом, у чому і полягала суть скарги заявниці.

61. Стаття 346 Цивільного кодексу України стосується підстав для припинення права власності. У першій частині наводяться випадки, коли припиняється право власності. Загрози обвалом в ній не зазначено. Друга частина, на яку посилався Ялтинський міський суд, є відсильною нормою, яка дозволяє припинення права власності у випадках, встановлених законом. Проте з рішення суду першої інстанції незрозуміло, яким був цей закон у ситуації заявниці. Як зазначено у попередньому пункті, нічого у положеннях Житлового кодексу України, на які посилався суд, не передбачало припинення права власності у випадку виселення. На інші положення законодавства у цьому контексті суд не посилався.

62. Щодо статті 41 Конституції України, на яку посилався апеляційний суд, відхиливши скаргу заявниці на відсутність законних підстав для позбавлення майна (див. пункт 24), Суд зазначає, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і частина друга статті 346 Цивільного кодексу України, вона вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, у тому числі, який саме закон виправдовував відчуження квартири заявниці.

63. Суд зазначає, що аналогічні зауваження заявниці – основний елемент її скарги на всіх стадіях провадження – залишилися поза межами судового розгляду та не були належним чином розглянуті судами.

64. Водночас Суд не вбачає жодних доказів для висновку, що втручання у майнові права заявниці у формі судового рішення
від 09 квітня 2008 року, залишеного без змін Апеляційним судом Автономної Республіки Крим 17 червня 2008 року, мало законні підстави.

65. Національні суди не посилалися на наведений Урядом у цьому контексті Закон України «Про застарілий житловий фонд» і він у будь-якому разі не стосується цієї справи, оскільки ніщо у матеріалах справи не вказує на те, що відчуження квартири на вулиці Пушкінській здійснювалося в рамках проекту комплексної реконструкції кварталу, що призвело б до застосування цього закону (див. пункт 34). Водночас Суд вважає, що цей закон є хорошим прикладом випадку, коли можливість втручання у майнові права за конкретних обставин та його межі встановлюються відповідно до вимог національного законодавства, на відміну від ситуації у справі заявниці.

66. Окрім наведеного Суд має серйозні сумніви щодо існування реального суспільного інтересу у позбавленні заявниці її майна та способу надання їй відшкодування. Він переконаний, що за конкретних обставин цієї справи ці елементи слід розглядати як такі, що стосуються законності відчуження. Проте Суд не вважає за необхідне деталізувати це питання, оскільки наведених міркувань про відсутність законних підстав для відчуження достатньо для висновку Суду, що втручання суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З огляду на цей висновок також немає необхідності розглядати питання, чи було виконано решту умов першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Гута Тудор Теодореску проти Румунії» (Guță Tudor Teodorescu v. Romania), заява № 33751/05, пункт 50, від 05 квітня 2016 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

67. Заявниця також скаржилася на несправедливість провадження у національних судах, оскільки вони не розглянули висунуті нею важливі аргументи щодо законних підстав для втручання та належності відшкодування за відчужену квартиру. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.

68. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з уже розглянутою і, таким чином, має так само бути визнана прийнятною.

69. Проте з огляду на свої висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 66) Суд вважає, що він вже розглянув основне питання скарги заявниці, зокрема, законність втручання в її майнові права, і скарга заявниці за статтею 6 Конвенції не вимагає окремого розгляду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Плачковська проти Польщі» (Płaczkowska v. Poland), заява № 15435/04, пункти 71 – 73, від 02 жовтня 2012 року).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

70. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

71. Заявниця хотіла, щоб їй повернули квартиру на вулиці Пушкінській. Проте з огляду на поточну політичну ситуацію на Кримському півострові та об’єктивну неспроможність України відновити її право власності на квартиру, вона вимагала справедливу сатисфакцію та компенсацію витрат.

A. Шкода

72. В якості відшкодування матеріальної шкоди заявниця вимагала ринкову вартість квартири на вулиці Пушкінській, яку вона
оцінила в 2 305 861,26 українських гривень (далі – грн, еквівалент
208 835,87 євро за курсом на 31 грудня 2013 року). Її обрахунки ґрунтувалися на вартості квартири сусідів у будинку на вулиці Пушкінській, яку компанія, як стверджується, придбала у 2005 року за 103 657,94 євро, та додала до неї індекс інфляції. Площа квартири сусідів становила 43,2 кв. м, тобто на 5 кв. м більше квартири заявниці, проте, на відміну від квартири заявниці, там не було туалету та ванної кімнати. Як стверджується, компанія надала відповідний договір купівлі-продажу під час провадження у національних судах. Заявниця також вимагала 120 750 євро в якості відшкодування втраченого прибутку через неможливість надавати квартиру на вулиці Пушкінській в оренду.

73. Заявниця також вимагала відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000 євро у зв’язку зі стресом, спричиненим незаконним відчуженням її майна.

74. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих та не підтверджених доказами. Він стверджував, inter alia, що заявниця не надала оцінки вартості нерухомості, яка б доводила, що ринкова вартість квартири на вулиці Сосновій була нижчою за вартість квартири на вулиці Пушкінській.

75. Суд зазначає, що головним бажанням заявниці було повернути відчужену кватиру, а сторони оспорювали вартість майна. Він також пам’ятає про відсутність наразі в українських органів влади фактичного контролю над Кримським півостровом та об’єктивні труднощі, які можуть виникнути в українських органів влади у зв’язку з виконанням цього рішення. За цих обставин Суд вважає, що питання відшкодування матеріальної та моральної шкоди ще не готове до вирішення. Отже, його слід відкласти, щоб надати сторонам можливість досягти угоди (пункти 1 і 4 Правила 75 Регламенту Суду).

B. Судові та інші витрати

76. Заявниця також вимагала 4 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Згідно з твердженнями заявниці її захисник у цілому витратив сорок вісім годин для підготовки її справи з погодинною ставкою у розмірі 100 євро. Заявниця не надала Суду договору про надання правової допомоги або квитанції щодо цього.

77. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої.

78. Практика Суду полягає у компенсації судових та інших витрат, лише якщо було доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. З огляду на зазначені критерії та враховуючи ненадання заявницею документів для підтвердження своєї вимоги за цим пунктом, Суд не може не відхилити цю вимогу.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

3. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції;

4. Постановляє, що в частині щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок встановленого порушення питання справедливої сатисфакції не готове для вирішення і тому:

(a) відкладає розгляд цього питання в цілому;

(b) закликає Уряду та заявницю упродовж трьох місяців з дати повідомлення про це рішення надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, яку вони можуть досягти;

(c) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності;

5. Відхиляє вимогу заявниці щодо компенсації судових та інших витрат.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/10/29/20191029151437-87.docx